VOWS MADE IN STORMS ARE FORGOTTEN IN CALM
Томас Фуллер(«Клятви, дані в бурю, забуваються в тиху погоду»)

       У своїй останній книжці Ювал Ной Харарі відверто зауважує, що «кожна людина, група і нація має власні казки й історії»¹. Мабуть, він таки має рацію. Історія – складна і крихка конструкція водночас, адже її знання і незнання мають схожі ефекти впливу на людину і суспільство. Надто, коли люди, котрі творять ці суспільства, лише починають прокидатися від летаргічного сну самомилування і глорифікації свого недавнього минулого. Тож сумлінному історикові державотворення буде завжди тяжко руйнувати усталені в історіографії стереотипи, а міфи й поготів.

     Здавалося б, сторіччя Української революції нині є вже доконаним фактом для фахівців, громадськості й ЗМІ. Але ж ні! Досі тривають і, маю надію, що й триватимуть пошуки нових теоретичних моделей, термінологічні і хронологічні суперечки, які народжуватимуть нестандартні рішення того чи іншого проблемного питання нашого державотворення, або ж це будуть вже відомі шаблони і лекала, що ними дослідники норовитимуть прикрасити вже й без того пишні шати боротьби за незалежність України.

     Українська історія та її історики, особливо у «червоному» для України ХХ-му сторіччі,  пройшли складний і суперечливий шлях правдолюбія, підлабузництва і зради Кліо. Рельєфно це увиразнено у студіях над національно-визвольним рухом і будівництвом власної держави. Якщо перші свідомо йшли на прю з тоталітарно-ідеологічними монстрами, другі – перефарбовувалися у вигідні їм кольори, перелицьовуючи класову боротьбу на визвольні рухи і т. д., треті – потерпаючи від штучного безробіття і суспільного забуття, писали не у «панську» шухляду. Всі вони були чесні з собою або, може, через одного. Чи були вони чесні і відверті з самим історичним матеріалом, за посередництвом котрого виліплювали нові поняття, статуси й понятійний апарат історичного процесу, не знаю. А той факт, що саме українська історіографія ХХ ст. в її широкому контексті вже давно усталилася в масовій свідомості, публіцистиці й літературі, не викликає ні в кого здивування. Тож нині, поза очевидними тектонічними зрушеннями у дослідженні «української справи», репрезентованими вже не одним новим поколінням дослідників, пануючими залишаються окремі історичні поняття, зокрема ті, що мають безпосередній стосунок до історії Української революції.

     Одне з них концептуалізував ще 1996-го Ярослав Грицак ствердивши, що «“Листопадовий зрив” 1918 р. з часом перетвориться на одну з легенд в українській політичній ідеології ХХ ст.» і, додам від себе, в українській історіографії². І був цілком правий, адже саме таке історично-ідеологічне уявлення вже на той час панувало в свідомості істориків як приклад революції. Його привніс до нашої історіографії неординарний і, поза сумнівом, відважний крок Олександра Карпенка: 1957-го він зважився на постановку питання про «характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р.», а 1992-го – концептуалізував свою ідею як «Листопадову 1918 р. національно-демократичну революцію на західноукраїнських землях»³. Не місце тут розповідати, яким рефреном відбилася ця сміливість історикові, скажімо, в умовах совєтської історичної (не)правди. Та й педалювання на революційності, ще й у національно-демократичній формі, у часи відновлення незалежності у 1990-ті, показало живучість концепції розривів/трансформації історичного часу. Адже, як стверджував свого часу, вільний від партноменклатурних пут в діаспорі Іван Лисяк-Рудницький про «всеукраїнське значення галицького зриву 1918-19 років»⁴, натякаючи на дещо інше – «єдиний в новішій історії приклад українського державного правопорядку»⁵, жодним чином не називаючи ці процеси революцією чи революційними (лише події на Наддніпрянщині). Вочевидь, так само традиційно за ним, але, звісно, опосередковано, пішов й сучасний талановитий популяризатор історії України Сергій Плохій: «Українці вдарили першими 1 листопада 1918 р. […]»⁶.

     Як бачимо, жодного слова про, власне, революцію на західноукраїнських землях. Погодьмося на початок, що ця тема – (не)революційності озвучених подій – або, по-перше, й досі табуйована, або, по-друге (що прямо випливає з першого), є такою, ніби її сприйняли, як то кажуть, на віру, як даність.
     Не додало просвітлення цієї теми й формулювання, що його використали у своїй праці «Історія ЗУНР» 1995-го Микола Литвин і Кім Науменко – «революційний падолист»⁷, розуміючи під ним, головним чином, «збройне повстання в ніч на 1 листопада»⁸.

     Важкими для розуміння є й сучасні академічні узагальнення. Так 2001-го в «Довіднику з історії України», гасла якого готували переважно львівські дослідники, ці події названі «Листопадовим повстанням 1918 року» – «українським національно-визвольним повстанням, що відбулося в ніч з 31.10 на 1.11.1918 у Львові, внаслідок якого було утворено Західноукраїнську Народну Республіку»⁹. Натомість 2009-го у «Енциклопедії історії України», за підготовкою якого стояли вже київські науковці, події осені 1918 р. названі «Листопадовою національно-демократичною революцією в Галичині 1918 р.», а гасло «Листопадовий чин» відсилає читача саме до «революційної» статті Ю. Черченка¹⁰.  
     Як бачимо, диявол (у нашому випадку Української революції), криється у дрібницях – контекстуальних, але найперше – ідеологічних.  
     Розмовляти про них, дрібниці, котрі мають властивість перетягувати шальки терезів історії за певних умов, вочевидь, не надто волів 1973-го Михайло Гуцуляк, який писав: «Забираюся зі страхом писати історію Листопадового Чину […]»¹¹. Показово, чи не так?

     Тож моє нехитре завдання полягатиме у тому, щоб спробувати, дзеркально обернено до головної тези Карпенкової статті 1957 р., охарактеризувати ту важливу подію Української революції, що увійшла до нашого історичного наративу як «Листопадовий зрив», або ж «Листопадовий Чин», відтак зрозуміти, з огляду на джерела і історико-політологічні конструкції, його сенс – як (не)революції у її найповнішому прояві, а лише – закономірного військового перевороту з елементами національно-визвольної боротьби. А що я жодним чином не ставитиму під сумнів необхідність подій 100-річної давнини, пригадаю слова Миколи Шлемкевича, котрий зауважував, що «1 листопад залишив нам не тільки нові метрики, але й виразні заповіти й дороговкази успіху»¹². Цей успіх – творення однієї з історичних українських держав – Західноукраїнської Народної Республіки.
     Не місце, одначе, тут розглядати історичні передумови й обставини подій осені 1918 р. (у відмінний спосіб про це писали українські совєтські історики та історики української діаспори, а також знані нині дослідники), котрі допровадили, за висловом Лонгина Цегельського, до «Історичної Ночі»13 31 жовтня – 1 листопада 1918 р.
     Важливе інше: як розуміли цей акт безпосередні учасники тих подій? Як вони називали ці події? А чи було у них усвідомлення значущості того, що вони здійснюють?
     
