2019 01 30 gaidai1

 

 

Хоча кривавий знак епохи

не майорить більше над містом -

Не можу бути оптимістом.

Василь Кузан. Ого і угу. 1996 р.

 

Після Ленінопаду та прийняття т. зв. «декомунізаційних законів» поширилися заклики також до де-радянізації свідомості. Але, як з’ясувалося, це наче шукати чорну кішку у темній кімнаті, при чому кішка аж ніяк не хоче, щоб її знайшли. Йдеться зокрема про практики та моделі поведінки, які виникли як складові «стратегій виживання» та збереження «інакшості» у радянській системі, а тому вони досить адаптивні та стійкі до змін. Феномен «радянської людини» уже привертав до себе увагу антропологів та істориків1. Не применшуючи ваги цих досліджень, зазначу, що в них радше йдеться про характеристики радянськості та особливості життя у СРСР, а не про ситуацію пострадянськості. Минуло 27 років з часу розпаду СРСР, і сьогодні в Україні маємо справу з проявами радянськості, які часом суттєво трансформувалися та набули до крайньої/деструктивної форми.

Серед праць періоду незалежності України переважають дослідження, які зосереджуються на виняткових подіях 1990-х – 2000-х років, що виходили за рамки звичного і типового досвіду або на окремих аспектах суспільно-політичного життя країни, найчастіше на питанні ідентичності. У цьому контексті надзвичайно актуальною (і, на мій погляд, недостатньо відрефлексованою) є стаття Євгенія Головахи та Наталії Паніної про подвійну пострадянську інституалізацію, опублікована ще у 2001 році2. Стаття пропонує багато важливих тез до обміркування, і створює рамку осмислення ситуації пострадянськості3. Увагу вчених привернула здавалося б парадоксальна ситуація: крах радянської системи (і, як наслідок, ревізія всіх соціальних інституцій) мав би призвести до масштабної кризи, однак Україна загалом зберегла соціальну та політичну стабільність в 1990-х роках. Аби з’ясувати причини такої  ситуації, науковці дослідили як (не)змінювалися радянські соціальні інститути і (не)формувалися нові. Словом, проаналізували особливості пострадянської деінституалізації, що дозволило їм виокремити такі базові характеристики пострадянськості, як: амбівалентність свідомості та існування паралельної соціальної структури.

Амбівалентність свідомості. Особа підтримує засадничо несумісні позиції і не бачить між ними суперечностей (демократичні цілі у поєднанні з тоталітарними методами їх реалізації, сильний лідер/держава та максимальна особиста свобода). У пострадянському мисленні багато протиріч, тому його складно описати. Особа може підтримувати  як старі, так і нові соціальні інституції, або ж виступати «проти всіх», демонструючи нігілістичну позицію та розчарування в соціальних ідеалах. Ці характеристики особливо помітні під час виборів, адже їх використовують у політичних маніпуляціях.

Існування двох соціальних структур. Утворення нової соціальної структури при збереженні елементів радянської. З одного боку, після здобуття Україною незалежності більшість не була зацікавлена у докорінних змінах, а з іншого, – найбільш активні індивіди, зокрема і представники партійної номенклатури та «червоні директори», долучилися до формування нової соціальної структури. Останні становили меншість, але отримали найбільший прибуток. Існування двох соціальних структур створює подвійне навантаження на інституційну сферу, але спроби змінити ситуацію викликають страх у суспільстві, що помітно на прикладі опору державних інституцій реформам.

Пострадянськість проявляється по-різному, знайомі з радянського часу практики та стереотипи мислення поєднуються з іншими (традиційними чи новими) установками. Тому у контексті осмислення ситуації пострадянськості варто взяти до уваги такий процес як архаїзація культури, елементи якого можна знайти і в радянському минулому, але типово радянськими вони не є. Україна, як і решта республік СРСР, після 1991 року прагнула до модернізації (побудови демократії, капіталізму та індивідуалізму), але масштаб трансформацій, бідність, корупція, незахищеність викликали опір у суспільстві. У спробі стабілізувати ситуацію політична верхівка вдалася до часткової де-модернізації, зокрема до таких її складових як непотизм, сімейність при вирішенні важливих питань, підвищеній релігійності. Дослідником модернізаційних процесів на пострадянському просторі є Михайло Мінаков, який розглядає їх в контексті глобальних тенденцій модернізації. Не маючи змоги послатися на останню книгу дослідника «Development and Dystopia»4, скористаюся іншими його публікаціями5. Де-модернізація передбачає стирання межі між приватною і публічною сферою (наприклад, задоволення приватного інтересу публічними засобами6), централізм управління, бюрократизм, нерозривність влади і власності, обмеження автономії особистості, неформальні зв’язки, патерналізм та інше. Важливо зазначити, що модернізація не є заданим лінійним процесом, вона має різні форми, може перериватися, а також не тотожна озахідненню. Йдеться про засадничий конфлікт між свободою і контролем, між приватним і публічним.

