З початком російської агресії проти України увага українських гуманітаріїв до інформаційного простору Російської Федерації суттєво зросла. Прискіпливому обговоренню піддаються не лише офіційні документи і заяви Кремля, але й ЗМІ та інтернет-ресурси. Ми шукаємо там причини особливої позиції РФ та громадської думки щодо України. Кожен знаходить свою відповідь.

Одне з багатьох пояснень, що, вочевидь, визнається більшістю, – росіяни не знають Україну, в своїх міркуваннях спираючись на затерті ідеологеми двох братніх народів на чолі зі «старшим братом». Оцінки сучасних подій в Україні відбуваються за старими радянськими шаблонами або новітніми кліше про «failed state», а відтак – обурюють українців.

Віктор Мироненко керівник Центру українських досліджень Інституту Европи РАН.

Одним з сучасних російських істориків, хто активно звертає увагу на це незнання, є Віктор Мироненко. Уродженець Чернігова, він тривалий час працював в Україні, а впродовж 1986–1990 рр. очолював союзну комсомольську організацію, ставши одним із соратників Міхаіла Горбачова. В. Мироненко відомий своєю критичною позицією щодо окупації Криму, російської військової присутності на сході України тощо. Тож досить інтригуюче представлялася його участь у написанні колективної монографії «История Украины», розділи якої вже неодноразово рецензувалися на сайті historians.in.ua¹.

Яким є образ недавнього минулого України? Що сучасному російськомовному читачу важливо знати про Україну? Як можна писати історію України в сучасній Росії, маючи сентименти до своєї Батьківщини? Які оцінки дав Автор радянському минулому Донбасу і Криму ? Ці та інші питання цікавлять громадськість з огляду на їхню наукову і суспільну актуальність.

Мироненкова «Частина 4» монографії побудована за хронологічним принципом, у чотирьох розділах якої розкриваються основні проблеми політичного, соціально-економічного і культурного минулого України 1945–2011 рр. До уваги читачів представлена більшість важливих подій та сюжетів, типових для подібних праць з історії. Політична лінія цілком закономірно прив’язана до керманичів СРСР, КПРС і КПУ, боротьби за владу та перестановок; економічна – часто вкладається у радянські «п’ятирічки», групу «А», нафтопроводи, заводи і колгоспи, натомість культурна складається з митців та їхніх досягнень, дещо гублячись у міру наближення до сучасності. Наявні й аспекти повсякденного життя, які все ж не дозволяють назвати цю частину антропоцентричною. Звісно, автор не оминає і загальносоюзних подій у Москві, яких іноді буває забагато і на тлі яких Україна часто губиться.

В. Мироненко має багатий політичний досвід, тож саме політична історія вдається йому найкраще. Він констатує високий статус Компартії України на всесоюзній арені, що його підвищив Нікіта Хрущов та лобісти з України, наявність власного політбюро (на відміну від інших радянських республік) та відсутність росіянина за національністю на посаді другого секретаря ЦК КПУ, який мав наглядати на національними кадрами. Пишучи про механізми прийняття рішень у СРСР, беззастережне дублювання московських рішень київською владою, В. Мироненко обвинувачує українських «істориків-націоналістів» у незнанні «специфіки прийняття політичних рішень у СРСР», бо ж дублювання відбувалося ще й тому, що рішення приймалися в результаті складного балансу політичних відносин і боротьби, але за обов’язкової участі українських представників. Далі цілком слушна думка, що є перспективним напрямом дослідження: «Навіть у жорстоких рамках комуністичного режиму СРСР залишався великий простір для місцевої самодіяльності у найрізноманітніших сферах життя республіки і, що важливіше, у способах досягнення поставлених цілей» (с.451-452). Під цим кутом зору, на нашу думку, досліднику було би під силу інакше подивитися на час секретарювання таких діячів, як Петро Шелест і Володимир Щербицький, можливо, виділивши їх в окремі періоди, а не традиційно прив’язувати Україну до всесоюзної періодизації, що, на жаль, має місце і в сучасній українській історіографії. Та і сам історик справедливо пише про незговірливість П.Шелеста у стосунках з центральною владою (с. 471).

