Сергій Лунін. ОПЕРАЦІЯ ВІЙСЬК ВОХР ПРОТИ ХОЛОДНОГО ЯРУ У ВЕРЕСНІ 1920 РОКУ ТА ВІДОМОСТІ ПРО НЕЇ В СПОГАДАХ ЮРІЯ ГОРЛІС-ГОРСЬКОГО


FacebookMySpaceTwitterDiggDeliciousGoogle BookmarksTechnoratiLinkedin

Сергій Лунін. ОПЕРАЦІЯ ВІЙСЬК ВОХР ПРОТИ ХОЛОДНОГО ЯРУ У ВЕРЕСНІ 1920 РОКУ ТА ВІДОМОСТІ ПРО НЕЇ В СПОГАДАХ ЮРІЯ ГОРЛІС-ГОРСЬКОГО


2014-04-12-praporУ статті ««Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського: Джерелознавчий аналіз (частина 1)»1 розглядається зокрема операція 21-ї бригади 7-ї стр. дивізії Червоної армії проти повстанців Холодного Яру в березні 1920 р., під час якої загинув Василь Чучупак і потрапив у полон його старший брат, та побіжно згадується операція частин Об’єднаної групи «войск внутренней охраны Республики» у вересні того ж року.

Ця стаття є спробою додати нові відомості про загалом слабко висвітлений перебіг останньої — у нещодавно опублікованому 10-му томі Енциклопедії історії України, наприклад, ні березневі, ні вересневі події не згадуються2 — а також дати відповідь на питання, чому Городянин-Лісовський у своїх спогадах звертає на неї напрочуд мало уваги.

Можливість звести цей матеріал докупи з’явилася в мене внаслідок опрацювання фонду 2-ї Московської бригади ВОХР (вона ж 26-а, згодом 183-а бригада «войск внутренней службы») у Російському державному воєнному архіві, який містить кільканадцять справ групи військ Бобринського району (початкова назва), що входила до складу вищезгаданої Об’єднаної групи3. Фонд, на жаль, перебуває поза увагою дослідників — справи, чиї документи стали підставою для викладеного нижче опису тих подій, переглядали, у кращому випадку, на початку 70-х років.


Із зауважень на початку 2-ї частини «Холодного Яру» стосунок до групи військ 2-ї Московської бригади можуть мати такі: «Дивізія ВНУС, яка загрожувала Холодному Яру з боку Бобринської–Жаботина, цими днями зняла свої частини із нашого напрямку і кинула їх під Черкаси» (дуже схоже на опис завершення операції), «На станції Бобринська висіли з потягів червоні частини, в кількости до півтори тисячі чоловік, і вирушили пішим порядком в нашому напрямку. Кінноти мають не більше п’ятидесяти чоловік. У складі тих частин — самі москалі»4.

Останнє, нижче за текстом, нагадує початок операції — в першу чергу, завдяки тому, що згідно з автором червоні рушили через Бобринську (тепер ім. Тараса Шевченка, в межах Смілої) та Кам’янку на Грушківку — але опис їхнього нападу суперечить відомостям про нього в більшовицьких джерелах. Насамперед це стосується згадок про залучення курсантів із Києва як головної сили та про те, що якісь інші задіяні частини перекинули туди з Самари. Утім, працюючи з «Холодним Яром», час від часу доводиться припускати, що автор міг сплутати не лише дати, але й послідовність подій. На цей раз вагомою причиною для цього могла стати відсутність Городянина-Лісовського в Мельниках чи поблизу.

Майже не викликає сумніву, що останніх п’ять чи більше днів вересня 1920 р. він перебував разом із Іваном Деркачем та отаманом Голим південно-західніше Черкас — у Млієві, Буді-Орловецькій та на Вовчій Гаті (про Деркача й Голого свідчили допитані більшовиками мешканці Буди). На користь цього припущення говорить його опис походу дивізії Блакитного, до якої приєдналися холодноярці, до району Мошен, північніше Млієва:

«Блакитний і Деркач на короткій нараді підчас руху постановили Черкаси обминути і йти на з’єднання з Голим. Переночували у селі Руська Поляна та поблизьких хуторах і селах. На другий день вирушили на Мошни… Прибув Голий з кількомастами своїх повстанців»5.

