Print

gaukhman mykhaylo

Наприкінці 2016 року Інтернет-порталу HISTORIANS.IN.UA виповнилося п’ять років. «Офіційно» сайт веде свій початок од 1 січня 2012 року. Але перші публікації, наскільки пам’ятаю, з’явилися напередодні того Нового року. Перший ювілей дарує вдалу нагоду підбити підсумки та окреслити перспективи. Наразі зосереджуся не на самому сайті, а на його додатку – спільноті HISTORIANS.IN.UA у соціяльній мережі «Facebook» і загалом Інтернет-дискусіях, які ведуть «гісторіанси» – постійні учасники спільноти або тих дискусіях, які могли би зробитися цікавими для нас. Усі ці дискусії відображають обставини нашого історіографічного часу.

1. Числа проти ідей, або привид наукометрії

Почну з непростого питання «наукометрії» – кількісного вимірювання результатів науково-дослідницької діяльности. Судячи з вимоги Міністерства освіти і науки України для дисертантів публікуватись у журналах з наукометричних баз, ближчим і загалом небажаним майбутнім української науки буде впровадження наукометричних практик, точніше – адміністративного управління академічною та університетською наукою на підставі наукометричних показників. Сьогодні привид наукометрії блукає лабіринтами Інтернет-дискусій, а завтра – реальне чудовисько наукометрії заявиться на Вашу кафедру.

На сьогоднішній день наукометричні показники починають впроваджувати в адміністративне управління наукою в Росії. Адже «Російський індекс наукового цитування» (РІНЦ) з 2010 року є показником оцінювання ефективности наукової діяльности. Звідси виникає обґрунтоване побоювання того, що українські урядники некритично переберуть російський досвід. Чи не запозичать, під українською назвою, «Російський індекс наукового цитування», подібного до того, як російський «Єдиний державний іспит» зробився прототипом українського «Зовнішнього незалежного оцінювання»? Хай там як, російський приклад може бути корисним для розуміння наукометричних практик.

Нещодавно Інститут філософії Російської академії наук видав колективну монографію «Ідеї та числа»1. Спершу здається, дивлячись на заголовок, що книжка присвячена античній філософії, особливо Пітагору і його учнями з їхнім числами та Платону і неоплатонікам з їхніми ідеями. Насправді, заголовок відсилає до монологу Пушкінського Сальєрі про «повірку гармонії алгеброю». «Ідеї» – це філософські здобутки, а «числа» – наукометричні показники. Тема книжки: як оцінити результативність філософських досліджень?

Не буду буквально слідувати за главами праці, а зупинюся на принципових питаннях. Під «наукометрією» розуміють різні форми кількісного вимірювання результатів наукової роботи. До наукометрії належить урахування кількости публікацій і визначення індексів-цитування на підставі аналізу наукометричних баз – баз даних наукової періодики.

Доволі цікаво, що в книжці «Ідеї та числа» наукометрію зображають суто західною практикою. Натомість, саме поняття «наукометрія» запровадили в далекому 1969 році радянські наукознавці Васілій Налімов і Зінаіда Мульченко – автори однойменної монографії2. Можливо, ця книжка не потрапила в поле зору авторського колективу «Ідей і чисел», позаяк праця присвячена дослідженню «точних» і природничих наук. Книжка Налімова і Мульченко була випущена академічним видавництвом «Наука» за напрямом Головної редакції фізико-математичної літератури, а на обкладинці книжки вказано, що вона належить до «Фізико-математичної бібліотеки інженера». Але ж може бути корисною не тільки «природничникам» та інженерам.

Налімову й Мульченко йшлося не про управління наукою, а про вимірювання наукової активности з погляду «інформаційної моделі науки», одного з кількох вимірів і розумінь науки. Відповідно до інформаційної моделі, наука – це самоорганізована система, яка керує своїми інформаційними потоками3. Наукові публікації й утворюють ці потоки.

В ідеалі продуктивність наукових досліджень має відповідати кількісним показникам потоків наукової інформації. Однак, що вважати за «квант» наукової інформації? Налімов і Мульченко пропонували оцінювати кількість цитувань не окремих публікацій, а груп публікацій, які належать до певного напряму досліджень або наукової школи. Так можна подолати те, що буденною мовою називають феноменом «невизнаного генію». Як пишуть автори:

«Ми знаємо, що деякі праці, які містять дуже вартісні ідеї, але викладені у важкодоступній формі, отримують менший відгук, ніж вторинні публікації, в яких ті ж самі ідеї були представлені пізніше у формі, доступній для розуміння»4.