Петро Шелест

Володимир Щербицький

Анексія Криму та війна на сході України, під час яких російська пропаганда активно інструменталізувала історію, спричиняє підвищену наукову увагу до історії цих територій. Присутність Донбасу в частині В. Мироненка помітна, однак регіон не становить самостійного політичного центру, противаги Києву. Автор згадує його передовсім у контексті розвитку економіки з акцентуванням на швидких темпах її відновлення у повоєнний час та зменшеннях капіталовкладень у Донбас надалі у зв’язку з переключенням уваги Москви на промисловий потенціал Уралу, Сибіру та Середньої Азії. Водночас розповідь про шахтарські страйки наприкінці 1980-х рр., що економічно «торпедували» Радянський Союз, який уже хитався, відсутня, так само як і про донецьку політичну групу 2000-х рр. та її вплив на сучасне політичне життя.

Історія Криму В. Мироненком представлена набагато менше. Згадується він фактично лише у контексті «подарунку» 1954 р. та депортації місцевого населення у 1944 р. У розділі про повоєнний сталінізм в абзаці щодо відбудову Донбасу силами у тому числі 120 тис. осіб з інших республік науковець несподівано згадує Крим: «У Севастополь з грудня 1948 р. по травень 1949 р. прибуло понад 6 тисяч будівельників» (с. 444), хоча на той час він належав РРФСР. Одночасно ж на півострів тривало масове переселення українських селян, про яке не згадується. В. Мироненко припускається помилки, стверджуючи, що саме з передачею Криму до складу УРСР у 1954 р. він втратив статус автономної республіки (с. 462). Пониження статусу Криму з АРСР до звичайної області в складі РРФСР відбулося  1945 р. Цілком відсутня розповідь про драматичні епізоди, пов’язані з проголошенням автономії Криму на початку 1990-х рр.

Оригінальною видається спроба автора розділити новітню історію України на «республіки». На рецензований період припадає кінець І Республіки (до 1953 р.), ІІ Республіка (1953–1991 рр.) і ІІІ Республіка (з 1992 р.). Можливо, у такому разі вченому було би доцільно представити і свій період крізь призму «республік». Загалом Радянська Україна постає в образі багатої на промисловий та інтелектуальний потенціал республіки, що не змогла повністю реалізували себе. Автор схиляє читача до необхідності розуміння радянської системи, в усіх її позитивних і негативних проявах, критичного вивчення цього досвіду, а не огульної критики.

Даючи загальну характеристику періоду 1964–1991 рр., В. Мироненко критично ставиться до радянського офіційного дискурсу, що визнавав лише здобутки радянського устрою і разюче контрастував з очевидними реаліями. Одночасно автор критикує «українських істориків-емігрантів», називаючи їх погляд на УРСР «не менш неадекватним і політично “зарядженим”». Далі наводиться цитата, вочевидь, з якогось еміграційного видання, що має переконати у необ’єктивності науковців-емігрантів та «деяких сучасних українських істориків», які досить некритично прийняли цю точку зору: «Прикладом такого неадекватного сприйняття реалій пізнього радянського соціалізму в УРСР може слугувати, наприклад, така його загальна характеристика: “У той час були широко розповсюджені безгосподарність, безвідповідальність, вседозволеність, приписки, показуха, корупція, зловживання владою, крадіжки державної і колгоспно-кооперативної власності. Економічна і політична криза кризи доповнювались моральною деградацією суспільства, соціальною апатією, небажанням і невмінням добре працювати, пияцтвом, розбіжностями між словом і ділом”» (с. 475).