     1. Трактування подій 31.10. – 1.11.1918 р.: різночитання чи узагальнення?

     Першим, найбільшим і оригінальним корпусом джерел мемуарного походження тут будуть свідчення членів «Комітету Виконавців Листопадового Чину», що їх упорядкував 1973-го вже згадуваний М. Гуцуляк. Їх ілюструє укладена мною таблиця:

      

     Для М. Гуцуляка досліджувані події були, скоріш за все, різними: «зразкове роззброєння та перебрання влади в українські руки у Львові», «Листопадовий Чин на західних землях України», «переворот», «всенародний зрив», «листопадовий переворот», «безкровна революція»¹⁴. Автор ставить закономірне запитання: «Чи перший листопад 1918-го року був всенароднім “зривом”?»¹⁵. І, все ж таки, пальма першості у трактуванні того, що насправді відбулося у Львові та на «галицькій провінції» вночі 31 жовтня – 1 листопада 1918 р. не належить упорядникові праці «Перший Листопад 1918 року на Західних Землях України…», адже вона з’явилася лише 1973 р. Мусимо уважно придивитися до іншого, другого корпусу джерел спогадового характеру.
         Їхня принада – належність перу безпосередніх учасників подій у Львові, сказати б, «першого ешелону», власне військових. Найперше, це Дмитро Паліїв, якого М. Гуцуляк називає «фактичним конструктуром-архітектом Листопадового Чину»¹⁶: у спогадах, що з’явилися друком вперше 1928 р., цей військовий діяч трактував досліджувану добу «Листопадовою революцією»¹⁷. Щоправда, без огляду на заголовок цих споминів, бачимо використання ним різних понять: УСС як «революційний осередок», Дмитро Вітовський як «революціонер», але ж «листопадовий переворот» чи «українська збройна акція у Східній Галичині»¹⁸. Підсумовуючи, Дм. Паліїв говорить про 1 листопада 1918 р. як «перший етап-акт збройного перевороту», за яким йшов другий – «закріплення добутого і будови держави»¹⁹.

     Другий з черги безпосередній учасник-військовик подій у Львові, Осип Кузьма у ґрунтовній студії про листопадові дні 1918 р. (1931) називає їх «актом державного перевороту у Львові», «державним переворотом», «великим революційним ділом»²⁰. Більше того, О. Кузьма оприлюднив у своїй праці витяги з наказів до окружних військових комітетів в Східній Галичині, в яких була вимога «переняти владу власними силами»²¹. Згодом в узагальнених виданнях 1930-х, присвячених УСС та УГА, містилися рядки про «листопадовий переворот», «листопадове діло»²², або про «листопадовий зрив», «акцію», «державний переворот» тощо²³. Тож, ніби підсумовуючи тезу про, передусім, військовий характер Листопадового зриву, Мирон Дольницький у своїх спогадах написав: «не може вже хіба ніхто заперечити, що Листопадовий Зрив – це в першу чергу вислід революційного виступу військових частин, що його організував і перевів в чин Український Генеральний Військовий Комісаріят у Львові в ночі з 31-го жовтня на 1-го листопада 1918 р.» ²⁴.

     Мілітарне значення першолистопадових подій лише почасти підкреслювали у своїх спогадах й українські військовики, причетні до командування українським військом під час польсько-української війни 1918–1919 рр. – генерали Михайло Омелянович-Павленко і Мирон Тарнавський²⁵.  
     Двояку тональність мали свідчення українських політиків того часу, причетних до подій 1 листопада 1918 р. «Сеньйор» політичного життя у Галичині першої третини ХХ ст. націонал-демократ Кость Левицький 1931-го твердив про «наші великі роковини», «акт перевороту», «переєм влади», узагальнено назвавши період березня – листопада 1918 р. в історії галицьких українців «Великим зривом»²⁶. Соціаліст Михайло Лозинський завуальовано згадував про «акцію» і «всю цю переміну»²⁷. Не знайдемо жодних оцінок цих днів у спогадах радикала Кирила Трильовського, котрий лише згадує про «справу Східної Галичини»²⁸. Натомість соціал-демократ Іван Макух згадував про «перебрання влади»²⁹. Арґументованою залишається теза консерватора Василя Кучабського про «український військовий переворот у Східній Галичині»: «Український переворот у ніч з 31 жовтня на 1 листопада завершився переконливою перемогою як у Львові, так і в інших провінційних містах Східної Галичини»³⁰. Нарешті Лонгин Цегельський згадував про ці події як «державний переворот», «політичний переворот», «військовий переворот»³¹.

     Як бачимо, трактування подій 31 жовтня – 1 листопада 1918 р. не стало для їх безпосередніх учасників та обсерваторів чимось на кшталт термінологічної дискусії, радше само собою зрозумілим, доконаним фактом. Відтак для військових і цивільних головними поняттями тут залишалися «переворот», «роззброєння» і «перебрання влади», котрі, по-суті, стали базовими маркерами якісної зміни політичної ситуації, яка переінакшила долю галицьких українців наприкінці Великої війни, створивши передумови утворення їхньої суверенної держави. Якщо у випадку Львова йшлося найперше про «роззброєння», то для міст і містечок поза ним – про «перебрання» влади насамперед військовими. Тож сутність подій пізньої осені 1918 р. найадекватніше передає поняття «переворот», що лише у поодиноких випадках для його сучасників вже за якийсь час означав революційні перетворення, а відтак їх глорифікацію. Розуміння цих подій, передусім у Львові, як чину, реалізованого українськими військовими, стало наріжним пунктом, від якого залежали базові характеристики національно-визвольної боротьби західних українців упродовж ХХ ст.  А от зміщення акцентів на революційності Листопадового чину, маніпулювання ним, його політизація й ідеологізація, а за ними й міфологізація, відбулися вже через неповних півстоліття і то не з волі безпосередніх виконавців цього перевороту.

 
     2. Листопадовий чин: навколоісторичні пояснення на службі в ідеологічній боротьбі українців

     1973-го у передмові до своєї книжки «Перший Листопад 1918 року…» М. Гуцуляк обережно констатував, що «подія Листопадового Чину не мала досі своєї історії»³². Це вельми суб’єктивне спостереження цілком могло бути результатом невідрадного стану сучасної йому історіографії (совєтської і української діаспори), котру, фактично, зробили заручницею в ідеологічних баталіях за спадщину Першолистопадового повстання – в тодішньому Совєтському Союзі і в діаспорі. Адже, як зауважував свого часу М. Шлемкевич, «без 1 листопада ми були б подібні до мандрівника, що вибрався вгору, але по дорозі знемігся і не дійшовши до верха, повернувся назад у свою долину»³³.