У цьому огляді я розгляну негативні практики та установки, які, на мій погляд, становлять найбільший виклик у сфері організації робочого процесу, адже вони можуть частково чи повністю відтворюватися не тільки у державних установах, але і у бізнес середовищі чи недержавному секторі. У статті вони подані з аналітичною метою, а тому часто мають крайнє, майже карикатурне вираження, що рідко трапляється у реальності. Ці та інші негативні прояви ситуації пострадянськості були виокремлені під час розмов з представниками управлінської, правоохоронної та культурної сфер. З їхнього дозволу я публікую цей текст, зазначивши, що за висновки та спосіб представлення матеріалу відповідальність несу лише я.

Кожен з тих, хто працює в державних установах та організаціях  більшою чи меншою мірою стикався з описаними практиками та установками, але цей досвід часто не відрефлексовується. Тому ця стаття є спробою артикулювати його з метою покращити наше розуміння пострадянськості і тих викликів, які вона створює для українського суспільства.

Принцип «инициатива наказуема». Всі питання вирішує керівництво, і від нього ж виходить ініціатива. Більшість працівників мають бути «тихіше води, нижче трави». За відсутності визначених критеріїв оцінки роботи і низьких зарплат головним є прихильність вищого керівництва, і саме на уявленні про його очікування формується ініціатива підзвітних інституцій. Працівники продовжують остерігатися відкрито суперечити позиції керівництва, висловлювати ідеї чи критикувати. Відсутність ініціативності поєднується з непевненістю власного  становища, відчуттям беззахисності, а також із сумнівом, що ініціативу буде належно оцінено і винагороджено. Загалом, при оцінці роботи важать лише кількісні статистичні показники (відпрацьовані години, прийняті відвідувачі), які легше виміряти і представити. Як вважається, вони позбавлені суб’єктивності, хоча ними так само легко маніпулювати, і часто керівники на місцях орієнтують підлеглих працівників до створення так званого статистичного благополуччя.

2019 01 30 gaidai5


«Одни слова для кухонь, другие – для улиц». Йдеться не тільки про політичну сферу, але і про збори трудового колективу, робочі наради. Часто стикаємося з тим, що «в кулуарах» чи «на кухні» особа говорить про недоліки й прорахунки, але публічно (або в офіційних документах) згадує лише здобутки та (пере)виконаний план. Будь-яка критика сприймається негативно. Установи та організації не «заточені» на те, аби виявляти та усувати недоліки у своїй роботі. Цьому сприяє і офіційна мова, навантажена безособовими зворотами та канцеляризмами, вона надає загальну, ні до чого не зобов’язуючу інформацію. Амбівалентність у ставленні проявляється і тоді, коли особа «на словах» приймає нові процедури, але вважає їх не обов’язковими до виконання. За відсутності безпосереднього контролю (чи немає небезпеки появи такого контролю) виконавці вважають за можливе не дотримуватися встановлених правил і процедур, на які вони формально погодилися.

2019 01 30 gaidai3

   
«Мерилом работы считают усталость». В оцінці роботи важить, перш за все, перебування на робочому місці, а не результативність. Працівник також «пишається» кількістю прикладених зусиль, не залежно від того, чи принесли вони результат чи ні. Про планування як таке не йдеться, краще розпочати роботу без будь-якої підготовки наявними засобами, а потім цими ж засобами по-геройськи вирішувати тривіальну проблему. Звідси і неможливість виконання великих проектів, які потребують значного часу на підготовку та роботу над помилками, а також брак розуміння у суспільстві тривалих процедур, коли рішення потребує часу та обговорення (притягнення до відповідальності, створення нових органів, громадських слухань, проходження закону в декількох читаннях, наприклад). Службовець сприймає себе як «охоронця» інформації, з підозрою ставиться до спроб відкрити та полегшити доступ громадянам до неї. У спілкуванні з ними він відповідає лише на поставлені питання і не ставить перед собою завдання вирішити проблему відвідувача. Адже результати роботи оцінює не відвідувач, а профільне міністерство або інший керівний орган, тому задоволеність клієнта чи якість наданих послуг не є головним критерієм. Орієнтація – не на вирішення проблеми, а на збереження уставленого порядку.

