Сьогоріч побачила світ монографія Олександри Гайдай «Кам’яний гість. Ленін у Центральній Україні» (Київ: К. І. С., 2018). Авторці йдеться, звісно, не про самого більшовицького лідера, а про пам’ятники йому в областях на Середньому Подніпров’ї. Ці реґіони перебувають поміж полюсами «Галичина–Донбас», що на них наголошували аналітики різних царин до 2014 року включно.


   2018 03 27 gauchman1
    Актуальність вивченої Авторкою теми та мого огляду її книжки посилює ближча річниця – у квітні 2015 року Верховна Рада України ухвалила так звані «закони про декомунізацію». На виконання закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки», зокрема, відбувся демонтаж пам’ятників Владіміру Лєніну в багатьох містах країни.
    Представлена праця викликала в мене низку питань та міркувань, якими хочу поділитися з читальниками. Не всі з цих питань «до» книжки, деякі стосуються всієї дисципліни Memory Studies у наших палестинах. Саме тому кажу про питання «над» книжкою, а не «до» неї, хоч і «до» монографії також. Праця складається з десяти глав та постскриптуму з післямовою, над якими і до яких задаю свої питання:


    1. Колективна пам’ять і політика пам’яті. Цій проблематиці присвячена перша глава книжки. Авторка описує становлення та проблематики Memory Studies за працями, передусім, Моріса Гальбвакса, П’єра Нора та Яна Ассмана, щоправда, без звернення до популярних тепер книжок Аляйди Ассман. Виклад настільки лаконічний і чіткий, що я би порадив університетським педагогам, які мають справу з викладанням студентам питань історичної пам’яті, публічної історії та історичної політики, звернутися до цього фрагменту монографії.


   2018 03 27 gauchman2
    Моріс Гальбвакс у карикатурі Анджелки Дюкіч (Сербія)

 


    Теоретична глава викликає теоретичні ж питання. Сучасній історіографії, на мою думку, притаманна «двоповерхова» термінологія. Другий її поверх – термінологія істориків, яка покликана узагальнити та пояснити історичну дійсність. Наприклад, середньовічні французькі феодали не знали, що вони: а) середньовічні; б) французькі; в) феодали. Ці три поняття потрібні історикам, щоби зрозуміти: а) епоху; б) країну; в) суспільство. Так само історики (разом з іншими гуманітаріями) використовують поняття «колективна пам’ять», «історична пам’ять», «національна пам’ять», «комунікативна пам’ять», «культурна пам’ять», «політика пам’яті», «історична політика», «публічна історія» тощо, а також звертаються до відносин між цими поняттями. Так, у «Кам’яному гості» йдеться про те, що в разі втрати «місцями пам’яті» емоційного впливу на сучасників – вони стають «місцями історії» (с. 18)1. Простіше кажучи: історія – це «холодна» пам’ять, а пам’ять – це «гаряча» історія.


    Перший історіографічний поверх – термінологія сучасників. Саме на неї зважає поширений нині розділ історичного знання – історія понять. Повертаючись до нашого прикладу, історики не можуть зрозуміти «середньовічних французьких феодалів» без з’ясування того, ким вони самі себе вважали, причому в різних ситуаціях. Зрозуміло, що неможливо обмежитися першим поверхом. Інакше позбавимо історичного пізнання його часопросторових горизонтів і здатности рухатися слідом за динамікою історичних процесів.
    Звідси питання: який перший термінологічний поверх Memory Studies? Сучасники, особливо різні політики та медійники, застосовують поняття «історія» і «пам’ять», «наша історія» та «історична правда». Що вони під усім цим розуміють? Звісно, не те саме, що й історики та інші гуманітарії.


    Для обивателів історія – це не знання про минуле, а саме минуле, позаяк для них «об’єктивне» знання відповідає історичній дійсности. Тому для обивателів історична пам’ять – це емоційне переживання визначального минулого. Якщо людина згодна з певною політикою пам’яті, то протилежні погляди може вважати за фальсифікацію історії, а дискусії про пам’ять – за намагання позбавити народ історичної пам’яті, тобто спільного відчуття «нашої історії». Було би цікаво побачити аналіз понять про історію та пам’ять, яких дотримуються «аґенти» (політики, медійники, громадські діячі) та, наскільки це можливо, «адресати» – різні верстви місцевого населення. Не варто забувати, що для інформаційного суспільства перший і другий поверхи не є протилежними.