Безумовно, науково-політична кон’юнктура для роботи українських еміграційних істориків не кращим чином впливала на об’єктивність їхніх досліджень, що справді поставали «зарядженими» майже виключно негативом щодо УРСР і комуністичного «раю». Радянська та діаспорна історіографія були різними боками однієї медалі, нагадуючи діалектику «плюса» і «мінуса». Однак згодом В. Мироненко фактично доходить аналогічного діаспорним колегам висновку в частині морального стану радянського суспільства: «На початку 80-х рр. ціни поповзли вгору (в 1980 р. на 3 % порівняно з 1970 р., а в 1985 – на 5 %), що відобразилось на рівні життя. За 1971–1985 рр. грошова маса в обігу збільшилась в 3,1 рази, а виробництво товарів – удвічі. Інфляція набула прихованих форм і проявилялась у вигляді горезвісного “дефіциту” – гострої нестачі основних товарів народного споживання. Пояснити це на фоні пропаганди економічних успіхів було важко. Довіра людей до офіційної статистики й офіційної інформації взагалі падала, руйнувались моральні підвалини суспільства, встановлювались “подвійні стандарти” поведінки – одні для інших, інші для себе. Стрімко прогресували алкоголізм, що давно перетворився в епідемію, корупція, кумівство – т.зв. “блат” і т.п.». (с. 478). Можна сперечатися з емігрантськими істориками щодо масштабу безгосподарності та інших негараздів, однак факт їхньої наявності сумнівів не викликає.

Інша розбіжність стосується ще одного дражливого питання в українсько-російських відносинах новітнього часу – мовного. Автор згадує спробу Лазара Кагановича запровадити українську мову в ролі офіційної в 1947 р., «небезпечний» закон про школу 1959 р., зростання кількості україномовних журналів наприкінці 1950-х рр., стійку тенденцію до зросійщення тощо. Суперечливість в оцінці реального стану української мови з’являється щодо 1960-х рр. Так, відзначаючи перспективу зросійщення України після прийняття згаданого закону і витіснення української мови на маргінес, дослідник пише: «Вже до 70-х рр., за винятком, мабуть, західних областей УРСР, використання в побуті української мови стає ознакою соціальної другорядності, або демонстративного інакомислення» (с. 457). Згодом автор констатує використання української мови на селі, а російської – в містах, підтримання інтересу до української завдяки окремим літературним творам і кінофільмам (с. 470). Підсумовуючи ж сюжет про «санкціоновану» вимогу секретаря ЦК КПУ Андрія Скаби до ректорів і секретарів парткомів вишів у 1965 р. перевести навчання на українську, В. Мироненко стверджує протилежне: «Стало модним в офіційних виступах, у тому числі і на пленумах ЦК Компартії України та її з’їздах, говорити українською» (с. 471). Навряд чи доповідачі на таких офіційних партійних зібраннях відчували свою «соціальну другорядність» чи демонстрували інакомислення. Справді, українська мова поступалася за престижністю російській, проте вона побутувала навіть в органах влади. Не дарма ж Яків Погребняк, очоливши Івано-Франківську обласну парторганізацію наприкінці 1960-х рр., мусив вчити українську.

Розділ про історію незалежної України складається майже виключно з політичної та соціально-економічної історії, та й вони висвітлені нерівномірно. Змістовно домінує президентство Леоніда Кучми, тоді як роки Віктора Ющенка відсутні. Так само проігнорована автором і культурна історія України цього періоду, хоча писати тут є про що: про перемогу Руслани на Євробаченні у 2004 р. і українських поп-виконавців, які успішно гастролювали Росією, феномен Вєркі Сердючки; про сучасну українську літературу, попит на яку в Росії мав місце, і про футбольні баталії тощо. Міжнародний аспект діяльності України зводиться лише до урегулювання міждержавних відносин з Росією та підписання «Великого договору»  1997 р. Повноти розділу додали б сюжети, пов’язані з розколом в українському православ’ї.