«Добровільно-примусово». Вже сам цей вислів містить протиріччя і є оксюмороном. Без можливості протистояти керівництву, побоюючись втратити місце роботи, працівник погоджується на виконання завдань, які не входять до сфери його обов’язків (наприклад, залучення до безкоштовної праці, збір коштів на придбання книг якогось керівника чи викладача вишу), чи навіть є протиправними. Цей тип керівництва передбачає жорстку дисципліну, посилений контроль за працівником, велику кількість паперової звітності, а також супроводжується авторитарним, часом брутальним, стилем спілкування з підлеглим.

2019 01 30 gaidai4


«То, что вытворяет ваше правление, — это произвол!». Централізація навіть тих сфер, які мали б працювати на самоорганізаційних засадах, наприклад, різні спілки та асоціації. Держава створює і підтримує такі об’єднання, роблячи їх залежними від себе та місцем для втілення своїх рішень. Відповідно вони не виконують тих цілей, для яких були створені, словом, не є об’єднанням з метою захисту колективних інтересів, удосконалення певної сфери чи місцем вирішення конфліктів. Наприклад, профспілка не захищає права працівників, а лише збирає позабюджетні кошти, які у подальшому використовуються згідно з вказівкою адміністрації. Остання також відзначає «трудові заслуги» та внесок у розвиток певної сфери, присуджує нагороди та премії, нагороджує грамотами з квітами, зазвичай, під час святкового» концерту до ювілею чи дня працівника певної галузі. У СРСР «героям» видавали посвідчення «Героя СРСР», «Герой Соціалістичної Праці», що унормовувало та регламентувало поняття геройства. У незалежній Україні збережена система за якою заслуги та статус визначаються виключно керівним органом, а не колегами чи професійною спільнотою. Звідси і акцентування у комунікації саме посади особи: «гучні» і довгі назви ніби надають статусу та поважності особі, характеризують її. Централізація також проявляється у способі вирішення конфліктних ситуацій. Керівництво часто вирішує питання методом примусу, а не сприяє налагодження комунікації та співпраці між зацікавленими особами. Останні, у свою чергу, делегуючи питання державним органам чи вищому керівництву, «звільняються» від обов’язку діяти та нести відповідальність за свої рішення.

«Одна маленькая, но гордая птичка… или никто из нас как би высоко не летал, никогда не отрывался бы от коллектива». Відсутність толерантності до «іншого», небажання з повагою ставитися до чужих переконань та способу життя. Поведінку, яка відрізняється (наприклад, відмова від алкоголю чи відмова підписувати «спільну» заяву), сприймають як неповагу до колективу. «Піти» проти колективу – найгірше, тому донос гірше, ніж крадіжка. Сюди ж можна віднести негативне ставлення до питань пов’язаних з гендерною сферою, коли піддається сумніву уставлений образ жіночого і чоловічого. На цій основі розвивається колективна (без)відповідальність та безособовість, коли особа розчиняється у колективі.

«Гонять чаи», йдеться про негативну практику частих чаювань протягом робочого дня з обговоренням питань, які мало стосуються роботи. До цього варто додати обмежені години прийому відвідувачів та обідню перерву тривалістю в одну годину, протягом якої припиняється прийом відвідувачів, навіть коли є працівники з однаковими трудовими обов’язками, а отже з можливістю обідати по черзі і не зупиняти роботу. В установах, зазвичай, не передбачений  простір для комунікації та відпочинку, як наслідок поширеною є практика обідів та чаювання по кабінетах, що лише сприяє формування окремих груп та відособленості в колективі.