    2. Европа і пам’ять. Ситуацію в Україні неможливо зрозуміти без загальноевропейського контексту: як пам’ятають у різних країнах і частинах Европи? В другій главі показані особливості політики пам’яті в «двох европах» – Західній (на прикладі Німеччини та Франції) і Центрально-Східній (у колишніх сателітах колишнього Радянського Союзу). Можливо, до останньої категорії, відповідно до матеріялу розглянутої праці, варто додати три балтійських країни.


    Европа на захід од Сяну – в усьому своєму розмаїтті – є джерелом взірців для України. Так, історична політика сучасної Польщі перебуває на порядку денного українських обговорень, позаяк напряму стосується української історії, а «політика провини» Німеччини за Другу світову війну, насамперед – Голокост, є навіть феноменом світового рівня. Однак, «класифікуючи Европу», більш доречним здається чітке виділення третьої частини – пострадянського простору, що зробив Георгій Касьянов у новій праці «Past continuous: Історична політика 1980-х–2000-х. Україна та сусіди» (Київ: Laurus, Антропос-Логос-Фільм, 2018). Окремі глави з монографії були попередньо опубліковані на порталі HISTORIANS.IN.UA2.
2018 03 27 gauchman3   


    Моє питання: якою є специфіка української пам’яті (пам’ятей!) в загальноевропейському контексті? Пострадянську ситуацію визначають наявність історичної спадщини ХХ століття, з якою незрозуміло, що нам робити. Можна піти умовно східноевропейським шляхом і вважати радянську владу за окупаційну. На цю дорогу нас закликають різні націонал-демократи, націонал-консерватори та націонал-радикали. Можна піти умовно російським шляхом і вбачати у собі продовжувачів радянських героїв. Донедавна цей вибір був бажаним для кіл та осіб, які політично підтримували колишню «Партію реґіонів» і «старі» ліві партії.


    Про всяк випадок наголошу на двох моментах. По-перше, голосування за політичного лідера або партію з певними поглядами на політику пам’яті не означає ані підтримки саме такої політики, ані важливости для виборця політики пам’яті взагалі. По-друге, обидва вектори історичної політики, про які йшлось у попередньому абзаці, мають своїх прибічників, навіть без артикуляції можновладцями, депутатами, медійниками, не кажучи про інтелектуалів.


    Українська специфіка полягає в тому, що згадані два напрями не є прямими та перетинаються між собою, будучи взаємозалежними. Певен, існує і суто українське «поле гри» з урахуванням різноманітних досвідів із вітчизняної історії. Ваш покірний слуга звертався до критики «некритичної» та пропозиції «критичної» нормалізації української історії на порталі HISTORIANS.IN.UA3.


    3. Музей і пам’ять. Авторка, як і оглядач її книжки, працює в музеї, а тому не дивно, – і варто це вітати, – що окрема глава присвячена презентації історичної пам’яті у східноевропейських і пострадянських музеях. У цій главі читач познайомиться з особливостями пам’ятання радянського періоду на пострадянському просторі, відображеного в експозиції нових музеїв. На жаль, поза увагою залишилися численні краєзнавчі музеї. Наприклад, в обласних і районних центрах Центральної України, якій присвячена ця книжка.
    На прикладі нових музеїв бачимо втілення панівних – не обов’язково державних – політик пам’яті. Слушною є загальна характеристика ролі музеїв у формуванні історичної пам’яті:
    
    «Музеї дають упереджену інтерпретацію минулого, часто суперечливі історичні епізоди та постаті піддаються замовчуванню. Це наслідок домінування сучасності в конструюванні уявлення про минуле. Музеї є відображенням сучасної політики як у царині пам’яті, так і у сфері державотворення та зовнішньополітичної діяльності» (с. 36).
    
    Не важко було передбачити: будучи музейником, я погоджуюсь, але з певними застереженнями. По-перше, музейні наративи, представлені в експозиціях і екскурсіях по них, – теж двоповерхові. Другий поверх – офіціозний, як правило, історичний наратив. А перший поверх – об’ємні чи виразні експонати та реконструкції, які мають власні «історії» та/або розповідають власні «історії» певних людей і груп. По-друге, робота сучасних музеїв із відвідувачами стає дедалі більш розмаїтою, не стільки просвітницькою, скільки освітньою та, водночас, розважальною. Загалом питання про форми роботи музеїв з історією та пам’яттю, а також відображення в музейній діяльності «локального компоненту» залишаю відкритим.


    4. Пам’ятники Лєніну в українських містах. Авторка відводить главу для опису того, як виглядали пам’ятники «пролетарському вождю» в обласних і районних центрах Центральної України, де їх установлювали і яку роль вони відігравали в культурному ландшафті міст, і що сталося із символічною роллю пам’ятників (та й із самими пам’ятниками) у 1990–2010-ті роки.


