Як сучасна громадськість працює з творення українського «Свого», зберігаючи та збільшуючи неоднорідність громадського життя? Як революція впливає на ідентичність, а конкретно – Революція Гідности на сучасну українську ідентичність, на те, що об’єднує і що роз’єднує людей?
Олександр Ройтбурд «Тарас Шевченко»
(із серії «Если в кране нет воды..»)
Для відповіді на це питання звернуся до чотирьох текстів останнього часу. Першим візьмуся за оптимістичну колонку відомого художника Олександра Ройтбурда до 25-річчя незалежної України. Якою була Україна? Ройтбурда кортить цитувати без упину:
«Я бачу країну, роздерту протиріччями, бачу невирішені проблеми, брак розуміння їхньої значущости та волі до вирішення.
Двадцять п’ять років тому Україна не завоювала незалежність, а волею випадку отримала її, практично в подарунок.
Усі ці роки в країни не було сполучної політичної ідеї, така собі клаптикова ковдра. Творці державної ідеології, які не зуміли знайти у сучасні українській реальности ґрунту для вибудовування нової національної ідентичности, розпочали шукати її в історичному минулому.
Локальні історичні пам’яті конфліктували між собою. Народні маси на сході дружно ностальгували за совком і довірливо дивилися російське телебачення. На заході країни розквітав локальний культ УПА»1.
Що сталося гарячою зимою 2013–2014 року? Звісно, з подробицями, наведеними Ройтбурдом, історики не погодяться, зате до логіки питань немає:
«Український народ зрозумів, що стоїть перед критичним вибором: або ми в перспективі стаємо частиною цивілізованого світу, або потрапляємо в компанію політичних марґіналів на чолі з Росією...
У цей день кучмівська банальність “Україна – не Росія” наповнилося сенсом і стала маркером нашої самоідентифікації. Химери “крові та ґрунту” відійшли на другий план.
Ми зрозуміли, що ми всі в одному човні, й тільки від нас залежить, куди він попливе».
Україна отримала свого «Чужого» – Росію ще до втрати Криму та війни на Донбасі. А що маємо зараз? Політики знову не можуть сформулювати загальні ідеали нації:
«Питаннями формулювання сполучного для всієї України меседжу, через його нонпрофітність у короткотривалій перспективі, в нас традиційно займаються не найбільш компетентні та стратегічно мислячі люди.
Сьогодні порядок денний формулюють прибічники простих рішень».
Що ж може наповнити спільним змістом громадське життя України? Потрібно розплющити очі на минуле та сучасність і творити національну культуру:
«Україні потрібні не духопіднесені міти, а складна, суперечлива, не завжди приємна правда. Україні потрібно не стирати пам’ять, а осмислювати минуле та вилучати з нього уроки. Й множинність локальних пам’ятей – це те, на що доведеться зважати.
Та й ще. Джерело національної ідентичности – національна культура. Саме культура генерувала сенси та створювала нації. Саме культура є маркером ставлення до країни у сучасному світі».
Десь я чув заклики про культуру яко стрижень нації. Це ж у дусі Миколи Хвильового! Через сто років приходимо до аналогічних проблем. Сього разу все вирішимо. Але не без перепон. Про це в песимістичній колонці філософа Олексія Панича. Песимістична не для Автора, а для мене. Він описує поділ української громадськости після 2014 року на два табори – «лівих» і «правих»:
«Двома основними “фракціями”, цілком очікувано, стали традиційні для європейського політичного спектру “праві” та “ліві”. Перші роблять більший наголос на національній згуртованості, вітають або спокійно сприймають реабілітацію ОУН-УПА, найгостріше реагують на загрози національній безпеці та найактивніше організуються для силової протидії ворогу. Натомість для других найголовнішими є ідеї громадянської рівності та справедливості, а до спроб національного згуртування вони ставляться прохолодніше, або й з відвертою підозрою. З певними обмовками, я б сказав, що перші на сьогодні найбільше живуть у “зоні війни”, а другі – у “зоні миру”...»2.
Ніде правди подіти. Українська громадськість справді поділена. Стосовно питань національної безпеки – не коментую, бо не знаюся на цьому. Але щодо «дискурсу війни» маю відкрите питання: чи «мова війни» посилює обороноздатність держави? Якщо згуртовує суспільство – так, а якщо протиставляє одну групу іншій – ні. Історико-культурна аргументація так званих «правих», які наразі переважають серед громадськости, зрозуміло, аж ніяк не сполучає українське суспільство.
