Песиміст – це добре поінформований оптиміст, як кажуть у народі. А я би сказав: песиміст – прагматичний оптиміст, який забезпечує себе радісними звістками, якщо майбутнє не буде настільки песимістичним, як він передбачав, і не скаржиться на гнітючу дійсність, бо головні труднощі визначив наперед.  

Не сам один роблю передбачення про наукове життя. В останні дні старого року газета «Дзеркала тижня» запропонувала кільком експертам висловити прогнози майбутнього українського науки. Відзначу оптимістичний прогноз Тамари Гундорової, що ситуацію в науці покращать робота Національної ради України з питань розвитку науки і технологій та її наукового комітету, а також майбутнього Національного дослідницького фонду, який надаватиме грантове фінансування перспективним науковим проєктам. Тож є підстави для певного оптимізму! Тільки викажу жаль з приводу того, що в науковому комітеті, здається, тільки два гуманітарія – дві відомих філологині: згадана Тамара Гундорова й Ольга Воробйова. На жаль, слово «наука» зазвичай асоціюється з природознавством, а не з гуманістикою.

Пропоную читальникам у тезовій формі свої песимістичні погляди на майбутнє вітчизняної гуманітарної науки. Вони так чи інак стосуються всієї її інфраструктури, не тільки академічних інститутів та університетів, а й архівів, бібліотек і музеїв, без яких неможливі наука, освіта й просвітництво. Не беруся судити, чи всі мої роздуми доречні для представників точних і природничих наук, хоч і згадуватиму про них. Бо ж, на відміну від природознавства, гуманістика не пов’язана з виробництвом і технологіями.

1. Сировинно-експортний напрям економічного зростання. Українські підприємства експортують переважно сировину та предмети її первинної переробки. Саме цей напрям на сьогоднішній день визначає повільне економічне зростання української економіки. Очевидячки, ближчим часом годі сподіватися на розвиток технологічного виробництва і зміну характеру експорту. Навіть розвиток практик аутсорсингу – перенесення в Україну виробничих потужностей, а також написання програмного забезпечення на замовлення іноземних фірм, принципово не змінить ситуацію. Звідси сьогодні не можемо говорити про стале економічне зростання. Економічні прогнози залишу фахівцям, але самозрозуміло, що без господарського розвитку неможливо вийти на нові щаблі суспільного поступу.

2. Неоліберальна економічна політика української держави. За умов відсутности якісного економічного зростання, ведення бойових дій і хронічного дефіциту бюджетних коштів – держава взяла курс на зменшення своєї присутности в економіці та скорочення бюджетних витрат. Для бюджетників, зокрема – освітян і науковців, це означає скрутні часи. Чи можлива альтернатива? Збільшення економічної ролі держави можливо за умови зростання бюджетних витрат, а для цього потрібно підвищувати податки. Але без економічного зростання не збільшити податки. Тож поки маємо те, що маємо.

3. Перехід до відкритого суспільства. Відомий економіст Олександр Пасхавер постійно говорить, що передумова суспільного добробуту та сталого розвитку – якісна зміна соціяльних відносин. Для цього потрібно створити «суспільство відкритого доступу», в якому доступ до суспільних благ не буде фатально визначений грошима, спорідненістю, зв’язками, в якому головними цінностями стане не виживання і безпека, а самовираження і свобода. Саме за це виступає «Несторівська група», утворена авторитетними публічними інтелектуалами. Суспільним змінам сприятиме радше не сама гуманітарна наука, а гуманітарна освіта. А яка ж освіта – без науки? Але творення «відкритого суспільства» досі залишається відкритим, хоч і надзвичайно злободенним, питанням.

4. Гуманістика яко соціяльний індикатор. Скептично, хоч і не без сподівань, ставлюся до значення гуманітарних наук у сучасному світі. Хай там як, становище гуманітарного знання є промовистим індикатором суспільних цінностей. Якщо суспільство більше цінує здатність «здаватися», ніж «бути», то це відбивається на гуманістиці. Якщо суспільство більше цінує дипломи, ніж знання (або догми-машкари, ніж критичне мислення, як за радянських часів), то й од гуманітарних наук вимагають дипломи, ступені й звання, а не вироблення наукового світогляду та розвиток критичного мислення. Але чи встигнемо ми здійснити позитивні зміни, поки сувора дійсність не розчавить нас і нашу науку?

