Чи має юність свою історію?  Це питання, здається, було вирішене істориком культури Джоном Джілісом (John Gillis) ще 1974 р. у роботі «Молодь та історія. Традиція та зміни в європейських міжвікових стосунках з 1770 р. до сьогодні». Джіліс визнає, що основним поштовхом для його дослідження стали події 1968 р.; студентські революції, гіппі, боротьба з колоніалізмом в Південно-Східній Азії спонукали дослідника до досить, подекуди, радикальних, висновків.

Загалом, початок 70-х рр.  ХХ ст. – великий зсув у історичних дослідженнях, «зоряний час» історії родини.  За «старого ладу» розуміння молодості як життєвої фази розмите. Це, можливо, час від двадцяти до тридцяти п’яти, але за умов раннього дорослішання і старішання – ці рамки могли б бути перенесені з 13-ти до 29-ти років, часто пов’язані з початками статевої та шлюбної поведінки. Критика вікових поділів неминуча і дискусійна, як і прив’язаність змін до певних хронологічних меж. Та, так само, незаперечна риса європейської молодості ранньонового часу, що ледь більше половини населення доживало до 20-ти річного віку, кількість юні була обмеженою і вступали у молодий вік уже після природного відбору і наслідків дитячого травматизму. Вступ до «юності» передбачав низку ініціаційних практик залежних від народної побожності та соціальних поділів, рудименти яких збереглися до сьогодні.

У чому неймовірність обраного часу і чому 1770 р. – визначальний. Власне, 1770 р. взятий Джілісом доволі довільно, через обрахунки здійснені рівно через сто років 1870 р., що констатували істотне зменшення дитячої смертності і досить вагомий приріст населення у Європі, крім того, дуже знакову зміну в добробуті населення і викликами нових змін: безробіття, урбанізація, «нова релігійність», доступ до освіти, узагальнюючи, суперечності індустріалізованого суспільства, що і призвели відтоді до молодіжних рухів і певного вікового відособлення молоді у політичній сфері. Це відкриття і функціонування саме молодості як часу максималізму і досягнень було на диво швидким. За Джілісом після 1870 р. молодь визнали основним двигуном емансипаційних (читай революційних) рухів і міжвікове протистояння набуло непереборних рис критики молодих старших, а старшими молоді, конфлікту здавалося б перманентного, але у якому молоді урешті надали окреме слово. Можна сумніватися у теоретичних студіях над молодістю і віковими поділами та їхнє практичне втілення до сьогодні є незаперечним доказом використання концепту молодості як для підтвердження, так і спростування низки соціальних та політичних теорій. Розмиті терміни «молодіжна культура» чи «молодіжна субкультура» не викликають заперечень, кшталту, чи можна осмислити культуру віковими рамками? Політично визначення Джіліса теж не зовсім доцільне. Ідеї Джузепе Мадзіні  щодо «Молодої Італії» (1831) чи «Молодої Європи» (1834), хоч і не набули належної молодіжної масовості, як того хотілося засновникам, явища ранішого часу.

Джон Джіліс – історик з виразно лівими поглядами, для нього існують не одна, а кілька молодіжних культур (передусім, звичайно «робітнича» та «буржуазна»), а в середовищі самої молоді, незалежно від походження, історик виділяє оформлені упродовж ХХ ст. моделі поведінки: «стандартну» та «нонкомформістичну», взаємодія між тими двома моделями і визначають молодь як «основного творця історії», попри намагання «дорослого світу» контролювати і часто досить вдало молодіжні політичні процеси. Книжка Джіліса перекладена основними мовами, певно ж окрім української та і російської.

Дослідження історії молоді, особливо у галузі вивчення історії політичних рухів чи літературних груп, насправді, має низку дуже цікавих прикладів і в українському історіописанні та літературознавстві, однак, зрозуміло хронологічні рамки вивчення «молодих сил» прямують від визначеного Джілісом 1870 р., традиційні умови існування «молоді» до того часу віддані на офіру етнографам-антропологам. «Дорослий світ» самовіддано панує в історіографії, а шістдесятирічні авторитети (звичайно ж, в українському випадку з комсомольсько-комуністичним минулим та виразними виявами постійного конформізму, «інакше ж не можна було») посилено критикують молодь, яка робить революції, але не знає, що з ними «робити далі», от вони у часи своєї молодості, «коли розпадався Союз»,  правильно визначилися з «ким бути і що робити».

«Та не помітно їм згори, як сповнені надій, нові приходять до пори, сердиті молоді» - рядок з чудового вірша Олександра Гриценка початку 90-х чи не найкраще ілюструє зміну генерацій.

Ситуація після класика Джіліса на диво змінилася. Молодіжна культура виявилася можливою для продажу, а нонконформізм придатним до комерційного використання. Потреба на протест швидко була використана. Анархізм панк-культури – невід’ємна частина нового світу, використання комерцією особливостей протесту. Революції завжди ж містили у собі карнавальність і нові зсуви у мистецькому мисленні. 80-ті  - початок 90-х дозволяли по новому поглянути на історію молодості і закласти нові сумніви про молодіжну культуру, політику і протести. Як висловилися упорядники одного з німецькомовних збірників щодо цих подій: «від опору до комерції?». Основна проблема, що цінності, між тим доволі ліберальні, та поміркована політика, комерціоналізація молодіжних рухів не зовсім улаштовували осіб певного віку, віку спроб і сподівань, примхливого юнацького ідеалізму. «Кінець історії» свідчив про її початок.

Народжені у Європі після 1981 р. мало знали за власним досвідом про колоніалізм, імперії, тоталітаризм та неоднозначності особистісного вибору та і не бажали розуміти «чому ж усе так відбулося». «Нові праві» та й «нові ліві», віднайдення традиції та чергові розширені емансипаційні можливості (гендер, екологія, урбаністика, збереження спадщини) знаходили велике коло прибічників та противників, застиглий світ «буржуазних чеснот» усе ж дав свою тріщину, радикальні рішення знову найможливіші і повернення до ідеалів столітньої давнини: національної держави та соціального популізму очевидне. Покоління «віртуального світу» Інтернету дивиться незрідка на світ повз монітор і своєю діяльністю чи бездіяльністю підштовхує до нових політичних та соціальних експериментів. Саме ця генерація найцікавіша для майбутнього історика, а той, що жив оманою про зруйновані імперії та неможливість тоталітаризму, «кінець націоналізму» та рівність можливостей і, головне, з вірою у позитивне знання та винятковість регресу, пакує сакви зі своїми книжками, аби поставити їх закуритися пилом на полиці…може колись хтось і прочитає.