Документальний фільм Лєоніда Парфьонова «Русские евреи» здається мені справжньою подією масової культури, не тільки для Росії. Вперше теми, про яку пишуть численні грубезні фоліянти, постали на телеекрані в обсязі трьох повнометражних стрічок. Первинно окремі частини фільму показували в кінотеатрах великих міст різних країн, зокрема – в Києві та інших містах України, а сьогоріч удоступнили на YouTube.com, на каналі Парфьонова Parfenon, з авторськими передмовами.
Для мене замало поговорити про фільм Парфьонова. Цікавіше спробувати перенести історичні реалії та сучасні питання на українські історичні наративи. Тож моє питання: чи можливий аналогічний фільм з української історії – гіпотетичний фільм, приміром, «Україна та євреї», та й яким він може бути?
1. Наративи та рамки Лєоніда Парфьонова
Оповідь Лєоніда Парфьонова спирається на метанаратив історії Росії як імперії. Відтак росіяни та євреї мають «двісті років разом», як в історичній публіцистиці Алєксандра Солженіцина, а не тисячу років разом. Так би сказали інші російські інтелектуали.
На початку першої частини Автор згадує про євреїв у давньому Києві, проходячи в кадрі повз Золоті ворота. Однак для нього присутність євреїв у Росії розпочинається з поділів Речі Посполитої. За його словами, «не євреї прийшли в Росію, а Росія прийшла до євреїв».
Українського глядача подібна позиція не може не радувати. Актуальна Росія для Парфьонова – не «тисячолітня Русь», на привласнення спадщини якої традиційно претендує українська інтелектуальна традиція, а тріяда «Російська імперія – Радянський Союз – Російська Федерація».
Парфьонов зосереджує увагу на тому, як і які євреї робили величезний внесок у російську історію та культуру. Перед зором глядачів проходять відомі мистці, поети, підприємці, революціонери та дисиденти. Окремі фрази та спостереження варті цитування й обговорення. Наприклад, говорячи про антирадянську демонстрацію 1968 року з протестом проти вторгнення у Чехословаччину, Автор зробив чудове порівняння: 1898 року п’ять з дев’яти учасників установчого з’їзду РСДРП (майбутньої КПРС) були євреями, а 70 років потому – із семи демонстрантів чотири були євреями.
Чудове кейсове завдання! Нумо, скільки можна прописати логічних ходів і визначити причин над-презентації євреїв у революційному та дисидентському рухах? А для Парфьонова це один із прикладів завершення «роману євреїв із радянською владою» за часів офіційного антисемітизму.
Чого немає у фільмі Парфьонова – так це суто єврейської історії, не «російських», а «єврейських» євреїв. На початку першої частини пунктирно накреслено містечкове життя. Для цього Автор здійснив подорож у чарівне місто Сатанів на Поділлі з його потужною оборонною синагогою та казковим цвинтарем, де зображення на надгробках – справжній бестіярій середньовічного символізму1.
У фільмі немає огляду єврейського руху. Тому, говорячи про перший з’їзд РСДРП, Парфьонов не зробив сильнішу згадку: не просто п’ять з дев’яти делегатів були євреями, а одним із засновників РСДРП став Бунд – Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії. Бунд спершу витримав ідеологічне протистояння з польськими соціялістами-інтернаціоналістами із ППС, а після цього – з їхніми російськими аналогами з РСДРП. Про Голокост, на прикладі Білостоку, ідеться винятково через розповідь про життя народного комісара зовнішніх справ, старого більшовика Максіма Літвінова – уродженця цього міста. Голокост також висвітлюється в іншому контексті – у зв’язку з поемою Євґєнія Євтушенка «Бабин Яр» і стихійним відзначенням у 1960-ті роки роковин розстрілів євреїв у Бабиному Яру.