До того ж, такий рух Деркача підтверджують відомості про находження його загону в ніч на 28 вересня у Вергунах, на шляху з Холодного Яру через Руську Поляну. Донесення про повстанців у Млієві від 28 вересня дозволяє провести й паралель з описом загону Чорного Ворона, що брав участь у поході: «в черных шапках, с кавалерией, при пулеметах» (нижче мова йде про «великі сили» й гармату). У автора: «Триста чоловік виключно на конях і тачанках з кулеметами… майже всі в чорних козацьких шапках і бурках».

Зауваження про «останні ночі вересня» та жовтень, що «приніс приморозки», які стосуються подій відповідно дещо раніше та дещо пізніше зайняття Мошен, теж підтверджує, що похід холодноярців до району на південний захід від Черкас почався наприкінці вересня.

Також упевнено, спираючись на згадки про «замирення» між радянською Росією й Польщею та переведення 1-ї Кінної армії на південь (вона мала наказ до 10 жовтня зосередитися в районі Кременчука й Єлисаветграда, власне Будьонний отримав відомості про укладене 12-го перемир’я на Бобринській, а 15-го перебував у Знам’янці), можна стверджувати, що він стався помітно раніше середини жовтня6.

Утім, джерела червоного командування рідко згадують про отамана Степового-Блакитного — він з’являється в пізніше складеному зведенні, згідно з яким отаман Степовий та його «банда имени Повстанческой дивизии» 9 жовтня перебували в Медведівці, тоді як Черкасам загрожував лише Голий, поки йому не завдали удару частини 1-ї Кінної армії та ВНУС — а натомість указують на отамана Чорного, який станом на 2 жовтня нібито об’єднався з Голим у Мошнах з наміром атакувати Черкаси (можливо, лівобережного отамана Чорного сплутали з вищезгаданим Чорним Вороном)7.

Події у «Холодному Ярі», що розгортаються біля Медведівки та передують саме цьому походу повстанців до Черкаського повіту, також не співпадають з наявними в більшовицьких джерелах відомостями про те, що відбувалося в околиці Медведівки за тиждень, тобто 20 вересня та в наступні дні. Але, якщо припущення про перебування Городянина-Лісовського не в центрі повстанської республіки правильне, воно дозволяє хоча б якось зрозуміти, чому автор «Холодного Яру» мовчить про таку важливу обставину, як знищення ворогом дерев’яних будівель Мотронинського монастиря та багатьох хат у Мельниках.


Безумовно від відомостей, отриманих Городянином-Лісовським щодо перебігу операції групи військ 2-ї Московської бригади, походить і згадка у 9-й главі 1-ї частини про «2-у бригаду внутрішньої служби», яка наступала на Холодний Яр з боку Бобринської. Але ми не можемо бути певні, наскільки відповідає дійсності опис зайняття цілою бригадою монастиря і розгрому її блискавичною контратакою маленького загону Левадного, а також в тому, що він відноситься саме до неї8.

2-а окрема Московська бригада військ ВОХР потрапила до України наприкінці березня 1920 р., діяла в центрі та на заході Київщини проти місцевих повстанців (один з полків приборкував і анархістів Глухівщини), а також польської армії та Дієвої армії УНР. Прориваючись із оточення 1 червня біля Кагарлика, кинула напризволяще пораненого командира, Івана Чернєцова, якого врятував за 20 тис. карбованців місцевий мешканець. 12 червня вона стала залогою в Києві та інших містах губернії. До складу 9-ї стр. дивізії щойно створених військ ВНУС бригаду, вже за номером 26, включили 4 жовтня, не змінюючи місця розташування9.