Але тоді потрібно поєднувати кількісні методи з якісними, за якими визначали би коло публікацій одного напряму або школи. Як це перенести до гуманітарних наук? Напрями та школи в гуманітаріїв бувають доволі розмитими або надто широкими.

Найбільша складність полягає в тому, що наукометричний підхід стосується тільки статтей, опублікованих у спеціялізованих журналах. Сучасна наукометрія обходить інші статті, індивідуальні та колективні монографії, збірники статтей, літературоцентричні та публіцистичноорієнтовані есеї, дисертації, археографічні публікації, словники та енциклопедії, рецензії та огляди, передмови та післямови тощо. Ба більше, ще Налімов і Мульченко у своїй книжці вдалися до розгляду підшивки авторитетного журналу «Вопросы философии» за 1966 рік. Вони підрахували, що у статтях журналу 82% посилань, або у середньому 9 з 11 посилань кожної статті, зроблені на книжкові видання5.

Важливе й те, що «наукометричні» періодичні видання, хоч і мають певний достойний рівень, але не обов’язково належать до авторитетних спеціялізованих видань у певних царинах наукового знання, як показано у статті Олени Романової про сходознавчі видання, опублікованій на сайті HISTORIANS.IN.UA6. Власне, про невідповідність наукометричної практики, орієнтованої на врахування статтей і цитувань зі спеціялізованих журналів, ішлося у відомому листі російського академіка Валєрія Тішкова7. Що для фізика добре – то для історика смерть!

І не тільки для історика! У квітні 2015 року журнал «Nature» опублікував Лейденський маніфест. Маніфест закликає не покладатися цілком на кількісні показники, а враховувати специфіку окремих дисциплін та експертні оцінки якости досліджень8.

1 Leiden Manifesto

Лейденський маніфест

Повернемося до «Ідей і чисел». Автори російської монографії, будучи справжніми філософами, окреслюють «загальне». Сучасний світ – скептичний. Він потребує відповіді на питання: «На що науковці витрачають публічні кошти?». «Природничники» зазвичай відповідають прикладами того, як теоретичні вправляння минулого призводили до технологічних проривів, а їхні плоди наші сучасники куштують чи не щомиті, заглядаючи на екран улюбленого смартфону. Однак ядерна фізика викликає підозри через великі грошові затрати. Згадаймо про андронний колайдер з неймовірними видатками на нього. На сьогодні тільки біотехнологічні студії викликають довіру: мовляв, сплине небагато часу й усіх вилікують та нагодують, завдяки майбутнім розробкам. Принаймні, поки ці дослідження викликають довіру.

А що відповідати гуманітаріям? Перенесемося на український ґрунт. Сучасна українська історіографія сформувалася в результаті «націоналізації» радянських наукових інституцій у 1990-ті роки. З погляду інституцій мало що змінилося, а майже все залишилося:

1. система надання вчених ступенів і наукових звань, очолена ВАКом (нині ДАКом);
2. структура Академії наук, хоча з’явилися нові дослідницькі інститути (наприклад, Інститут української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського та Інститут сходознавства імені Аґатанґела Кримського);
3. система вищої освіти з обов’язковим, але другорядним значенням дослідницької діяльности. Значення науки для вищої освіти принципово не змінилося, попри зростання кількости вищих навчальних закладів загалом та університетів серед них зокрема.

Перенесемося до історіографічного поля. Потреби вищої освіти та леґітимації новітнього державо- й націєтворення вимагали зростання кількости істориків і відповідну тематичну орієнтацію праць більшости з них. Однак зараз немає такого попиту на істориків. Які чинники визначають сьогоднішнє «буття історика»?

По-перше, з чим ми зіткнулися, скорочення чисельности студентів і спеціяльностей, втрата курсом «історії України» обов’язкового характеру тисне на «світ істориків». Кафедри мають продовжувати готувати молодих кандидатів наук, а працевлаштувати їх стає дедалі важче. Університетські історики дедалі більше втрачають годин і ставок.

По-друге, з чим ми стикнемося, академічний характер сучасних наукових студій виявляється в орієнтації досліджень на демітологізацію суспільних, зокрема й науково обґрунтованих, уявлень та деконструкцію банальних ідеологій. На перший погляд, це виглядає диверсією гуманітаріїв проти «своїх» держави та нації. Трохи постмодерні гуманітарії опиняються руйнівниками не дуже модерної держави. Мовляв, замість того, щоби працювати над національною єдністю – науковці її підважують.

