2021 04 09 zaruba1
 
 
Процес утворення та консолідації дворянства Південної України розпочався  у 1750-х рр. створенням поселених полків та виникненням на територіях їхньої дислокації Нової Сербії і Слов’яно-Сербії. Служили у них, як бачимо із документів, діти різних народів [1, с. 204 – 222]. Другим етапом стало виникнення від 1764 р. у складі першої Новоросійської губернії офіцерського та управлінського корпусу.  Вже у підписах під наказами 1767 р. до Комісії Нового Уложення знаходимо окремо виділені групи дворян та навіть їхніх предводителів, хоча до «Жалуваної грамоти дворянству» було далеко – 20 років. У свою чергу, роздача земель офіцерам та урядовцям і заселення їх ще у складі цієї адміністративної одиниці дало поштовх  формуванню тут не чисельної, але впливової соціальної групи земле-та душевласників, які у майбутньому стали економічним ядром новоросійського дворянства [2, с. 46 – 69]. Згадуючи «богомерзкое» кріпосне право, діячка російської культури і мемуаристка, дворянка О. Смирнова скрушно написала: «О Екатерина, Екатерина! Сколько зла ты разлила по земле русской!» [3, с. 80]. І дійсно, колись вільний козацький край поступово перетворювався у рай для кріпосників.
 
  Та найважливіший третій етап розпочався після ліквідації московським окупантом Запорожжя і роздачі його земель поміщикам. Спочатку на території Новоросійської та створеної Азовської губерній, а від 1783 р. у складі Катеринославського намісництва, яке об’єднало всю Південну Україну [4, с. 10 – 11]. До спорудження Катеринослава, столиці примученого краю, роль адміністративного центру у 1783–1789 рр. виконував Кременчук, колишнє полкове та сотенне місто Гетьманщини і  центр Новоросійської губернії. Там же 11 липня 1784 р. урочисто відкрили і щойно засноване намісництво з усіма губернськими  (у тому й дворянськими) установами.
 
 Саме у козацькому Кременчуці скликано перше Катеринославське дворянське депутатське зібрання, а також відбулися перші вибори губернського та повітових предводителів дворянства. Власне, з цього моменту і починається організоване дворянське життя Полудневої України. До Катеринослава ж намісницьке правління перенесено указом Катерини ІІ від 1 червня 1789 р. Але судячи із документів і публікацій, перші вибори дворянських чиновників безпосередньо тут відбулися лише у травні 1791 р. [5].
 
З консолідацією території губернії і з її поступовим заселенням інтенсивно формувалася і тутешня опора самодержавства, фундамент державної влади – дворянство. Цей процес був тривалим, і в цілому завершився лише у першій чверті ХІХ ст. Об`єктивними системоутворюючими соціально-економічними факторами витворення тут дворянського стану стали управління (військова та цивільна  адміністрації) і поміщицьке землеволодіння.
 
Катерина ІІ прагнула структуровано упорядкувати та організувати свою соціальну опору на півдні. І незважаючи на певну специфіку (наприклад, поліетнічність) та незначні відмінності (зокрема, відсутність звичаєво-правових традиції), майже відразу після приєднання регіону до імперії за устійненим російським взірцем тут було устійнено місцеві дворянські інституції. Нормативною основою стала «Жалувана грамота дворянству» від 21 квітня 1785 р.
Перше місце у складі формованого нобілітету, поза сумнівами посідало російське служиле дворянство, За нашими даними та висновками інших дослідників, за національним наповненням у середовищі місцевого дворянства переважали росіяни [2, с. 102 – 133]. Вони складали близько 55?%.  Друге зайняли етнічні українці – близько 25?%. Вони були поділені між собою на кілька груп за територіальною та соціальною ознакою, часто-густо навіть не сприймаючись як одне ціле (ба, навіть ворогуючи між собою – такими вони і лишилися). 
 