Оглядачі неодноразово вказували на «обмеженість» фільму «Російські євреї» та недостатнє висвітлення в ньому єврейської історії. В пізніших інтерв’ю і відеоблоґах Парфьонову довелося пояснювати свій авторський задум: фільм не про євреїв, а про Росію – участь євреїв у російському житті2. Саме тому фільм названий «російські євреї»: вираз «русские евреи» звучить навіть провокаційно, порівняно з більш традиційним «российские евреи»: як єврей може бути русским? Авторська ідея зрозуміла: яка ж «русская» культура без «русских» ж євреїв! Як прокоментував один із глядачів каналу Parfenon: «Я думав, що фільм про євреїв, а він про нас усіх».
Як на мене, задум Парфьонова цілком зрозумілий і доцільний. Напевно, прямим текстом у фільмі не скажеш, що він не про євреїв загалом. Це було би переобтяженням для глядацької уваги. У доробку Автора є «концептуальний», теж об’ємний, документальний фільм з авторськими коментарями, зроблений спільно з популярним російським письменником Алєксєєм Івановим, – «Хребет Росії». Це фільм про історію Уралу, точніше – Уралу російського з фінно-угорським корінням, без татарської й башкирської участі. В тій стрічці йдеться про презентацію власної концепції Іванова: Урал – «гірничозаводська цивілізація»3. Якусь концепцію російсько-єврейської історії Парфьонов прямо не пропонує, хоча його фільм теж можна назвати «концептуальним».
Насамкінець: Парфьонов є Парфьоновим. Його фільми з неповторними авторськими оцінками, є надзвичайно динамічними, з чудернацькими анімаційними елементами. Сюжет про «світ Марка Шагала» у вітебському небі здається мені справжнісіньким шедевром! Мені не вистачає «парфьоновських штучок» тільки в третій частині – про повоєнні та пізньорадянські часи. Там замало драматизації та відсутня анімація. З ближчим минулим складно «гратися». А чом би й не погратися?
2. «Метод Парфьонова»: як наблизити історію до сучасників
Документальні фільми Лєоніда Парфьонова мають притягальний присмак актуальної інформації. Як він досягає такого ефекту? В одному з інтерв’ю Парфьонов пояснив, що для нього принципово неважливо, якої епохи стосується журналістика – сучасности чи минулого4. Ось тут і ключ!
Журналістика займається тим, що цікавить тут і зараз, що чіпляє кожного. Тому журналісти обмежуються сьогоденням. Минуле їх цікавить хіба принагідно. Якщо воно пов’язане з якимось видатними сучасниками, чия молодість припала, приміром, на часи кількадесятилітньої давнини.
У чому ж полягає відмінність між історіографією та журналістикою? Різниця полягає не тільки в зосереджености на минулому або сучасности. Прикметно, що історики за освітою та покликанням нерідко заробляють на хліб журналістикою. А поміж журналістів без історичної освіти – навряд чи багато хто займається публічною історією.
Як на мене, відмінність визначає точка зору оповідача. Історику притаманно дивитися на досліджуваний час sub specie aeternitatis. Принаймні, він до цього тяжіє. Звідси історики часто виступають суддями досліджуваної епохи. Суддями тому, що дають оцінки. Не стільки моральні, скільки ідеологічні. А журналісти промовисто описують сьогодення. Саме уникнення прямих оцінок і робить оповідь журналіста цікавою обивателю, нефахівцю. Оцінки журналіста радше дискурсивні, відбиті у виборі мовленнєвих засобів.
Якщо концептуалізувати відмінність між історіографією та журналістикою, то для історика переважає «етика», а для журналіста – «естетика». Звісно, обидва поняття – в «лапках».
Історик виокремлює й узагальнює події та процеси з погляду епохи, прогресу, нації тощо. Історик постійно ділить свій матеріял на значне та незначне, поступове і трагічне, гідне вшанування або осуду. Натомість журналіста цікавлять окремі явища самі по собі, залежно від сили самого явища. Навіть оцінки журналіста більше нагадують «емоції», ніж «вироки». Саме це й робить погляд журналіста «естетичним».