Певна річ, це тільки перший погляд. Бо нові підходи опосередковано працюють на переосмислення ролі держави у суспільстві та піднесення значення громадськости, орієнтовані на критику етноцентричних переконань та етнічної моделі націєтворення. Але зазвичай опосередковано! Бо це ж академічна наука, не завжди присутня в громадському житті. Тож чи зрозуміє суспільство нашу відповідь на питання: «Для чого ми вас утримуємо?».

На останнє питання й має відповісти наукометрія. Наукометричний підхід відсуває на другий (чи десятий?) план міркування про зміст досліджень. Може, це й добре для істориків? Бо інакше, за умов сучасних «війн за пам’ять», чи не зіткнемося із загрозами повернутися до домінуючих ідей, принаймні, стосовно суспільно важливих питань націєтворчого характеру – на кшталт «стандартизованих» пояснень війн і революцій, геноцидів і не-геноцидів?

Наукометричний підхід пропонує оцінювати працю дослідників майже так само, як і виробництво речей. А це й погано! Бо урядник, який займається (чи займатиметься) управлінням у науковій сфері, сам не є науковцем, а тому не здатен зважати на різні нюанси. Як скаржиться в «Ідеях і числах» відома дослідниця Наталья Мотрошилова:

«...[К]еруючі інстанції ставляться до науковців і наукових співтовариств з апріорною підозрілістю, як до людей, які прагнуть обдурити, вдатися до фальшування, шахрайства, обкрадання держави...»9.

Підсумуємо, які завдання має адміністративне управління наукою:

1) визначення «продуктивности праці» науковців через кількісні показники;
2) диференціяція науковців за плідністю/цитованістю;
3) диференціяція науково-дослідних і науково-освітніх інституцій за сумарними показниками їхніх співробітників.

Результатами моніторингів за наукометричними показниками можуть бути рішення про фінансування тих чи інших науковців або інституцій. Що було би, якби наукометричний підхід був упроваджений просто зараз? Виходячи з тенденцій останніх років на пострадянському просторі та воєнного стану України (що зберігатиметься тривалий час), йтиметься не про збільшення фінансування для найбільш активних за публікаціями та найбільш цитованих науковців, а про не-зменшення державних витрат, бодай в абсолютних цифрах. Тих, хто мало публікується в тих виданнях, які включені в наукометричні бази, або мало цитується в таких виданнях – залишили би без ставок.

Бюрократичні наслідки запровадження наукометричного підходу в адміністративне управління могли би стати вдаром по академічній та університетській науці. Саме тому один з авторів «Ідей і чисел» запропонував замінити рейтинги за індексом-цитування – «коґнітивними мапами» в окремих дисциплінах. На коґнітивних мапах викреслюють «семантичні мережі», які складають із «центральних» і «периферійних» вузлів. Центральними вузлами стануть найбільш цитовані публікації, а периферійні – сформують менш помітні праці10.

Описаний підхід дозволить враховувати не стільки статті в наукометричних виданнях, скільки монографії та дисертації, позаяк зазвичай гуманітарії посилаються на них, а не на статті. Проте семантичні мережі унаочнять неминучу нерівність серед науковців: на «метрів» покликаються всі, а більшість науковців залишиться з мінімумом цитувань. Чи не виникне в чиновника від науки бажання заощадити б’юджетні кошти, фінансуючи тільки результативних «метрів»?

Головна ж проблема, як на мене, полягає в тому, що наукометричний підхід в управлінні наукою, як і майже всі бюрократичні практики, не розрізняє «сумлінних науковців» та «імітаторів науки». Бо життя працює на виразний поділ тих, для кого наука є життям, і на тих, для яких наука – лише сходи для інших справ. Тож наукометрія полегшить життя імітаторам, яким насамперед залежить на тому, щоби мати певну кількість публікацій неважливої якости.

Недарма автори «Ідей і чисел» згадують тезу російського психолога Алєксєя Лєонтьєва про «зміщення мотиву на мету». Простіше кажучи, якщо оцінюють виконання праці за певним показником, то діяльність буде спрямована не на себе саму, а на виконання цього показника. Інакше кажучи, метою науковців стане не розробка певної проблематики, а наявність публікацій у «наукометричних» журналах. Це застереження актуальне не тільки для імітаторів, а й для сумлінних науковців, яким доводиться виконувати певні звітні вимоги. Тоді, зустрівшись не з привидом, а з чудовиськом наукометрії, доведеться відчути себе Гамлетом чистої науки в королівстві чистої бюрократії.

