Шановний Пане Голово!
Шановні члени спеціалізованої вченої ради!
Ознайомившись із монографією А. В. Бортнікової «Державна влада та місцеве самоврядування на Волині (кінець XIV – середина XVII ст.)», а тепер і з її авторефератом дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук на тему «Становлення і розвиток міського управління на Волині XV – XVI ст.», вважаємо за свій обов’язок констатувати, що до спільноти фахівців із пізньосередньовічної та ранньої нової історії України має намір долучитися людина, яка, на жаль, не володіє відповідними компетенціями. Щодо монографії, то її критичний аналіз уже було оприлюднено (див. рецензію: «Український історичний журнал». 2014, № 4. С. 194-209; електронну версію див.: http://historians.in.ua/). Автореферат А. В. Бортнікової показав, що текст докторської дисертації являє собою ту саму монографію, хоч і дещо перелицьовану за рахунок звуження хронологічних рамок і вилучення частини питань, на які особливо гостро зреагували рецензенти. Це, однак, не поліпшило роботи, навпаки – ще дужче виявило її фахову безпорадність. Не перевантажуючи нашого листа переліком поняттєвих і фактографічних ляпсусів, якими наповнено її текст, зупинимося лише на чотирьох загальніших зауваженнях джерелознавчого, історіографічного, методологічного та концептуального характеру, а саме:
1. Джерельна база для періоду, що його авторка звузила порівняно з монографією до 1392-1569 рр., у принципі не дає можливостей для повноцінного аналізу проблеми, як її сформульовано в авторефераті, адже за XV – першу половину XVI ст. масового актового матеріалу, що міг би для цього придатися, просто не існує, він з’являється лише наприкінці 1560-х років. Тим часом автореферат наголошує на репрезентативності джерельної бази та наводить довгу низку нібито використаних джерел (с. 12-17). Дещо зі згаданого авторкою звучить просто курйозно (приміром, цехові книги: вони на Волині не збереглися і за пізніші часи), а дещо елементарно не відповідає дійсності. Для прикладу, А. В. Бортнікова пише, що залучила рукописні книги великокнязівської канцелярії (Литовську метрику) із Російського державного архіву давніх актів (с. 14), хоч насправді використано лише кілька дореволюційних публікацій. Із опублікованих книг (41 том видано в Литві і 8 томів у Білорусії) у кращому разі використана третина. Аналогічне ошуканство бачимо й у нібито використанні близько десяти луцьких та володимирських актових книг другої половини 1560-х років із Центрального історичного архіву України у Києві. Ці книги А. В. Бортнікова замінила їхніми стислими подокументними описами, більшість з яких були опубліковані наприкінці ХІХ ст. Вочевидь реагуючи на зауваження у згаданій вище рецензії, вона твердить, що звірила описи із самими книгами та не виявила принципових розбіжностей (с. 16), проте це є відвертим обманом, бо, згідно із записами читального залу ЦДІАУК, вона працювала тут лише один день (18 липня 2013 р.), а звірити десяток грубих томів, до того ж складної палеографії, за день фізично неможливо. «Прикрашаючи» свою роботу архівними посиланнями, А. В. Бортнікова згадує анотовані матеріали ф. 312 Державного архіву Волинської області, хоч вони вторинні й жодної наукової вартості не мають, окрім справи № 185 – латинськомовного привілею луцькому війтові 1511 р., але його якраз і не використано. Ще однією курйозною «прикрасою» роботи є згадка про нібито використані наративні джерела, куди потрапила навіть «Історія Литви» 1650 р. віленського єзуїта Войцеха Кояловича (с. 7), хоч ту досі не перевидавали й з латини не перекладали. Те саме стосується твору Міхалона Литвина, подорожніх записок Мартіна Ґруневеґа, літопису Биховця, опису України Боплана та Густинського літопису, що не мають жодного стосунку до історії волинських міст.