Журналіста неможливо назвати цілком вільним од «етики». Але він не виказує прямих оцінок. Він оцінює самим вибором «інформаційного приводу» та гаданою солідаризацією з авдиторією, з уявною більшістю. Буквально вільні від «етики» тільки журналісти-дилетанти. Саме через них ми часто нарікаємо на журналістів, що вони відверто прислужують власникам видань, що їхні переконання полягають у відсутности будь-яких переконань, що вони не перевіряють факти, що вони пишуть суцільну «чорнуху», щонайменше – що заголовки їхніх статтей не стосуються змісту самих статтей.
Що ж робить Парфьонов? Він по-журналістські висвітлює минуле так, начебто воно сталось учора. Він намагається охопити різноманітні явища. Чим вони сильніші та якою мірою відомі авдиторії – тим більш промовисті. Парфьонов – фахівець, а тому етичний, якщо йдеться про етику без лапок. Він не вихваляє нелюдське ані у сучасности, ані в минулому, хоча ладний уникати оцінок, приміром, стосовно більшовиків.
Авторова етика – в прямому розумінні – виявляється в тому, що в другому фільмі «Російські євреї» він прямо пояснює, чому безглуздо вбачати в убивстві Ніколая ІІ якусь «єврейську помсту», хоч і не займається розвінчанням версію «ритуального вбивства», яка має своїх прибічників серед певних релігійних радикалів.
Чи можуть історики виступати журналістами від історії? Так, якщо пишуть не для науковців-гуманітаріїв. Якщо описують явища, цікаві самі по собі, в дусі відомої з нашого дитинства формули презентації неочевидних і незагальновідомих фактів: «А чи знаєте Ви, що...?». В такий спосіб можна зробити знання про минуле корисними та цікавими. Вони не будуть виглядати ані «наукою», ані пропагандою.
«Метод Парфьонова» – не догма, тай історична журналістика – ні чий-небудь ексклюзив. Є українські історики, які вміють працювати на журналістський кшталт. Поки в текстовому форматі. Коли ж буде історичне кіно від істориків ? Почекаємо – побачимо!
3. «Метод Парфьонова» і гіпотетичний фільм
Як можна застосувати «метод Парфьонова», можливо – зі своїми варіяціями, до створення гіпотетичного фільму про українсько-єврейські відносини? Російські та українські наративи є супротивниками. Зокрема, суперниками за привласнення «своїх» євреїв. Недарма натрапляв на недобрі – не критичні, а саме недобрі – відгуки на київські прем’єри Парфьонівського фільму.
Для Парфьонова «російські євреї» – повторюся, не євреї Росії, а євреї російської культури та політики. В українському випадку складно говорити про аналогічних «українських євреїв», позаяк українська культура часто здавалася провінційною для амбітних і талановитих людей. Напевно, «українськими євреями» минулих часів без жодних застережень можна назвати хіба що українських літераторів єврейського походження. Вибір української мови для красного письменства – однозначне свідчення українського вибору.
Одразу варто згадати про тільки-но видану в українському перекладі монографію Йоханана Петровського-Штерна «Анти-імперський вибір. Постання українсько-єврейської ідентичности», 2018 (оригінал – «The Anti-Imperial Choice: the Making of the Ukrainian Jew», 2009). Персонажі книжки – українські євреї, а саме українські поети єврейського походження з подвійною тожсамістю. На одній із презентацій українського видання Автор пояснив, що не взяв до розгляду українських поетів єврейського походження, творчість яких не виказувала цієї «подвійности», а тому поза увагою опинився поет Абрам Кацнельсон5. Тож Петровському-Штерну йдеться про таких «українських євреїв», в яких й іменник («євреї»), і прикметник («українські») є рівнозначними. Такий погляд вужчий, ніж міг би бути в українського аналогу Парфьонівського фільму.
Мені здається, що в українському випадку, якщо нам ідеться про продукти масової культури, доцільно говорити не про відносно нечисельних, хоч і безперечно важливих «українських євреїв», а про велику тему «Україна та євреї». Так, на першому місці – Україна. Бо за майже тисячу років євреї – здебільшого «несвідомо», тобто без «навернення на українство», – робили різноманітні внески в українську історію та культуру, політику й економіку.
