З весни 2014 р. питання про можливі шляхи реінтеграції Криму та Донбасу в загальноукраїнський контекст закономірно перебуває в епіцентрі бурхливої суспільно-політичної дискусії. Не менш важливим є завдання забезпечення соборності українських земель, набуття реального суверенітету України. Всеосяжною базовою проблемою сучасних інтелектуальних пошуків є проблема досягнення миру. Наважимося стверджувати, що пошук виходу з кризової ситуації, створеної внаслідок подій так званих "кримської" та "східної" весен, поза історичним контекстом формування регіональних організмів приречений на поразку.

«Зелені чоловічки Путіна» на летовищі Бельбек, березень 2014

Нині Крим і Донбас ‒ це своєрідна оптика, через яку проглядаються розтягнені в часі помилки, а то й злочини кількох історичних версій державних організмів, що намагалися інтегрувати регіони в свою соціальну тканину, використовуючи для цього широкий діапазон політичних, економічних та культурних практик. В якісно новому світлі крізь цю призму постають базові проблеми українського державо- й націєтворення; регіональної, соціальної та національної політики; політики історичної пам`яті; міжнародної політики, врешті, основоположні проблеми гуманізму.

З перших кроків незалежності України проект національної ідентичності осмислювався у напрямі будівництва «національної держави», а сценарій міжетнічних відносин – в річищі схеми «національна більшість ‒ національні меншини». Основне завдання вбачалося у подоланні наслідків радянської русифікації, на синонім якої, власне, й перетворився проект «національного відродження». Як слушно зауважував Геогрій Касьянов, в тогочасних обставинах «перед суспільством і державою постало завдання «українізації» самих українців – йшлося про формування певних пріоритетів у культурній та освітній політиці, які завжди можна було за бажанням витлумачити як надання привілеїв «титульній нації»¹. Останнє словосполучення домінувало у публічному та офіційному етнополітичному дискурсі і унаочнювало етнічну основу національного будівництва².

«Українізація» 1990-х рр. стала не лише смисловим, а й практичним продовженням базової ідеологічної дискусії радянських часів про спроможність українського народу повною мірою реалізувати набуте право на державний суверенітет та автентичність культури. За умови поліетнічності населення України жорсткий сценарій її реалізації був приречений на поразку як внаслідок мобілізаційної обмеженості адміністративного та фінансового ресурсу держави, затвердження російської мови на позиціях мови міжетнічного спілкування та в побуті на Сході й Півдні України, так і зважаючи на потужний тиск Росії.

«Мовна війна», яка розгорнулася фактично навколо визначення місця і меж поширення української та російської мов у суспільному та освітньому просторі незалежної України, розтяглася на багато років і відволікала на себе значні суспільні та інтелектуальні ресурси. Основна проблема полягала в тому, що в контексті євроінтеграційної риторики слід було віднайти інструменти і важелі реалізації одвічного прагнення українців на власну державу, не порушуючи прав етнічних меншин, що вже стало нормою в цивілізованому світі. Попри те, що європейські практики регулювання мовних відносин мало співвідносилися із українськими реаліями, задля підтримання громадянського миру та міжнародного іміджу Україна вимушено імплементувала їх норми в національне законодавство. Віддаленим відгомоном мовної війни став закон «Ківалова–Колесніченка», який засвідчив центральне місце українсько-російського культурного суперництва у суспільно-політичному житті України, а також глухі кути стратегії розв’язання проблем у межах етнічної моделі нації.

І все ж найбільше нарікань і розчарувань викликали суперечливі процеси, що віддзеркалювали перебіг націєтворення. Замість омріяної батьками незалежності єдності, політикум, як відображення суспільства, і саме суспільство розривали чвари навколо визначення мети, форми і перспектив націєтворення. Багаторічні безрезультатні дискусії викликали різку критику інтелектуалів, які з сумом констатували: «Упродовж першого десятиріччя незалежності не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Політичні актори не дають можливостей для виходу на позитивні характеристики ідентифікації громадян з успіхами, досягненнями власної держави. Натомість вони спекулюють на трагедіях, формуючи відчуття спільності в біді»³.

Потужним генератором конкуренції суспільних проектів, що підносилися як еталон загальнонаціонального розвитку, став регіональний чинник. Не варто заперечувати того очевидного факту, що далеко не всі регіональні лідери використали можливості, надані законодавством і владою незалежної України, на користь спільним інтересам її співгромадян.

Оточуюча реальність не давала підстав для справдження «української мрії». Та й мало хто з українців міг відповісти на питання: «Що таке ‒ українська мрія?» Щочотири роки суспільство шукало відповідь на нього і не знаходило. Результати виборів 2004 р. та 2010 р., здавалося б, давали підстави твердити про нестійку цивілізаційну рівновагу⁴, а насправді йшлося про балансування в стані невизначеності і відсутності орієнтирів майбутнього. Те, що сприймалося як паритетність носіїв української та російської ментальності, насправді було віддзеркаленням системної кризи свідомості, на яку не спроможні були справити жодного стабілізуючого впливу ані корумпований державний симулякр, ані інтелігенція, відсунена на маргінес культурного дискурсу, ані масмедіа. Затяжна, фактично хронічна, криза, нескінченний перерозподіл власності, нестабільність соціальних верств, моральна деградація «еліт» ‒ на цьому тлі відбувалося формування національної ідентичності, чи радше ‒ її подальша болюча стагнація. Власне, національний дискурс без опертя на щоденні позитивні практики замикався в межах мрій жменьки націонал-демократів, які, наче волаючий у пустелі, відчайдушно намагалися навернути українство на магістральний шлях націєтворення, тоді як переважна більшість українських громадян всі свої зусилля концентрувала на виживанні і споживанні. Тренд національного відродження, слід визнати, впродовж перших двох десятиліть незалежності виявився одним з найменш затребуваних суспільством.