15 вересня Івану Курову, 27-річному колишньому штабс-капітану російської армії з досвідом участі в бойових діях під час Першої світової та Громадянської воєн, доручили очолити групу військ ВОХР Бобринського району з 5-го, 6-го (яким він командував) та 217-го окремих батальйонів, що входили тоді до складу бригади, а також певної частини Петроградського батальйону і 35-го батальйону залізничної охорони.

Підвечір 16 вересня штаб групи з військами переїхав до Кам’янки, ближче до Холодного Яру, назву ж десь за три дні змінили на «групу військ 2-ї Московської бригади ВОХР»10. Розформовано було групу одночасно з включенням до 9-ї дивізії ВНУС усіх частин 2-ї Московської бригади. Відомостей про інші випадки залучення їх до дій проти Холодного Яру немає.

2014-04-12-mapa2

18 вересня Куров, отримавши відповідне розпорядження начальника тилу 14-ї армії Якова Зюзь-Яковенка, наказав командиру 5-го батальйону Баришнікову вирушити з Кам’янки та зайняти послідовно Грушківку, Головківку, Медведівку, дійшовши ж до Холодного Яру «обратить самое серьезное внимание на ликвидацию банды». Баришніков ранком 20 вересня відзвітував з Медведівки про успіх. Згідно з донесенням, Грушківку (підвечір 18-го) та Мельники (19-го) батальйон займав з боєм — на убитих повстанцях були знайдені посвідчення козаків комендантської сотні УНР, — з обох сіл зажадав контрибуції, а в Мельниках спалив двадцять хат. «Бандити» з Холодного Яру пішли в напрямку Чигирина11.

Далі сталося щось загадкове. Куров наказав зібрати 5-й й 217-й батальйони біля Янівки (тепер Іванівка Олександрівського району Кіровоградської області), очолив їх особисто й негайно повів наступ на ті ж самі Головківку й Мельники. Це виглядає вкрай нелогічно, якщо переможна реляція Баришнікова не бреше. До того ж, Куров обіцяв начальнику свого штабу Корожану спалити Мельники «как гнездо»12. Чи не зазнав 5-й батальйон ВОХР поразки від неочікуваної контратаки повстанців? Можливо, саме тієї, про яку йде мова в «Холодному Ярі».

З одного боку, автор локалізує невдалий напад на монастир між Другим спасом — 6 (19) серпня — і візитом Троцького до Знам’янки, що міг статися, якщо в заключних розділах 1-ї частини «Холодного Яру» немає значної помилки з датуванням, лише трохи пізніше 30 серпня, коли наркомвоєнмор перебував у Олександрівську, на шляху з Ростова-на-Дону до Москви, куди він приїхав не пізніше 2 вересня. До Ростова ж він дістався через Курськ і Харків13.

Але припущення про те, що з Олександрівська наркомвоєнмор повертався до Москви через Знам'янку не підтверджується нічим. Натомість, із документів випливає, що він їхав через Павлоград і той таки Харків. Слід зауважити, що маршрут Троцького у другій половині вересня прослідкувати за публікаціями неможливо — статті з газети «В пути» за цей період, підписані з зазначенням місця й дати, не потрапили до його «Творів», власне ж друковане в поїзді Троцького видання збереглось не все й розпорошене по бібліотеках. Завдяки публікаціям документів можна лише стверджувати, що станом на 24 вересня він уже повернувся до Москви з Білорусі, де перебував ще 13 вересня  це лишало достатньо часу для чергової подорожі в Україну14. Утім, на Знам’янці тоді для нього було надто небезпечно (див. нижче), а в документах групи військ ВОХР, що відносяться саме до цього періоду, ніяких згадок про його візит не знайшлося.