    Мене цікавить парадокс: дедалі більше стандартизованих Лєнінських скульптур установлювали за пізньорадянських часів, коли сама ідеологія ставала банальною, коли майже ніхто з дорослих людей не вірив у негайну побудову комунізму та не сприймав за правду все те, що лунало з трибун і телеекранів. Зате «великодержавницькі» космічні та спортивні досягнення й історична пам’ять про «Велику Вітчизняну війну» насправді сполучали радянське суспільство. Від такої «декомунізації» радянської ідеології залишався один крок до її націоналізації – осмислення радянського періоду в категоріях нації–держави–імперії.


    Говорячи про поширення пам’ятників Лєніну, доречно провести аналогію з релігією, за Морісом Гальбваксом: з плином часу відбувався перехід містичного в догматичне4. Простіше кажучи: чим менше Лєніна було в головах – чим більше Лєніна було на площах. Звідси можливий новий парадокс: чим більше задаємо питань про Лєніна на площах – тим більше виникає питань про Лєніна в головах.


    5. Культ Лєніна і його розвінчання. Авторка висвітлює політичні зміни останніх двох років існування Радянського Союзу. Того часу відбувалося падіння культу Лєніна в громадському просторі. На тлі вікопомних змін – у галицькій Україні сколихнулася перша хвиля знесення пам’ятників Лєніну. Ба більше, в деяких населених пунктах символічне місце не залишалося порожнім: скинутого «вождя» заступив піднесений «провідник» – Степан Бандера. А в 1991 році, після проголошення незалежності України, був демонтований пам’ятник Іллічу на площі Жовтневої революції – сучасному Майдані незалежності. В подальші роки загальна криза і посилення лівих партій (разом із «відродженою» Комуністичною партією України), як продемонстровано в книжці, не сприяли наголошенню питання про долю скульптурного компоненту радянської спадщини. Однак, за використаною О. Гайдай тезою Г. Касьянова, бюрократично-олігархічні клани леґітимізували свою владу, завдяки використанню національної символіки та риторики5.


   2018 03 27 gaukhman4
    Пізньорадянська поштівка із зображенням київської Площі Жовтневої революції з пам’ятником Владіміру Лєніну


    Задам два питання без відповіді. По-перше: як пов’язані політичні ідеології та суспільний цинізм? Як ішлося вище, чим більш цинічним ставало радянське суспільство, тим меншим було значення ідеології. У 1990-х роках, за Євгеном Головахою, тривало зростання цинізму в українському суспільстві6. Чи існує залежність між рівнем суспільного цинізму та пошуком ідеології суспільної єдности? Наприклад, чи зумовлене повсюдним цинізмом звернення політиків до «нашої спільної історії»? А найбільші цінники – самі політики.


    Друге питання: як політичні сили, будучи виразниками панівних кланів, використовували історичну риторику? Загалом усі погодилися з незалежністю України, але між собою відрізнялись у «деталях». Навіть національна символіка остаточно була затверджена тільки Конституцією 1996 року. Нагадаю, що спікер Верховної Ради України другого скликання, яка ухвалила Конституцію, і багаторічний лідер Соціялістичної партії України Олександр Мороз пропонував запровадити трикольоровий прапор – синьо-червоно-жовтий – для символічного відзначення радянського періоду в українській історії.


    6. Історична політика періоду президентства Віктора Ющенка. Олександра Гайдай докладно характеризує історичну політику, яку проводив Віктор Ющенко, так би мовити, за націонал-демократичними лекалами. Як слушно зазначає Авторка:
    
    «Розглядаючи минуле як надзвичайно важливий елемент державотворення, Президент Віктор Ющенко зробив інтерпретацію українського минулого центральним елементом державної політики, що призвело до виразнішої політизації історичних питань. На відміну від виступів попередніх президентів, його публічні промови пронизані апелюванням до історії, особливо до досвіду боротьби за українську державність у ХХ столітті» (с. 86).
    
    Результатами тогочасної політики щодо радянської спадщини стала поява президентського Указу 2007 року про демонтаж пам’ятників та пам’ятних знаків особам, причетним до організації Голодомору 1932–1933 років і політичних репресій. А в 2009 році уряд, очолюваний Юлією Тимошенко, ухвалив рішення переглянути список об’єктів культурної спадщини, включених до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, що позбавило охорони близько 2800 пам’ятників радянським діячам (с. 93–96).