Не справляє позитивного враження «Список використаної літератури». Вочевидь, він не є вичерпним і автор використовував інші праці. Якщо ж розглядати його як рекомендацію (підказку) для прочитання допитливим особам – то оцінка буде ще гіршою. Російському читачу було б корисно познайомитися з такими працями, як «Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст.» Я. Грицака (К., 1996), колективними монографіями «Україна і Росія в історичній ретроспективі» (Т.3, К.,2004), «Історія українського селянства» (Т.2, К., 2006), «Економічна історія України» (Т.2, К.,2011) та ін., більшість з яких є у відкритому доступі в мережі Інтернет. Власне, таким куцим списком автор змушує замислитися над його докладною обізнаністю з «сучасною історіографією питання», що є критерієм визначеного у вступі «академічного стилю», хоча ігноруванням сучасної української історіографії хибує більшість російських істориків. Натомість дивно виглядає посилання на археолога Петра Толочка при оцінці культурницького аспекту «радянізації» західної частини України в повоєнний період (с. 434). Разом з тим, російському дослідникові припав до душі відомий підручник Ореста Субтельного.

На конференції в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя  21-22  квітня  2016 р., де відбулася презентація цієї книги², автор дослідник зазначив, що його розділ писався п’ять років. Не заперечуючи  науковцю, зазначимо, що після уважного ознайомлення з четвертою частиною книги є значний сумнів щодо того наскільки не залишається враження як від ретельно продуманого продуманим був тексту текст,,  що писався так довго, .  – Розділу російського дослідника бракує глибокої аналітики, в тексті малий калібр узагальнень, подекуди могла би бути кращою архітектоніка, вузький перелік сюжетів та ін.

Вочевидь, прискорені темпи підготовки або ж не найкращий редактор / коректор призвели до наявності розбіжностей та хибодруків у прізвищах письменників, просто помилок. Наприклад, у тексті зустрічаються трапляються «И.Свитличный» і «И.Светличный» (сс.  455 і 458, відповідно), «Е.Сверстюк» і «Э.Сврстюк» (sic) (сс. 455 і 458), «Д.Павличко» і «Д.Павлычко» (сс. 455 і 458), «Н.Виграновський» і «Н.Винграновский» (сс. 455 і 458), «А.Горська» і «А.Горская» (с. 455). До помилок цього роду типу слід, вочевидь, віднести і те, що остання з них «читала свої твори» в клубі «Супутник» у Києві, хоча кількома рядками раніше її названо представницею руху шістдесятників у «живопису і графіці» (с. 455). На с.  434 з переліку радянізованих до війни областей випали Волинська, Дрогобицька, Ровенська, Акерманська (Ізмаїльська) області, а на с. 450 з переліку західних – Чернівецька. Конституція України була прийнята 28, а не 26 червня 1996  р., як указує автор (с. 495).

Важко критикувати наукову працю за те, чого у ній немає. Автор був обмежений обсягом, потребою розкриття магістральних тем усієї книги. Але очевидно, що сучасна українська історіографія має, хоч і небагато, проте достатньо, досліджень для узагальнення для російськогому читача читачеві сюжетів про міжнаціональні відносини у публічній і приватній сферах, . Маємо зазначити, що де приналежність до російської національності/ідентичності відкривала у цій площині кращі кар’єрні перспективи, тож української «позбувалися», у тому числізокрема, шляхом маніпуляцій з документами; . Варто було б також прописати  про сприяння російській мові в офіційному дискурсі в УРСР. Ще один важливий сюжет, що залишився без висвітлення дотичний того як Про те, як республікаУРСР виступала демографічним донором для Сибіру, Далекого Сходу, Карело-Фінської АРСР і т.д., а в той же час мав місце нижчий приріст корінного народу на своїй землі порівняно з росіянами тощо.

Окремо варто оцінити стиль. Той, хто хоч раз чув публічні промови автора, не зможе не погодитися, що оратор він чудовий. Елементи цього яскравого стилю присутні наявні й у тексті рецензованої частини монографії. Порівняння, метафори, риторичні питання, не обтяжена малозрозумілою термінологією мова робить текст досить читабельним. Наприклад, характеризуючи грошову реформу 1947  р., автор Авторнауковець указує: «Товарна маса не покривала грошову і з цим треба було щось робити. Збільшувати пропозицію товарів? Ні, затягувати паски!» (с. 443). «Не суспільство йшло за партійними лідерами, у даному випадку за МН. Хрущовим, а вони з крайньою нехіттю йшли за суспільством» - – пише дослідник, характеризуючи суспільні настрої доби «відлиги» (с. 454). Влучне порівняння дає В. Мироненко позиції В. Щербицького, особу якого який розглядався розглядали як  одним одного з ймовірних імовірних кандидатів на посаду Генсека КПРС у 1985  р.: «В. Щербицький віддав перевагу “синиці в руках” “журавлю в небі” і не проявляв видимої активності у боротьбі за владу в Москві» (с. 482).

