Князь Костянтин Антіохович Кантемир керував слобідськими полками недовго, з 1757 р.  Небіж основного молдавського емігранта господаря Дмитра Кантемира був усунутий від управління 3 березня 1763 р. (щойно полки почали реформувати) з численними звинуваченнями у корупційних зв’язках зі слобідськими старшинами. Дмитро Багалій у своїй «Історії Слободської України» між іншим зазначає: «Князь Кантемир – син Антіоха», певно ж натякаючи, що бригадир був  сином відомого російського поета-сатирика Антіоха Кантемира. Та реальність через поширення грецьких імен виявиться іншою. Костянтин Антіохович Кантемир був сином старшого брата молдовського господаря-емігранта Дмитра Кантемира – Антіоха, тобто кузеном, а не сином поета. Заплутані генеалогії та непевні відкриття. Дослідники історії слобідських полків прагнули зазначати по-батькові, опріч усього був й інший кузен Костянтин Дмитрович Кантемир, теж із наділами у слобідських полках, що оселив в Острогозькому полку слободу Кантемирівку, здається, звідти походить класик української літератури ХХ ст. Євген Плужник.

Питання набуття матеріальних благ у ті часи –  навіть не бентежна тема, постать при владі здобувала їх як належне, попри наявність винятків. Костянтин Кантемир придбав у харківського полковника Матвія Куликовського (щодо зловживань якого проводилося слідство тим же Кантемиром) сад у Харкові, на місці майбутнього університетського саду і за його наказом там стали культивувати – вишні. На теренах Слобідської України усе ж  було дуже мало того дерева і, звичайно, дикорослого не садового. Вишня – наслідок колонізації. При тому з розвитком на західній частині Слобожанщини (герб міста Краснокутська 1780-х рр. – сім черешень) і поступовим поширенням на схід.   Українська ідилія з «хрущами та вишнями», «вишеньками-черешеньками червоними та спілими» чи «вишневими садочками, де соловейко щебетав» для цієї частини України, власне для Харкова – картина точно не середини XVIII ст. Поряд з наявними яблуками, грушами та окремими видами слив (терну), колонізація і часто централізаторська імперська політика принесла на ці терени кавуни та виноград (зі спробами вирощувати їх у Чугуєві), шовковицю з цілеспрямованою політикою щодо тих насаджень поблизу прикордонних Водолаг, акацію через експерименти генерала Густава фон Біберштайна, що нарешті замешкав у Мерефі поблизу Харкова так само як і дуже колись перед тим славний полковник і отаман Іван Сірко.

Що говорити про пізніші часи із привезеними через тривалий час культурами з Американського континенту: соняшника, картоплі, помідорів та кукурудзи…

Поширення окремих рослин відбувається унаслідок часто не біологічних процесів і той простір, що ми сприймаємо як належне, уже з ХІХ ст., часів уніфікацій та появи національних ідеологій, був ще сто років тому доволі таки інакший. Шлях рослини – незрідка супровідний колонізаційним потокам та імперській політиці.

Однак для історика дрібниця – часто є фатальною. Люсьєн Февр, немов розважаючись, зазначав чи розумієм ми, що значив для людського прогресу «винахід гудзика», що змінює як форми одягу, так і крій, і потребу в матеріалах. Як можемо уявити, що на певних теренах звичаї, люди та кліматичні умови досить різнилися і значно більше ніж ми спостерігаємо сьогодні й нова рослина здатна змінити життя та уявлення.

Плутанина в генеалогії представників шляхетного молдовського роду, значить інколи значно менше аніж культивування південних не степових рослин і поява ромів, що здіймалися з місця через часті молдовські розрухи XVIII ст. Небагаточисельні й кочові ватаги створювали ту меншину щодо якої виникало чимало питань: як їх охрещувати з погляду місіонерської ролі Церкви чи яким чином обікласти податком. З ромами слобожанин зустрівся раніше ніж з євреями і саме «циган» та «циганка» тривалий час уособлювали «іншого», що незрідка поволі ставав «своїм» - незмінна риса колонізацій та побуту.

Виварення солі на південних околицях Слобожанщини з Торських озер та Бахмуту виявлялася задорогою, однак уряд забороняв купувати сіль з-під Царицина («калмицьку»). Сіль нижчої якості постачали з Волощини (напевно ж з Трансильванії). На спроби припинити і ту контрабанду, козацькі старшини Сумського полку в Наказах до Законодавчої Комісії 1767 р. наголошували про необхідність завезення «волоської» солі як лизунця для худоби, що запобігає кінським падежам…напевно перша згадка про ветеринарні ліки на Слобожанщині. Той молдавський, власне ж волоський, зв’язок певно ж давав себе знати.

Молдавська еміграція, після Прутської поразки російської армії 1711 р., під  керівництвом Кантемирів, чия юність незрідка минула в Царгороді, і чиє управління у слобідських полках, за виразом Літопису Квіток було «сурово, малодушно и деспотическое», заклала чимало особливостей, які через століття виявилися здавалося б абсолютно питомими для певних територій.

Що там у нас далі: «Окрім козацької влади була ще й міщанська»…