Наважимося стверджувати, що це було абсолютно органічним проявом і стану пострадянського українського суспільства, і влади, на які очікував довгий шлях самоусвідомлення і дорослішання. Життя в обставинах демократії вимагає щоденної роботи і щоденної відповідальності. І суспільство, і влада мали навчитися демократії. Йшлося не просто про нову сторінку поступального розвитку. Мова йшла про розрив шаблонів, оскільки те, що люди розуміли під виразом «радянська демократія», до демократії мало лише семантичне відношення.

Окреслена ситуація давала підстави казати про нетиповий, за європейськими мірками, приклад країни з неповторними ознаками системи етнічних кордонів; наявністю як дисперсних, так і компактних етнічних груп, що в поєднанні з критерієм чисельності робило неможливим впровадження принципів національно-культурної чи національно-територіальної автономії; упосліджений статус мови кількісно переважаючого українського етносу; збереження загрозливої асиміляційної інерції з боку етнічної меншини, яка в силу інерції не вважала себе такою – росіян; диспропорції в розміщенні продуктивних сил у регіонах з домінуючою культурою (мовою) національної меншини, що робило їх вразливими під кутом державної безпеки.

Змальовуючи доволі складну етнополітичну ситуацію в Україні варто наголосити на одній обставині, яка перманентно справляла визначальний вплив на перебіг базових процесів націєтворення. Амбівалентність пошуків стрижня інтеграції обумовлювалася передусім не внутрішніми обставинами, як може здатися, а зовнішніми впливами. З одного боку, м`який але послідовний тиск Ради Європи, ОБСЄ на молоді незалежні держави, який особливо гостро відчувався саме у сфері гарантій мовних прав національних меншин, для забезпечення яких були потрібні чималі фінансові витрати, змушував Україну декларувати низку зобов’язань щодо етнічних меншин, які не могли собі дозволити навіть “старі” європейські демократії. З іншого боку, Росія робила все від неї залежне, аби за росіянами і надалі зберігалися позиції провідного гравця в етнонаціональному просторі України.

Парадокси проміжного становища України між модерним і постмодерним (євразійським та європейським) проектами виступали базовою причиною труднощів перебігу процесу націєтворення і визначали ставлення до нього зазначених геополітичних гравців. Зайвим буде казати, що трансформація політичного режиму в Росії справляла винятковий вплив на Україну, політична й підприємницька еліти якої залежали від східного сусіда.

Безпосередня близькість геополітичного актора з однопорядковими проблемами і, як з`ясувалося, неподоланими імперськими амбіціями, справляла потужний дезорганізуючий вплив на становлення ідентифікаційних ознак українського суспільства. Політичним тлом для нескінченного коливання між західною та євразійською моделями розвитку виступала перманентна зміна проросійських та проєвропейських президентів і прем`єр-міністрів, які перетворювали виснажливе змагання цивілізаційних пріоритетів на звичне явище суспільно-політичного життя. Побічним ефектом цього стала хронічна маргіналізація масової свідомості.

Тим часом бурхливий перебіг суспільно-політичних та етнокультурних зрушень в Україні на хвилі виходу з системної кризи 90-х рр. створив безпрецедентно складну етнокультурну ситуацію з виразними внутрішніми суперечностями та диспропорціями. Осмислення та прогнозування перспектив їхнього подальшого розвитку стало неабияким викликом для вітчизняної гуманітаристики. Власне, пострадянське покоління вчених, яке перебувало в ті часи під системним «зачаруванням» західної методології та переможної ходи європейських соціальних практик, у повній мірі не спромоглося примирити традиційні на той час національно-демократичні теорії, пострадянські тоталітарні наукові практики і реальність, що стрімко змінювалася під впливом розвитку ринкових відносин.

Ситуація полягала в такому: усюди в межах активного товарообміну існують мови міжнаціонального спілкування, Україна тут не є винятком. В епоху складання національних держав і, відповідно, загальнонаціональних ринків, мови вступають в новий етап існування – вони самі перетворюються на товар. Товаром, а не елітарною сферою діяльності стає слово: література, масмедіа перетворюються на індустрію. Далі відбувається трансформація смислів та ідей. Врешті завершується переобрамлення матеріального і духовного світів. Ноосфера замикається в об’єднану структуру, в якій знання та інформація починають курсувати за якісно іншими правилами. Людство пришвидшується в своєму поступі, темп якого стрімко зростає.

Владiмiр Дєргачьов, російський геополітик

Пострадянська українська спільнота в усіх її регіональних сегментах виявилася абсолютно безпорадною в зростаючому інформаційному шквалі, що на загал не просто заперечував, а тотально руйнував усталені культурні й духовні практики в їх національному та радянському варіантах. Саме ця обставина й генерувала хронічну напругу навколо мовного питання: суспільство загалом, його регіональні сегменти, зокрема, перебували на етапі шаленого прискорення культурного переходу з індустріальної ери в інформаційну, від традиційного суспільства ‒ до глобального. І все це ‒ впродовж двох десятиріч. Темп, слід зауважити, космічний. Власне, йшлося про системні перевантаження, вага яких стає більшою мірою зрозумілою з урахуванням того, що цей перехід відбувався в контексті формаційного переходу. Далеко не всі сегменти суспільства справлялися з ними, а це в свою чергу спонукало аж до вкрай песимістичних висновків стосовно культурних перспектив незалежної України. Поняття "третя Руїна", "контрреформація", застосовані Владіміром Дєргачьовим, засвідчували, на його думку, втрату Україною свого культурно-генетичного цивілізаційного коду і перехід її на позиції нової світової периферії, виявом чого були "троянські" завоювання української незалежності включно з деіндустріалізацією, моральною деградацією й деінтелектуалізацією значної частини соціуму⁵.