З другого боку, якщо припустити, що Городянин-Лісовський сплутав дати, то можна вважати, що помилка у назві червоної частини була незначна — 2-а Московська бригада ще не належала до військ внутрішньої служби. Лишається, однак, суттєвіша: «Бригада… яка лише позавчора прибула до Бобринської із Московщини». Цієї автор міг припуститися під впливом назви бригади, але для впевненого висновку все ж таки потрібні додаткові джерела.


Дії групи військ 2-ї Московської бригади ВОХР проти Холодного Яру згідно з її документами відбувались так:

Куров з двома батальйонами, що налічували 450 штиків і 8 кулеметів, а також ротою чигиринського повітового воєнкома, розпочав наступ на Мельники від зайнятої ними Головківки о 16-й годині 20 вересня і взяв село після бою, котрий тривав більше двох годин. Потім він атакував пагорби, з яких повстанці боронили монастир, і власне «хорошо укрепленный форт», увірвавшись туди вже о 22-й годині. Наведу ще одну цитату з донесення Курова: «Таковой крепости за шесть лет войны не видел <…> Был встречен порядочным огнем».

Повстанці, до лав яких пішли всі мельничанські чоловіки, із старими включно, відступили до лісу у напрямку Чигирина (майже так само зустріли червоних 19 вересня селяни Матвіївки).

21 вересня, під час «чистки», більшовики захопили деякі папери штабу Холодного Яру та спалили дерев’яні будівлі монастиря — незрозуміло, чи дерев’яну церкву Івана Златоуста також. Над Мельниками Куров зглянувся і спалив «лише» півсотні хат15.

До речі, саме тоді начальник тилу 14-ї армії просив надіслати групі військ 2-ї Московської бригади 50 тис. набоїв і 300 гарматних стрілен — ймовірно для бронепоїзда, поспіхом змонтованого на Бобринській16.

Згодом червоні отримали агентурні відомості про перебування 21 вересня у Рублівці повстанців під проводом Юхима Ільченка, які мали намір повернутися до Холодного Яру17. Звідси випливає, що головні сили, очолені Іваном Деркачем, знаходились деінде.

Після штурму окупанти перейшли трохи на північ: 5-й батальйон до Медведівки та Івковець, 217-й — Трушівець і Боровиці. Удень 24 вересня Куров віддав їм наказ наступати відповідно на Суботів та Тіньки й Адамівку (нині затоплена). 28 вересня, вже з Чигирина, зайнятого підвечір 25 вересня разом із 6-м батальйоном і частинами 20-ї бригади ВОХР, обидва вирушили на захід: 5-й батальйон на Смілу, 217-й — на Цвіткове18.

Але 24 вересня 5-й батальйон ще раз «зачищав» Холодний Яр — після того, як певні мешканці Головківки повідомили червоних про повернення повстанців, з кулеметами та двома гарматами, до Мельничанських хуторів. Саме про цей другий напад йде мова в книжці чекіста Бориса Козельського (Бернарда Голованевського), який звів наклеп на повстанців, звинувативши їх у спаленні будівель монастиря.

Наслідки каральних акцій надихнули Корожана на якусь сміховинну патетику: «В Холодном Яру очищено, хотя есть слухи, что несчастные, разбитые и разогнанные банды начинают стекаться в Холодный Яр к Матренинскому монастырю, но увы, они там найдут пепел и камни, почти всё гнездо нами сожжено»19.

Одночасно в Медвині, іншому повстанському осередку, було знищено п’ятсот хат (Городянин-Лісовський, подаючи пізніше враження від Медвина, зазначає: «Поважна частина села вже була спалена»). Проти повстанців там діяв Зведений загін Київського губтилу з 4-го, 9-го та загону 10-го батальйонів тієї ж 2-ї Московської бригади, двох рот Петроградського батальйону та інших дрібних частин під проводом командира 9-го батальйону на прізвище Туркія-Погава.

Показово, що начальник тилу Київської губернії Кіріллов забороняв командирам частин палити з власної волі хати в селах, зустрівши там «отдельных бандитов»20.