5. Державні очікування від науки. Сировинно-експортний характер економічного зростання та неоліберальна економічна політика визначають пріоритети бюджетних витрат: усе надмірне (на погляд розпорядників бюджету) – за мінімумом. Наші урядники – переважно вихідці з бізнесу, не пов’язаного з технологічними виробництвами, а тому ставляться до науки утилітарно. Оскільки основний фінансист науки та освіти – держава, то її керівники «замовляють музику». Від точних і природничих наук вони очікують нові технології, але це нереально. По-перше, фундаментальні науки не мають такої самоцілі. По-друге, прикладні науки залежні від виробництва. А останнє, як ішлося вище, в Україні наразі не дуже потребує нових технологій.

Від гуманітарних наук у вітчизняних реаліях вимагають «патріотизму». На початку 1990-х років молода українська держава підтримувала створення нових академічних інститутів, які – з погляду науковців – розробляють нові напрямки, а для держави – сприяють леґітимації українського націо- і державотворення. Однак наукові інституції не мають «патріотизм» за самоціль. Для цього держава і праве крило громадськости підтримують Український інститут національної пам’яті. Тож для сучасних урядників немає підстав забезпечувати наукову сферу, а наука поки не є питанням громадського життя.

The last but not least про наших урядників: хто купив собі дисертацію – той не буде підтримувати науку, позаяк у його очах науковці виробляють хіба «стоси паперу».

6. Ситуація у вищий школі. Вітчизняні університети добре виказують нашу орієнтацію на виживання, а не життя: «досить і цього» («и так сойдёт»). Такий підхід перетворює вищу школу, насправді, на вищу ступінь школи: як за первинністю викладання, так і за майже загальністю вступу до університетів. Якщо «досить і цього», то які можуть бути зміни? Якщо викладачі можуть вести кілька «пар» на день за мізерні гроші, то чому хтось, крім самих професорів і доцентів, має бути зацікавлений у поліпшенні становища вищої школи? Чи зацікавляться цим студенти та їхні батьки, зокрема, щоби не відправляти своїх дітей навчатися закордоном?

7. Гонитва за титулами. Наслідком обмеженого фінансування і навантаження в університетах стає посилення гонитви за «титулами» – ступенями та званнями. Донедавна запорукою перебування на кафедрі був ступень кандидата наук. Тепер кандидатів сила-силенна, а тому кандидатам треба ставати докторами. За таких умов, як кажуть у народі, «хто вище б’є – той краще грає»: хто швидше захиститься – той матиме надійніші позиції.

Чи є дисертація – дослідницькою працею? Бодай кваліфікаційною роботою? Хто не задається цими питаннями – той виграє! А нам залишається обурюватися фейковими та плагіатними дисертаціями. Скільки не вигадуй форм контрою, якщо стоїть питання про перебування на кафедрі та викладацьке навантаження, то чимало людей витрачатимуть свої зусилля не на тривалі дослідження, а на способи, як швидше отримувати ступені та звання.

8. «Приховане скорочення». Вище казав, що держава в особі її керівників через різні причини не має бажання підтримувати грошима академічну науку та вищу освіту. Виходом стає скорочення фінансування науково-освітніх закладів без ліквідації підрозділів і скорочення людей. Якби держава пішла на закриття наукових установ і скорочення штатів – довелося б обґрунтовувати свої дії та порушувати бюджетні зобов’язання, на що ніхто не піде. Тож уряд просто зменшує кількість грошей: «хай викручуються, ділять ставки на кількох і переходять на неповний робочий день». Назву таку стратегію «прихованим скороченням». Що з нього випливає?

9. «Принцип десяти матросів». Напевно, я не винахідник цього «принципу». Суть його елементарна: за умов «прихованого скорочення» той співробітник, який не витримує мізерної зарплатні та вирішує піти із закладу або взагалі зі сфери, рятує інших, позаяк на них перерозподіляється його частка фінансування та/або викладацькі години. Спробую виступити пророком із цим «принципом».