     Ми ніколи не дізнаємося, чи Ювілейний з’їзд «Виконавців Листопадового Чину», що відбувся у Нью-Йорку 1968 р. вплинув на творення двох основних версій подій жовтня – листопада 1918 р. совєтськими істориками, з одного боку, і українськими науковцями в діаспорі, з другого. Незаперечним залишається факт, що саме з середини ХХ ст. недалеке минуле західноукраїнських земель стає суттєвою ідеологічною зброєю у боротьбі за правду про Українську революцію. Тут доречно буде згадати знову ж М. Гуцуляка, який виснував, що «Ми вибрали цей спосіб писання історії Листопадового Чину тому, що годі нам було про все знати, а переповідати чужі знання своїми словами ми не вважали правильним»³⁴. І, справді, ці способи були у кожного різні.

     В підсовєтській Україні теза про Першолистопадове повстання як революцію почала активно педалюватися ще 1928-го. (Хоча відомо, що 10 червня 1920 р. Галицький організаційний комітет КП України в доповідній записці «Сучасне становище Галичини», надісланій російським більшовикам на чолі з В. Леніним, повідомляв, що трудящі маси Східної Галичини в листопаді 1918 р. «революційним порядком створили самостійне державне тіло»³⁵).

      Так у органі ЦК КП(б)У «Більшовик України» стверджувалося, що це був «день революційного вибуху широких мас Західної України проти одвічних гнобителів»³⁶. Тож очевидним було бажання совєтської історіографії «вписати» події осені 1918 р. у Галичині у контексти світової більшовицької революції. Цей, нібито, не надто промовистий факт свідчить про формування образу досліджуваних подій з погляду гегемона, котрий наголошує на неможливості колонізованих творити власну історію, нездатності колонізованих націй до самовизначення (ідея Є. Томпсон). Гегемоном цих українських теренів більшовизм стане за якийсь час (з 1939 р.), однак вже тоді відчувалося бажання конструювати історико-ідеологічні уявлення про місцеву людність та її боротьбу. Правда, йшлося тут зовсім не про національно-визвольні змагання галицьких українців, а лише про нібито визначальний характер класової боротьби.

     Саме з позицій ефемерної «класової» боротьби й була написана 1957-го стаття 36-річним О. Карпенком, положення якої набули розголосу в тогочасних наукових колах. Вже на її початку автор, з відомих причин, апелював до «перемоги Жовтневої соціалістичної революції в Росії і встановлення радянської влади на Україні», які «посилили революційну боротьбу на західноукраїнських землях»³⁷. Акцентуючи на експортові ідей соціалістичної революції та комуністичних ідей, об’єктивних чинниках внутрішньополітичної ситуації в Габсбурзькій імперії, суперечностях і конфліктах, що мали місце у Галичині наприкінці Великої війни, науковець окреслив досліджуваний період «революцією». «Революція в Східній Галичині була народною, буржуазно-демократичною, бо в ній розв’язувалися завдання демократичних перетворень […] Ця революція була народною й тому, що рушійними силами її виступали робітники і селяни. […] Провідною силою революції був пролетаріат»³⁸. Обґрунтування цієї центральної тези дало підстави О. Карпенкові твердити про «масову участь трудящих в революції, її народний характер»³⁹.
     Згадаю тут лише зовсім не дотичну до самого дослідника (О. Карпенка) думку вже згадуваного М. Гуцуляка, котра зводить нанівець твердження про «масовість» в описаних подіях: «Можна б навести багато прикладів на брак почуття обов’язку та національної свідомости, але вистачить і цього, щоб доказати, що це не був “зрив” всього населення. Тільки найактивніші та найсвідоміші потягають за собою гурти і творять історію»⁴⁰. Від себе додам, що і упорядковані істориками української діаспори джерела, і поодинокі дослідження моїх сучасників-істориків цю думку додатково підтверджують.

     Через рік після виходу статті О. Карпенка, за океаном у філадельфійському «Осередку Праці НТШ» 17 жовтня 1958 р. 69-річний Данило Богачевський виголосив доповідь «Ідеологічні основи листопадових днів», присвячену 40-м роковинам Листопадового чину. Дослідницькі напрямні тут докорінно різнилися. «Коли ми хочемо вглибитися в оцінку ролі і значення листопадових подій, то мусимо звернути увагу на дуже важливий фактичний і правний момент, а саме, що з уваги на маніфест цісаря Карла (йдеться про маніфест «До моїх вірних австрійських народів» Карла І від 16 жовтня 1918 р. – І. М.) не може бути мови про яку-небудь революцію, бо ж не ходило ані про насильну зміну форми правління, ані про відорвання частини території (Галичини. – І. М.) від цілости (Габсбурзької монархії. – І. М.), а тільки про розумне й доцільне використання тієї неповторної нагоди та виконання легально признаного права і то міжнародного права (14 точок Вилсона). Це ствердження може викликати патріотичне обурення і закид служальства, “рутенства” і т. п., бо ж революція – це справа дуже модна, та воно справи ніяк не зміняє. Роблення революції ради самої революції замість творення держави, є не тільки зовсім зайве, але й скрайньо каригідне»⁴¹. Тут відразу слід згадати, що Д. Богачевський був безпосереднім учасником подій національно-визвольної боротьби у досліджуваний мною період і залишив про це спогади⁴², а тому міг об’єктивно оцінювати ті історичні процеси, про які йшлося у його доповіді в рамках НТШ в Америці.

     Дослідник виокремив ті причини, котрі на його думку були визначальними під час «листопадових дій і подій»: 1) теологічна засада (австрійський леґалізм, глибока пошана батька-матері, засада пошани авторитету «тирольців Сходу»); 2) глибокий і правдивий патріотизм⁴³. Зокрема наявність цих «ідеологічних основ» унеможливила, на думку Д. Богачевського, існування самопроголошених республік штибу Янівської чи Перегінської, або ж «революції в Токах» і «диктатури пролетаріату» в Бориславі⁴⁴. Ясна річ, що у своїй доповіді науковець лише зупинився на його ідеологічних засадах Листопадового чину, підкреслюючи політико-правовий шлях до незалежності західноукраїнських земель, заперечуючи його «революційність». «Бо коли при революції ціла сила і вага полягає у використанню руйнуючих, деструктивних сил тільки певного числа і то невеликих груп одиниць, бо це рішає про долю революції, то творення держави вимагає саме будівничих, конструктивних, державотворчих сил і то не тільки самого проводу, але й використання всіх державотворчих сил народу. Якщо ж візьмемо до уваги ще й ту обставину, що наша держава (ЗУНР. – І. М.) в перших початках свого творення була змушена вести війну за своє існування, то щойно в тому насвітленні можемо вповні оцінити вагу державотворчих сил та суспільно-ідейного наставлення всіх її будівничих»⁴⁵.