Проблема сприйняття «зони війни» та «зони миру» була поставлена в попередній статті Олексія Панича. Зокрема, він справедливо нарікає на перенесенні «мови ворожнечі» на цілком мирні справи (курсив автора. – М. Г.):
«...“[М]ова ворожнечі”, на превеликий жаль, має в Україні значно ширше ходіння: вона застосовується і відносно внутрішніх переселенців, і відносно окремих релігійних спільнот, і – дуже широко – відносно великої кількості посадовців, журналістів, громадських діячів, і просто пересічних громадян, зокрема у ситуаціях, коли їх, справедливо чи ні, підозрюють у “сприянні ворогу”, інколи просто за ознакою їхньої належності до певної суспільної групи (“донецька прописка”, конфесійна належність до УПЦ МП тощо). Такі прикрі ситуації, безумовно, слід долати – коли йдеться про нагнітання ворожнечі в тій суспільній зоні, яку ми вважаємо внутрішньоукраїнським “станом миру”»3.
Справді, ситуація на Донбасі – окрема справа. І вона потребує іншого підходу, ніж обговорення історико-культурних питань у загальноукраїнському масштабі.
Загалом погоджуючись з позицією Автора, висловлену в його дванадцяти тезах, маю дві претензії до яскравого тексту:
1. Не завважено про ситуативність «лівих» і «правих». Сучасний поділ визначають історико-культурні спори, а тому «ліві» та «праві» пишемо в лапках. Не обов’язково, щоби «ліві» були соціялістами або комуністами, а «праві» – консерваторами чи християнськими демократами. Саме тому в коментарях на «Facebook» Паничу закидали приписування лібералів до «лівих». Із запропонованої перспективи вітчизняні ліберали є «лівими», але тільки із цього ситуативного бачення;
2. Однозначно сформульована теза про «лівий інтернаціонал». Автор пише, що «ліві» схильні до пошуку міжнародних зв’язків, а через дії «лівих» українські «праві» виглядають на міжнародній арені чи не «фашистами». Мені здається, що на імідж України впливають минулі уявлення про неї, насамперед – історичні. Тому не варто винуватити «лівих», хай і зарубіжних, у псуванні українського іміджу. Поза рамками свого погляду залишу персональні приклади іноземних «лівих», наведені паничем, які нібито псують український імідж.
Додам, що «праві» не можуть сформувати свій «інтернаціоналі» не тільки тому, що опікуються винятково інтересами «своєї» нації або держави, а й тому, що европейські «праві» – підтримують Росію на світовій арені.
Мої незгоди випливають із недостатньої «софістикованости» аргументації. Вірогідно, тезовий виклад, до якої звернувся О. Панич, не сприяє поширеній аргументації. Але мені досить визначеної ним тенденції. Автор не вважає себе за песиміста:
«Відповідно, хотілося б висловити побажання, щоб на порядку денному української політики, на зміну локальним ідеологічним війнам “правих” та “лівих”, постали спроби порозуміння між поміркованими правими і поміркованими лівими, з перспективою їхнього спільного опору радикалам з обох кінців політичного спектру».
Мені ця оптимістична перспектива не здається близькою, поки не відбулися якісь серйозні політичні зміни. Для мене цей текст є песимістичним, бо ми знову повертаємося до порядку денного 2004–2013 років: «бої за пам’ять» та «мовне питання». Поки першого більше, а другого – менше. Зате про геополітичну орієнтацію України ніхто не сперечається. Та й про державній устрій поки всі мовчать.
На сьогодні соціяльно-економічні справи та культурно-освітні проблеми відходять на другий чи десятий план громадської думки. Оце й погано. А сучасна полеміка може знову підважувати «український проєкт», як бувало раніше. Й не варто забувати, що ініціяторами набридлих суперечок є все ж таки т. зв. «праві», а не т. зв. «ліві». Так загальну згоду 2014 року заступила нескінченна колотнеча про історичну пам’ять, шкідлива для всіх.
Варто не забувати очевидну річ, що права людини, европейські цінності, національні інтереси та українські проблеми ніяк не ворожі одні одним. Варто звернутися до запитування філософа Тараса Возняка про ґлобальні та національні перспективи, які становлять єдність у розмаїтті:
«...[В]исновки аналізу спокуси націоналізму та виклику ґлобалізму обов’язково... будуть різними – вони залежать від позиціонування самого аналітика.