Культурний провінціалізм та «стиль Пшонки», що виражається у бажанні наслідувати певний зразок, замість того, щоб розвивати власний стиль та експериментувати у культурній сфері. Йдеться про копіювання мистецьких зразків у доволі спрощеному вигляді. До цього варто додати деформацію мистецького смаку, коли перевага надається зовнішній формі, цінується пишність, масштабність, вичурність. Інколи здається, що авторитет особи ставиться у залежність від її зовнішнього вигляду, аксесуарів, обстановки кабінету. З огляду на це, державні резиденції та суди наповнюються фальшивими колонами і ліпниною з позолотою, що різко контрастує з обшарпаністю робочих приміщень та уніформи охоронців. У той же час працівники державних установ віддають перевагу картинам з простим впізнаваним сюжетом, таким який одразу може бути «прочитаний». Відповідно «патріотичні», але доволі низької мистецької якості з претензією на реалізм картини «прикрашають» парадні зали навіть Міністерства культури.

Перераховані практики можна також розглядати як прояв незгоди і опору до ситуації, яка склалася. За певних умов, це негативне ставлення може набути форми протесту, як відбулося під час Євромайдану. Однак, загалом вони є тим захисним механізмом, який дозволяє унормувати ситуацію та надати системі стабільності. Видається, що основною проблемою є розповсюдженість цих практик і установок не тільки у малооплачуваній бюджетній сфері, але і в сферах, які не підлягають державному контролю. З огляду на те, що зараз реформується державний сектор, я приділила увагу саме йому. Більшість з реформ зосереджуються на питанні процедур, найчастіше на механізмі призначення на посаду та відбору кандидатів, натомість питання установок та організації робочого процесу часто залишається поза фокусом. Останні набагато важче виявити та описати, але для сталості та успішності реформ, вони мають пріоритетне значення. Знайомою є ситуація, коли нові люди потрапляють в державні структури за конкурсом, але змін не відбувається. Всі ми є певною мірою «носіями» згаданих установок та практик, хтось більшою, а хтось меншою мірою, інше питання, наскільки кожен з нас їх усвідомлює і готовий змінюватися. Цим невеликим оглядом я запрошую долучатися до обговорення даної проблематики та поділитися власним досвідом, що дозволить не лише започаткувати вирішення цих проблем, але й зрозуміти власне ситуацію пострадянськості.

2019 01 30 gaidai2

 

1. До класичних праць з дослідження «радянської людини» відносять книгу Олексія Юрчака про останнє радянське покоління: Alexei Yurchak. Everything Was Forever, Until It Was No More: The Last Soviet Generation (2006). Переклад російською: Юрчак В. Это было навсегда, пока не кончилось. Последнее советское поколение. М.: НЛО, 2014.
2. Головаха Е., Панина Н. Постсоветская деинституционализация и становление новых социальных институтов в украинском обществе. // Социология: теория, методы, маркетинг, 2001, №1, с.5-22
3. Соціальний інститут науковці визначають як упорядковане і доволі стабільне соціальне утворення, що включає соціальні організації, які підтримують (офіційно чи ні) правила з регулювання соціальної поведінки на основі вимушеної чи добровільної згоди більшості членів суспільства з існуванням цих соціальних правил і соціальних організацій. // Головаха Е., Панина Н. Постсоветская деинституционализация и становление новых социальных институтов в украинском обществе. // Социология: теория, методы, маркетинг, 2001, №1, с.6. Якщо спростити, то соціальні інститути – це наші очікування та дії в соціальній інтеграції, вони «скріплюють» суспільство.
4. Mikhail Minakov Development and Dystopia. Studies in Post-Soviet Ukraine and Eastern Europe. Іbidem Press, 2018.280 p.
5. Мінаков М. Рамки пострадянської демодернізації // Критика вересень –жовтень 2013, с.2-3, Mikhail Minakov Demodernization in Post-Soviet Eastern Europe // Dеmodernization. A Future in the Past / Yakov Rabkin, Mikhail Minakov (eds.) Stuttgart: Ibidem, 2018.  P.241- 261.
6. Мінаков М. Рамки пострадянської демодернізації // Критика вересень –жовтень 2013, с.3.

 

Олександра Гайдай - кандидатка історичних наук, наукова працівниця Музею історії міста Києва.

 

Ілюстрації взято з відкритих джерел: Перша і остання - карикатури підготовлені у рамках кампанії "Є інша сторона Європи!" Інституту світової політики.  Інші - сатиричний журнал "Перець" 80-х рр. ХХ ст.