Якими б песимістичними не видавалися подібні розмірковування, найбільшим досягненням України на цьому етапі слід вважати те, що всі сегменти українського суспільства (як етнічні, так і регіональні) мали повноцінні можливості артикулювати свої претензії та своє бачення майбутнього. Багаторічне проговорювання проблеми, яким би виснажливим і безперспективним воно іноді не здавалося, було шляхом і формою суспільно-політичного і соціально-економічного переходу, що забезпечував модернізацію українського проекту.

При всій начебто поліфонічності статистичних відомостей стосовно етнонаціонального складу населення України аналіз їх на регіональному рівні приводить до таких висновків:

‒ потенційним осередком гальмування етноцентричного українського проекту виглядав Крим, де росіяни домінували не лише в етнокультурній, а й в суспільно-політичній сфері;
‒ виразні перешкоди на його шляху мали б поставати в регіонах, що балансували на межі біетнічності, що підсилювалася суттєвістю частки російськомовних українців (Луганська, Донецька, Запорозька, Харківська області);
‒ високі вимоги до стандартів етнонаціональної політики держави поставали в дійсно поліетнічних Одеській та Чернівецькій областях з численними (з огляду на необхідність запровадження адресних державних заходів) компактними етнічними громадами;
‒ унаочненням класичного для України неспівпадіння кількісних і якісних характеристик етнонаціональної ситуації була Київська область, де на тлі безперечного демографічного домінування українців, виокремлювалася на загал російськомовна столиця, що чимдалі більше перетворювалася на епіцентр бурхливих міграційних процесів, вимірюваних сотнями тисяч осіб. За чверть сторіччя існування в режимі не номінального, а реального центру українського суверенітету Київ змінився докорінним чином. Волею долі саме йому судилося стати центром модерного українського націєтворення. Втім столиця унаочнила всі генеральні тенденції вступу української нації в епоху глобалізації. Характерною її ознакою стало нестримне зростання окремої і за типологічними, і за етнокультурними характеристиками групи мігрантів новітнього часу з низки “гарячих точок”⁶ країн третього світу. Якщо ж додати сюди зростаючу групу мігрантів-транзитерів⁷, складність етнонаціональної ситуації в Україні на тлі її соціально-економічних та соціогуманітарних проблем стане ще більш рельєфною. А разом із цим рельєфно унаочняться причини, через які Києву впродовж усього періоду незалежності так важко виступати в якості ядра націєтворення.

Інтегруюча потуга Києва вагомо втрачала по мірі наближення до російського кордону, в регіонах зі значною (в Криму – переважаючою) часткою російського і російськомовного населення. Саме вони розглядалися Російською Федерацією як простір російських геополітичних інтересів і платформа здійснення проекту "Новоросія". Плекаючи імперські надії, Кремль не утруднився вникнути в особливості етнонаціонального та історичного поступу регіонів, що розглядалися як суцільний масив, готовий для імплементації ідей "русского мира".

Спільним в історії Криму та Донбасу було те, що вони мали найбільш молоді й рухливі територіальні громади, які стабілізувалися у повоєнні часи. В обох регіонах чи не найжорсткіших форм впродовж 1990-х рр. набули "кримінальні війни", і врешті посіли провідні позиції в органах влади та управління ставленики Партії регіонів України. На цьому спільне, власне, закінчувалося, бо не існує умоглядного "російського та російськомовного населення". Існують конкретні територіальні громади, зі своїми специфічними типологічними ознаками (час і обставини утворення, демографічні, освітні, ментальні, соціально-економічні параметри тощо), вмонтовані в певну систему координат внутрішніх та зовнішніх соціально-економічних та інформаційних зв`язків. З цієї точки зору регіональні громади Криму і Донбасу так само унікальні, як і решта регіональних громад України.

В цьому власне й полягав стратегічний прорахунок російських неоімперських кіл, які вважали, що "русский мир" – умоглядна п`ята колона новітнього російського імперського проекту – сама по собі є достатнім аргументом на користь розширення державних кордонів РФ і слугуватиме запорукою їх стабільності. Практика довела інше.

Алєксєй Міллєр, російський історик

З висоти нинішніх знань і теоретичних здобутків стосовно націй та етнонаціональної політики викликають щирі здивування розмірковування російських істориків у пошуках відповіді на таке питання: "Чому проект загальноросійської нації, що включав і малоросов, і білорусів, реалізувати не вдалося"? Алєксєй Міллєр зазначав: "Важливе значення мали події початку ХХ ст., передусім Перша світова війна і революція. Проте не підлягає сумніву, що в другій половині ХІХ ст. імперія, яка намагалася наслідувати політику європейських імперій з консолідації пануючої нації в імперському ядрі, не мала достатньо ефективних інструментів для її проведення. В царській Росії жоден з тих інститутів, які Франція так успішно експлуатувала при здійсненні свого проекту національного будівництва – а саме: школа, армія, місцева адміністрація – ані за своїм станом, ані за рівнем державного фінансування не спроможний був виконувати подібні завдання"⁸.

Притаманне російській історіографії переставляння причин і наслідків місцями, а також ґлорифікація інтеграційних потуг влади у відриві від соціально-економічної та суспільно-політичної основи націєтворення, заводить історіографію в черговий глухий кут. У ньому, як і в часи останніх імператорів з династії Романових, не піддають сумніву, що: а) наднаціональну спільноту можна утворити шляхом продукування циркулярів за монаршим підписом; б) українці й білоруси з легкістю відмовляться від власної ідентичності, якщо їх позбавити можливості набувати освіту материнською мовою; в) політична нація утвориться шляхом блискавичної солідаризації вчорашніх панів та кріпаків у суспільно-політичній практиці, в якій абсолютно відсутні всі політичні актори та атрибути модерного політичного життя. Ідеться про банальну підміну суб`єктності акторів націєтворення об`єктивно непереборним бажанням імперської влади в усіх її історичних формах були й залишатися єдиним суб`єктом процесу націєтворення. Підміна феномену "нації" мислеформою уваровської "народності" і далі залишається віссю сучасного російського суспільно-політичного життя. А найгірше те, що її апологети й досі не розуміють штучності концепту триєдиності "русского мира".