     Отже, дослідники-українці, щонайменше з кінця 1950-х, перебували на різних ідеологічних полюсах. Ще додаймо сюди Холодну війну між СРСР та Заходом, «залізну завісу» тощо, котрі не сприяли об’єктивізації дослідження історичних процесів 40-річної, натоді, давнини.

     Не давали наукової впевненості й окремі публікації вільного світу. Скажімо, 1958 р. друком з’явилося видання Петра Мірчука «Перший листопад» як п’ята брошура з циклу «Український націоналістичний рух першої половини ХХ століття»⁴⁶. В ньому події 31 жовтня – 1 листопада 1918 р. названо «збройним зривом»⁴⁷. Фактично, це окреслення повторювало загальний контекст публікації Володимира Дорошенка «Великий листопад», яку умістили в виданні «Тридцяті роковини Листопадового Зриву 1918–1948», що з’явилося друком у Реґенсбурзі 1948 р.⁴⁸

     А поза цим до часу відновлення Україною незалежності у 1991 р., дослідники національно-визвольних змагань 1918–1919 рр. в українській діаспорі не розробляли проблеми особливостей Листопадового чину, окрім що вже згаданого І. Лисяка-Рудницького. Важливим став висновок вченого, що «українська революція і своїм початком, і своїм кінцем, і тисячними нитками була фактично пов’язана з російським імперіяльним процесом. […] Революційний рух на Україні прямував до того, щоб вийти на свій власний шлях, щоб вирватися із магнетичного поля імперщини». І, далі, найважливіше: «на українському Заході ми вже перед 1914 роком були політичною нацією, а 1918 рік застав обидва ворожі національні табори як два зовсім окремі суб’єкти, що між ними була можлива мілітарна перемога і завоювання, але не була можлива ідейна і політична амальгама, що характеризувала (а подекуди й по нинішній день далі характеризує) українсько-російські взаємини на нашому Сході»⁴⁹.

     Тож, як видно, необхідного діалогу істориків постсовєтської України і української діаспори, насправді, не було. А зважаючи на заявлену у 1990-х реідеологізацію питань національно-визвольної боротьби українців у ХХ ст., показовою стала стаття вже згадуваного О. Карпенка «Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях», що її був опублікував «флагман» офіційної історичної науки «Український історичний журнал» у 1993 р.

     У ній автор виводив досліджувані процеси ще з 1848 р., зокрема діяльності Головної Руської Ради під час «Весни народів», а також вплив на них російської революції 1917 р., утворення УНР, загального політичного страйку в Австро-Угорщині, революційно-визвольної боротьби всіх поневолених народів Габсбурзької монархії⁵⁰. Один з визначальних, на думку вченого, факторів – політична незрілість влади, яка опинилася в руках національної буржуазії, що й допровадило до того, що «у жовтні – листопаді вся вона (Австро-Угорщина. – І. М.) була охоплена народною революцією, в результаті якої монархію було повалено, а імперію ліквідовано»⁵¹. У цей контекст і були інтеґровані події жовтня – листопада 1918 р., вдруге підтвердивши свою тезу, що «в листопаді 1918 р. національне повстання переросло в буржуазно-демократичну, національно-демократичну революцію, в результаті якої і виникла Західно-Українська Народна Республіка. Революція була національно-демократичною, оскільки в ній розв’язувалися загальнодемократичні завдання – ліквідація національного поневолення і утворення демократичної національної державності»⁵². Отже, у 1990-х якісна зміна у розумінні досліджуваних подій, якщо й відбулася, то у сенсі осучаснення, «перелицювання» понятійно-термінологічного апарату кінця 1950-х. Адже і далі постулювалася теза, що «українська буржуазія як буржуазія пригнобленої нації включилася в революцію і, маючи великий досвід політичної боротьби, політичні партії, збройні формування, відігравала важливу, керівну роль в революції»⁵³.

     Тож питання і досі залишається відкритим: а чи були події жовтня – листопада 1918 р. справді революцією, думку про яку так відкидали історики діаспори, вказуючи на її непотрібність, ворожість і руїнництво, чи ж вона стала «необхідним злом» задля руйнування/трансформації старого і творення нового політичного режиму, про що говорили ще совєтські історики, вказуючи на т. зв. керівну роль національних провідників?  
     
     3. Що ж насправді відбулося? Кілька відповідей на одне запитання

     Насамперед мусимо визнати, що дискусія за чи проти визнання подій жовтня – листопада 1918 р. у Східній Галичині революцією, а також інструментарій, що його використовували історики для арґументів, почасти не потрапляє під «класичні» правила (якщо такі є) поняття і ознак революції. Адже для сучасника тих подій Осипа Станіміра, «Значення Листопадового Чину величезне, впрост епохальне! Його збройний виступ у Львові відновив і закріпив в українському народі світлу традицію лицарського духа з княжих і козацьких часів та перетворив у чин леліяну в серці нації державницьку ідею»⁵⁴.

     Звернімо увагу: очевидцю йшлося тут, по-перше, про збройне повстання і, по-друге, про державницьку традицію, а не практику/традицію революції. Та й для окремих українських публіцистів і політиків на еміґрації (з якими дискутував у своєму есе І. Лисяк-Рудницький) єдиною (!) революцією була Українська революція 1917–1918 рр., її керівним центром – Київ, рушійними силами – селянство, робітництво, інтеліґенція⁵⁵. Про її якийсь «західний» відлам не йшлося. «Найлаконічніше» цю ситуацію, мабуть, передав Микола Чубатий формулою – «Перший листопад на переломі Української революції»⁵⁶.

     Та задля «чистоти експерименту» така ситуація не є безвихідною. Існує шлях історичних і позаісторичних арґументів, навіть якщо при цьому виявиться ситуація прецеденту з досліджуваними подіями.
     Як відомо, «класичними» прикладами революцій Нового часу є Великий заколот (1640–1660 рр.) та Славна революція (1688 р.) в Англії, Американська революція (1761–1776) і Французька революція (1787–1799), а також європейські революції 1848 р., Паризька комуна (1870–1871 рр.), революції в Росії (1917–1918 рр.) і Китаї (1911–1948рр.). Власне українські революції часів Богдана Хмельницького (1648–1657 рр.) чи Українську революцію початку ХХ ст. як частину Великої Східноєвропейської революції 1914–1923 рр.  (а не Українську революцію 1917–1921 рр., як досі прийнято вважати⁵⁷) залишмо фахівцям. Бо, як виснував 1949-го Юрій Дивнич, «Революція – це перехідний період боротьби між наявним укладом соціяльно-політичних, духових, економічних внутрі- і міжнаціональних відносин і наростаючими силами нового укладу тих відносин. Це період виріш[аль]ний для дальшого історичного розвитку і людського прогресу. Залежно від обставин – він може непомітно визрівати в надрах наявного ладу десятки і навіть сотні років, приходити до кількох повстань і збройних зривів, або ж до реформ і “мирних” розв’язань. Часом, кульмінаційним пунктом революційного періоду буває успішне збройне повстання, або низка таких, після яких ще довгі роки триває закріплення і стабілізація нового укладу. Революційний процес – є всеосяжний і, як такий, не є справою тільки гуртків і партій, а всього суспільства»⁵⁸.