    Як на мене, варто було би у цій главі приділити увагу й історико-політичним рішенням часів президентства Віктора Януковича. Для нього, за винятком окремих «голосних» представників його оточення, історична політика не була самостійною цариною, як для його попередника. Однак дії Януковича і його соратників були протидіями до попередніх кроків Ющенка.


    7. Бої за пам’ять у Центральній Україні. В окремій главі розглянута реалізація політики пам’яті, власне, у Центральній Україні після 1991 і до 2014 року. Аґентами пам’яті ставали ліві та праві партії, які змагалися за місця в місцевих радах і вдавалися до історичної риторики. Пам’ятники Леніну опинились у полі уваги радикальних сил, як і обговорювані можливості встановити пам’ятники новим героям, наприклад, Симону Петлюрі в Полтаві.


    Моє питання: як історичні події та постаті ХХ століття відображені в місцевих наративах «малої батьківщини»? У навчальних посібниках з краєзнавства, шкільних заходах, музейній роботі. Було би корисно подивитися, як на локальному рівні намагалися визначити ставлення до радянської періоду та радянських героїв.


    8. Іконоборство щодо Лєніна. Олександра Гайдай слушно називає вандалізм щодо Лєнінських скульптур до 2014 року «іконоборством», й описує індивідуальне та партійне іконоборство на теренах Центральної України в окремій главі. До цього в мене немає питань.


    9. Лєнін із нами. В книжці приділена увага ставленню до постаті Лєніна і загалом радянського періоду в масовій культурі та масовій свідомости – на підставі різних опитувань громадської думки в Україні, а також опитувань та інтерв’ювань населення Центральної України. Для осмислення свого матеріялу Авторка звертається до феномену «радянської людини», визначеного в дослідженнях російського «Лєвада-Центру» під керівництвом Льва Ґудкова7, а також до концепції «подвійної інституалізації» Євгена Головахи і Наталії Паніної, за якою старі радянські інститути зазнали мімікрії та поєдналися з новими соціяльно-економічними інститутами8. Відповідно до цих досліджень, саме тому ми пострадянські, що надто радянські, незалежно від ідей у наших головах і символів перед нашими очима.


    Питання про тяглість радянських інституцій і рольових моделей спричиняє питання про зв’язок «символічного» та «соціяльного». Так, російський дослідник історичної політики Ніколай Копосов у книзі «Память строгого режима: история и политика в России» (Москва: Новое литературное обозрение, 2011) висловився, що ті, хто отримують прибутки від нафтогазової галузі, створеної за радянських часів, не можуть виступати проти радянської спадщини. Натомість для мене залежність між «символічним» і «соціяльним» не є прямою. За інституціями та практиками, Україна і Росія не настільки відрізняються одна від одної, як історична політика в обох країнах.


    Як на мене, засадниче питання полягає у відкритости/демократичности чи закритости/недемократичности політичної системи. Відома в Росії політологиня Єкатєріна Шульман характеризує російський політичний режим яко гібридний: він імітує демократію, бо сучасна держава не може не виглядати демократичною, а до того ж і симулює диктатуру. Мета гібридного режиму – забезпечити незмінність влади. Один із засобів її досягнення – політична пасивність населення. У цьому Росія не самотня і подібна до десятків інших держав9.

 

2018 03 27 gaukhman5
   
    Карикатура Сєрґєя Йолкіна на типологію політичних режимів


    Український режим, за тою таки Шульман, є анократією – слабкою державою. Ця оцінка імпонує мені тим, що в Україні більш-менш демократичний режим є результатом не стільки свідомих зусиль, скільки слабкости політичних акторів. Скажу не без каламбуру: зазначена слабкість може бути сильною стороною українських реалій, оскільки робить Україну відкритою до нових віянь і старих дискусій. Чи народиться в них істина? Сумнівно, але можливо. Все це напряму стосується історичної політики.


    10. Евромайдан і Лєнін. Щастить чи не щастить історику, який береться за злободенну тему? З погляду захисту дисертацій – ні, а для читацької авдиторії – так! Винятком із вітчизняної дисертаційної культури стала наша Авторка: представлена монографія є продовженням її кандидатської дисертації10.


    Глава монографії розпочинається зі знесення пам’ятника Лєніну на Бессарабській площі в грудні 2013 року – під час Евромайдану та продовжується «лєнінопадом» у лютому 2014 року, особливо в Центральній Україні, – на тлі крайнього загострення політичної ситуації. Завершується виклад початком «декомунізації» в 2015 році. Завважимо, що Авторка висвітлює роль «правих» партій та їхніх симпатиків у стихійному «лєнінопаді».
   