Тим часом ані скасувати, ані обдурити закони історії неможливо. Їх можна лише певний час гальмувати, перешкоджаючи природному розвитку соціально-економічних та суспільно-політичних процесів, універсальних за своїм змістом. Гальмувати на шкоду власному народу.

За цих обставин фаховий історичний аналіз спроможний суттєво зміцнити позиції українського проекту, апелюючи до історичних фактів, а не ідеологічних емоційно перенасичених практик.

Крим належить до регіонів, етнічний склад населення яких зазнав докорінних змін внаслідок селективної політики радянського уряду, скерованої на стимулювання збільшення російського компоненту як своєї опори. На окремих етапах ця політика набувала форми геноциду автохтонного населення. Національна політика Росії, яка позиціонує себе правонаступницею СРСР, ґрунтується на засадах, усталених у ХХ ст., і мало враховує зміни, що відбуваються в світі. Отож, майбутнє етнонаціональних відносин на теренах Тавриди виглядає доволі суперечливим. Етнополітичний вектор вималює тут ще не один непередбачуваний зиґзаґ у новопосталій геополітичній системі координат.

В Україні не було іншого такого регіону, який би зазнав настільки цинічного, необґрунтованого і катастрофічного за своїми наслідками втручання в процеси етновідтворення, як Крим. Після масової депортації 1944 р., яку можна прирівняти хіба що до нашесть раннього середньовіччя, регіон вкотре постав перед проблемою докорінного знищення цивілізаційного шару, який напрацьовувався століттями. Повоєнна етнонацінальна історія Криму розпочалася практично з нуля. Додатковим фатальним фактором було те, що відбувалася вона в радянському позанаціональному контексті на тлі формування повоєнного радянського міфу про Велику Вітчизняну війну.

Повоєнна колонізація Криму перетворилася на один з наймасштабніших демографічних проектів, що здійснювався руками партійно-радянської номенклатури та силових відомств авральними темпами в обставинах цілковитого нехтування інтересами та етнокультурними запитами населення. В результаті упродовж 1940 – 1950-х рр. в Криму сформувалася найбільш молода територіальна спільнота України, яка постала не внаслідок спільності історичного, територіального та етнокультурного походження, а була втіленням радянського демографічного проекту.

Вже на 1917 р. найбільшим у відносному значенні (понад 41% всього населення) етносом Криму стали росіяни. В 1944 р. після депортації кримських татар вони перетворилися на найбільший етнос Криму в абсолютних цифрах (75%). У наступні шість десятиліть питома вага росіян в чисельності населення Криму поступово зменшувалася. За даними перепису 2001 р. питома вага росіян у населенні АР Крим склала 58,3%. За 12 років, з 1989 р. по 2001 р., чисельність росіян у "великому" Криму (разом із м. Севастополь) скоротилася на 179 тис. осіб (11%).

Втім, фатальну роль в ескалації кримського питання відіграла не так вага частки росіян у його населенні, як якісний стан російської громади. Не темпи її зростання, а перетворення Криму на всесоюзну, а згодом і спільну пострадянську "дачу" для привілейованих верств України та Росії зробило його міною уповільненої дії. Фатальним було й те, що ця "дача" була водночас воєнно-морською базою.

За реверансами в бік багатокультурності (їх змушені були впродовж років незалежності робити й українські дослідники, намагаючись на порушити крихкий баланс міжнаціонального миру) кримського етнокультурного й етнополітичного простору, насправді приховувалися неоімперські прагнення: 1) нівелювати внесок неросійських народів в історичний поступ Криму; 2) применшити наслідки кількох акцій етноцидів, а відповідно – і культуроцидів, здійснених Російською імперією та СРСР, що перетворили культурний простір Криму в 1944 р. на своєрідну tabula rasa,  на якій колективними зусиллями партійно-радянської номенклатури був вибудований регіональний сплав, позанаціональний за своєю культурною основою ще більшою мірою, аніж соціум Донбасу. Їхня маргінальність навіть викликала до життя періодично висловлювані розмірковування про існування кримського та донбаського субетносів⁹.

Хворобливою прикметою цього соціуму стало ідеологічне й ментальне  гуртування навколо імперативів імперської слави та слави радянських військових перемог ("діди воювали"), хоча стосовно Криму в обох випадках передусім варто було б в казати про безславні поразки, невиправдані жертви і воєнні злочини, аніж пишатися перемогами. Фатальність самоусунення України від критики та демонтажу названого дискурсу, що ніс у собі значно потужніший руйнівний заряд, аніж донбаський імператив трудової шахтарської слави ("Донбас годує Україну"), виявилася повною мірою в подіях весни 2014 р.

Власне, не буде перебільшенням вести мову про етнокультурну інвалідність штучно створеної спільноти, яка, зважаючи на суспільно-політичний фон радянської та пострадянської історії, так і не сформувалася як громада. Це в свою чергу в контексті актуалізації та перманентного загострення кримськотатарського питання перетворилося чи не на основну проблему етнонаціонального життя Криму в незалежній Україні.

Не так далеко відійшов від істини Андрій Демартіно, зазначивши, що "…у післявоєнний період Крим сформувався як найбільш радянський регіон в Радянській Україні, де його населення значною мірою втратило свою етнічну ідентичність. Відірваність від коренів, переселенська психологія, багатократно посилена потужною комуністичною ідеологічною обробкою, на покоління вперед прошили кримську ментальність кодом радянської цивілізації"¹⁰. Навряд чи так само виваженою видасться інша заувага А. Демартіно – про прихильність такої ментальності до сторонніх інформаційних та ідеологічних впливів. Гіркий досвід часів незалежності свідчить скоріше про невідповідність форм внутрішньої інформаційної політики особливостям регіональної ментальності, а врешті і – про абсолютний інфантилізм державної інформаційної політики в Криму.