Спираючись на аналіз описів до «Атласу Катеринославського намісництва» 1787?р., Н.Д. Полонська-Василенко дійшла висновку, що серед 2143 поміщиків краю, які й стали основним ядром місцевого дворянства, було 68,2?% росіян-офіцерів (1461 особа), 13,4?% – російських урядовців і службовців (286 чол.) і 10,5?% представників української козацької старшини (224 чол.) [6, с. 214]. Хочу при цьому підкреслити, що серед вказаної дослідницею першої категорії (росіян-офіцерів) було багато і українців вихідців із козацтва, які встигли на час роздачі земель отримати російські військові звання. Тобто, козацький стан зробив значний внесок у формування дворянства і згодом склав вагомий відсоток нобілітованих. Це були віхідці із Гетьманщини, Слобожанщини та знищеного окупантом Запорожжя.
 
Насамперед, найбільше дворянських родин українського походження започаткували діти козацьких старшин із Гетьманщини: Байдаки, Бродскі, Гладкі, Ґеґели, Золотницькі, Ілляшенки, Кащенки, Коростявці, Крем`янські, Круп`янські, Куличенки, Лапи-Данилевські, Леонтовичі, Ломаковскі, Лукашевичі, Магденки, Максимовичі, Максимовичі-Григоренки, Мандрики, Миклашевські, Миргородські, Нестелії, Новицькі, Оболонскі, Пилипенки, Потоцькі, Родзянки, Рутченки, Савицькі, Салогуби, СахноУстимовичі, Синьогуби, Солошичі, Тарловські, Тимченки, Тимченки-Ярещенки, Товбичі, Трипольські, Харченки та інші (нами нараховано більше 60 родин).
 
Були серед них навіть нащадки та родичі відомих українських гетьманів різної політичної орієнтації: Апостола, Іваненка, Полуботка, Розумовського, Самуся, Скоропадського та Ханенка. Ставицькі походили із роду самого Богдана Хмельницького.
   
Принагідно зазначу, що на мою думку, із козацької старшини Сіверщини походила і відома та впливова у Катеринославській губернії родина Алєксєєвих, про яких хочу сказати більше. І хоча наразі прямих документальних доказів бракує, опосередковані дані дозволяють висловити означене припущення у вигляді певної інтелектуальної конструкції. 
   
Перші представники цього роду, –  Іларіон Спиридонович та його брати, – не мають у нобілітаційній справі вказівок на предків: ні на батька, ні на діда (батька Спиридона). Виходячи з аналізу та синтезу наявної інформації, припускаємо, що вони є нащадками стародубського полковника Тимофія Олексієвича-Алєксєєва. Спробуємо обґрунтувати цю гіпотезу.  
   
Тимофій Олексійович, який прозивався і писався як Алєксєєв, за версією дослідників історії Сіверщини належав до роду православної шляхти Журавок [7, с. 673]. Тобто, син Олексія, брат Івана і дядько Луки Журавок, які мали садиби у Новгороді-Сіверському, Погарі та в Стародубі і були впливовими діячами та дідичами того закутка Гетьманщини. Спочатку Тимофій займався ремеслом [8, с. 215], а у 1654 р., вступив на військову службу козаком полкової Стародубської сотні і вже у лютому того року став  сотенним старшиною. Згодом обирався стародубським городовим отаманом, призначався наказним стародубським полковником, ба,  навіть  наказним сіверським гетьманом. 
   
У важкі часи Чигиринських та Кримських походів двічі обіймав уряд стародубського полковника: у 1676 – 1678 рр. і у 1687 – 1689 рр. І коли за віком подав до демісії, на  цій посаді на тривалий час його змінив ще один пробанд впливової катеринославської дворянської родини Михайло Андрійович Миклашевський (1640 – 1706). Останнього, убитого у боях за Несвіж, замінив Іван Скоропадський (1706 – 1709), а коли того Петро І призначив гетьманом, полковником став Лук’ян Журавка (1709 –1719), котрий у документах вже називає Тимофія Олексійовича своїм дядьком. Ці три впливові родини і утримували Стародубщину на зламі століть [9].   
   