2. У пункті про новизну А. В. Бортнікова підкреслює, що вона уперше «розробила концепцію міського управління на Волині XV – XVI ст.» (с. 4). Тим часом ще в 1989 р. Петро Сас захистив дисертацію з аналогічної теми, видавши її друком під назвою «Феодальные города Украины в конце XV – 60-х годах XVI вв.» (К., 1989), а в 2003 р. світ побачила ґрунтовна монографія на ту-таки тему Андрія Заяця «Урбанізаційний процес на Волині в ХVІ – першій половині ХVІІ ст.». (Львів, 2003). Більш того, чимало аспектів даної проблеми було висвітлено свого часу у працях Олександра Грушевського «Города Великого Княжества Литовского в XIV – XVI вв.» (К., 1918) та «Луцьке міщанство в XVI в.» (Історико-географічний збірник. Т. 1. – К., 1927), про які А. В. Бортнікова взагалі не згадала. Те саме стосується довгої низки праць польських істориків Оскара Галецького, Генрика Ловмянського, Станіслава Александровича, Криштофа Петкевича, Ришарда Щигла та ін. Ба, обійдено увагою навіть праці нинішніх волинських колег А. В. Бортнікової М. Кучинка, Г. Охріменка, В. Петрович, С. Терського.
3. Претензія окреслити міське самоврядування «на Волині», як обіцяє назва дисертації, аж ніяк не може відповідати змістові дослідження з методологічної перспективи – в кращому випадку йшлося би, та й то небезсумнівно, про кандидатську, а не докторську роботу. Адже полем дослідження А. В. Бортнікової є всього чотири міста – два великокнязівські (Луцьк і Володимир) та два приватні (Острожець і Ковель). Із не обговорених у тексті причин поза її увагою залишилося третє великокнязівське місто (Кременець), вже не кажучи про майже сотню приватних, хоч між усіма цими містами й містечками, як добре відомо фахівцям, існували кардинальні різниці в устрої та управлінських практиках. З цього видно, що А. В. Бортнікова вочевидь не обізнана із сучасними методологічними дискусіями в ділянці урбаністики, а відтак уже не дивує, що в авторефераті немає обговорення ані самого поняття «місто», ані викладу різних точок зору на типологію і функції поселень міського типу, на спірний термін «юридика» тощо. Ці моменти, абсолютно необхідні навіть у студентській роботі з урбаністики, підмінено загальниками квазіметодологічного характеру та «модними» (й цілком непридатними для джерел, що аналізуються) розважаннями про «герменевтичний метод», «семіотичний аналіз», ба навіть «контент-аналіз» (с. 18).
4. А.В. Бортнікова, підкреслюючи свій вклад у вивчення проблеми, стверджує, що в її роботі «отримали подальший розвиток» дослідження «української правової традиції та її еволюція внаслідок впровадження у волинських містах магдебурзького права» (с. 5). Насправді ж текст є переспівом добре знаних фахівцям базових праць таких авторитетних представників історико-юридичної науки кінця ХІХ – початку ХХ ст., як С. А. Бершадський, М. Ф. Владимирський-Буданов, І. І. Лаппо, Ф. В. Тарановський, М. М. Ясинський. Їхні ґрунтовні спостереження, що у своїй концептуальній частині почасти зберігають вартість до сьогодні, А. В. Бортнікова зуміла «доповнити» хіба що трюїзмами на кшталт того, що розвиток міст був зумовлений «відокремленням промислово-торговельної діяльності від сільськогосподарської» (с. 18), що в Луцьку «проживали торгівельно-промисловий люд і ремісники» (с. 21) тощо. Натомість коли справа доходить до конкретних реалій, авторка виявляє цілковите незнання елементарних базових понять у ділянці міської історії. Таких прикладів можна навести багато, але, щоб не переобтяжувати вузько фаховими деталями нашого листа, наведемо лише три. Так, згідно з рефератом, міський уряд у Володимирі «складався з війта, колегії радців із п’ятьох осіб, один із яких ідентифікується як ‘старий радця’, дванадцяти лавників і писаря» (с. 25). Насправді «старий райця» – це колишній урядуючий райця, тоді як рада і тут, і в решті самоврядних міст завжди складалася не з п’яти, а з чотирьох осіб. Другий приклад: право війта здійснювати суд у карних справах А. В. Бортнікова виокремлює як особливість судової системи Ковеля (с. 27), хоч це було типовим для усіх міст. Третій приклад: за твердженням авторки, «лентвійтів обирало поспільство з наступним затвердженням їх кандидатур верховним правителем» (с. 31). Насправді лентвійт був слугою війта, отож призначався саме ним, а не «верховним правителем».