Втім, без військового втручання російської сторони навряд чи внутрішній конфлікт ментальності та вибух соціальної напруги набув би форми відкритого сепаратистського заколоту. Новітня історія Криму знала кілька епізодів небезпечного балансування політичної ситуації в регіоні на межі. Однак кожного разу за відсутності прямого військового втручання Росії їх вдавалося нейтралізувати політичними інструментами.

Слід визнати, що в той час, як Україна відкладала інформаційний прорив на кримських теренах до кращих часів, наш сусід використовував доволі розлогий інструментарій інформаційної обробки, включаючи спекуляції щодо защемлення прав росіян, кримськотатарське питання та нагнітання соціальної напруги навколо нього, культивацію ностальгії за СРСР тощо для підтримування температури в умоглядному "кримському казані" на межі закипання.

Це було вкрай небезпечно, оскільки етнонаціональний розвиток Криму впродовж усієї його історії відбувався на тлі постійних/повторюваних етнодемографічних катастроф і знищення цілих етнокультурних комплексів. Важливо, що ця прикра закономірність не притлумилася навіть у новітній час. Внаслідок впливу цих чинників власне і сформувалися всі центральні фокуси суспільно-політичної нестабільності на півострові:

1) кримськотатарська проблема;
2) проблема Севастополя і Чорноморського флоту РФ;
3) кримське питання, як таке, в широкому діапазоні його постановок: від характеру (етнічного чи територіального) автономії, меж автономії і приналежності Криму, аж до радикальної постановки питання про його суверенітет.

Кримськотатарська проблема не випадково посідає центральне місце в складному "кримському вузлі".

Протягом приблизно півтора століття (1783 р. – 1944 р.) кримські татари пережили три демографічні катастрофи: 1) після анексії Криму (кінець XVIII ст.); 2) після Кримської війни (1856 – 1860-ті рр.); 3) 18 – 20 травня 1944 р. Внаслідок першої чисельність кримськотатарського населення в Криму скоротилася в чотири рази, в результаті другої – вдвічі від наявної напередодні Кримської війни, після депортації кримськотатарська громада зникла з мапи Криму¹¹.

Привертають увагу катастрофічні перспективні наслідки імперських інтегративних практик саме для кримськотатарського народу. Хвилі мігрантів до Туреччини впродовж ХІХ ст. склали близько 280 тис., натомість на теренах Криму лишилося близько 103 тис. Нині в межах Туреччини мешкає близько 5 млн. нащадків кримських татар, в Україні – близько 280 тис., ще майже стільки – поза її кордонами. Коментарі, як кажуть, зайві.

Втім, попри такі сумні історичні результати, кримськотатарське питання впродовж десятиріч радянської історії залишалося найбільш подразнюючим фактором для російської громади. Росіян Криму дратувала надмірна "прихильність" більшовиків, та преференції, які ті демонстративно надавали татарам. Мало хто розумів, що коренізація в Криму набула рис татаризації не через лобіювання кримськотатарської проблеми владою, навпаки – це було наслідком і віддзеркаленням активності і впливовості кримськотатарського етносу. На жаль, на той час у Криму лише кримські татари впритул підійшли до стану "наповненості" процесу етнокультурної модернізації. Решта етнічних громад півострова (за винятком росіян) вимушено просувалися в фарватері формального урядового курсу і часто-густо використовувалися владою як противага кримськотатарській активності. Не менше несприйняття чекало на репатріантів, які після багатьох років боротьби, повернулися в 1990-х рр. на батьківщину.

Повернення кримських татар започаткувало етап болісної трансформації регіональної спільноти, що співпав із найтяжчим з економічної точки зору етапом становлення української державності та хронічною політичною турбулентністю. Якщо порівнювати Крим і Донбас, можна сказати, що кримськотатарська проблема відіграла таку ж роль у загостренні внутрішньої регіональної ситуації, як на Донбасі – занепад вугільної галузі. Вона виступила системним чинником акумулювання енергії соціальної напруги, але, на відміну від донбасівської ситуації, була підкреслено етнічною.

Гостроту її складно применшити. Власне, йшлося про зламний історичний момент, в якому етнічна громада із катастрофічним травматичним досвідом прагнула відновити історичну справедливість. Натомість молода, не так давно сформована, регіональна територіальна спільнота, вихована щодо кримських татар у концепті "народу-зрадника", ставилася до імовірності такого сценарію як до наступу на власні права.

Представники кримськотатарського Меджлісу

З часу анексії Криму Росією питання інтеграції кримськотатарської громади виступало корінною проблемою якісно відмінних урядів: імперського, революційних і контрреволюційних, радянського і, врешті, незалежної України. Для всіх воно було пов`язнане із низкою проблем. Корінь цих проблем полягав у наслідках імперських практик силової інтеграції. Саме ними обумовлювалися і доволі різкі форми тиску громади на владу після репатріації. Рішучість Меджлісу та керівників кримськотатарської спільноти доволі часто потрактовувалася як антивладний радикалізм, насправді ж ішлося про непримиренну реакцію на корупцію і криміналізацію кримської влади. Розмаїтість форм суспільно-політичної активності та високий рівень структурованості (від традиційних мусульманських до модерних (партії, молодіжні організації та суспільні рухи) разом з унікальною системою самоуправління громади не просто викликали повсякчасні занепокоєння і підозрілість влади. Вони задавали інший темп процесам націєтворення, порівняно з оточуючими етносами. Врешті кримськотатарський рух перетворився на своєрідний "таран" громадянського суспільства (хоч і в специфічній етнорелігійній формі), що випадав з оточуючої реальності. Решта місцевих етнічних громад суттєво відставали, та й не мали аналогічних стимулів для суспільної мобілізації. Виняток становили лише росіяни, які чимдалі більше потрапляли під вплив імперських настроїв.