Тимофій Олексійович мав сина Івана, якого одружив з донькою Спиридона Ширая Євфимією, сестра котрої була заміжня за сином М. А. Миклашевського. За тодішньою побутовою і канцелярською традицією/звичкою Івана Тимофійовича у документах називають або родовим прізвищем Алєксєєв, або батьківським  Тимошенко. У березні 1706 р. у бою під Несвіжем його захопили у полон шведи. Наприкінці 1707 р. Іван повернувся додому  хворим і немічним. Тому у травні 1714 р. ще молодим помер у Стародубі та був похований поряд з батьком побіля Покровської церкви. Євфимія пішла до монастиря і у 1729 р. згадана як черниця Катерина [10].  
   
Коли у 1712 р. у подружжя народився син, вони назвали його Спиридоном – на честь діда, Спиридона Ширая, та дядька, – товариша по зброї Івана Тимошенка, молодого Спиридона Спиридоновича Ширая, який напередодні появи на світ немовляти, у тому ж таки 1712 р. помер вдома від ран. А вже у Спиридона Івановича Алєксєєва із дружиною Марією Іларіонівною були сини Григорій, Микола та Іларіон, котрим і випало щастя стати одними із перших дворян Новоросійської та  Катеринославської губерній [11]. 
   
Крім певних документальних згадок, нашу гіпотезу підтверджують також опосередковані джерельні фактори добуті герменевтично-компаративістським шляхом. По-перше, коли відстежуєш біографію і послужний список Ларіона Алєксеєва, то дивуєшся, як нікому невідомий, без роду і племені чоловік дуже швидко робить доволі успішну кар’єру. Вже у сорок років він дійсний статський радник, голова Катеринославської палати кримінального суду, згодом почергово виконує обов’язки очільника Кавказького та Катеринославського намісництв, призначається тамбовським та псковським губернатором, має численні орденські нагороди [12]. Зрозуміло, що випадкових людей у цій номенклатурі ніколи не траплялося.   
   
Та коли погоджуєшся із тим фактом, що він син Спиридона Алєксеєва і онук Євфимії Ширай, то все відразу пояснюється. Адже він стає близьким родичем О. Безбородька (секретаря і радника Катерини ІІ),  П. Завадовського (фаворита імператриці), а також вельми впливових при дворі Гудовичів та Скоруп. І вже через них інших дуже важливих для імперії людей. А тоді як і нині, непотизм, кумівство, сімейність високих урядовців вважалися чеснотою та всіляко заохочувалися. Із цього делікатного приводу спадають на думку слова хрестоматійного літературного героя, сучасника тих подій:   
 
 «Я перед родней, где встретится, ползком; 
   Сыщу ее на дне морском. 
   При мне служащие чужие очень редки, 
   Все больше сестрины, свояченицы детки... 
   Как станешь представлять к крестишку ли, к местечку, 
   Ну как не порадеть родному человечку!» [13]. 
   
Очевидно, що і високопоставлені родичі «раділи» Іларіону Спиридоновичу.  Завдяки їхній підтримці він і зробив карколомну кар`єру. 
   
По-друге, – це шлюби у родині Алєксєєвих, які укладалися не із представниками дворянських родин глибинної етнічної Росії, а з такими ж дітками колишніх славних козацьких старшин Гетьманщини і головно Сівещини: Селецьких, Тарновських, Запорожських, Родзянок, Корецьких, Кулябок-Корецьких, Романовських. Гроші до грошей, земля до землі. Зрозуміло, що ця родина не випадково тісно пов`язувалася саме з  козацько-старшинською знаттю, а  не із  московською елітою, що теж вказує на її українське походження.
 
 І, нарешті, самі Алєксєєви ніколи не співвідносили себе до жодного великоросійського роду Алєксєєвих і гербами їхніми не послуговувалися. Більше того, першу гербову справу порушив останній представник катеринославської гілки роду Георгій Петрович, та так і не встиг завершити. 
 
2021 04 09 zaruba3
   
Міцно вгніздившися на Катеринославщині,  Алєксєєви відіграли важливу роль в історії та культурі цього краю, на що вже вказували дослідники [14; 15]. Син Іларіона Дмитро, масон і доктор Оксфордського університету, впродовж 1808 – 1830 рр. очолював дворянство губернії [16]. Цю ж важливу посаду у 1874 – 1886 рр. обіймав онук останнього –  Георгій Петрович: дійсний статський радник, обер-гофмейстер [17]. Згодом його змінив зять – князь Микола Урусов, останній  губернський предводитель, розстріляний комуністами.  
   