Припустимо, що на одній кафедрі працюють десять викладачів. Міцність їхніх позицій найбільша в «першого матроса» – «капітана корабля» – завідувача кафедрою, а найменша – в молодших членів «екіпажу» – нещодавно призначених доцентах або старших викладачах – «дев’ятого» і «десятого». Якщо «десятий матрос» полишає «борт корабля», себто кафедру, то його викладацькі години розподіляються між іншими «дев’ятьма матросами». «Дев’ятий матрос», який теж думав піти, залишається й отримує кілька десятих часток ставки у «спадщину» від «десятого матроса». Але продовження «прихованого скорочення» вимусить піти і його. Це врятує молодих доцентів зі стажем – «сьомого» і «восьмого». Але з часом вони вже не матимуть цілих ставок. І, може, вони теж постануть перед питанням: кар’єра або гроші?

10. Розшарування наукового середовища. І вчора, і сьогодні у своїх наукових галузях усі знають, хто чого вартий. Але зі зміцненням відмінностей між «дисертаційною» (з примусу – швидкою і відтворюючою) й «академічною» (в ідеалі – тривалою і новаторською) різновидами науки – посилиться й розшарування. Щоправда, для молодих науковців з прагненнями до «справжньої науки» це загрожує завершенням кар’єри на самому її початку – якщо вони швидко не захистять кандидатські та формально не поставляться до нових вимог для отримання звання доцента. Бо ж «справжні» іноземні публікації та стажування потребують не одного року праці.

11. Освіта і наука у квазі-становому суспільстві. Пропоную невеличку провокацію. Чому система вищої освіти та науки, як й інші суспільні системи, функціонує не так, як треба, і при тому продовжує існувати, досягаючи результатів не завдяки, а всупереч? Чи не означає це, що українське (і не тільки українське) суспільство існує за «своїми» законами?

Для відповіді на ці питання згадаю ідею Сімона Кордонского про переважно (хоч і не винятково) становий характер сучасного російського суспільства (див. його монографію: «Сословная структура постсоветской России». Москва, 2008). Зараз не звертатимуся до його концепції, але наголошу, що ідея про становий характер пострадянських суспільств є плідною для розуміння української ситуації. Наприклад, щодо освіти і науки.

Становому суспільству притаманна система привілеїв для різних станів, які визначають неоднаковий доступ до суспільних благ. З цього погляду, система освіти та науки працює ефективно: вона видає «титули» – дипломи, ступені та звання, – які надають привілеї. Власне, зміст досягнень, за які людина отримує «титул», важливий хіба що для самих освітян і науковців. Отже, чим більш злиденним і нужденним є становище освітян та науковців, тим простіше їхнє середовище піддається корупції, що вигідно квазі-становому суспільству. Хтось продає товари та послуги, а хтось – всілякі дипломи, наукові ступені та звання! А справи деяких залишають плями на всіх...

12. Горе молодим! Насамкінець не можу не наголосити, що скорочення фінансування вищої освіти та науки з одночасним зростанням формалізації та бюрократизації вимог для новачків – перешкоджають приходу до сфери молодих науковців. Частина талановитих людей не йде в «науку» або полишає її невдовзі після захисту кандидатської. Наукова молодь, яка ще не встигла здобути «титули», посади, зв’язки, – тим паче, якщо йдеться про людей, які працюють не в рідному місті, – стає найбільш вразливою для різних скорочень, створюючи головних претендентів на ролі «десятих матросів». Напевно, для молоді залишається гасло: «Еміґруй поки молодий!».

* * *

Чому все описане називаю «ситуацією на межі»? Бо, якщо все надалі йтиме настільки погано, то якість наукових і науково-педагогічних кадрів знижуватиметься. А дедалі більше талановитих молодих людей не зроблять життєвий вибір на користь науки або полишать сферу, поки вони ще молоді та здатні навчатися новим справам. Констатація кризових явищ і розуміння причин їхнього виникнення має бути відправною точкою для спроб покращити ситуацію. Звісно, якщо ми хочемо щось змінити і звернути увагу громадськости на проблеми освіти та науки. Бо самі по собі ані сто, ані тисячу науковців – не воїни для нашого поля.

* Дякую за дружні поради, які дозволили покращити й урізноманітнити цей текст, історикам Артему Харченку і Вадиму Назаренку й економісту Олександру Кравчуку.