gaukhman mykhaylo

Як у масовій культурі можна представити націю, державу, суспільство? Чи можливо це зробити без звернення до історії? На перший погляд, популярні продукти масової культури можуть існувати без історичної інформації. Однак постає риторичне питання: чи можливо замислюватися над суспільними потребами без актуалізації історичних знань? Бо так влаштовані наша індивідуальна свідомість і феномен національної культури, так влаштовані сучасні суспільства, невирішені проблеми яких закорінені в недо-пережитому минулому. Кожна нація вкорінена у своїй історії – реально чи уявно. Пропоную розгляд кількох творів масової культури, які здобули прихильність мільйонів глядачів та слухачів і представили нам історичні образи від своїх творців.

1. «Раммштайн»: любов і ненависть до батьківщини

«Патріотизм – велика спокуса громадянина», – скажу Вам, дорогий Читальнику, і додам – «Тим паче – історика». Не бачу нічого шляхетного у винятковій любові до батьківщини. Бо така любов – засліплення, яке заважає побачити саму цю батьківщину, познайомитися з навколишніми людьми, прийняти їхні відмінності та подолати їхні негаразди. Для мене шляхетна позиція – викриття проблем та помилок співгромадян: «Ти, брате, любиш Русь, / Як хліб і кусень сала, – / Я ж гавкаю раз в раз, / Щоби вона не спала», – писав український класик. Одночасна любов і ненависть – ось гідне почуття громадянина!


https://www.youtube.com/watch?v=NeQM1c-XCDc

«Німеччино, моє серце палає, жадає Тебе любити та проклинати», – заспівав металевий гурт «Раммштайн». Емоційна і затемнена пісня на різні лади промовляє цей рефрен любови-ненависти. Тяжка мелодійна музика передає таку ж тяжку емоційну атмосферу. Саме ця пісня й змусила мене звернутися до теми «нація та історія в масовій культурі». Бо суперпопулярні «рамми» можуть обійтися без історичних алюзій, але не здатні позбутися «проклятих питань» німецької історичної культури.

Слова пісні набувають свого значення у поєднанні з кліпом. Складається враження, що пісня не існує без цього мініфільму. А кліп за своєю тематикою – суто історичний. Перед очима глядача проходять хрестоматійні сторінки німецької історії – винятково сюжети ганьби та поразок: програна боротьба племені тевтонів із римськими легіонерами, безпощадні хрестоносці й темні середньовічні монахи, Ваймарська республіка з нескінченним політичним протистоянням, Голокост, Німецька Демократична Республіка і натяк на майбутнє – космонавти з труною (Німеччини?!). Причому в кадрах про нацистів самі музиканти постають не наглядачами табору, а приреченими на смерть – євреями, комуністами та гомосексуалами. Самоототожнення із жертвами – єдино поважна позиція, коли говоримо про трагедії мільйонів.

Радісно шокує те, що символ Німеччини в кліпі – африканка за походженням: то у лицарських обладунках, то у сексуальному вигляді. Наприкінці вона постає в епатажному образі вагітної монахині – й ось народжує цуценятко – німецьке майбутнє?! Хтось з коментаторів звернув увагу: цуценя рідкісної породи із Німеччини. Значить є майбутнє! Акторка своїм зовнішнім виглядом роз’ятрює уяву глядача, для якого більш звичний образ «нордичної» Німеччини зі «золотом кіс твоїх, Гретхен», як писав Пауль Целан. Чорна шкіра і жовті обладунки – ось національний чорно-жовтий двоколор Німеччини!

Пісня містить покликання на перший і найвідоміший рядок «Пісні німців» – старий гімн Німеччини, від якої у Федеративній Республіці Німеччина залишився політкоректний третій куплет. Цей знаменитий рядок «Німеччина понад усе» у пісні обернуто на «Німеччина понад усіма». Чи людина для нації, чи нація для людини? – політологічно перефразую євангельський вираз. Як на мене, пісня «Раммштайн» закликає до перегляду німецького шляху, вкоріненому в далекому і не дуже минулому. Звісно, коли на масовому рівні говорять про історію – насправді, йдеться про сучасність.

Чим можуть похизуватися німці? Українці дадуть відповідь кращу за самих німців: сучасним німцям варто пишатися своєю мужністю зазирати у свою ж безодню минулого. Цього німецьку націю, принаймні – інтелектуальну її частину, навчили дискусії про Другу світову війну та Голокост. Шляхетні традиції німецького гуманізму продовжують металісти-інтелектуали з «Раммштайн». І цей пісенний заклик поєднується із п’янким присмаком кричуще затемненої думки «німецького генія».

https://www.youtube.com/watch?v=z0NfI2NeDHI

«Раммштайн» продовжив представляти історичні кліпи. Після «Дойчланду» ми побачили кліп «Радіо» у стилі 1950–1960-х років. Радіо дарувало людям – насамперед, приниженим у суспільстві жінкам – солодкий світ фантазій. Подібні речі можна сказати й про телебачення пізнішого часу, і про Інтернет сьогодні.