Стратегічною помилкою української влади стало те, що інтеграція кримських татар перетворилася на загальнодержавну програму в той час, коли про інтеграцію росіян не йшлося.

З відомих причин проблеми соціальної та економічної адаптації репатріантів перебували у фокусі суспільно-політичного дискурсу, але, зрозуміло, проблеми соціально-економічного та етнокультурного життя Криму ними не вичерпувалися. Більше того – перші віддзеркалювали гостроту останніх.

Найболючішим спадком радянської системи господарювання у кримському господарстві, згідно з висновками фахівців¹², стало те, що структура економіки Криму не відповідала потребам населення, оскільки спеціалізувалася на обслуговуванні споживачів загальносоюзного комплексу; не спроможна була забезпечити стратегії раціонального використання природних і трудових ресурсів, а також поступальний рух регіонального комплексу як самодостатнього. Розвал єдиного союзного ринку виробництва, праці й послуг боляче зрикошетив по кримському господарському комплексу, в рази знизивши рівень добробуту місцевих мешканців і заклавши підоснови ностальгії за радянськими часами. Ностальгія ця була властива всім соціальним верствам Криму: від колишніх "червоних директорів", оскільки керовані ними підприємства виявилися неконкурентними на світовому ринку; пересічної обслуги колишніх всесоюзних оздоровниць, які втратили велику частку фінансування у зв`язку з затяжною економічною кризою на пострадянських просторах; до «приватників», які здавали свої ліжко-місця і ревно порівнювали грошовитих російських постояльців з негрошовитими українцями.

Кримчани прагнули замінити "вузький", як їм здавалося, український ринок туристичних послуг та промислової продукції, на "широкий" російський, не розуміючи що проблема полягала не в обмежених обсягах українського ринку, а в неконкурентоздатності кримського продукту, що так само незатребуваний на ринку російському. Три роки існування Криму в системі координат російської економіки розставили всі крапки в цьому питанні.

Поселенська структура півострова, переважно штучно вибудована в імперський період і штучно наповнена промисловим змістом за радянських часів, нині приходить у все більшу суперечність із потребами соціального розвитку регіону та екологічними стратегіями майбутнього. Ядро кримської промисловості розміщується в Сімферополі, під`ядра – у Севастополі, Керчі, Євпаторії, Ялті та Джанкої. Система розміщення виробничих потужностей в цілому є традиційною і ґрунтується на використанні природного ресурсу, що прискорено вичерпується. У випадку із Кримом, це ще більшою мірою загрозливо, аніж у Донбасі, бо не просто ставить питання про невідворотний занепад регіонального промислового ресурсу у зв`язку із безальтернативним вичерпанням сировини, а й вступає у непримиренну суперечність із провідною галуззю економіки – курортною. Суперечність ця насправді не може бути вирішена без радикальних усвідомлених дій загальнодержавного рівня: подальше забруднення довкілля промисловими відходами, критичні антропогенні навантаження від напливу туристів, із якими Крим за нинішнього стану очисних споруд та енергетичного комплексу нездатний впоратися, соціальні навантаження – все це знищує рекреаційний потенціал півострова, без якого колишня "всесоюзна оздоровниця" перетвориться на депресивну провінцію, позбавлену перспектив розвитку.

Стратегія симетричного розвитку важкої та хімічної промисловості, з одного, та курортної галузі, з іншого боку, нереальна. Так само нереальною є й гонитва за масою відпочивальників. З антропогенним навантаженням, яке вони генерують під час курортного сезону на Південному березі, півострів не справляється. Отже, варто підіймати питання про якість, вартість рекреаційних послуг та їхнє переведення на цілорічний курс. Варто прагнути вийти за формат радянської "всесоюзної оздоровниці" з доволі сумнівною, як за нинішніми критеріями, якістю послуг, а натомість ставити питання про якісно новий підхід до використання оздоровчих можливостей регіонального рекреаційного комплексу, які насправді є винятковими, але використовуються не за призначенням. Не можна визнати за таке використання унікального бальнеологічного потенціалу окремих курортів Криму як прохідних розважальних та туристичних центрів.

Отже, в основі економічних негараздів Криму, як і в решті регіонів України, на жаль, перебувають не стільки об`єктивні проблеми соціально-економічної трансформації, скільки відсутність державницького підходу й дотримання стратегічних пріоритетів розвитку, нераціональне використання регіонального потенціалу, безвідповідальність центральної та місцевих еліт, гонитва за сьогоденними надприбутками.

Нерівномірність розміщення продуктивних сил та потужний антропогенний тиск останніх разом із неконкурентоспроможністю продукції та низьким рівнем оплати праці створюють потужне і, що важливо, хронічне джерело соціального напруження в Криму. Останнє в умовах хиткої етнонаціональної рівноваги (на неї потужно впливають активна позиція кримських татар, незрозумілі переселенцям повоєнного часу рівень етнічної консолідації і солідарності, а також особливості етнонаціонального самоврядування громади) набирає форми етнонаціонального протистояння по лінії: так звані "корінні кримчани" – репатріанти. З історичної точки зору це звучить як анекдот, однак реальність свідчить: в умовах вибіркової амнезії історичної пам`яті, спотворення історичного дискурсу та цілеспрямованої діяльності неоімперських масмедіа це виступає потужним джерелом суспільної дезінтеграції, що в свою чергу стало загрозою державному суверенітету.

