Рецензія на: Richard Sakwa, Frontlinje Ukraina: Krisen i gränslandet mellan Ryssland och Europeiska unionen; Frontline Ukraine: Crisis in the Borderlands, Karneval förlag; London: I. B. Tauris, 2015, 349 p.

2016 11 10 Sacva 2

30 листопада 2015 року минуло два роки від того дня, коли на київському Майдані міліція розігнала мирну студентську демонстрацію, і розпочався процес, який в Україні називають «Революцією гідності». Україна знову опинилася в топах новин після довшого періоду «втоми від України» в дискурсі політиків та медіа. А коли дійшло до вуличних боїв у Києві та інших містах України, російські війська окупували Крим, а Донбас пережив військове вторгнення, цілий натовп авторів узявся пояснювати всі події.

Річард Саква (Richard Sakwa), професор історії Росії та Європи у Кентському університеті (Великобританія), досліджував і публікував праці про СРСР та Росію ще з 1980-х років. Його п’ята за ці роки книжка «Лінія фронту — Україна: криза на прикордонних територіях» побачила світ у Британії взимку 2014-2015 року. У вересні її було перекладено й видано у Швеції1.

Із усіх сил Саква намагається подати альтернативний погляд на усталений образ Росії як войовничої ревізіоністської сили, яка зазіхає на суверенітет сусідніх держав не-союзниць, і загалом постійно загрожує всім сусідам, окрім, мабуть, лише догідливої Білорусі. Україну зображено як державу-невдаху, яка не спромоглася ні на націє-, ні на державотворення. Саква ігнорує той факт, що Україна — це суміш культур і традицій, він відстоює думку, що країною керували як етнокультурно гомогенною державою від часів здобуття незалежності 1991 року, і це спричинило нібито багато руйнувань і конфліктів. Скава твердить, що «лютнева революція» стала для опозиції способом захопити владу, і цю владу нібито узурпували ультра-праві. Групи ультра-правих із перших днів революції відігравали важливу роль серед різношерстих протестувальників проти Януковича в Києві.

Через це так посилилися радикальні настрої серед населення Криму та Донбасу. І це змусило Росію вживати заходів — згідно з її доктриною захисту — щоб урятувати російське та російськомовне населення України від утисків із боку української влади, які почалися після активізації темних революційних рухів. За Саквою, окупація та анексія Росією Криму, а також військова підтримка сепаратистів на Донбасі, відбулися спонтанно у процесі розгортання подій і були не чим іншим як адекватною реакцією на події в Києві.

Автор визначає дві головні причини української драми. Перша — розширення ЄС та експансія НАТО. Росія все більше схиляється до думки, що Європейський Союз надто міцно пов’язаний із трансатлантичними структурами. Ці структури (передовсім НАТО) розширилися аж до кордонів із Росією, і це дуже непокоїть її керівництво. Після закінчення «холодної війни» мав би встановитися справедливіший новий договір про світову безпеку, ніж той, що є зараз, вкорінений (як це бачить Саква) в тріумфалізмі Заходу. Ось чому, пише він, Росія була змушена втрутитися в українську ситуацію. Рух України в напрямку ЄС (втім, Саква не говорить про перспективи країни стати дійсним членом Союзу в найближчому майбутньому) і в напрямку НАТО (ще більш ефемерна перспектива) зображено як неминучий. Зрештою, за цими процесами стоїть США. Від 1990-х Штати насолоджуються привілейованим статусом в однополюсному світовому порядку, час від часу здійснюючи невиправдані збройні вторгнення у різні частини світу. Іще одна сила, а радше зла воля, що спричинилася до української драми, — це присутній у країні націоналізм. На думку Сакви, він став відігравати в українській політиці та суспільстві непропорційно важливу роль, хоча найбільше його прихильників проживає в західних регіонах країни. Тож якщо уряди західних країн та України не схаменуться, Європу може накрити війна, так як це сталося 1914. Того фатального року багато держав, уже запрограмованих на війну, вдавалися до воєнної риторики, про що стурбовано нагадує Саква у драматичному вступі до книжки.

Мене вражає, що більшість інформації в книжці Сакви взято зі східних джерел, її подано з перспективи Росії й саме так, як її подають російські медії та влада. Є кілька російських стереотипів у сприйнятті України. Найяскравіші з них такі: україномовні українці — це потенційні екстремісти, українська культура систематично вороже налаштована щодо російської, Україна як державний проект приречена на поразку. У цій інтерпретації терміни «моністичний» і «плюралістський» позначають два головні політичні вектори в українській політиці. Перший спирається на етнічний націоналізм, а другий бере до уваги інтереси всіх націй. У книжці Сакви «моністів» названо «помаранчевими», а «плюралістів» — «синіми». Ці назви апелюють до двох політичних таборів, які виокремилися після Помаранчевої революції 2004-2005 років і зникли скоро після закінчення революції. Колишні президенти, Ющенко і Янукович, стали представниками двох таборів: Ющенко — «помаранчевого», а Янукович — «синього». Ці терміни — теж частина дискурсу російських медій і політики. В Україні на «помаранчевих» було поставлено політичний хрест іще до того, як Ющенка викреслили з політики під час президентських виборів восени 2009-го.