Їхнім родовим гніздом на Придніпров’ї стала Котівка на Орелі – знаменитий колись маєток, осідок науки, мистецтва та культури [18, с. 126]. У 1916 р., за два роки до тотального погрому,  чудовий опис катівського палацу і парку подав художник та мистецтвознавець Г. К.  Лукомський. Він зазначав, що  садиба вражала витонченістю та красою, дбайливістю з якою її упорядкували, доглядали, оберігали і примножували господарі у кількох поколіннях [19]. Шкода, що від цієї пишноти уціліли лише рештки сходів до головного будинку.  
   
Серед інших поміщиків, які  походили зі старшинських родин Гетьманщини, по повітах домінували вихідці з найближчих Полтавського (Магденки, Малами), Миргородського (Родзянки, Короленки, Устимовичі) і частково Переяславського (Пилипенки, Нестелії) полків. Вони, вже маючи досвід закріпачення підданих у себе на Лівобережжі, стали дідичами головно Верхньодніпровського та Новомосковського повітів, поклавши початок місцевих дворянських  династій.
 
Із слобідських козацьких старшин у Полудневій Україні одворянилися окремі представники Авксентьєвих, Алфьорових, Борзенків, Гаркушевських, Ковалевських, Ковалинських, Лесевицьких, Линтварьових, Липок-Парафієвських, Мороховців, Надаржинських, Новохатських, Перехрест-Осипових, Розаліон-Сошальских, Романових, Рудіциних, Хандалєєвих, Шабельських, Шидловських, Штепиних-Святогорів та інших. За моїми підрахунками до тридцяти родин.
 
На початковому етапі формування південноукраїнських дворян та дідичів свою вагому частку внесли і заможні запорожці-колабораціоністи, які нібито  не брали участі «в преступлениях кошевого и его единомышленников» [20, с. 191] і шукаючи «лакомства нещасного» стали на бік окупанта. Маючи непомірні земельні апетити, заради багатства та можливості експлуатувати своїх же братчиків, січові старшини, забувши про ідеї вольностей, не вчинили опору агресору, пожертвувавши не лише свободою Запорожжя, але фактично і особистою, ставши підніжками східно-деспотичного престолу. Саме вони, які ще до 1775 р. були московською агентурою, стали першими осадниками, а потім і поміщиками новопримученого до імперії краю. А найпомітнішим із приголублених імператрицею «вірних козаків» був Опанас Ковпак.
 
2021 04 09 zaruba2
 
Статистика із відомості Азовської губернської канцелярії 1776 р. про роздані землі показує, що вже тоді отримали чималі рангові дачі Чернявський, Рябий, Гараджа, Балицький, Височин, Гордієнко, Кобезчин, Попов, два Руді, Хижняківський, Щока, Головатий, Письменний, Вермінка, Додаток, Легкоступ, Пікуш, Шиць, Вишневецький, Попатенко, Караванець, Непийбрага, Кореневський та ін. [21]. Невдовзі неподалік Січі придбали собі земельні дачі чорноморці Миргород, Гаркуша, Синьогуб, Неїжмак, Гнида, Василенко, започаткувавши аж до 1917 р. поміщицькі династії. Вже у першому поколінні дворянами стали запорожці, а згодом чорноморці та кубанці: Сидір Білий і Антон Головатий з родинами, Захар Чепіга, брати Ситенькі, Кравчуновський, Кронович, Мігрин, Неживий, Корсун-Завізіон, Могила, Мова, Червоний, Черевко, Гнида, Бала, Яловий та інші. Поступово, на зігнутих спинах простих козаків вони нажили значні статки лихварством, стяжанням, рейдерством, перетворившися на найбільших  землевласників та кріпосників.
 