2. Гроші для науковців, або дворовий футбол на академічному полі

Неодноразово доводилося чути, що українським науковцям для досягнення високих змістовних показників заважає відсутність грошей. Із цим неможна не погодитися. Якщо окремому «гісторіансу» дати додаткові гроші – він/вона зможе відмовитися від якоїсь підробітки, попрацювати в архіві чи бібліотеці в іншому місті, замовити нові англомовні монографії, піти на курси з вивчення відомої або невідомої йому/їй мові, засісти за написання монографії тощо. Якщо гроші давати конкретним людям – ситуація зміниться на краще.

Проблема полягає в тому, що скорочення фінансування академічної науки ставить її під загрозу знищення. На сьогодні в академічних інститутах запроваджений чотириденний робочий тиждень. Ширяться чутки, що наступного року буде триденний робочий тиждень. А університети не врятують ситуацію: скорочуються години, а з ними й зарплатні в університетських викладачів і кількість місць на кафедрах.

2 Institute Archeology February2016

Акція протесту співробітників Інституту археології НАН України проти зменшення фінансування фундаментальної науки та скорочення наукових співробітників(лютий 2016 року)

Що ж пропонують нам чиновники? Вони тільки підвищують вимоги, які мають вертикальний, директивний характер. Пригадую, як у 2012 році, коли тільки-но запрацював HISTORIANS.IN.UA, на сайті та в спільноті обговорювали важливість закордонних публікацій і комунікацій з іноземними дослідниками. Невдовзі з’явилося рішення ДАК про необхідність іноземних публікацій для дисертантів.

На перший погляд, виглядає так, ніби нас почули. Але ж сама наукова спільнота має вимагати від своїх учасників зарубіжних публікацій. Натомість у нас активна бюрократія, а не наукова спільнота, бо вчені ступені та зарплатню видає держава, а не авторитетні колеґи та інституції. Самозрозуміло, захист дисертації за складніших умов не означає зростання надбавки для кандидата або доктора, відповідно до ускладнення процедури захисту.

Дедалі більше! «Реформаторське» керівництво Міністерство освіти і науки України вирішило запровадити нові вимоги для здобувачів учених ступенів: знання англійської мови на рівні B2 та участь у міжнародних проєктах. Профільний комітет Верховної Ради України відкинув ці пропозиції. А тому їх перенесли на наукові звання. Щоправда, зараз обговорюється пом’якшення нових вимог.

Якщо подивитися з управлінського погляду: запроваджуються нові вимоги, які потребуватимуть додаткових зусиль і/або витрат, проте не збільшується фінансування. Простіше кажучи, за ці ж гроші – вищі результати! Як-то кажуть про дворовий футбол, «хто вище б’є – той краще грає».

Хай би збільшили кількість годин викладання англійської мови в університетах, щоби покращити мовну підготовку майбутніх науковців. Але ж на це потрібні гроші! А хто ж їх дасть?

Мені заперечать: це все важливо для науковця! яка наука без доброї англійської та міжнародних комунікацій! Але я відповім: у наших умовах знати англійську й узяти участь в міжнародному проєкті та мати сертифікат зі знання англійської й участі в міжнародному проєкті – не одне й те ж саме. Бо наші люди – талановиті!

Попит породжує пропозицію. Відомо, що вже пропонують туристичні поїздки, після яких можна отримати сертифікат про участь у міжнародному науковому проєкті. Можливо, українці підуть польським шляхом: деякі польські науковці «для галочки» організовують спільні проєкти зі своїми словацькими колеґами. Ну а ми з білорусами!

Мені заперечать: хай собі імітатори імітують, а сумлінні науковці мають бути сумлінним. Нема питань. Тільки згадую одну історію про своїх знайомих: два науковця вступили до докторантури, один захистився, а в іншого – затягнулася справа з написанням монографії. Так другому казали: «ну чого ти тягнеш – навіть він захистився». Оце «навіть» доволі промовисте.

Уявимо собі, що Вас, молодого науковця, після захисту кандидатської дисертації взяли старшим викладачем на рідну кафедру. Від Вас вимагають виконати нові вимоги для отримання звання доценту. Ви сумлінний науковець: пішли на курси англійської та шукаєте грантові конкурси для власного проєкту. А якийсь Ваш колеґа, який не відзначається науковою сумлінністю, здобув потрібні папери «швидкісним» – формальним – шляхом. І Вам скажуть: «Чого Ти тягнеш з доцентством? Навіть він виконав вимоги!». Колеги все про всіх знають. Але то Вам потрібна наука, а кафедрі потрібен доцент!