     Зрозуміло, що нині світова наукова думка оперує огромом пояснень генези і фукціонування такого явища, як революція. Адже мова про, звісно, не прості її форми, як-от: революція зверху чи революція знизу; переворот чи палацовий переворот; велика національна революція=революція зверху; державний переворот=революція знизу; повстання як бунт чи ж революція політичної системи. Йдеться радше про ступінь участі мас, тривалість революційного процесу, рівень насильства і цілі повсталих.

     Тож визначальними тут будуть думки Ханни Арендт, котра зауважила, що, по-перше, саме війни і революції визначили сутність ХХ сторіччя і, по-друге, в сучасних революціях найголовнішим є поєднання ідеї свободи з досвідом початку чогось нового⁵⁹. А от як стверджував ізраїльський соціолог Шмуель Ноа Айзенштадт, образ революції передбачає насильство, розірвання з минулим і загальний характер змін. Наслідки революції, згідно з Ш. Н. Айзенштадтом, також є багатовимірними: 1) насильницька зміна існуючого політичного режиму, підвалин його легітимності і його символіки; 2) заміна нездібної політичної еліти чи правлячого класу іншими; 3) суттєві зміни в усіх найважливіших інституційних сферах, передусім в економіці і класових взаєминах, – зміни, спрямовані на модернізацію значних аспектів соціального життя, на економічний розвиток та індустріалізацію, централізацію і розширення кола учасників політичного процесу; 4) радикальне розірвання з минулим; 5) впровадження моральності і виховання, таким чином створюючи «нову людину»⁶⁰.

     Звісно, що такі «чисті» форми не варто безоглядно і прямо використовувати задля з’ясування суті і форми подій 31 жовтня – 1 листопада 1918 р. у Галичині ще й тому, що вони стосуються, передусім, великих тектонічних зрушень в політичних системах світу.

     Щоправда, як бачимо, досі, зазвичай, некритично витоки т. зв. революційних подій 1918 р. виводилися з «Весни народів» 1848 р., головні постулати, з різних причин, так і не були реалізовані галицькими українцями⁶¹. Ця теза надто прив’язує до міркувань Юрґена Габермаса про «революцію навздогін»: «революцію, яка відмотує назад […], звільняє шлях, щоб надолужити пропущений розвиток»⁶². Відтак міркування про характер «революційної боротьби» на західноукраїнських землях в умовах Першої світової війни, притаманні студіям О. Карпенка, можна потрактувати, услід за теорією Ю. Габермаса, як спроби «віднайти конституційно-політичний зв’язок зі спадком громадянських революцій…»⁶³.

     Тож і загальний політичний страйк в Австро-Угорщині, що мав вплинути на хід історичних подій у досліджуваному хронотопі, і практика масового вічевого руху⁶⁴ були, скоріше за все, «бажанням надолужити вже досягнуте деінде» (Ю. Габермас), того що Борис Буден, аналізуючи демократичні революції 1989/90 років, які скинули комунізм у Східній Європі, назвав «Цього хотів народ»⁶⁵.

     А позаяк визначальним для українського революційного руху у Східній Галичині у 1918 р. О. Карпенко назвав перемогу революції 1917 р. й утворення УНР, зрозумілим стає бажання «одного народу», безумовного возз’єднання⁶⁶. Але поза цим, не зрозуміло, з огляду на Габермасову конструкцію «Революції навздогін», чи були тотожними суб’єкти Української революції на Наддніпрянщині у 1917–1918 рр. («демократичної революції») і у Галичині 1918 р. (і, припустімо, «надолужувальної революції») ? Адже це, як свідчить практика, різні речі: перші мали б жертвувати задля перемоги других, перетворюючи цей перехід на необхідний чи природній⁶⁷.

     Ще одне спостереження. Якщо рушійною силою революційних перетворень були «трудящі маси» (що прямо протилежно до спогадів безпосередніх учасників тих подій, як вже було мовлено), то східногалицькі «революціонери-надолужувальники» (справжні творці Листопадового чину) мусили відмовити б собі у свободі, адже тут вони були, скоріш за все, не героями, а, згідно з Фройдовим тлумаченням, пацієнтами історії, на яких, як видно з Карпенкової концепції, впливала «українська буржуазія». Адже, за суттю своєю, маси просто не могли принести нічого нового, витворити жодних, «інновативних, визначальних для майбутнього ідей» (Ю. Габермас)⁶⁸. А чи не було це наслідком того, що Листопадовий зрив міг бути продуктом «селянського націоналізму», стратегії «оточення міста селом», адже визвольну боротьбу 1917–1918 рр., визначив її селянський характер, а вона, «організаційно й методологічно мала в собі елементи конспіративної революційности ірляндського і польського визвольного рухів з деяким наслідуванням ленінської тактичної і організаційної системи»?⁶⁹

     Натомість важливим є питання про роль еліт, зокрема політичне керівництво визвольним рухом галицьких українців у 1918-му. Адже від часу підписання Таємного протоколу між УНР та Австро-Угорщиною (Берестя Литовське, 8 лютого), постанов З’їзду нотаблів («мужів довір’я») українського народу Галичини (Львів, 25 березня), цісарського маніфесту «До моїх австрійських народів» (Відень, 16 жовтня) і аж до проголошення «Української держави на українських областях Австрії і Угорщини» (Львів, 19 жовтня), тогочасні українські політики в більшості своїй не були здатні наважитися на те, що Б. Буден називає «один-єдиний крок у новизну й невідомість […] ствердити його (керівництва. – І. М.) хоробру готовність до свободи»⁷⁰.
     Тому до самої «Історичної ночі» 31 жовтня – 1 листопада 1918 р. більшість політиків-галичан сповідували австрофільство і не були готові до «прощання з віденством», готувалися до утворення у майбутньому окремого українського коронного краю у складі федеративної Австрії. Як заявляв влітку 1918 р. Євген Петрушевич з парламентської трибуни у Відні, «Ми ніколи не прагнули викликати серед народу революцію, навпаки, наш народ вірно стоїть на охороні інтересів держави… Зірка габсбурзької династії все ще світить ясно і яскраво на нашому небосхилі»⁷¹. Тож твердити про «ліквідацію імперії і монархічної влади, повалення багатовікового колоніального гніту і створення суверенної держави»⁷² як особливої мети «Листопадової 1918 р. національно-демократичної революції», мабуть, було б передчасно.