Будівля Меджлісу в Сімферополі

Модерна історія Криму засвідчує лише те, що кримське питання залишатиметься ще довго поза межами консенсусних суспільно-політичних дискурсів і вимагатиме серйозного наукового (передусім політологічного та юридичного) опрацювання. Не менш актуальним залишатиметься і нарощуватиме свою значущість суспільно-політичний напрям, просвітницька і освітня діяльність, спрямовані на формування узгодженої суспільної думки навколо проблеми Криму.

Нині важко передбачити, яким чином і з якою швидкістю змінюватиметься етнодемографічна ситуація в Криму. Втім зрозуміло, що чергова російська анексія запустила незворотні процеси подальшого розмивання місцевої спільноти та її маргіналізації. Процеси ці матимуть й інший побічний ефект: спільнота, що поверхово зв`язана із місцем свого проживання і сприймає його в якості території життєдіяльності, а не батьківщини, на загал мало турбується про її збереження і передачу наступним поколінням, більше – про задоволення поточних потреб. Отже, Крим стоїть на порозі чергових екологічних та соціальних навантажень. Це очевидно вже сьогодні.

Невисокий рівень національно-громадянського самоусвідомлення мешканців Криму, зважаючи на специфіку їх новітньої історії, є абсолютно логічним наслідком. Триста років безперервної зміни парадигм, політичних і державних акторів далися і ще тривалий час даватимуться взнаки через загальноукраїнську кризу, що нині ускладнюється ще й загрозливими зовнішньополітичними факторами.

Важливо розуміти, що в стані кризи перебуває не лише українська національна свідомість. У фазі кризи й активної трансформації перебувають також регіональні свідомості: донбаська – як віддзеркалення пролетарської свідомості, що деградує і маргіналізується під дією деіндустріалізації Донбасу та його невідповідності трендам постіндустріального світу; і кримська – як віддзеркалення російського неоімперского міфу, що так само внаслідок своєї архаїчності не вписується в систему координат відкритого світу, за рахунок якого місцевий економічний організм прагнув розвиватися й існувати як самодостатній. Самоізоляція на рівні ідеологічного існування регіональних спільнот, самозупинення в історичному поступі в купі з прагненням жити за законами вільного ринку і бажанням користуватися всіма його перевагами, становить засадничу суперечність внутрішнього існування регіонів. Яким способом час розставить всі крапки над "і" в цій незрозумілій його нинішнім мешканцям ситуації, стане ясно невдовзі. Однак, відбуватиметься це на основі докорінної зміни ментальності регіональних спільнот. Які ціннісні орієнтири посядуть місце дискредитованих самим життям упереджень, стереотипів, смислів? – це питання з питань.

Які б сценарії повоєнного ментального відродження регіонів не відпрацьовувалися, в основі їх для Криму має перебувати демонтаж імперського міфу, який дивним чином "перетравив" усю багату історичну минувшину півострова, звівши її до певного сурогату "сакрального" простору, здобутого російською зброєю та освяченого імперською славою. Слід визнати, що із завданням опанування культурної спадщини античності та наступних епох і включення їх до імперського культурного простору у вигляді так званої «передісторії Новоросії»"¹³ імперська історіографія справилася на "відмінно". Власне йдеться не стільки про опанування нею, скільки про приватизацію. В інтерпретації імперських історіографів захоплення земель, відомих як територія давньогрецької колонізації, в дивний варварський спосіб слугувало на користь долучення російського імперського проекту до цивілізаційних надбань модної тоді класичної Греції. Складовими імперського дискурсу виступали штучно насаджені стереотипи про одвічну непримиренність між слов`янами та кримськими татарами (землеробами/кочовиками); паразитизм Кримського ханства та його винятково негативну роль у історії українців і росіян; консолідуючу потугу та цивілізаційну вищість російської культури; споконвічність "російського Криму" тощо. Зайвим буде казати, наскільки рудиментарно та вульгарно виглядає це нині – в глобальному світі, з якісно відмінними уявленнями про гідність і доблесть.

"Повоєнний радянський ґранднаратив значною мірою спирався й у багатьох площинах наслідував попередню – централістичну концептуалізацію російської історії з її легітимацією імперських устремлінь та територіальних завоювань, у т. ч. відомої тези про «збирання» Москвою руських земель"¹⁴, щоправда підлаштований під концепцію партійно-радянського месіанства. В цьому виявлялася банальність подвійних стандартів радянської історіографії, яка повсякчас наголошуючи на провідній ролі народних мас, у тому, що стосувалося територій та політики, безперечну пальму першості віддавала державній машині. Недієздатність і заскорузлість російської державної машини, так само нескінченно критиковані нею, неспроможність останньої налагодити впровадження низки державних проектів (колонізація тут не була винятком) так само відходили на другий план.

"Викривлення минулого", властиво, приватизація минувшини національних республік та її підміна історією КПРС відігравали важливу роль у забезпеченні високого рівня керованості радянським суспільством, однак на етапі кризи та розвалу СРСР перетворилися на надпотужний інструмент політизації етнічності: викривлена оптика розвернулася в зворотному напрямі, деформувавши і нівелювавши той нечисленний позитивний досвід, що існував у радянському минулому.

Ускладнюючим фактором етнополітичної стабілізації в Криму виступає, як не дивно, тривалість його політичної історії при очевидній відсутності тяглості історичного процесу, зіпертого на певні етнічні групи.

Зважаючи на це, варто наголосити – на часі повноцінне осмислення регіональної історії. Це завдання впродовж ближчих років правитиме за пріоритетний напрям українських гуманітаріїв. Втім уже нині варто потурбуватися про якість його виконання. Не доводиться вважати за припустиму тактику удавнення українців в історії Криму і Донбасу, що є виявом "дитячої хвороби" народу, ще й досі не вільного від імперського виховання. Минуле – не козирна карта доведення своїх прав на територію, і не виправдальний вирок міжнародних арбітражних організацій, а основа усвідомлення неповторності історичного шляху кожної нації і привід для "роботи над помилками".