Як реформувати систему? Розумні люди кажуть, що необхідно відмовитися від практики надання ступенів і звань державою. Науково-дослідні інститути та справді автономні університети мають це робити самі. Так наукова спільнота самоорганізується!

Теоретично все правильно і перспективно. Нема питань. Але що буде практично і просто зараз? Згадую, як аспіранти бояться, що до дисертації виникнуть питання, що її відправлять іншій спецраді для висновку про її вартісність, що самого здобувача викличуть до ДАКу і змусять пояснювати, чому він вартий ученого ступеню.

А якщо жадані дипломи видаватимуть «рідні» інституції? Чи без зовнішнього контролю не станеться так, що на перший план вийде не відповідність – хай і формальним – вимогам, а «сімейственість» у відносинах між співробітниками? Якщо людина «своя» чи «людина своєї людини» – на її справжні здобутки не звертатимуть багато уваги. Відсутність стороннього контролю може призвести, як на мене, до зниження рівня вимог до здобувачів учених ступенів і наукових звань. Принаймні, в перші роки.

Який вихід із цього лабіринту з Мінотавром бюрократії? Вбачаю рятівну нить Аріадни в наших комунікативних практиках – майданчиках для обговорення проблем науки (а також освіти й культури) та громадських асоціяціях науковців. Одним із цих майданчиків, на мою оптимістичну думку, є взаємопов’язані сайт і спільнота HISTORIANS.IN.UA.

Замість висновків

Що являє собою наше історіографічне покоління? Мені йдеться про приблизно тридцятирічних, які ввійшли в науку в останнє десятиліття і вже захистили свої кандидатські дисертації. Ми відчинили для себе двері «світу істориків», коли університети збільшувалися, а зарплати зростали. Але ми думали не стільки про це, скільки про нові можливості, які відкриваються перед сучасними науковцями.

Сучасний світ розсуває межі та стирає кордони! Якщо Ви справді цього хочете – Ви маєте перспективи отримати й нові зарубіжні книжки, і далекі закордонні поїздки, і відсутність тематичних обмежень – все що потрібно науковцю. Проте реальність виявляється складнішою. Коли ми ввійшли в науку, університети перестали зростати, а потім настали революційно-військові 2013–2014 роки.

Ми маємо багато можливостей, але маємо мало ставок. А ті посади, які маємо, нас не прогодують. Виходячи із цих сірих обріїв перед молодими істориками (і не тільки істориками), для нас найважчим вантажем стають сьогоденні «реформи». Бо ми не маємо кількох «стільців», зв’язків та імені, які полегшили би нам життя та дозволили б уберегти свої академічні позиції. Що ж тоді для нас важливо?

Будучи оптимістом, скажу одне: спілкування! Спільні ініціятиви дозволять формулювати позицію, яку буде можливо представляти «назовні» – суспільству та владі. Сьогодні ми бачимо, що науковцям доводиться страйкувати. Припускаю, що це, хоч і оптимальний станом на 2016 рік, але не єдиний спосіб обстоювати свої інтереси, щоби вберегтися від прагнення урядників скорочувати витрати та посилювати контроль. Бо раніше чи пізніше доведеться йти зі своїми вимогами та проблемами не тільки до влади, а ще й до громадськости.

  1. Идеи и числа. Основания и критерии оценки результативности философских и социогуманитарных исследований. – М.: Прогресс-Традиция, 2016. – 272 с.
  2. Налимов Василий, Мульченко Зинаида. Наукометрия: изучение развития науки как информационного процесса. – М.: Наука, 1969. – 192 с.
  3. Там же. – С. 6.
  4. Там же. – С. 116.
  5. Там же. – С. 113.
  6. Романова Олена. Орієнталістика vers наукометрія. «Оскопусування» чи «оскоплення» української гуманітаристики? Неграматичні зауваження до її проблем (4 грудня 2015 року) // HISTORIANS.IN.UA.
  7. Письмо академика-секретаря ОИФН РАН В. А. Тишкова руководителю ФАНО России М. М. Котюкову (25 августа 2014 года) // Реорганизация Российской академии наук 2013.
  8. Лейденский манифест для наукометрии / Пер. с англ. А. А. Исэрова // Реорганизация Российской академии наук 2013.
  9. Мотрошилова Н. В. Оценки эффективности и признания труда учёных в контексте современных дискуссий // Идеи и числа. Основания и критерии оценки результативности философских и социогуманитарных исследований. – С. 232.
  10. Баранов А. Н. Семантическая сеть как инструмент гуманитарной науки // Идеи и числа. Основания и критерии оценки результативности философских и социогуманитарных исследований. – С. 213–215.