     Тож відкритим залишається питання про передумову революційної зміни – коли, де і як відбувся «революційний розрив із недобрим минулим» (Б. Буден), що спричинив нові суспільні та політичні реалії. Це, насправді, дуже добре знаний в історіографії сюжет, в результаті якого Центральний військовий комітет (ЦВК) (створений у вересні 1918 р.) розпочав активні дії, спрямовані на здійснення військового повстання (перевороту)⁷³, а реалізував їх Український генеральний військовий комісаріат (з 31 жовтня 1918 р. Українська Генеральна Команда). Як згадував М. Дольницький, «лише завдяки йому можна було зреалізувати рішення Української Конституанти від 19 жовтня 1918 р. і перебрати владу в українські руки […] Тільки цей рішучий революційний крок Військового Комісаріяту, а не “політична гра” нашого тодішнього політичного проводу, дав реальну основу під цю незабутню подію у визвольних змаганнях українського народу»⁷⁴.

     Зауважмо, що вперше ідея радикального розірвання взаємин з Габсбурґами («думка явного сепаратизму») зародилася 1916 р., після оприлюднення маніфесту імператора Франца Йосифа про відокремлення Галичини і посилення там польського панування, що ним Відень перекреслив план Загальної Української Ради про утворення окремого коронного українського краю в Австрії⁷⁵. «Вже з кінцем 1916 р. […] почали ми на власну руку підготовчу акцію для організування тайної військової сили, що її завданням було б, у свій час, відірвати українські землі від Австрії і прилучити їх до Наддніпрянщини. Так постала у Відні при кінці травня 1917 р. перша Українська Військова Організація, яка, одначе, не вийшла поза межі дискусії, – і незабаром розв’язалася»⁷⁶.

     Як бачимо, йшлося передусім про військове повстання і збройне захоплення влади у Галичині. Адже нерішучість українських політиків, їх вичікувальна позиція (про що йшлося вище) були лише одними з передумов ситуації вересня 1918 р., що О. Кузьма окреслив як «засновок Української військової орґанізації»: «Повстала вона самочинно серед гуртка старшин українців, що розглядаючись у безвихідній ситуації австрійської держави, вичували голос залізної льоґіки історії, який закликав їх витягати консеквенції в користь української справи. З природи річи цей історичний голос кликав їх думати про військовий бік справи, чи там створення збройної сили, потрібної при реалізації найвищого національного ідеалу»⁷⁷. Як свідчить багата література цієї теми, такою силою закономірно мали стати вояки Леґіону УСС, однак, через різні причини, що добре описані і сучасниками, і історіографією, цього так не відбулося. Тож, як згадував Дм. Паліїв, «УСС-и таким революційним осередком не стали. […] листопадовий переворот відбувся без Стрілецтва, як орґанізації»⁷⁸. Більше того: ще 30 жовтня ЦВК не знав точної дати повстання і лише інформація про ймовірне передання Східної Галичини під управління Польській ліквідаційній комісії на початку листопада 1918 р., фактично, стала своєрідним каталізатором для дій українських військових⁷⁹.

     Повстання відбулося унаслідок рішення Української генеральної команди, ухваленого 31 жовтня 1918 р., проти ночі – на 1 листопада. Як згадував М. Дольницький, «початок акції назначено на 4-ту годину рано дня 1 листопада, а о 7-мій мала Генеральна Команда одержати звіт з перебігу»⁸⁰.

     А що за основу українці взяли існуючий натоді план «обсади Львова», підготовлений австрійцями на випадок якогось повстання чи заворушень, то чи не послужило це підґрунтям для пізніших звинувачень поляками австрійців у тому, що «Листопад у Галичині був переведений за допомогою австрійської начальної команди», додаючи сюди, звісно, й людський ресурс «старшин німецької національности»?⁸¹ Або, як згадував О. Кузьма про реакцію на першолистопадове повстання сучасників-поляків, котрі назвали український переворот «німецькою роботою»⁸².

     Насправді для зовнішнього світу події у Львові стали цілковитою несподіванкою. Зокрема радіодепеша польської Військової Команди Львова для віденського радіо (не раніше 2 листопада) повідомляла: «1 листопада о 3 год. ночі місто зайняв бунтівний русинський гарнізон»⁸³. А 5 листопада у депеші німецького посольства у Києві до Берліна містилася інформація, що «вночі з четверга на п’ятницю (1 листопада 1918 р. – І. М.) Східна Галичина перейшла в руки місцевих українців»⁸⁴. А от для поляків події 1 листопада 1918 р. стали «державним переворотом», що його здійснили українці, які зайняли у Львові військові об’єкти, склади і будівлі цивільної влади, роззброїли вояків інших національностей⁸⁵.

     Цей сюжет національно-визвольної боротьби галицьких українців влучно підсумував О. Кузьма: «українська військова влада вив’язалась із свого завдання знаменито. Справність українських старшин і вояків була зразкова. Цілий плян перевороту переведено так прецизійно і дальші розпорядки виконувано так бездоганно, що чужинні військові старшини, яких у Львові було безліч, висловлювались про це з найбільшим признанням»⁸⁶. Відтак львівський часопис «Діло» 2 листопада опублікував відозву УНРади «Український народе!» про встановлення Української держави, а 7 листопада – опублікував «Урядовий акт передачі державної власти представником ц[ісарсько]. к[оролівського]. правительства Українській Національній Раді», обидва датовані 1 листопада⁸⁷. 13 листопада 1918 р. УНРада прийняла Тимчасовий Основний закон і поставила, що «держава, утворена з українських областей бувшої австро-угорської монархії, називається: Західно-Українська Народня Република»⁸⁸.

     Як бачимо, повстання проти ночі 31 жовтня – 1 листопада 1918 р. народило історіографічну і політичну легенду творення держави західних українців у ХХ сторіччі. Тож як їх назвати – революцією, переворотом чи повстанням? Адже «чистого» взірця тут точно не має, а як щодо пропозиції стосовно прецеденту в Українській революції 1914– 1923 років? Пояснення пропоную шукати у сучасних політологічних візіях феномена революції.

     Припущення 1. Взявши на озброєння тезу Джорджа Петті про типи революцій, можна було б трактувати, що досліджувані процеси були такою собі «публічною палацовою революцією», адже згідно з нею, тут залучені значні людські ресурси і, головним чином, військові, а «народ знає, що щось відбувається, але участі у цьому майже не приймає»⁸⁹. Спогади очевидців подій безпосередньо про це промовляють, а їх доповнюють джерела зовнішнього походження.