Учасники ніжиенської конференції «Крах Радянської імперії: анатомія катастрофи» 21-22 квітня 2016 р.

Кожна книга є відображенням як суспільно-політичної кон’юнктури, так і засвідчує певний зріз знань про наукову проблему. Про погіршення свободи слова й умов для творчості в Росії РФ відомо. З огляду на науково-політичну кон’юнктуру в сучасній Росії навряд чи варто очікувати появи у найближчому майбутньому досліджень, автори яких абстрагувалися б від офіційної візії сучасної війни і випадали з російського ідеологічного оркестру. Праць, які б максимально використовували величезний потенціал московських архівосховищ, які б не розглядали Україну як «ісконно русскіє землі» та зображували не лише спільну, але й окремішню історію. Добре буде, якщо «Історія Новоросії» так і залишиться тією одинокою книжковою ластівкою, яка не принесе ще одну пекельну весну в Україну. В. Мироненко дає свою відповідь на актуальні питання української історії, і вона не найгірша. «Маємо те, що маємо», – мабуть, цей вислів Леоніда Кравчука влучно передає загальну оцінку частини В. Мироненка. Маємо спробу спокійного прочитання історії України в усій її драматиці без імперських, упереджених оцінок «молодшого брата», а наявні недоліки лише підкреслюють потребу справжнього вивчення України в Росії.

Віктор Крупина – старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук.

1. Геннадій Єфіменко. Історія України без України (рецензія на: А.В.Шубин А. Украина в ХХ веке (до 1945) // История Украины. Алетейя, 2015. – С.260-376. // Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1849-hennadii-yefimenko-istoriia-ukrainy-bez-ukrainy-retsenziia-na-a-v-shubyn-a-ukrayna-v-khkh-veke-do-1945-ystoryia-ukrayny-aleteiia-2015-s-260-376
2. Сергій Гірік. Історія нашвидкуруч. Замість рецензії. [Шубин А. Украина в ХХ веке (до 1945 г.) // Данилевский И., Таирова-Яковлева Т., Шубин А., Мироненко В. История Украины. – СПб.: Алетейя, 2015. — С. 262-435 // Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1857-sergij-girik-istoriya-nashvidkuruch-zamist-retsenziji-shubin-a-ukraina-v-khkh-veke-do-1945-g-danilevskij-i-tairova-yakovleva-t-shubin-a-mironenko-v-istoriya-ukrainy-spb-aletejya-2015-s-262-435
3. Яна Примаченко. В полоні дихотомії радянського дискурсу (Рецензія на кн.: История Украины. – СПб.: Алетейя, 2015. – 508 с.)  // Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1852-yana-primachenko-v-poloni-dikhotomiji-radyans-kogo-diskursu-retsenziya-na-kn-istoriya-ukrainy-spb-aletejya-2015-508-s
4. Станіслав Кульчицький. Історія України ХХ століття у висвітленні російських істориків. (Рец. На: История Украины / И. Н. Данилевский, Т. Г. Таирова-Яковлева, А. В. Шубин, В. И. Мироненко– СПб.: Алетейя, 2015. – 508 с.) // Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1828-stanislav-kul-chits-kij-istoriya-ukrajini-khkh-stolittya-u-visvitlenni-rosijs-kikh-istorikiv-rets-na-istoriya-ukrainy-i-n-danilevskij-t-g-tairova-yakovleva-a-v-shubin-v-i-mironenko-spb-aletejya-2015-508-s
5. Так чому ж розпався Радянський Союз // Режим доступу: http://www.mynizhyn.com/news/misto-i-region/4505-tak-chomu-zh-rozpavsja-radjanskii-soyuz.html?_utl_t=fb