Print

 

 2017 01 27 masliychuk2

Читаючи інтернет ресурси, повсякчас натрапляєш на досить помітну риторику про «втечу в історію», що на сьогодні на просторі Східної Європи і поза ним відбувається велике посилання до минулого, а не мислення перспективами майбутнього.  Великий доступ до інформації роширив межі розумінь і збільшив кількість людей, що довільно тлумачать минуле. Державні і суспільні практики радше тяжіють до міфу, аніж академізму, апелюють до «правди», а не до візії завтрашнього дня. Цей настійливий «мейнстрім» нав’язується у руслі медійної політики, «науковість» історії «знищена», історик пропонує тенденційно підібрані факти, а історична політика містить у собі лише другу складову словосполучення. Для політика, чи, власне, навіть пересічного споживача інформації важливішим є авторитет церкви (релігійного діяча), відповідних державних структур, чи найнятого аналітика аніж науковця. Дані «треноси» почалися іще до часу виділення  історії в окрему науку і великих соціально-політичних перетворень ХХ ст. З цього часто виходять і висновки про «відповідальність історика» (бо історики «малюють кордони», «визначають ідентичність», «закликають до справедливості»).

Найпозитивнішим для істориків залишається те, що будь яка дисципліна буде тяжіти до історичного зображення: пошуку свого коріння і наративного викладу відображення своїх основних постулатів. На «світанку» продуктів Просвітництва на українських землях мені особисто спадає на  думку досить кумедний документ з обговорення підручника з «основ комерції» учителя Новгород-Сіверської гімназії Федора Каруновського. Каруновський (постать, яку ж певно не знайти в енциклопедіях) був дуже активним щодо відкриттів, він висловив припущення, що в околицях Полтави є поклади вугілля, а рослинність біля того ж міста можна використовувати для чищення тканин. 1810 р. він подав свого підручника, якого бракувало для гімназій імперії, до училищного комітету Харківського імператорського університету. Комітет доручив написати відгук ад’юнкту Шмерфельду (теж постаті поза довідниками). Шмерфельд побачив основну ваду підручника у суміші методів «історичного» та «систематичного». Замість того, щоб визначати і систематизувати поняття, Каруновський (учитель «естественной истории» (як тоді називали основи фізики і природознавства)), заходив у історичне зображення, в історію комерції. Для підручника Шмерфельд пропонував обрати один із методів, зазначаючи, що уникнути повністю одного чи іншого не є можливим, тому позитивно оцінив спробу автора. «Історичний метод» (чи «способ», як у російському перекладі міркувань Шмерфельда) – неминучий для донесення знань. Історик залишається при праці.

Масовість історичного знання і доступу до нього, «втеча у минуле» породжує велику критику професіоналізму істориків, їхнього нечуваного нехтування джерелом і, найгірше, слабкості і недалекоглядності, що призводять до політичних поразок і соціальних катастроф. Звинувачення на диво старі і перебільшені. Історик діє у певних умовах і, насправді, зовсім не сидить у замкнених вежах (хоча б мені того хотілося). З точністю до навпаки – ті порухи, що здійснюють науковці, через певний час стають надбаннями університетських та шкільних підручників, ідеологій та пропаганди, а насичений джерелами та відстроненістю історичний твір – основою для неймовірних висновків. Найгірше – це відмова ті твори читати, малоосвіченість і призводить до апеляцій про недолугість і непотрібність праці історика. Але для суспільства спраглого до історії, насправді, історик необхідний. У листі до Василя Полетики того ж таки 1810 р. «малоросійський патріот» і великий колекціонер документів та старовини Андріан Чепа не приховує свого позитивного ставлення до вчителя і директора «народних шкіл», автора підручника з російської історії для училищ Максима Берлинського. От якби ж то, пише Чепа, Берлинський взявся редагувати на «підписку» журнал з «малоросійської історії», а через нашого «директора пошт» (напевно ж Йосипа Судієнка)  взялися поширювати, від того було б чимало користі, відкрилися б маса свідчень, що «припадають пилом». Чепа, володіючи великими зібраннями історичних документів, якого той самий Берлинський називає своїм «ментором», усе ж апелює до «фахівця», учителя історії та географії. Це один із нереалізованих проектів надто, як на мене, цікавих на початках національного руху. Історик тут просто необхідний.

Найближче, що напевно очікує простір – «втома від історії», її ж було останнє десятиліття забагато і, відповідно, розуміння певної релятивності історичного процесу. Це певною мірою неминуче. Ідеалізований перший попечитель Харківського навчального округу освічений і французькомовний, свідок падіння Речі Посполитої та скептик щодо її відродження, граф Северин Потоцький, за спогадами, професора Людвіга Якоба, усе ж десь 1807 – 1808 р., повсякчас говорив дурниці професорам університету і не було такого, якому б він певної дурниці б не сказав: «Наприклад, професору латини та грецької мови він якось сказав: «Ах, господи! Знову ця латина! Студентам вона не потрібна, та й дворяни не хочуть її вчити». Іншого разу він сказав професорові історії: «Що користі від історії? Це все брехня!»».

 Та кордони, як бачимо, недомальовано, ідентичності недосформовано, і спраглі до ілюзій потребують «справедливості».