У викладених вище подіях не брав участі 6-й батальйон ВОХР — точніше дві його роти, що також вирушили з Кам’янки 18 вересня за наказом Курова. Натомість їх задіяли в поході проти повстанців Пилипа Хмари. Дорогою, в Новій Осоті, червоні знайшли відозви Хмари — хоча чи його вони були, незрозуміло, бо Куров вважав, що в Мотронинському монастирі містився штаб саме цього отамана21.

Отримавши наказ іти через Нову Осоту та Китайгород у напрямку на Чигирин, батальйон на чолі з командиром однієї з рот Коротнєвим прилучився до Зведеного загону начальника відділу ремонтування 1-ї Кінної армії Богенгарда у Вищих Верещаках, щойно взятих їм з боєм.

Загін цей складався з ескадрону зразкового дивізіону й кавалерійських курсів 1-ї Кінної, а також трьох піхотних батальйонів ВОХР. 21 вересня, вже після кількох впертих штурмів, він налічував 250 шабель і 300 штиків. З більш ніж чотирьохсот чоловік бойового складу 6-го батальйону треба вирахувати 3-ю роту, відправлену до Фундуклеївки (станція в межах Олександрівки — тепер центру вищезгаданого району Кіровоградської області).

Підвечір 19 вересня червоні атакували Цвітну, де, згідно з донесеннями, три години билися з повстанцями, яких було близько семи тисяч, і змусили тих відступити до лісу. Утім, село Богенгард не зайняв, лише підпалив його з усіх боків і відступив знов-таки до Вищих Верещаків, де теж знищив кілька хат. Під час бою Коротнєва поранили, був убитий командир зразкового ескадрону. Богенгард наступного дня передав командування інспектору кавалерії 1-ї Кінної армії Мурзіну22.

Про напад на Цвітну коротко згадує анонімний автор «Истории банды Хмары», знайденої та опублікованої в перекладі українською Федором Шепелем, зазначаючи, що загону Хмари довелося відступити під натиском «Зінов’євської» кавалерійської школи — кавалерійські курси та інші тилові підрозділи 1-ї Кінної армії довгий час знаходилися саме в Єлисаветграді (1924 року перейменованому на Зінов’євськ) — і що село було підпалено.

Про ці ж події докладно пише в спогадах Михайло Дорошенко, але його розповідь має небагато спільного з донесеннями червоних. З неї витікає, що головна сутичка точилася за невелике село Бурякове, північніше Цвітної. Із того, що співпадає, треба відмітити відомості про 1) прибуття додаткових сил ворога до Вищих Верещаків після того, як їх уже залишили повстанці; 2) школу старшин кінноти, розташовану в «Зінов’євську»; 3) якусь частину, охрещену автором теж кінною школою, що прибула з Бобринської — ймовірно, цей спомин пов’язаний з групою військ Бобринського району, до якої відносився 6-й батальйон ВОХР. Від’їзд Богенгарда до Єлисаветграда, можливо, став підставою для згадки про відступ туди всього його загону23.

Насправді ж Зведений загін, згідно з відданим йому наказом, після 23 вересня мали використати безпосередньо проти Холодного Яру. Можливо, це має стосунок до опису наступу курсантів на Грушківку у спогадах Городянина-Лісовського (однак пам’ятаймо, що згідно з ним, вони прибули з Києва і згодом мали їхати на вранґелівський фронт, так само, як деякі інші частини, що атакували Холодний Яр). А от 6-й батальйон ВОХР, на чолі вже з іншим комроти — Бобровим, 20 вересня вдерся до Трилісів і Матвіївки. В останньому селі він деякий час провадив «чистку» та «выкачку» зброї24. Згодом батальйон брав участь у зайнятті Чигирина.