Я переконаний, що Януковича і колишню Партію Регіонів аж ніяк не можна вважати захисниками плюралістичних цінностей і чуйними охоронцями культурних відмінностей. Мало хто у владі незалежної України був так незацікавлений політично визнавати й демонструвати культурні та регіональні відмінності, як колишній президент і його найближчі соратники. Замість того вони в офіційних зверненнях безліч разів цинічно використовували образ цієї чутливості, відображеної в назві партії. Борцями за свободу та культурну розмаїтість «синіх» зображували й російські медії. Український націоналізм показано як етнічний і єдиний, який існував усі вісімдесят років. Під час читання книжки складається враження, що український націоналізм продовжує крокувати тим самим незмінним курсом від міжвоєнних часів, оскільки Саква відмовляється брати до уваги поліетнічність Української держави та складну мовну ситуацію.

Націоналістичні настрої серед українського населення посилилися під час сутичок на Майдані Незалежності, а потім іще більше — під час війни, яку Росія розпочала проти України. Але Саква, як і більшість російських оглядачів та чиновників, а також багато лівих європейських інтелектуалів, перебільшує масштаби правого екстремізму в Україні. Автор визнає, що українські вибори були легітимними, але в той же час стверджує, що обрання президента у травні 2014 не відобразили справжніх поглядів громадян, оскільки голосування не проводили на деяких виборчих дільницях Донбасу. Сакві здається, що українські праві екстремісти — ідеологічно гомогенна спільнота. Проте Антон Шеховцов, дослідник, біженець із Криму й етнічний росіянин, говорить про ідеологічну різнорідність крайніх правих рухів. Із їхнього числа тільки Свободу — яка після виборів 2014 року більше не представлена в парламенті — можна вважати представником традиційного етнічного націоналізму. Правий Сектор представляє варіант націоналізму, відкритого для українців різного етнічного походження. Частина військових, які мають праві переконання, формує добровольчий батальйон Азов, чия ідеологія наближається до сучасного європейського неонацизму. На відміну від Свободи, Правий Сектор і Азов мають сильний русофільський складник. І всі три зазнали нищівної поразки і на президентських, і на парламентських виборах. І ті, хто перебільшує вплив правого екстремізму на українську політику, мали би якось пояснити ці результати.

Саква твердить, що концепт «Новоросія» з’явився в масовому вжитку 2014 року. Але його запровадили російські медії й особливо активно вживав Владімір Путін. Насправді історична Новоросійська губернія існувала не 150 років, як заявляв Путін, а загалом близько двадцяти років, розділених на окремі періоди протягом цих 150 років. Крім того, вона відчутно змінювала кордони за весь цей час, її територію остаточно так і не було встановлено, а надто на тих землях, про які говорив Путін у промові, яку Саква цитує на сторінці 194. Президент Росії згадав про Харків як частину цієї губернії, до якої насправді місто ніколи не належало, зате «забув» долучити туди Дніпропетровську область і сам Дніпропетровськ, мабуть тому, що тамтешнє населення загалом підтримувало українську державність і брало активну участь у захисті проти російської агресії на Сході. Отже, «Новоросія», як і інші історичні концепти, став терміном, що його підняли з небуття для того, аби використати в ревізіоністській кампанії. Як доказ того, що концепт «Новоросії» був 2014 року в усіх на устах, Саква залучає працю «Новоросія — відроджена з попелу», один із багатьох памфлетів, які, нібито так само собою сталося, заполонили російський книжковий ринок 2014 року, карикатурно зображуючи Українське державотворення та культуру.

Натомість російське бачення сусідніх країн і її підхід до питань безпеки подано як об’єктивне, і його використано як аргумент поти безвідповідальності західних та українських політиків. До держав, розташованих між Росією та Німеччиною, автор ставиться як до сірої маси з обмеженою суверенністю. Поза сумнівом, нас змушують повірити, що вибирати, до яких політичних, економічних чи військових союзів вступати, такі країни, як Польща або Балтійські держави, не можуть.

«Лінія фронту — Україна», схоже, виявляється новим фронтом в інформаційній боротьбі навколо української ситуації. У лівій пресі з’явилися позитивні відгуки про неї, на цю працю посилається один автор-марксист, який пише про зв’язок європейських лібералів із правим екстремізмом. Твердження, що Україна — це «країна, що в багатьох сенсах є другою стороною самої Росії, у той час як Росія — неминуче є частиною української ідентичності» втратило чинність від часу виходу книжки. У новій доктрині безпеки України з’явилося твердження — і це не дивно — про Росію як головну загрозу українській державності. Якщо Росія — частина української ідентичності, як твердить Саква, то вона все більше стає країною-ворогом, з огляду на військову агресію. На жаль, Україна — теж частина російської ідентичності. І тільки коли російські політики та громадяни сприйматимуть Україну як повноцінну державу, поважатимуть її культуру та народ, стосунки зможуть нормалізуватися. Але допоки Росія страждатиме від фантомних болів від втрати частини імперії, Україна потребуватиме сильної підтримки від Заходу, щоби стати сучасною та демократичною європейською державою.