2. Сталін у фокусі

Популярний російський відеоблоґер Юрій Дудь зняв документальний фільм «Колима – батьківщина нашого страху», який протягом кінця квітня – кінця травня 2019 року здобув близько 14 мільйонів переглядів. А в перші дні стрічка мала десь по одному-два мільйони переглядів на день. Це справжнісінький рекорд для такого фільму!

https://www.youtube.com/watch?v=oo1WouI38rQ

Дудь разом із командою здійснив зимову (!!!) подорож із Магадану до Якутська, проїхавши дві тисячі кілометрів через селища Магаданської області в басейні річки Колима та відвідавши полюс холоду в Якутії. Він прямо поставив питання: якщо йому, одягненому в спеціяльний одяг, морозно перебувати на вулиці при морозі –50°С і нижче протягом більше, ніж пів години, то як витримували в’язні таборів? Вони не мали подібного одягу, займалися важкою фізичною працею та завжди були голодними.

Блоґер узяв інтерв’ю в родичів репресованих: у Наталі Корольової, доньки батька радянської космонавтики – Сергія Корольова, й у сина в’язня – відомого російського артиста Єфіма Шифріна, а також у дослідників ҐУЛАҐу – музейників та краєзнавців, тай сучасних мешканців селищ Колими та Якутії, які розповідали про своє життя. Щоправда, варто було спитати цих наших сучасників із тих далеких країв: чи раптом вони – не нащадки репресованих, які після звільнення залишилися на Колимі? Можливо, це питання залишилося за кадром.

Причинами, які змусили Дудя зняти кінострічку, стало незнання сучасною російською молоддю про політичні репресії, зафіксоване соціологічними опитуваннями, й атмосфера страху та покірности, яка живе у старших поколіннях росіян. Блоґер певен: джерело цього страху – сталінські репресії, а батьківщина – Колима, тобто табори ҐУЛАҐу. Визволитися від страху, як певен Дудь, означає здобути свободу.

Автор фільму ставить перед своїми респондентами питаннями про оцінку Сталіна, який особисто контролював репресивну машину. Гамма і відтінки відповідей – показові, тож не буду їх переказувати. Відзначу, що один із глядачів – голова Красноярського товариства «Меморіял» Алєксєй Бабій звернув увагу на важливу річ: Дудю – додам од себе, як і решті коментаторів його фільму – йдеться про особу Сталіна, а не про тоталітарний режим загалом. Це зауваження цілком у дусі покійного голови «Меморіялу» історика Арсєнія Роґінского: репресії проводила держава. Головне: скільки би не було створено інформаційних матеріялів про сталінізм і Великий терор, аби достукатися до сердець та умів російського загалу, насамперед – молоді, потрібен цей фільм.

Не можу залишити осторонь питання оцінок фільму Дудя про Колиму. Якщо в Україні стрічка здобула загалом схвальні оцінки, то в Росії до неї поставилися по-різному. Спробував подивитися два розбору фільму від сталіністів – Дмітрія «Гобліна» Пучкова і військового історика Кліма Жукова. Зізнаюся: почуття гідливости швидко зупиняло мене. Перепрошую, але з мене досить кількох хвилин із цих двох відео. Пучков і Жуков ставлять під сумніви чи не все, про що йдеться Дудю – і цифри, і факти, звертаються до особи Автора і його батьків, питання фінансування далекосхідної кіноекспедиції, власного життєвого досвіду та порівняння із сучасними капіталістичними порядками. Від сталіністів не доводиться чекати на логічну контрарґументацію з повагою до опонента.

Залишилося тільки згадати іншу популярну тезу: «Сталін виграв війну». По-перше, його особиста роль у перемозі над нацизмом досі ретельно не вивчена. По-друге, перепрошую, невже «закатати в асфальт» мільйони громадян протягом передвоєнного десятиліття – означає збільшити обороноспроможність країни?

Варто згадати афористичну характеристику сучасних сталіністів (як і прибічників нацизму) од історика Якова Яковенка, як окремий вияв міщанського «експансивного конформізму». Міщани соромляться очевидности «поганих» речей, намагаються сховати проблеми та не помічати їхні симптоми. Саме тому сталіністи, яко типові міщани, воліють заперечувати масовість репресій. Бо ж ніхто з них не скаже: замало Сталін розстрілював «ворогів народу», треба було діяти ще жорсткіше, тоді би Радянський Союз залишився та сьогоднішнього безладу не було. Отже, не тільки пам’ять про сталінізм, загалом про радянський тоталітаризм, а й сучасні сталіністи становлять проблему для російського суспільства. Та й українці цілком не вільні від цих труднощів.

