Після скандальної ухвали сейму про визнання волинської різні 1943 року геноцидом, ще більш скандального однойменного фільму та «Маршу Незалежності» 11 листопада, під час якого група польських націоналістів спалила український прапор, напрошується закономірне питання: чи варто нам боятися поляків?

Незрозуміла Польща

Протягом кількох декад в інформаційному полі України існувала лише одна країна – Росія. Всі інші з’являлися час від часу залежно терористичних актів, трагедій та іншого форс-мажору. Дешевий газ був помітніший за польські стипендії для українських студентів; війна з Росією накрила забуттям те, як Польща підтримувала українців і на самому Майдані, і на численних міжнародних майданчиках в Брюсселі. Якщо на Польщу й дивились час від часу, то лише для того, аби «поставити її за взірець реформ», але тільки на папері і без особливого успіху. Натомість все, що робила для України західна сусідка вважалося очевидним, таким що не потребує окремої уваги і сприймалося як належне.

Проблема навіть не в тому, що волинські розборки загрожують стати початком кінця польсько-української дружби, а в тому, що дружби й не було. Була одностороння підтримка Польщею України, гуманітарна допомога, промоція нашої країни в ЄС і допомога від тисяч поляків, які збирали гроші, теплий одяг, ліки для українців у найскладніші моменти. У той же час, над поляками тяжіло (й далі тяжіє) питання минулого. Про це неодноразово говорили і Андрій Портнов, і Ярослав Грицак і Тімоті Снайдер: пам’ять про волинські події у поляків жива і присутня, це щось справді наболіле й не викричане. І якщо поляки мовчки проковтнули «політику пам’яті» Ющенка, ляпас українського парламенту колишньому президенту Комаровському і, нарешті, проспект Бандери, то тепер от взяло й прорвало. Тож, маємо все одразу: і ухвалу і фільм і спалення прапору під час Маршу Незалежності 11 листопада.

Марш Незалежності і його значення

Протягом кількох років поспіль – і тоді, коли при владі була ліберальна Громадянська Платформа і тепер, коли маємо консервативну партію Право і Справедливість (ПіС), – більшість маршів незалежності у Варшаві відзначались ексцесами, скандалами й вандалізмом. Щороку в той самий день у центрі міста «за традицією» збираються націоналісти, маргінали й радикали, аби виплеснути свою енергію «голосних і непочутих» й утнути якусь витівку: то йдуть до російського посольства, то просто вандалять, кричать, матюкаються, п’ють, б’ють і кидають димові шашки. Цього року, як то кажуть, сам Бог велів, взятись за українське питання. Але важливо розуміти те, що спалення українського прапору групкою польських маргіналів під час Маршу Незалежності не свідчить про настрої польського суспільства і навіть про настрої значної його частини. Як і в Україні, націоналісти найголосніші, але одночасно і найслабші політично, адже вони поза парламентом.

Після того, як на зміну ліберальної Громадянської Платформи, до влади прийшов консервативний (чи навіть ультраконсервативний) ПіС на тлі «ОРБАНізації» Угорщини та підйомі правих партій у Європі, українці, зі своєю любов’ю до спрощення, охрестили ПіС націоналістами, а ще простіше – нациками. Аналогічно, багато хто у Польщі, Франції, Італії та інших країнах нациками вважає саме нас, українців. Подібно до того, як ми сприймаємо польський Марш Незалежності (як «шабаш націоналістів»), – ставились і до маршу з факелами «Свободи» або ж до самого факту існування Правого Сектору у Західній Європі. Націоналісти у Польщі, так само як і націоналісти в Україні – гучні, але неприсутні (або майже неприсутні) у владі. У польському сеймі їх не більше ніж в українському парламенті. А саме – менше десяти: ті, яким вдалося потрапити у парламент у списках партії Кукіза.

Націоналісти vs консерватори

Аби зрозуміти різницю поміж націоналістами й консерваторами у Польщі, варто подивитись на дві головні ідеологічні течії, від яких бере початок теперішній політичний ландшафт: доктрина Юзефа Пілсудського – соціаліста, який поділяв ідею багатокультурної Польщі і доктрина Романа Дмовського – антисеміта, расиста, українофоба й апологета «етнічно чистої, білої Польщі». До доктрини останнього у Польщі апелюють лише націоналісти, які на політичному спектрі знаходяться набагато правіше правлячої партії ПіС, а їхня реальна вага дуже низька.

Перебільшенням також буде твердити, що консерватори цілковито поділяють ідею багатокультурної Польщі Пілсудського, адже вони, наприклад, категорично проти біженців, мовляв захищаючи традиційні (релігійні) цінності. Окрім цього, ПіС відстоює так званий «господарчий патріотизм» і виступає за зміцнення національних інтересів і їхню перевагу над спільноєвропейськими в ЄС. Але на відміну від маргінальних націоналістів, в політичному ДНК Права і Справедливості немає ані антисемітизму, ані расизму ані українофобії, а є лише прив’язка до традиційних цінностей. Доказом цього є хоча б особа нещодавно призначеного посла Польщі в Україні Яна Пекла, який є давнім другом України. Варто ще раз наголосити, що з багатьох міркувань, зокрема й геополітичних, Польща навіть в поставі консерваторів (особливо в поставі консерваторів) виступає за добрі стосунки з Україною і великою помилкою було б розцінювати ПіС як націоналістичну антиукраїнську партію, а цілу Польщу як країну, де не люблять українців.

Олександра Іванюк - докторантка Університету Марії Кюрі-Склодовської