Отже, варто не підлаштовувати її під скороминучі політичні виклики, а працювати на перспективу, зміцнюючи підґрунтя державо- і націєтворення. Врешті настав час переосмислити не лише найбільш дражливі сюжети історії Криму й Донбасу, а й запропонувати суспільству нове бачення історії України й української нації. Про нагальність концентрації зусиль всіх наявних гуманітарних інституцій НАН України навколо завдання створення фундаментальної історії кримськотатарського народу, історичних регіонів України, врешті – фундаментальної історії України йдеться понад десятиріччя.

Чимдалі більш очевидним стає, що українська історична наука, решта гуманітарних дисциплін, культура України загалом, нині стикаються з викликами, що не вичерпуватимуться традиційними напрямами діяльності. Йдеться про ідеологічне протистояння державних доктрин України та Росії, які попри тривале спільне існування в межах імперських державних організмів, саме тепер визначаються із своїм шляхом у майбутнє – і визначаються у борні збройного протистояння. За інших обставин проблема українсько-російського конфлікту, зрозуміло, не мала б тієї гостроти і трагізму, яких вона набуває тепер. «Холодна війна» ідеологій, на жаль, перейшла в свою гарячу фазу, разом із цим суспільство змушене переосмислювати концепти, що впродовж двох останніх десятиліть посідали чільне місце в загальнонаціональній суспільно-політичній дискусії. Чи не центральне місце в ній посідають проблеми автентичності української культури, її модернізаційного потенціалу, відповідності сучасному етапу українського націєтворення, внутрішньої дихотомії модерного українського культурного проекту.

На жаль, нині науковці змушені зосереджуватися не стільки на теоретичних аспектах, скільки на практичній стороні проблеми реінтеграції Донбасу та Криму в український контекст, у ширшому сенсі – питаннях створення реальних міцних підвалин соборності українських земель, поступальності процесів націє- й державотворення.

Ситуація "гібридного протистояння" лише ускладнюватиметься. Україна має навчитися повноцінно жити і відтворюватися в умовах щоденного військового конфлікту, самотужки справлятися з проблемами, які пов`язані з ним, і водночас працювати на майбутнє – на той час, коли території Донбасу, над якими тимчасово втрачений український суверенітет, та Крим повернуться. Основою такої діяльності, як цілком умотивовано доводить В. Горбулін, мають стати стратегічний аналіз, ґрунтований на асиметричності та проактивності¹⁵. Вже сьогодні має бути започаткована широка суспільна дискусія навколо того, якими стануть Донбас і Крим після відновлення над ними повнотою українського суверенітету. Ця дискусія має бути протиставлена розмовам під трендом: "відділити і забути". При цьому варто вести розмову не про повернення до "старих добрих часів", а про принципово нові Крим, Донбас і Україну.

Лариса Якубова, доктор історичних наук, завідувачка відділу історії України 20 - 30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАНУ. Коло наукових інтересів: історія міжвоєнного періоду, етнонаціональна історія України, історія етнічних меншин, коренізація, історія Донбасу та Криму.

1. Касьянов Г. В. Хто такі українці і чого вони хочуть: проблема формування нації // Життєвий простір України: політичний та гуманітарний виміри (1991–2010). Зб. наук. ст. – К., 2012. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://history.org.ua/LiberUA/978966-02-6441-0/3.pdf
2. Політичні технології регулювання міжетнічної та міжконфесійної взаємодії. ‒ С.130.
3. Україна шукає свою ідентичність [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dialogs.org.ua/ru/dialog/page2.htm
4. Троян С.С. Цивілізаційно-культурні маркери України у вимірі глобалізації // Чорноморський літопис. ‒ 2010. ‒ Вип. 1. ‒ С.67.
5. Див.: Дергачев В. Цивилизационная геополитика (Большие многомерные пространства). – Одесса, 2003.
6. Донбас разом із Херсонською, Миколаївською, Одеською областями та Кримом входить до числа мігрантоприймаючих регіонів. Докладніше про міграційні потоки на Донбасі впродовж незалежності чит.: Шульга Н.А. Великое переселение: репатрианты, беженцы, трудовые мигранты. – К.: Институт социологии НАН Украины, 2002. – С.211 ‒ 380.
7. Докладніше про проблеми, що супроводжують їх перебування в Україні див.: Шульга Н.А. Великое переселение: репатрианты, беженцы, трудовые мигранты. – С.203.
8. Миллер А.И. Этноконфессиональный фактор в развитии Российской империи (конец XVIII – начало ХХ в. // Этнический и религиозный факторы в формировании и эволюции российского государства / Отв. ред. Т.Ю. Красовицкая, В.А. Тишков. – М.: Новый хронограф, 2012. – С.120.
9. Див. приміром: Багров Н. Крым. Время осмысления пройденного. – Симферополь, 2003.
10. Когда татары захватят Крым, а русские отдадут его России? // Украинская правда. – 2011. – 20 сентября.
11. Ілларіонов Андрій. Етнічний склад населення Криму за три століття [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.ji-magazine.lviv.ua
12. Вопросы развития Крыма: Науч.-практич. дискусс.-аналит. сб. ‒ Симферополь: Центр регионального развития, 1995.; Вопросы развития Крыма: Науч.-практич. дискусс.-аналит. сб. Вып.14. ‒ Симферополь: Таврия-плюс, 2000.
13. Ясь О. Південна Україна як об`єкт історіографічного осмислення й політичних маніпуляцій // В кн.: Верменич Я.В. Південна Україна на цивілізаційному пограниччі. – С.132.
14. Там само. – С.155.
15. Владимир Горбулин . "2017-й: продолжение следует…" // ZN,UA. – 2016. – 2 июля. // gazeta.zn.ua/.../2017-y-prodolzhenie-sleduet-cennostnye-resursy-voyny-i-mira-ukrai...