Яскравим прикладом переродженого з волелюбного козака на жорстокого поміщика став такий собі капітан Семен Білецький, який намагався закріпачити свого ж побратима козака Степана Калину. Про цей кричущий факт у 1790 р. повідомив особисто Г. Потьомкіну сам кошовий отаман «вірних козаків», бригадир і кавалер Харко Чепіга:
  «После разрушения Сечи запорожец Калина занимался чумачеством… Но капитан Белецкий, узнав об этом намерении, бил его Калину без милосердия и забрал все имение… А «помещик» Белецкий и сам с таковых же запорожцев, а только в Запорожье как старшиною так и честным казаком не был, а был бездельником, но и не один раз за преступления и киями наказыван. В производство же вошел не через рекомендацию запорожских старшин, а через помершего господина губернатора Синельникова за население ему в Ненасытице деревни» [22, с. 34]. 
 
Фактів, коли нові дворяни просто явочним порядком застовбили (обставили стовбцями) за собою землі, або брали їх ґвалтом, багато. Серед рейдерів особливо прославилися О. Вермінка і П. Папчинський. Про захоплення ними земель у поселян, колишніх запорожців, згадував старий козак Микита Корж. Громаді, яку він очолював, вдалося відстояти свої угіддя та створити вільну від панів, хоч і державну, слободу Сурську Михайлівку [23, с. 8]. 
 
Розмірковуючи над історією дворянсько-поміщицької колонізації Полудневої України онук запорожця Дмитро Гнєдін відзначав, що на зламі століть поміщиками тут були головно колишні січові козацькі старшини, які вважали українські степи своєю батьківщиною. Вони скуповували у російських дворян отримані в рангові дачі величезні латифундії. Зокрема як його дід, Антін Гнида, чоловік тверезий, господарливий, придбав у М. Кутузова великий маєток у 20,000 десятин, фактично за безцінь – по 50 копійок за десятину [24, с. 18 – 20].
 
Хтось, напевно, скаже, що вони були дітьми свого часу, складними і суперечливими, змушеними виживали під важким чоботом окупанта. Проте сучасники бачили їх насамперед стяжателями, загарбниками, рейдерами, прислужниками чванливих московських «визволителів».
 
Основна частина «вірної» запорозької старшини, пройшовши нобілітацію, уже наприкінці XVIII в. перетворилася у дворянство: за нашими підрахунками їх було близько 100 осіб [25, с. 37 – 40; 60 – 73].  Окремі з них стали першими дворянськими предводителями: Сидір Білий – у Херсонському повіті, а Василь Чернявський – у Новомосковському. С. Білий навіть опинився у сватах князів Голіциних. Але створити спадковий дворянський рід із запорожців та чорноморців вдалося лише одиницям: Гнидам, Рудям, Неїжмаку, Чернявським, Пшеничному. Переважна ж більшість не започаткувала дворянских династій. Чоловіча лінія Додатка, Вермінки, Ковпака та Легкоступа вигасли, решта вимерли вже в першому поколінні, або втратили своє дворянство.
 
Отже, після отримання офіцерських і цивільних чинів, а також  земельних угідь, купивши (або заманивши) підданих, колишні козацькі старшини могли ініціювати процес дворянської нобілітації.  Позаяк найважливішим у набутті соціального статусу дворянина було не рангове землеволодіння (це був привід), а власне (згідно із процесуально визначеною схемою) формально-юридичного визнання і офіційного закріплення та документального підтвердження цього самого статусу. 
 
Підставами слугували: служба, чини, та нагороди, а також заслуги предків. Наявність земельної власності та підданих також були вагомою підставою для нобілітації. Хоча не всі одворянені  у 1798–1813 рр. були поміщиками. Вагоме значення при цьому мали також особисті зв’язки, гроші та воля місцевої влади.
 
Основні документи, які вимагали у 1785–1820 рр. особисто від прохачів, або вже від їхніх дітей (доказ заслуг батьків): формулярний список про цивільну службу, укази (Сената, колегій) про відставку, патенти на чини, атестат про військову службу, паспорти, жалувані грамоти на нагороди (ордени Георгія, або Володимира), нагородні листи, свідоцтва про єдинородство (такі надавали, наприклад, Остроградські і Добровольські), виписки з актових міських та судових книг. В окремих випадках вимагали ще й засвідчення дванадцяти благородних осіб, дворян і поміщиків про шляхетське походження прохача. Як доказ пред’являли навіть нагородну шаблю з написом (Головаті). Причому, іноді досить було одного такого документа. 
 