Якби гіпотетичний фільм «Україна та євреї» був можливим і я би долучився до його створення, то запропонував би розпочати, як вступ з історичного віддалення, з присутности євреїв ув еллінських полісах Північного Причорномор’я. Не забув би про історію кількох купців хозар-юдеїв, про яких ідеться в загадковому Київському листі. Наступним би епізодом стало Київське повстання 1113 року. Не обійшовся би фільм без сюжету про те, як українці та євреї Сатанова спільно обороняють місто від нападу кримських татар. І не обійшовся би без сюжету, як українські козаки взяли штурмом і вирізали єврейську громаду Немирова. Мій принцип зрозумілий. І він відповідає «методу Парфьонова», хоч і розширює його за рахунок «безособових» сюжетів.
Окрему увагу варто би приділити «міту Одеси» і «міту Львова», а також його величности – Києву. Реальну й уявну історію цих міст неможливо представити без єврейської участі. Загалом серед численних персонажів гіпотетичного фільму були би й «єврейські євреї», й «українські євреї», і «російські євреї», і «польські євреї», і різні відомі еміґранти – вихідці з України. Звісно, й ті особи, які є персонажами Парфьонівського фільму. Велика увага приділялася би сучасним євреям України, зокрема й темі справді «українських євреїв», без лапок і застережень.
* * *
Таким чином, фільм Парфьонова наводить на думку, що тисячолітня історія українсько-єврейських відносин теж заслуговує на свій документальний фільм з елементами анімації. Але я не вірю, що ближчим часом це вдасться, хоча нам варто цього прагнути. Справа в коштах і ще раз у коштах! Парфьонівські фільми – дуже недешеве і при тому некомерційне задоволення6. Фільм «Російські євреї» профінансував єврейський фонд «Генезис». «Під» Парфьонова дають гроші. А «під кого» дадуть в Україні?
Що робити в Україні? Крім того, що втілювати «метод Парфьонова»: історія по-журналістські? Може, не буквально. Принаймні, якщо не можуть бути телефільми – можуть бути телепередачі. А сам Парфьонов мріє зняти два аналогічних фільми – «Русские грузины» і «Русские немцы». Зйомки першого з них розпочалися цим літом. Побажаємо успіхів Парфьонову – і собі в наших стремліннях!
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
1 Консультантом зйомочної групи фільму щодо єврейської історії Сатанова виступив краєзнавець Дмитро Полюхович. Звертаю увагу читачів на його популярні статті про оборонні синагоги та єврейський цвинтар Сатанова:
1) Дмитрий Полюхович. Оборонные синагоги как воплощения духа Хануки (12 декабря 2017 года) // U – Jew! Проект Объединённой еврейской общины Украины;
2) Его же. Кладбище историй. Секреты древнего еврейского зоопарка и зайцы-буддисты (9 сентября 2018 года) // Деловая столица.
2 Див., напр., інтерв’ю Дмітрія Кісєльова з Лєонідом Парфьоновим: «Кисельов. Авторське». Гість програми Леонід Парфьонов. Ефір від 19 листопада 2017 року.
3 Див.: Леонид Парфёнов в программе «Час интервью» (5 июля 2018 года) // Русское ТВ в Канаде.
4 Див.: «Хребет России» (Часть 1; Часть 2; Часть 3; Часть 4).
5 Див. презентації українського видання «Анти-імперського вибору» за участі Йоханана Петровського-Штерна:
1) Презентація у Центрі міської історії Центрально-Східної Европи у Львові 23 березня 2018 року;
2) Презентація у Центрі польських і европейських студій Національного університету «Києво-Могилянська академія» 27 березня 2018 року (Частина 1; Частина 2; Частина 3; Частина 4; Частина 5).
6 Див., інтерв’ю Юрія Дудя з Лєонідом Парфьоновим: «Парфенов – о преемнике, Серебренникове и мате / вДудь» (6 октября 2017 года).