Якщо аналітик премордіанець, почвєннік, націоналіст, традиціоналіст, то він неминуче стверджуватиме, що культура існує лише у конкретних формах – національних, регіональних, мовних, релігійних, і т. д. Тобто зводитиме культуру до конкретики і часткового.
<...>.
Якщо ж аналітик ґлобаліст, ліберал, людина світу і навіть, о Боже, лібертен, то він неодмінно бачитиме культуру як генералізацію поступових ідей – прав народу, нації, спільнот, людини і навіть тварини чи ландшафту, який має право зберігатися і ми маємо це право ландшафту оберігати! Тобто для нього культура – це поширення цивілізації, цивілізування якомога ширших обширів світу.
<...>.
І тут проявляється ще одна дихотомія – дихотомія суб’єктивного (неначе суб’єктивного), часткового, національного та об'єктивного (неначе об'єктивного), генералізованого, загальнолюдського (+ тварини, + ландшафти і т. д.)»4.
Дихотомія загального та окремого, ґлобального й національного не є фатальною. Можливо, українську громадськість варто визначити яко спільноту дискутантів з приводу певних тем. А що тоді робити із пересічними українцями, які не беруть участь у цих спорах, хоча не є сторонніми щодо них?
Окрім оптимістичних і песимістичних перспектив, які розглядають розмежування всередині «своїх», існує реалістичне бачення. Воно більш песимістичне щодо сьогодення і більш оптимістичне стосовно завтрашнього дня. Реалістичний підхід убачаю у відкритому листі філософа Олександра Єрьоменка, переселенця з Луганська. Він піднесено оцінює Революцію Гідности:
«Для мене безсумнівна велика правда Майдана. Той Майдан, який стояв в ім’я европейських цінностей, є видатною подією не тільки української, а й світової історії. Европейський вибір є правильним вибором, европейські цінності є добрими цінностями. Добре майбутнє – за тими країнами, які йдуть за европейським шляхом розвитку. Активісти, які мужньо стояли на центральній площі столиці, відважні герої Небесної Сотні, які полягли за праве діло евроінтеґрації, викликають моє щире захоплення»5.
Автор захищає Евромайдан од обвинувачень у «націоналізмі» (звісно, радикальному етнонаціоналізму в дусі ОУН) та наголошує на нормальности його неоднорідного характеру:
«...[Б]удь-який масштабний соціяльний рух неоднорідний. Цілковитої гомогенности ніколи не існує, і, напевно, вона й не потрібна. Й драматизувати факт неордіности соціяльного руху не варто. Питання в тім, який складник переважає. Втім, і цей складник ніколи не буде абсолютно однорідним, і переважання його ніколи не буде повним. Це звичайна діялектика історичного процесу. В цьому плані Майдан не оригінальний».
О. Єрьоменко розділяє «правду» та «хибу» Евромайдану. «Правда» полягає в европейських цінностях, за які він виступив, а в чому «хиба»? (виділення автора. – М. Г.):
«Головна хиба Майдану полягає в такому: коли полум’яні оратори та політики, які долучилися до них, проголошували: “Ось вона – воля українського народу! Майдан виражає волю всього українського народу!”, – то це була неправда.
Коли я сперечався зі своїми луганськими приятелями про київський Майдан..., вони часто казали мені: “Київ – це ще не вся Україна. Майдан – не вся Україна”. І на цей аргумент мені не було що відповісти.
Майдан узурпував думку всього українського народу, він не мав права виступати від імені всього народу України. У цьому – хиба Майдану, яку не прикриє безсумнівний героїзм майданівських подвижників.
Основна маса громадян України не дозріла для европейських цінностей. Вони зовсім не культивують їх у своєму повсякденному способі життя. Більша частина громадян України – доволі консервативні, зашкарублі, які в глибині душі затамували радянськість, конформісти».
За словами Єрьоменка, в українському суспільстві наявний розрив між европеїзованими активістами та радянським – за способом мислення та життя – простолюдом:
«Трагедія сучасної України – у величезному розриві між просвіченими прошарками суспільства і темною, неосвіченою, відсталою народною масою, яка вийшла із совкової шинелі. Цей розрив властивий не тільки Україні, просто в нашій країні він виявився в найбільш драматичній формі».