Для України фільм Дудя теж важливий, як і для Росії, з тими відмінностями, що українці загалом більш обізнані зі сталінським терором, особливо – з Голодом-геноцидом, а сучасні проблеми Далекого Сходу – тепер іноземні. Однак наші співгромадяни мають велику спокусу списати злочини радянського тоталітаризму на чужу – імперську колонізаторську владу, нібито Україна та українці були винятково жертвами терору. Напевно, Україні потрібні свої голосні документальні фільми про сталінізм і тоталітаризм.

3. Сучасність очима минулого: український вимір

Якщо німці з росіянами не можуть обійтися без історичних алюзій, то українці – тим паче: як сьогодні жити без минулого в голові? Зверну увагу на два кліпи, зняті ще в мирні часи до 2014 року. Пісні присвячені сучасним питанням, але до них додаються погляди з минулого у відеокадрах.

Перший кліп – на пісню гурту «Океан Ельзи» 2006 року «Веселі, брате, часи настали...». У пісні почув песимістичні тези про суспільну безвихідь, неможливість змін та нездатність до самоорганізації. Все це перекреслювало широкі очікування від Помаранчевої революції 2004 року. Наскрізний образ кліпу – хлібороб-сіяч. Цей образ має, водночас, історичний і метаісторичний характер. Історичним його робить те, що українці до середини ХХ століття були народом хліборобів – і сільські звички досі даються взнаки в наших містян. Метаісторичним – бо образ сіяча ототожнює українців із вічними селянами, які мусять гарувати на землі за будь-яких обставин та політичних режимів, а також змушує згадати євангельську притчу: добре зерно на доброму ґрунті дасть добрий урожай.

https://www.youtube.com/watch?v=iBzlRyz9VNk

Критичне ставлення автора пісні – фронтмена гурту Святослава Вакарчука – до української сучасности закономірно поєднується із намаганнями її змінити. Невдовзі після виходу цієї пісні, нетривалий час у 2007–2008 роках, рокер був депутатом Верховної Ради України, у 2018 році його ім’я було включене у соціологічні опитування, яко можливого кандидату в президенти України, а нещодавно ми дізналися про намір Вакарчука серйозно зайнятися політикою, можливо, обійняти посаду голови Кабінету міністрів. Як тут не пожартувати: Вакарчук прийде – порядок наведе!

https://www.youtube.com/watch?v=RreS8eLtRHc

Другий кліп – на пісню гурту «Тік» 2013 року «Ти люби Україну!» (або «Так, я люблю Україну»). В ньому йдеться про справжній патріотизм – любов до своєї країни з розумінням усіх її проблем, на що для мене вказує критичний тон авторського співу. Серед образів кліпу – сучасні негаразди та суперечності. На все з обуренням та осудом дивиться хрестоматійний козак (гетьман?!). Наприкінці кліпу він звертається до Бога з проханням виявити милосердя до України та українців. Історичний козак дивиться з погляду метаісторичної України яко нової Землі Обітованої, зіпсованої «поганими правнуками славетних прадідів великих». Як на мене, позиція козака протистоїть Авторові: йому потрібна рідна сучасна Україна, без порівнянь з ідеалізованим минулим. Історичні знання створюють підставу для оцінювання сучасности. А чи потрібні сьогоденню такі оцінки? Чи не варто просто (чи складно) прийняте наше життя-в-протиріччях?

* * *

Підбиваючи підсумки, наголошу на неможливости уникнути переплетіння національних уявлень та історичних образів, позаяк із XIX століття історичний метанаратив постає романом-епопеєю про життя нації. Простіше кажучи: ми не мислимо жодну націю без її історії. Звідси звернення до сучасних проблем невіддільне від історичних екскурсів. Образи минулого насправді чи тільки в нашій уяві пояснюють для нас сьогодення.

Талановиті творці масової культури ставлять питання про сучасні проблеми та намагаються вплинути на наших сучасників. Тому вони неминуче розглядають питання історії, як «Рамштайн» і Юрій Дудь, або вдивляються у сучасність, маючи перед собою горизонти минулого, як українські гурти «Океан Ельзи» і «Тік». Історичні сюжети в масовій культурі переважно візуальні, що дозволяє зоровим образам наголошувати на словах пісень, посилюючи їхній ефект у кілька разів. Так історичні образи хапають нас за живе, колють страхом у саме серце та емоційно впливають на глядачів та слухачів набагато потужніше, ніж будь-який шкільний підручник із вітчизняної історії, і – змушують замислюватися про сучасність.