     Припущення 2. З-поміж сучасних моделей революції важливою є теза Самуеля Гантінґтона про її «двоетапний процес»: перший – падіння «старого» режиму, другий – створення та інституціоналізація «нового» політичного режиму⁹⁰. Її використання дозволяє зрозуміти діалектику першолистопадового повстання, а згодом – проголошення ЗУНР. Доказом цього є швидка політична мобілізація і швидка політична інституціоналізація нової української держави.

     Припущення 3. Позаяк Листопадовий чин точно не був «революцією знизу» (мова зовсім не проти «народних мас» тощо), чи не доцільно було б спробувати подивитися на ці події, як на «пасивну революцію» (поняття Антоніо Ґрамші⁹¹). Більше того: а чи не був Листопадовий зрив «революцією без революції», адже, як видно з джерел (власне українських і, насамперед, польських),  терору тут, фактично, не було («безкровна» революція). Тут же можна було б замислитися над тим, чи є сенс назвати Листопадовий чин прикладом т. зв. «Брабантської»⁹² революції – спроби звільнитися Східної Галичини від австрійського панування, а відтак – фактичного польського політичного домінування?

     Припущення 4. Поза сумнівом, Листопадовий зрив мав характер національно-визвольної боротьби галицьких українців проти політичного і адміністративного (а також їх похідних) панування поляків в Східній Галичині. Події 31 жовтня – 1 листопада 1918 р. мали «кориґувальний» вимір ненасильницької революції прикладом якої і було збройне повстання (переворот).

     А позаяк, в принципі, не існує якого визначеного еталону чи ідеального зразка революції, говорити про досліджувані події як про приклад революції, мабуть, не варто. Однак, застерігаючи моїх колег-істориків від, з одного боку, надмірного теоретизування, а з другої – від бравурної ідеологізації/політизації питання, мушу наприкінці статті виснувати про таке:

     1. Безапеляційні твердження совєтської та сучасної української історіографій про «революційний характер» подій в Східній Галичині 1918 р., а  відтак – Листопадову 1918 р. національно-демократичну революцію досі є дискусійними. Адже галицькі українці у досліджуваний період леґальним чином (УНРада, Конституанта 18 – 19.10.1918 р.) проголосили Українську державу в межах Австро-Угорщини, очікували мирної передачі влади в Східній Галичині, а збройне повстання 31.10 – 01.11.1918 р. (Листопадовий чин, Листопадовий зрив) в геополітичних реаліях загострення польсько-українських взаємин стало доконаним фактом як військовий переворот. Унаслідок цього 1 листопада відбувся акт передачі державної влади в Східній Галичині уповноваженим австро-угорського уряду УНРаді, а у 13 листопада 1918 р. УНРада проголосила ЗУНР.

     2. Витоки міфу про «революційний характер», «революцію» в Східній Галичині 1918 р. слід шукати в спробах «вписати» насправді неіснуючу класову боротьбу населення регіону в ширший контекст більшовицької і соціялістичної революції (про це, з-поміж іншого, свідчить записка Галревкому 1920 і публікація «Більшовика України» 1928 рр.). Модифікація цього міфу відбулася в умовах хрущовської «відлиги» 1957 р. у відомій статті Ю. Карпенка. Нарешті трансформація міфу постала 1993 р. у вигляді «національно-демократичної революції» на західноукраїнських землях.

     3. Спогади безпосередніх творців Листопадового чину, джерела зовнішнього походження, а також тогочасна преса, фактично, не містять трактування досліджуваних подій саме як революції, а лише як перевороту, роззброєння і т. д., що свідчить про мілітарний характер подій. Їх генезу слід шукати у таємних планах українських офіцерів – старшин австро-угорського війська 1916 р. (відомих як гурток «першої» УВО), щодо сепарації українських етнічних теренів Габсбурзької монархії і приєднання до Наддніпрянщини.

     Усе сказане доповнююється однак, тим прикрим фактом, що сучасна українська історіографія у заявленій темі, фактично, відмовчується, узявши на озброєння концепції, життя котрих почалося ще у 1950-ті, а продовжилося у 1990-ті, так і не спромігшись на принципову розмову без «-ізмів». Відтак констатую, що необхідної наукової дискусії «з приводу» немає досі, незважаючи на сторічній ювілей подій осені 1918 р., котрі навічно вписали в історію України її один з кількох державних організмів, творці якого відразу заявили про бажання жити в єдиній і соборній Україні.
     
     м. Івано-Франківськ, жовтень 2018 р.

 Іван МОНОЛАТІЙ, доктор політичних наук, кандидат історичних наук, професор, дійсний член НТШ