Формально-юридичні, службові, персональні, статистичні, кількісні та якісні аспекти нобілітації козацької старшини можна відстежити за родовідними книгами [27; 28]. Шляхом аналізу текстів протоколів нами з`ясовано, що найперші внесення колишніх козацьких старшин датуються 1787 р. Особливо багато стали дворянами впродовж 1798–1813 рр. І найбільше із них внесено до другої (військової) частини.
 
Родовідні книги за цей час показують, що серед етнічних і соціальних груп прохачів бажаного дворянства знову ж переважали росіяни (головно офіцери, державні службовці, купці, священики); на другому місці – українці (регіональна козацька старшина); на третьому – балканські іммігранти (серби, болгари, македонці, чорногорці, молдавани, греки), що служили в поселених полках (Чорному, Жовтому, Єлисаветградському, Бахмутському, Донецькому, Дніпровському) і дворянський статус якими здобувався через вислугу відповідних табельних чинів. 
 
На першому етапі нобілітації до родовідних книг внесено багато нижніх чинів: кільканадцять січових старшин у чинах полкових осавулів, хорунжих, прапорщиків та капітанів. Представників козацької старшини Гетьманщини вносили у чинах значкових, військових і бунчукових товаришів, городових отаманів, сотників. Їхні справи, погано зліплені, у більшості не були затверджені Герольдією. При чому, багато із внесених тоді осіб не утворили роду, не залишили потомства, прохвиськали маєтки або виїхали за межі губернії, зникнувши з місцевих списків дворян.
   
За спрощеною процедурою нобілітували молодших офіцерів «времен очаковских и покоренья Крыма»: за заслуги в походах на Молдавію, Польщу, Крим і Кубань. Наприпочатку достатньо було й того, що прохачі «життя своє вели узгіднене з дворянським назвиськом» (В. Яковлєв-Дяченко), а щоб отримати грамоту на дворянство, вистачало свідчення 12 шляхетних осіб і визначення зборів.
 
Наприкінці XVIII ст. в регіоні серед затверджених зборами у дворянстві, крім урядовців і офіцерів, натрапляємо на специфічних претендентів із міщан, поселян, козаків, навіть однодворців і сільських обивателів із Гетьманщини та Слобожанщини. При цьому, процес оформлення їхнього дворянського статусу супроводжувався численними фальсифікаціями, до яких вдавалися окремі прохачі [29, с. 67 – 68].
 
  Для прикладу, колишній запорозький хорунжий Дем’ян Леві-Кондрацкий і кременчуцький купець Федір Борщевський. Обидва, незалежно один від одного, вказали своїм пробандом полтавського полковника Павла Семеновича (без зазначення прізвища). Обом дали рекомендації 12 дворян, і обох внесли до книг: першого – до 6-ї, а другого – до 1-ї частини. Такий полковник із євреїв дійсно був, але прозивався він Герциком, і його діти і онуки носили тільки це прізвище. Хоча Леві з Борщевським теж були із євреїв, і можливо таки родичами. До слова, Борщевських (онуків купця Федора) згодом все ж внесли до 2-ї частини родовідної книги дворян Катеринославського повітову [26, а. ].  
 
Ще один випадок: канцелярист із Гетьманщини М.Я. Яроцький назвав своїм предком Матвія Івановича (знову ж, не зазначаючи прізвища) – суддю Миргородського полку, і отримав стверджувальний акт з Полтавського повітового суду. На підставі цього документа його у 1793 р. внесли до 2-ї частини книги, а в 1811 р. перенесли в 3-ю [27, а. ].  Такий суддя достоту теж був, але прізвище мав Остроградський.
 