Як зазначено вище, група військ 2-ї Московської бригади діяла у складі Об’єднаної групи військ ВОХР, яку 18–20 вересня очолював командир 20-ї бригади Ремізов, після нього — командир 185-ї Степанов. Також до складу групи ввійшли 46-а бригада на чолі з Рудольфом Фекете, який вже воював проти тамтешніх селян у травні 1919 р. на чолі 1-го Полтавського інтернаціонального полку, 75-а бригада та деякі дрібні частини. Групу підтримувала Дніпровська флотилія25.

Історія протистояння повстанців центру Правобережної України з цією групою чи ще якимось червоними з’єднаннями має безпосередній стосунок до описаних у «Холодному Ярі» подій, але потребує докладного вивчення та аналізу значно ширшого кола джерел. Поки можна лише проілюструвати її кількома прикладами.

1-а Олександрійська повстанська дивізія 3 вересня зайняла — здається, лише на добу — Олександрію. Після поновлення контролю над містом червоним пощастило захопити наказ дивізії, підписаний Пилипом Хмарою, та жовто-блакитний прапор26. 13-го повстанці взяли Знам’янку, великий залізничний вузол, але за два дні 46-а бригада вибила їх звідти. Одночасно червоні взяли й станцію Цибулеве — а також, 17 вересня, однойменне село, звідки, за відомостями командира 35-го батальйону залізничної охорони Губка, до повстанців пішло сімсот чоловік. Та ж сама 46-а бригада, до речі, контратакувала холодноярців на південний схід від Черкас близько 10 жовтня27.


Чигирин повстанці за деякими даними зайняли ще 1 вересня, але невдовзі, як випливає з інших джерел, мусили його покинути. Дослідникам треба зважати на те, що їхні відозви, як от неодноразово опублікована в сучасній літературі відозва від 8 вересня, друкувалися в той час, коли в місті ще перебували більшовики28.

На Побережжі Дніпра діяли частини 75-ї бригади ВОХР — насамперед 322-й батальйон. 8 вересня біля Тарасівки (нині затоплена) він близько дев’яти годин бився з повстанцями отамана Мамая, які атакували Чигирин не вперше, потім переслідував їх у напрямку Тіньків за допомогою канонерки. Загалом його операція проти Мамая тривала з 4 до 11 вересня. Протягом неї було розстріляно 37 повстанців та накладені контрибуції на деякі села.

Невдовзі червоні з Чигирина втекли. Десь під той час у місті, за агентурними відомостями, зібралося шість повстанських куренів і формувався сьомий. Чекали на Голого з захопленими у Цвітковому кулеметами, тим часом повстанцям допомагали селяни. Як повідомляв командир 75-ї бригади Ржевський, той самий батальйон зайняв Чигирин знову 15 вересня, 17-го повстанці з другої спроби вибили його звідти. Вохрівці відступили до Шабельників і Боровиці.

21 вересня 322-му батальйону наказали йти до Черкас, бо там більшовикам загрожували повстанці Голого (це знову повертає нас до питання їхньої взаємодії з холодноярцями), 29 вересня командир передавав відомості вже з-під Млієва29.


Наостанок хотілося б наголосити на тому, як багато втратила українська наука від нестворених заздалегідь умов для безперервної праці українських фахівців над величезними масивами джерел, які зберігаються в російських архівах (звісно, за таких умов, коли не розсекречені цілковито навіть ті, що стосуються подій 1920 р.) і мають неабияке значення для дослідження історії України — подекуди вони містять без перебільшення унікальні відомості. Тепер, через перехід керівництва Росії до прямої агресії проти нашої країни, доступ до них може ускладнитися і для тих дослідників, які без державної чи суспільної підтримки зможуть дозволити собі працювати у російських архівах — а це завжди складно і потребує багато часу.