Подібні нарікання на розмежування активістів-волонтерів і пересічних громадян неодноразово чув і від «френдів» на «Facebook», які закидають своїм співгромадян байдужість до злободенних проблем і залюбленість у телевізійні шоу. Автор листа доходить кінцевого висновку, що в Україні потрібно вести культурну роботу серед населення. Про те ж саме каже Ройтбурд і про подібне писав Хвильовий.
Стосовно культурної роботи та презентації революційного недавнє-минулого, зверну увагу на замітку журналіста Олександра Зінченка з приводу запланованого до створення «Музею Майдану» (або «Музею Свободи»). У цьому тексті, як і в листі О. Єрьоменка, наголошено на потребі критичного погляду на сучасні події, навіть за умови їхньої неминучої мітологізації.
Порівнюючи проєкт Музею Майдану з наявним Музеєм Варшавського повстання, Автор пише, що «задача Музею Майдану/Музею Свободи – так само [як і Музею Варшавського повстання. – М. Г.] стати для українців музеєм ідентичности, але, водночас, спромогтися на універсалізацію переказу цих подій для інших людей з усього світу», позаяк міт Майдану набув значення «нового засновницького міту»6.
Музей Майдану, на погляд О. Зінченка, не повинен бути авторитарним за своєю спрямованістю, а «перетворитися з музею готових відповідей на музей запитань», зробившись простором «критичного переосмислення подій». Однак висловлювання О. Зінченка про «міт Майдану» змушують мене згадати лист О. Єрьоменка з його стремлінням до критичного осмислення нещодавньої революції.
Сподіваюся, що стрижнем концепції нового музею та його експозиції буде надання відвідувачу можливости самому поглянути на сьогодення з різних позицій. Адже без дискусій про сучасність і про її вплив на нашу ідентичність годі сподіватися на підвищення культури громадського життя.
Відходячи від конкретно-ситуативних, іноді емоційних текстів, пропоную звернутися до концептуальної статті неакадемічного філософа Сергія Дацюка «Що таке дискурс Революції гідности?». Ця стаття може надати загальне розуміння значення революції для самоідентифікації її учасників і сучасників, понад усі ідейні протиріччя.
Стаття С. Дацюка була написана яко реакція на круглий стіл Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України «Дискурс Революції гідности» (27 травня 2016 року). В даному разі не маю на меті оглядати круглий стіл й аналізувати проєкт зі створення філософами словнику «Дискурс Революції Гідности» (або «Семантика війни: український вимір»)7. Додам, що на сьогодні наявні інші спроби укласти «словник революції»8. Не буду зважати й на некоректну критику учасників круглого столу з боку Дацюка. Мені цікавить позитивний зміст його статті.
Сергій Дацюк виходить з принципово новаторського характеру дискурсу революції. За його словами, «дискурс революції це перш за все революційний дискурс»9. У чому полягає революційність дискурсу революції?
«Дискурс революції має принципово інший онтологічний статус, ніж інтерпретація будь-яких подій революції. Дискурс революції завжди має межевий онтологічний статус, інакше це не дискурс революції».
«Межевий онтологічний статус» означає, що нова мова виходить за межі старої дійсности. «Дискурс революції» в революційний спосіб утверджує нову колективну ідентичність. Нова мова не тільки переосмислює реальність, а й задає бачення майбутнього:
«...[Р]еволюційний дискурс є поєднанням критичного дискурсу (критичні констативи), спонукального дискурсу (перформативи, тобто безпосередні наміри дії) та стратегічного чи перспективного дискурсу – футуродискурсу, який своїми перлокутивами безпосередньо і наочно творить футуропрактику».
Виходячи із цього, Сергій Дацюк визначив «три дискурсивні уявлення»:
1) «Бла-бла-дискурс». Якщо спрощувати – спільність інформаційного простору, коли не треба нічого пояснювати, бо всі розуміють про все. А якщо не розуміють – значить належать до іншого інформаційного простору;
2) «Контрдискурсії» – конфліктні дискурси, дискурси інших проєктів. Для дискурсу Революції Гідности таким дискурсом був дискурс Антимайдану, антизахідний та імперський дискурси, поширені в російському інформаційному просторі10;
3) «Футуродискурс» яко «концептуальна конкуренція моделей майбутнього». Звідси революція породжує нові бачення майбутнього. Взагалі С. Дацюку йдеться про відсутність української футурології11. Але ж річ не тільки у футурології – з «футуропрактикою» українцям поки теж не щастить.