Багато  вихідців із козацької старшини намагалися потрапити відразу до найпрестижнішої шостої частини, доводячи своє стовбове дворянство, тобто ще до царювання Петра І. Але після 1839 р. Герольдія не затвердила ці внесення, залишивши лише найзаслуженіших: Родзянок, Малам, Миклашевських, Милорадовичів, та тих, хто зміг довести таке своє право.
Відомі й випадки «вилучення дворянства», присвоєного зборами незаконно, без достатніх на те підстав. Особливо у запорожців та чорноморців, котрі мали особливе прагнення приліпитися до привілейованого стану, зберігши таким чином свої статки [30]. Наприклад, у 1819 р. Герольдія, ревізувавши дворянську справу, наказала предводителю дворянства поїхати і забрати дворянську грамоту у синів вже померлого на той час запорозького і чорноморського полкового осавула поміщика Олександрівського повіту Антона Гниди. Даремно у 1827, 1828 і 1830 рр. його син Тит Антонович писав прохання в Герольдію, Сенат, Міністерство юстиції, до самого царя Миколи Павловича. Все марно. Тільки у 1852 р. вже його син Дмитро Титович, починаючи з нуля, з особистих своїх заслуг і чину штаб-ротмістра зміг отримати статус спадкового дворянина [31]. 
 
Вилучали дворянські грамоти також у колишніх запорожців і чорноморців: Вермінки, Гараджі, Гладкого, Глоби, Головка, Нагнибіди, Неїжмака, Руденка, Сухини, Чернявського, Шостака, Перехриста. Лише окремим із їхніх онуків (Вермінка, Руденко, Чернявський) таки вдалося удворянитися [32]. Ті ж із землевласників, які не дуже прагнули підтверджувати свої права, просто втратили дворянство: Левченки стали обивателями, «які називалися дворянами», Цибулька – «міщанином, який називає себе дворянином», онуки поміщика Тимофєєва селянами, та ін.
 
В цілому ж, порівняно з іншими регіонами імперії, у Південній Україні процес набуття дворянською верствою правового статусу, юридичне оформлення й визнання прав на дворянство виявилися більш тривалими у часі. А для окремих представників тутешнього істеблішменту ця процедура остаточно завершилася лише у другій половині ХІХ ст. При цьому, юридичне визнання прав місцевої еліти збіглося у часі з колонізацією та освоєнням колишніх запорозьких земель. Нобілітація супроводжувалася необхідністю обер-офіцерського або цивільного чину, а ще краще – отриманням ордена, що давало також підстави дістати рангову дачу, помістя, землю. А військово-феодальній московській державі, шляхом роздач земель служилій еліті, вдалося сформувати на цих теренах достатньо міцний дворянський прошарок – свою опору. І вагому роль у цьому соціально-економічному та політичному процесі відіграла українська козацька старшина різного  регіонального походження. 
  __________________  
 

1. Полонська-Василенко Н. Д. Заселення Південної України в половині ХVІІІ ст. (1734 – 1775). Частина І. Заселення Нової Сербії та Слов’яносербії. – Мюнхен: УВУ, 1960. – С. 204 – 222.

2. Полонська-Василенко Н. Д. Заселення Південної України в половині ХVІІІ ст. (1734 – 1775). Частина ІІ. Заселення Новоросійської губернії. – Мюнхен: УВУ, 1960. – С. 46 – 69; 102 – 133.

3. Смирнова-Россет А. О. Дневник. Воспоминания / Литературные памятники/ Издание подготовила С. В. Житомирская. – М,: Наука, 1989. – 789 с.

4. Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое. Том 22 (1784 – 1788). – СПб., 1830. – С.  10–11.

5. Машуков В. Д. Первые дворянские выборы в городе Екатеринославе в 1791 году // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии (ЕУАК). Выпуск 10. – ​Екатеринослав, 1915. – ​С. 97–112.

6. Полонська–Василенко Н. Д. Південна Україна після зруйнування Січі // Полонська–Василенко Н. Д. Запоріжжя XVIII ст. та його спадщина. Том ІІ. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1967. – С. 207 – 235.

7. Універсали Івана Мазепи 1687 – 1709. Частина друга. – Київ –Львів, 2002. – 757 с.

8. Еліти і цивілізаційні процеси формування нації. Збірник статей. Том 1. – К., 2006. – 492 с.

9. Лаєвський А. С. Старшинський корпус Стародубського полку за доби гетьмана Івана Мазепи // Сіверянський літопис. – 2015. – № 4. – С. 18 – 32.

10. Модзалевский В. Л. Тимофей Алексеев, полковник стародубский (1676 – 1678, 1687 – 1689) и его семья. (Очерк из истории Малороссии XVII – XVIII в.) // Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. – Фонд ХІІ. – Справа 38. (Рукопис статті).