 

  1. http://historians.in.ua/index.php/doslidzhennya/1058-serhii-lunin-kholodnyy-yar-yuriya-horlisa-horskoho-dzhereloznavchyy-analiz-chastyna-1
  2. Холодноярська республіка 1919–1922. Енциклопедія історії України. Т. 10. — К.: Наукова думка, 2013. — С. 410. Важко знайти щось змістовне про дії Об’єднаної групи ВОХР і в надмірно розпіарених дилетантських працях Романа Коваля.
  3. РГВА. — Ф. 1940 (далі в примітках посилання на цей фонд починатимуться з номера опису).
  4. Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. Ч. 2. — Л.: «Дешева книжка», 1937. — С. 60, 66.
  5. Оп. 1. — Д. 228. — Л. 66–66 об.; Там же. — Д. 232. — Л. 18; Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. Ч. 2. — Л., 1937. — С. 66, 68–71, 75–76, 83–84.
  6. Оп. 1. — Д. 231. — Л. 155–155а; Там же. — Д. 232. — Л. 15; Там же. — Д. 233. — Л. 10; Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. Ч. 2. — Л., 1937. — С. 76–77, 80, 96, 111–112; Н.Е. Какурин. Гражданская война в России: Война с белополяками. — М.: АСТ; СПб.: Terra Fantastica, 2002. — С. 534—535 ; С.М. Буденный. Пройдённый путь. Кн. 3. — М.: Воениздат, 1973. — С. 48–49.
  7. Оп. 1. — Д. 233. — Л. 4, 46; ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 691. — Арк. 88; Р. Эйдеман. Очаги атаманщины и бандитизма. 2-е доп. изд. — Харьков: УкрПУР, 1921. — С. 10.
  8. Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. — Л.: накл. І. Зуба, 1934. — С. 158–160; (далі в примітках текст і номер сторінки співпадають з виданням: Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. 3-є вид. — Ню Йорк: «Говерля», 1961).
  9. Оп. 1. — Д. 2. — Л. 67–71, 77–78 об.; Там же. — Д. 31. — Л. 22, 61–63; ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 690. — Арк. 3; Н.Е. Какурин. Указ. соч., с. 74, 152, 211–223, 240; И. Чернецов. Былые дни // Сборник воспоминаний непосредственных участников Гражданской войны 1918–1922. Кн. 2. — М.: ВВРС, [б.г.]. — С. 105–107; Внутренние войска советской республики (1917–1922 гг.). — М.: Юридическая литература, 1972. — С. 202, 215, 454, 482–484.
  10. РГВА. — Ф. 40895. — П/с 144852; Оп. 1. — Д. 5. — Л. 7; Там же. — Д. 227. — Л. 1, 18; Там же. — Д. 231. — Л. 24, 86.
  11. Там же. — Д. 5. — Л. 22; Там же. — Д. 227. — Л. 35; Там же. — Д. 229. — Л. 8–8 об.; Там же. — Д. 231. — Л. 58–58 об., 64, 114–115.
  12. Там же. — Д. 228. — Л. 28а; Там же. — Д. 231. — Л. 98б, 113, 116 об.
  13. Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 155, 172–173; Л. Троцкий. Нам нужна южная граница // Советская республика и капиталистический мир. Сочинения. Т. 17, ч. 2. — М.–Л., 1926. — С. 447; Кубань не поднялась // Там же, с. 450; Превосходный удар // Там же, с. 451; Нужен второй урок // Там же, с. 454.Почто-телеграмма № 829 — http://disseminate.objectrepository.org/file/level2/10622/4944B0A3-1898-452E-AD62-982E9C349CC1 
  14. РГВА. — Ф.4. — Оп.7. — Д. 12. — Л. 509, 535; Л. Троцкий. Мы сильнее, чем были // В пути: Известия поезда предреввоенсовета Троцкого. — 1920. — 11 сентября; По прямому проводу (шифром) — http://disseminate.objectrepository.org/file/level2/10622/E3E7708F-BA61-43F0-AC81-9F359F7CA680;Д.Л. Черненко. Газета поезда Л.Д. Троцкого «В пути» // Военно-исторический журнал. — 2012. — № 4. — С. 46.