Будучи істориком, додам од себе й «історичний дискурс», що являє собою сьогоднішні баченні минулого. Революція може утвердити нові або популяризувати ненові, але не поширені раніше історичні уявлення, змінити історичну культуру (по)революційного суспільства.
Олександр Ройтбурд «Будда Мамай»
Отже, революційність дискурсу (або дискурсів) революції призводить до (пере)формування «свого» інформаційного простору, переосмислення бачення минулого та майбутнього, уявлення про «друзів» і «ворогів». Інакше кажучи, «дискурс революції» задає ідентичність, заново визначаючи «Свого», «Іншого» та «Чужого». Постаті «Свого», «Іншого» та «Чужого» можуть на загал не змінитися, зате ідентифікація здійснюється з максимальною інтенсивністю, небаченою до революції.
Звідси випливає, що в «дискурсі Революції Гідности» українцями стають ті, хто підтримав революцію. Звідси Европа разом із США стає «Іншим» для України. А супротивники революції та Росія – «Чужим». Якщо йдеться про українських громадян, то на перший план, повторюся, за революційного часу виходить громадянська позиція, відсуваючи вбік етнічне походження, конфесійну та церковну належність, мову повсякденного спілкування тощо.
* * *
Що ж ми маємо за підсумками 2014 року? Зростання інтенсивности української самоідентифікації при розширенні меж «Свого», визначенні принадного «Іншого» як «европейських цінностей» (аналог «психологічної Европи» Миколи Хвильового, але не реальні суспільства країн Евроспілки) та відразливого «Чужого» у вигляді «російського світу» (насправді, зовсім не російської культури).
На завершення наголошу, що ідентичність завжди є ситуативною, хоч і вкоріненою в змістовні компоненти культури та соціяльні умови існування етнічної групи або національної спільноти. Базова конфігурація «Свій–Інший–Чужий» має сталість тільки в рамках певного національного проєкту або суперництва різних національних проєктів, і належить певній більш чи менш швидкоплинні епосі. Цей проєкт або конфлікти різних проєктів зазвичай задають війни та революції, навіть якщо ці війни гібридні, а революції – мирні. Бо непересічні події інтенсифікують національну ідентифікацію.
Плинність історії, особливо в останні двісті років, примушує нас пам’ятати про мінливість усіляких сучасних тожсамостей. Попри їхню залежність від наших історичних традицій і наших свідомих зусиль. Недарма на стіні у дерев’яній будівлі школи Віденського антропософського товариства висить табличка-застереження12:
|
Твій Христос – єврей, Твоя автівка – японка, Твоя піца – італійка, Твоя демократія – гречанка, Твоя кава – бразильянка, Твоя відпустка – турчанка, Твої цифри – араби, Твоя абетка – римлянка, А твій сусід – якийсь жалюгідний іновірець! |
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
[1]Тут і далі цит. за: Ройтбурд Александр. Майдан четырёх революций (24 августа 2016 года) // Українська правда. Життя.
[2]Тут і далі цит. за: Панич Олексій. Про українських правих і «лівий інтернаціонал»: [дванадцять тез про зміну українського політичного спектру і його міжнародне висвітлення] (21 серпня 2016 року) // День.
[6]Тут і далі цит. за: Зінченко Олександр. Яким має бути Музей Майдану/Музей Свободи (8 грудня 2015 року) // Українська правда.Життя.
[7] Див. сайт проєкту «Дискурс Революції Гідності: семантика новітньої України».
[9]Тут і далі цитую за: Дацюк Сергій. Що таке дискурс Революції гідності? (3 червня 2016 року).
[10] Докладніше див.: Дацюк Сергей. Дискурсивная война между Украиной и Россией (25 августа 2015 года).
[11] Сергій Дацюк сам пропонує теоретичне обґрунтування української футурології: ДацюкСергей.Общая теория работы с будущим (5 января 2016 года).
[12]Запозичено з: Каган Геннадий. Вчерашний мир сегодня // Цвейг Стефан. Вчерашний мир: воспоминания европейца / Пер. с нем. Г. Кагана. – М.: КоЛибри; Азбука-Аттикус, 2015. – С. 572.