2018 03 27 gaukhman6


    Мапа «лєнінопаду» і «декомунізаційного» демонтажу пам’ятників
    Джерело: сайт «Памятники Ленину»


    Наступні мої питання є надзвичайно банальними, що не робить їх простішими: які політики пам’яті діють в Україні? яка історична політика потрібна Україні? і як не повторити помилки Польщі, якій ми наслідуємо? Як і в Польщі, в Україні найбільшого впливу набув націонал-консервативний вектор, який декларує анти-радянськість, а реально намагається встановити свою монополію в інформаційному просторі.


    Насамкінець: чи робить державу сильнішою, а суспільство злагодженим – пошук больових точок у публічній історії, притаманний нашим «правим»? Чи мобілізує це націю? Чи тільки окремі групи? Ось які питання! Наразі оминаю питання про імідж України у світі. Це питання, а також різні вектори історичної політики – теми окремих розмов.


    11. Що далі?  В постскриптумі Авторка ділиться спостереженнями від об’їзду Центральної України після «лєнінопаду»: як по-різному поставилися до місць знаходження демонтованих скульптур і незнищенних п’єдесталів. А в післямові Гайдай звертається до боїв за скульптури лідерам американської Конфедерації, які спалахнули під час їхнього демонтажу в 2017 році. Навіть упорядкована Америка має такі ж самі проблеми, як і хаотична Україна!


    На останніх сторінках Авторка говорить про створення парків скульптур радянського періоду, в яких би знайшли свій вічний притулок демонтовані «кам’яні гості» з радянських часів. Завершую огляд цитатою з передостаннього абзацу книжки:
    
    «Було б чудово, якби зі знесенням пам’ятника зникли й інші проблеми пов’язані з інтерпретацією минулого. Зараз дискусії щодо радянського періоду в Україні нагадують боротьбу Дон Кіхота з вітряками: вони такі ж відчайдушні і приречені на поразку, адже рано чи пізно нам все ж таки доведеться мати справу зі складними темами. Пристрасть, з якою окремі актори намагаються нав’язати бачення радянського періоду лише як часу утисків та репресій, підштовхує до думки, що минуле несе загрозу для теперішнього, адже минуле визначає теперішнє і майбутнє. Проте минуле не може бути виправданням за теперішні помилки і невдачі» (с. 208).
    
    Певен: бої за пам’ять – тільки-но розпочалися…
    
    Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел.

 

1. Тут і далі в круглих дужках – посилання на сторінки розглянутої монографії.

2. Див.: Георгій Касьянов. Про стереотипи «Західна Європа». «Східна Європа». Пострадянський простір. Частина 1. Про стереотипи. Західна Європа (29 березня 2017 року); Його ж. Частина 2. «Східна Європа» (2 квітня 2017 року); Його ж. Частина 3. Пострадянський простір (3 квітня 2017 року).

3. Михайло Гаухман. Некритична нормалізація: лаконічна характеристика історичної політики (1 квітня 2017 року); Його ж. Гоголь наш: пошуки засад критичної нормалізації української історії (24 квітня 2017 року).

4. Морис Хальбвакс. Социальные рамки памяти / Пер. с фр. и вступ. статья С. Н. Зенкина. – Москва: Новое издательство, 2007. – С. 243–256.

5. Про олігархічну систему та «групи інтересу», до яких належать великі бізнесмени, популярні політики та впливові чиновники, див.: Георгій Касьянов. Система владних відносин у сучасній Україні: групи інтересу, клани та олігархія // Український історичний журнал. – 2009. – № 1. – С. 160–180.

6. Див., напр.: Євген Головаха. Соціальний цинізм і аномія в українському суспільстві: загальна динаміка і останні зміни // Українське суспільство: моніторинг соціальних змін. – 2014. – Вип. 1. – С. 49–56.

7. Див.: тематичний список публікацій 2011–2017 років на сайті «Лєвада-Центру».

8. Євген Головаха, Наталія Паніна. Основні етапи і тенденції трансформації українського суспільства: від перебудови до «помаранчевої літератури» // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. – № 3. – С. 42–44.

9. Див., напр.: Екатерина Шульман. Царство политической имитации (15 августа 2014 года) // Ведомости; Гибка, как гусеница, гибридная Россия: [интервью Дмитрия Губина с Екатериной Шульман] (2 января 2017 года) // Росбалт.

10. Олександра Гайдай. Радянська спадщина в політиці пам’яті та свідомості населення України 1991‒2014 рр. (на матеріалах Вінницької, Житомирської, Черкаської та Полтавської областей): автореферат дис. ... канд. іст. наук. – К., 2015. – 17 с.