Вкрай сумних наслідків недбалого використання джерел та посилань у книзі Сакви не довелося довго чекати. У нещодавній статті у «Baltic Worlds» Дон Калб (Don Kalb) пише, що в Україні буржуазія, ймовірно, об’єдналася з правими екстремістами. Відомості цього автора про найновіші події у країні взято переважно з книжки Сакви, на яку він посилається вісім разів. Іще два посилання у праці — на статтю Кейт Ґіссен (Keith Giessen), який розмірковує про жагу крові серед українців, що живуть на заході країни та у столиці. Пишучи про Одеську «масакру» (Калб), Саква посилається на офіційні російські матеріали. Ґіссен робить висновки (сумнозвісне «чому б не повбивати їх усіх»), ледве познайомившись із людьми, яких так і не називає на ім’я. Спираючись на праці обох панів-дослідників, Калб повторює добре знаний набір тверджень про Майдан і післямайданну українську політику. Він знаходить там усемогутніх націоналістів-екстремістів: Свободу (яка з жовтня 2014 більше не в парламенті) і Правий сектор (лідер якого з тріском програв президентські перегони), які зараз далекі від політичного мейнстриму. «Це Jobbik Західної України», — може подумати читач. Вони викрали Майдан у народу, нейтралізували всі інші сили. Та все ж, твердить Калб, беручи до уваги труднощі Сакви у поясненні поразок правих сил на виборах 2014 року, це було народне повстання2. А проте «київський середній клас та інтелігенція» увійшли до спілки з екстремістами, які, забравши перемогу в інших угруповань Майдану, «махали кулаками» перед російськомовнии українцями і Росією. Цю тезу проілюстровано подіями в Одесі 2 травня 2014 року (знову ж, там російськомовні виступили проти російськомовних)3. Калб не застановляється, чому б то цьому міському «середньому класу», переважно російськомовному, об’єднуватися з (за його визначенням) націоналістично-соціалістичними групами, тільки щоб напасти на російськомовних жителів інших частин України.

Книжка Сакви і стаття Калба стають свідченнями, що мало що може змінити думку невдоволених панівним геополітичним, політичним та фінансовим ладом у Європі. Ці своєрідні вільнодумці складають доволі строкату спільноту. Серед них ті, хто вважає себе рупорами альтернативної точки зору — часто це представники Зелених, лівих і популістських партій Західної Європи. Також це науковці-представники євразійських або славістичних студій, які плекають емоційні та професійні зв’язки з Росією, які виникли ще до перетворень у цій країні після 1991 року4. Нарешті, це різноманітні праві сили в Європі, на чолі з Front National Марі ЛеПен та угорським Jobbik. Із такими силами Кремль із радістю встановлює найтепліші стосунки — цей факт критики Майдану та постмайданних перетворень в Україні часто випускають з уваги. Крім того, є політичні партії та політики мейнстриму, які хоч і ставляться критично до Росії та її діяльності за останніх кілька років, усе ж шукають способи відновити вигідні стосунки колишніх часів5.

Я хотів би наголосити, що базові принципи історичного дослідження — ретельна оцінка джерела, визначення вагомості згідно з його цінністю для аналізу та пояснення подій. А для цього необхідно з’ясувати, наскільки близькими територіально та хронологічно були ці джерела до описуваних подій, наскільки піддавалися впливу інших джерел і дійових осіб із-поза поля тих процесів, які досліджуються. Чи ті документи, які я маю перед собою, було створено глибоко анґажованими людьми? Якщо так, наскільки активно можна їх використовувати — якщо взагалі можна? Це лише кілька з багатьох питань, які постають перед істориком під час дослідницької роботи.

Крім того, автор наукової праці мав би представити позицію своїх опонентів — і не у спотвореному чи пародійному вигляді — перш ніж викладати власну. А якщо цих принципів не дотримуватися, праця, що претендує на звання наукової, може в найкращому випадку перетворитися на полемічну репліку, а в найгіршому — на дезінформацію.

Piotr Wawrzeniuk – PhD in history and researcher at the Institue of Contemporary History at Södertörn University

Переклад – Антоніна Ящук

Першопублікація англомовної статті на шпальтах Baltic Worlds

1. 2015 року ця книжка вийшла також у Росії: Саква Р. Линия фронта — Украина: кризис на приграничных территориях / пер. с англ. Л. А. Игоревского. — М.: Центрполиграф, 2015. — 416 с. (Прим. перекладача).
2. Don Kalb, “Theory from the Past? Double Polarization versus Democratic Transitions”, Baltic Worlds v8, no. 3—4, 27.
3. Kalb, “Theory from the Past?” 28.
4. Serhii Plokhy, Ukraine and Russia: Representations of the Past (Toronto: Toronto University Press, 2008), 249, 296—299.
5. VVan Herpen, Putin’s Propaganda Machine, 99—112; 199—211; 241—258.