Насамкінець два моменти радше технічного характеру. По-перше, є сумнів щодо належності частини публікацій А. В. Бортнікової до категорії «фахових», адже деякі з них, хоч і під дещо зміненими назвами, було опубліковано по кілька разів (пор. № 9, 12, 13, 14), низка статей не стосується теми дисертації (пор. № 2, 3, 5, 17 та ін.) або, по суті, є краєзнавчими дослідженнями. По-друге, деякий подив викликає склад опонентів. Жодним чином не ставлячи під сумнів фахової компетентності проф. О. І. Гуржія, проф. А. Г. Філінюка та проф. І. І. Ярмошика у сфері їхніх безпосередніх наукових зацікавлень, дотичних ХVІІІ – ХІХ ст., все ж підкреслимо, що ні один із опонентів (!) не досліджував пізньосередньовічної історії України.
Підсумовуючи, ще раз хотіли б наголосити, що, за нашим переконанням, представлена до захисту дисертація А. В. Бортнікової аж ніяк не заслуговує на присвоєння її авторці наукового ступеня доктора історичних наук, адже це завдало б прикрої шкоди репутації такої авторитетної вченої ради, як рада Дніпропетровського національного університету.
З найглибшою повагою
1. Горін Сергій Миколайович, доктор історичних наук, Національний університет «Києво-Могилянська академія»;
2. Гречило Андрій Богданович, доктор історичних наук, голова Українського Геральдичного товариства, львівська філія Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ;
3. Капраль Мирон Миколайович, доктор історичних наук, професор, голова львівської філії Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ;
4. Крикун Микола Григорович, доктор історичних наук, професор, Львівський національний університет ім. Івана Франка;
5. Кулаковський Петро Миколайович, доктор історичних наук, професор, Національний університет «Острозька Академія»;
6. Леп’явко Сергій Анатолійович, доктор історичних наук, професор кафедри історії України та політології Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя;
7. Михайловський Віталій Миколайович, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Київського університету ім. Бориса Грінченка;
8. Скочиляс Ігор Ярославович, доктор історичних наук, декан Гуманітарного факультету Українського католицького університету;
9. Яковенко Наталя Миколаївна, доктор історичних наук, професор, Національний університет «Києво-Могилянська академія»;
10. Білоус Наталія Олексіївна, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ;
11. Ворончук Ірина Олексіївна, кандидат історичних наук, завідувач відділу Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії МОН;
12. Гошко Тетяна Дмитрівна, кандидат історичних наук, доцент, викладач Українського католицького університету;
13. Заяць Андрій Євгенович, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Львівського національного університету ім. Івана Франка;
14. Поліщук Володимир Васильович, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ;
15. Собчук Володимир Дмитрович, кандидат історичних наук, доцент кафедри суспільних дисциплін Крем'янецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту імені Тараса Шевченка і вчений секретар Крем'янецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника;
16. Старченко Наталя Петрівна, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ та Інституту історії України НАНУ;
17. Тесленко Ігор Анатолійович, кандидат історичних наук, Національний університет «Києво-Могилянська академія»;
18. Тимошенко Леонід Володимирович, кандидат історичних наук, професор, декан історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка.
30 жовтня 2014 р.