  15. Оп. 1. — Д. 228. — Л. 30–30 об., 37б; Там же. — Д. 231. — Л. 86, 91–91 об., 98б, 110б, 113–113а, 116; Ю.Ю. Мариновський. Черкаська минувшина. Кн. 2: Православні монастирі на терені сучасної Черкаської області після 1917 року. — Черкаси: Відлуння-плюс, 2002. — С. 159–160; Нескорений велет. Сторінки з історії Мотронинського Свято-Троїцького монастиря. — Черкаси: [б.в.], 2004. — С. 157.
  16. РГВА. — Ф. 199. — Оп. 3. — Д. 825. — Л. 240–241; Оп. 1. — Д. 227. — Л. 41; Там же. — Д. 231. — Л. 24 об. – 25, 151, 152.
  17. Там же. — Л. 135.
  18. Там же. — Д. 5. — Л. 37–39, 45–46 об.; Там же. — Д. 228. — Л. 40г.; Там же. — Д. 229. — Л. 14–14 об.; Там же. — Д. 231. — Л. 111, 112, 139, 145б, 147.
  19. Там же. — Д. 228. — Л. 46; Там же. — Д. 231. — Л. 126а, 130–130 об., 136а; Б.В. Козельський. Шлях зрадництва й авантур (петлюрівське повстанство). — Х.: Державне видавництво України, 1927. — С. 71.
  20. Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. Ч. 2. — Л., 1937. — С. 337; Оп. 1. — Д. 227. — Л. 4, 62; Там же. — Д. 228. — Л. 28а.
  21. Там же. — Д. 5. — Л. 22 об.; Там же. — Д. 231. — Л. 107, 110б.
  22. Там же. — Д. 227. — Л. 22; Там же. — Д. 228. — Л. 28а, 30; Там же. — Д. 231. — Л. 67б, 92–93, 95, 96 об., 98а, 104а.
  23. «Як ще були ми козаками». Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття // Матеріали обласної науково-практичної історико-краєзнавчої конференції «За волю і долю України» (Наш край у 1917–1920 роках). Кіровоград: Поліграф-Терція, 2002. — С. 107; М. Дорошенко. Стежками холодноярськими: спогади 1918–1923 років. — Філядельфія: накл. автора, 1973. — С. 83–85.
  24. Оп. 1. — Д. 227. — Л. 67; Там же. — Д. 231. — Л. 97, 98а, 113а.
  25. Там же. — Д. 227. — Л. 18–19, 59, 61, 64–66, 70, 79–79 об.; Венгерские интернационалисты в Октябрьской революции и гражданской войне в СССР. Сборник документов. Т. 2. — М., 1968. — С. 310–315.
  26. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 246. — Арк. 21; ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 691. — Арк. 74 зв. – 75; Там само. — Спр. 713. — Арк. 13; Б.В. Козельський. Вказ. праця, с. 69, 72–73; Гражданская война на Украине. 1918–1920. Т. 3. — К.: «Наукова думка», 1967. — С. 535.
  27. Оп. 1. — Д. 5. — Л. 35; Там же. — Д. 228. — Л. 23; Там же. — Д. 231. — Л. 35; ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 250. — Арк. 32 зв.; Внутренние войска советской республики…, с. 518, 532–533.
  28. Р. Эйдеман. Указ. соч., с. 9; Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. 14-е вид. — К.: Іст. клуб «Холодний Яр»; Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2011. — С. 387–388; В.Ю. Сергєєв. На зламі. Зб. нарисів. — Кременчук: Піраміда, 2011. — С. 187.
  29. Оп. 1. — Д. 227. — Л. 65; Там же. — Д. 231. — Л. 51, 71, 80–81, 94, 98; Там же. — Д. 233. — Л. 10–11; ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 691. — Арк. 65, 74 зв. – 75; Там само. — Спр. 713. — Арк. 16.

Additional information