1. Харарі Ю. Н. 21 урок для 21 століття; пер. з англ. О. Дем’янчука. К.: Форс Україна, 2018. С. 19.
2. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ – ХХ століття. К.: Генеза, 1996. С. 136.
3. Див.: Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ, 2006. С. 13, 43.  
4. Лисяк-Рудницький І. Вклад Галичини в українські визвольні змагання, [у:] Іван Лисяк-Рудницький. Історичні есе. Том 2. К.: Основи, 1994. С. 53.  
5. Там само. С. 56.  
6. Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності. Друге вид. Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2018. С. 279.  
7. Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. Львів: Олір, 1995. С. 31.
8. Там само. С. 34.
9. Листопадове повстання 1918 (Листопадовий Чин, Листопадовий Зрив), [у:] Довідник з історії України (А – Я). 2-ге вид., доопр. і доповн. К.: Генеза, 2001. С. 411.
10. Див.: Енциклопедія історії України. Т. 6 (Ла – Мі). К.: Наукова думка, 2009. С. 161, 163.
11. Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на Західних Землях України зі спогадами і життєписами членів Комітету виконавців Листопадового Чину. Нью-Йорк – Ванкувер, 1973. С. 13.
12. Шлемкевич М. Верхи життя і творчости. Промови – Доповіді. Нью-Йорк – Торонто, 1958. С. 37.
13. Цегельський Л. Від леґенд до правди. Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. Нью Йорк – Филаделфія: Булава, 1960. С. 45.
14. Див.: Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на Західних Землях України зі спогадами і життєписами членів Комітету виконавців Листопадового Чину. С. 5, 7, 98, 109, 129, 133, 138.
15. Там само. С. 129.
16. Там само. С. 13.
17. Паліїв Дм. Листопадова Революція (З моїх споминів), [у:] Українська Галицька Армія у 40-річчя її участи у Визвольних змаганнях в 1918–1919 рр. Матеріяли до історії. Том ІІІ. Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк. Вінніпеґ, 1966. С. 20.
18. Там само. С. 23-24, 32-33.
19. Там само. С. 38.
20. Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Зі шкіцами. Львів, 1931; Ню Йорк, 1960. Накладом видавничої кооперативи «Червона калина». С. 5, 56-68, 71.
21. Там само. С. 58.
22. Див.: Українські Січові Стрільці. 1914–1920. Другий наклад. Львів: Накладом Ювілейного комітету, 1936. С. 129.
23. Див.: Гнатевич Б., Думін О. Українська Галицька Армія, [у:] Історія Українського Війська. Друге доповнене видання. Видавець Іван Тиктор. Вінніпеґ, 1953. С. 462, 470.  
24. Дольницький М. Військова підготова Листопадового Зриву та її здійснення, [у:] Українська Галицька Армія у 40-річчя її участи у Визвольних змаганнях. (Матеріяли до історії). Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк. Вінніпеґ, 1958. С. 49.
25. Див.: Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна 1918–1919. Прага: Накладом Меркур-фільму, 1929. С. 7; Тарнавський М. Спогади. Львів, 2008. С. 89.  
26. Левицький К. Великий Зрив (До історії української державности від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів). Львів: Видавнича кооператива «Червона калина», 1931; Ню Йорк: Видавництво Чарторийських, 1968. С. 6, 132, 139.
27. Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. Б. м., 1922. С. 39, 41.  
28. Трильовський К. Мої перші дні у ЗУНР, [у:] Літопис Червоної Калини. VIII річник. Львів, 1936. Ч. 11. С. 18.
29. Макух І. На народній службі. Дітройт: Видання Української вільної громади Америки, 1958. С. 227, 228.
30. Кучабський В. Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918–1923 роках; пер. з нім. Т. Лісної. Львів: ДВЦ НТШ, 2015. С. 97.
31. Цегельський Л. Від леґенд до правди. Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. С. 13, 26, 34.
32. Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на Західних Землях України зі спогадами і життєписами членів Комітету виконавців Листопадового Чину. С. 5.
33. Шлемкевич М. Верхи життя і творчости. Промови – Доповіді. С. 34.
34. Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на Західних Землях України... С. 144.
35. Цит. за: Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ, 2006. С. 32.
36. Цит. за: Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія галицького стрілецтва. Вид. друге. Львів: Каменяр, 1991. С. 69.
37. Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. С. 13.  
38. Там само. С. 32-33.
39. Там само. С. 36.
40. Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на Західних Землях України... С. 132.
41. Богачевський Д. Ідеологічні основи листопадових подій. Філядельфія: Осередок Праці НТШ, 1959. С. 1-2.
42. Богачевський Д. На возі і під возом. Картини з життя галицького вояка і правника. Торонто: «Добра книжка», 1976. С. 61-62, 63, 64 та інші.
43. Див.: Богачевський Д. Ідеологічні основи листопадових подій. С. 3-12.
44. Там само. С. 8.
45. Там само. С. 2.
46. Див.: Мірчук П. Перший листопад. Торонто: Ліґа Визволення України, 1958. 59 с.   
47. Там само. С. 42.
48. Див.: Тридцяті роковини Листопадового Зриву 1918–1948. Реґенсбурґ: Накладом видавництва «Червоної Калини», 1949. С. 3-6.
49. Лисяк-Рудницький І. Вклад Галичини в українські визвольні змагання. С. 60.
50. Див.: Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. С. 43-45.   
51. Там само. С. 46.
52. Там само. С. 59.
53. Там само. С. 60.
54. Цит.: Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на Західних Землях України... С. 139.
55. Докл. див.: Дивнич Ю. На іспиті Великої революції 1917/18–1948. Б. м.: Видавництво «Україна», 1949. С.  9, 33-34, 37, 45, 48.
56. Див.: Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на Західних Землях України... С. 163.
57. Див.: Бевз Т. Феномен «революція» у дискурсах мислителів, політиків, науковців. К.: ІПІЕНД, 2012. С. 108-149.
58. Дивнич Ю. На іспиті Великої революції 1917/18–1948. С. 60.
59. Арендт Х. О революции; пер. с англ. И. Косич. Москва: Европа, 2011. С. 5, 31.
60. Эйзенштадт Ш. Н. Революция и преобразование обществ. Сравнительное изучение цивилизаций; пер. с англ. А. В. Гордона под ред. Б. С. Ерасова. Москва: Аспект Пресс, 1999. С. 44.
61. Див.: Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. С. 43-44.  
62. Цит. за: Буден Б. Зона переходу. Про кінець комунізму; пер. з нім. Н. Ваховська. К.: Медуза, 2013. С. 54.
63. Там само.   
64. Див.: Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. С. 44.  
65. Буден Б. Зона переходу. Про кінець комунізму. С. 55.
66. Див.: Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. С. 44.  
67. Буден Б. Зона переходу. Про кінець комунізму. С. 56.
68. Там само. С. 55.  
69. Див.: Камінський А. Між двома революціями (Від селянської революції минулого до робітничої революції майбутнього). Мюнхен: «Сучасність», 1974. С. 44.
70. Буден Б. Зона переходу. Про кінець комунізму. С. 55.
71. Цит. за: Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. С. 46.  
72. Там само. С. 60.  
73. Там само. С. 50-51.  
74. Дольницький М. Військова підготова Листопадового Зриву та її здійснення. С. 49.
75. Німчук І. Українська військова організація у Відні в днях перевороту (Причинок до історії будови Української держави в Галичині) // http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2008/11/blog-post_3493.html Дата звертання: 21.10.2018 р.
76. Дольницький М. Військова підготова Листопадового Зриву та її здійснення. С. 49.
77. Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Зі шкіцами. С. 40.
78. Паліїв Дм. Листопадова Революція (З моїх споминів). С. 24.
79. Там само. С. 32, 33.
80. Дольницький М. Військова підготова Листопадового Зриву та її здійснення. С. 55.
81. Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. С. 104 (прим.).
82. Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Зі шкіцами. С. 70 (прим. 1).
83. Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung unter historische Hintergründe von Theophil Hornykiewicz. Band IV. Philadelphia, Pa., USA; Druck und Verlag Ferdinand Berger & Söhne OHG, Horn, Österreich, 1969. S. 48 (Nr. 1008).
84. Ibidem. S. 48-49 (Nr. 1009).
85. Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923: Документи і матеріали у 5-ти томах. Кер. і відп. ред. О. Карпенко. Т. 1. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. С. 230 (№ 102а).
86. Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Зі шкіцами. С. 70.
87. Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923: Документи і матеріали у 5-ти томах. Кер. і відп. ред. О. Карпенко. Т. 1. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. С. 244-246 (№ 105), 246-247 (№ 106).  
88. Там само. С. 429 (№ 226).
89. Шульц Э. Э. Теория революции. Революции и современные цивилизации. Москва: ЛЕНАНД, 2016. С. 41.
90. Там же. С. 59.
91. Там же. С. 136.
92. Там же. С. 138.