11. Российский государственный исторический архив (РГИА). Фонд 1343. Опись 51. Дело 98. – Родословная книга внесенных во оную дворян Екатеринославской губернии в течении 1798–1819 гг. – Л. 1–184. Листы 3, 29, 30, 126, 127, с оборотами (Алексеевы).

12. Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д. Яворницького. Відділ фондів ( ДНІМ. ВФ). – Арх – 536, а. 9 (Родовідна книга). Там само. – Арх – 34147 (повідомлення про орден Володимира 4 ст.). Там само. – Арх. –34153 (повідомлення про орден Анни 1 ст.).

13. Грибоедов А. С. Горе от ума. Действие 2, явление 5, слова Фамусова.

14. Абросимова С. В. Катеринославські дворяни Алексєєви (за документами родинного архіву) // Південна Україна ХVIІІ – ХІХ століття. – Запоріжжя, 2003. – Випуск 7. – С. 126–140.

15. Кочергін І. О. Катеринославський дворянський рід Алексєєвих // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження. Випуск 13. – Дніпропетровськ, 2015. – С. 88 – 96.

16. ДНІМ. ВФ. Арх. – 472 (Імператорська грамота предводителю дворянства).

17. ДНІМ. ВФ. Арх. – 753 (Грамота на дворянство від імператора).

18. Феодосий (Макаревский). Материалы для историко­-статистического описания Екатеринославской Епархии. Церкви и приходы прошедшего ХVIII столетия. – Екатеринослав, 1880.

19. Лукомский Г. К. Котовка Екатеринославской губернии // Столица и Усадьба. – Петроград, 1916. № 51.

20. Полонська-Василенко Н. Д. Майно запорозької старшини як джерело для соціально-економічного дослідження історії Запоріжжя // Полонська–Василенко Н. Д.Запоріжжя XVIII ст. та його спадщина. Том І. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1965. – С. 186 – 381.

21. Ведомость 1776 г., учиненная в Азовской губернской канцелярии, коликое число в Екатеринославском уезде состоит вновь отведенныя к отводу назначенных помещикам земель // Киевская старина. – 1885. – Книга 4 (апрель). – С. 784 –190.

22. Богумил А. Г. К истории управления Новороссией князем Г. А. Потемкиным. Ордера 1790 и 1791 гг. // Летопись ЕУАК. Вып. 2. – Екатеринослав: Типография губернского земства, 1905. 

23. Корж Н. Л. Изустное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа. – Одесса, 1842.

24. Гнєдін Д. Мої спогади. / Підготовка до друку та коментар доктора історичних наук, професора В. М. Заруби. – Дніпро: Ліра, 2020. – 112 с.

25. Заруба В. М. Загублені у часі. Нариси з історії катеринославського дворянства. – Дніпро: Ліра, 2020. – 216 с.

26. ДНІМ. ВФ. Арх. – 1807. – КП – 60297. – Родословная книга господ потомственних дворян Екатеринославского уезда. – Л. 1 – 134.

27. РГИА, ф. 1343, оп. 52, спр. 98 (№ 592–597).

28. ДНІМ ВФ. Арх. – 1807 / КП– ​60297, а. 1–134. ДНІМ, Арх. 534, а. 3–120. ДНІМ, Арх. 535, а. 2–9. ДНІМ, Арх. 536, а. 3–288 зв. ДНІМ, Арх. 537, а. 3–76 (373).

29. Каюк Д. Г. Формування Катеринославского та Херсонського дворянства в 60­-ті роки XVIII – на початку XIX століття. – Дисертація канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 2002.

30. Сурева Н. В. Від козака до дворянина: основні віхи нобілітації запорозьких старшинських родів // Козацька спадщина. Вип. 2. – Нікополь, 2005. – С. 110 –111.

31. РГИА, ф. 1343, оп. 19, часть 1, ед. хр. 2249. – Дело о дворянстве Гнедина. – Л. 1 –18.

32. РГИА, ф. 1343, оп. 45, ед. хр. 608. – Алфавит дворянских дел Екатеринославской губернии за 1813–1848 гг.