Див.Сюжет 2. Страсті за Центральною Европою. Від Праги до Харкова
Ідентичність пов’язують з певною культурою. Під «ідентичністю» розуміють належність до етнокультурної спільноти з її цінностями та маркерами. Однак ідентичність у сучасному світі завжди кризова. По-перше, самі спільноти доволі непевні. По-друге, одні спільноти можуть утверджуватися за рахунок інших. Так, респектабельно бути «нацією-жертвою», а для цього має бути «нація-кат», що може цілком збігатися з «нацією-жертвою». По-третє, іноді спільноти конкурують між собою за привласнення чималих груп індивідуумів. Саме тому ми говоримо про ідентичність яко проєкт, а не просто належність до певного кола людей та ідей. Оскільки сучасна ідентичність зазвичай є національною, вона означає відповідність певній нації яко національному проєкту. Так ідентичність і нація мають проєктивний характер: вони принципово непевні та вимагають постійного потвердження.
Але поставлю питання прямо: що таке «власна» – національна – культура, з якої ми себе ототожнюємо? Взагалі, що таке культура?
Як на мене, придатним є формулювання відомого російського філософа Вячєслава Стьопіна. Він під «культурою» розуміє «систему надбіологічних програм людської життєдіяльности (діяльности, поведінки та спілкування), які розвиваються історично і забезпечують виробництво і зміну соціяльного життя в усіх його основних проявах» 1.
Продовжуючи за Стьопіним, культурні «програми життєдіяльности» представлені різноманітними ідеями, знаннями, віруваннями, нормами, правилами, стандартами, цінностями, ідеалами і т. под. Саме це формує соціяльний досвід людства. Сфера культуру забезпечує не тільки розробку та збереження, а й трансляцію цього досвіду між поколіннями. Ба більше, поява нових форм спілкування та діяльности неможливо без попередніх змін у сфері культури2. Так культура стає індикатором і рушієм суспільних перетворень.
Як бачимо, із загальним визначенням культури проблем не виникає. А якщо перейти до рівня конкретних культур? Наведу мою улюблену ілюстрацію етнічних стереотипів – зображення з обкладинки енциклопедичного видання «Народы Башкортостана».
Обкладинка науково-популярної енциклопедії
«Народы Башкортостана: историко-этнографические очерки»3
Представники різних народів представлені в етнічних костюмах і на тлі сільських пейзажів. Не втримаюся від уїдливого зауваження, що сучасні українці називають подібний нативізм «шароварництвом». Тільки одна чорнява дівчина – вочевидь, єврейка – показана з короткою стрижкою і в міському одязі. Звісно, зовнішність взята стереотипна: зовсім не всі европейські євреї чорняві. Але смаглявість може відрізнити євреїв од народів «не південної» Европи. Наразі залишу єврейське питання за дужками, бо вже оглянув у першій частині нарису4.
Правий верхній кут обкладинки видання
«Народы Башкортостана: историко-этнографические очерки»
Мене цікавить інше питання: чи у звичайному житті представники різних народів одрізняються від цієї єврейської дівчини? чи у своєму міському або сільському житті вони не носять сучасний одяг і не роблять модні зачіски? а якщо вони й не смагляві, то чи не лежать на пляжах улітку (й ходять до солярію взимку, якщо є заможними та мають вільний час)? Загалом: чи розрізняються культури, себто «програми життєдіяльности», представників різних народів із цієї обкладинки?
Питання риторичне. Хіба що деякі відмінності зберігаються між програмами поведінки» містян і селян. Звісно, представники згаданих народів у своєму міському житті мало відрізняються між собою за підставовими культурними характеристиками. Бо в сучасних розмовах про культуру ми зосереджуємося на духовній культурі, точніше – на місцевих культурних особливостях. А культура, яка являє собою відмінну від інших «програму життєдіяльности», має бути особливою не тільки духовно, а й матеріяльно. Простіше кажучи, бути відмінною на рівні й духовної, а й матеріяльної культури.
Невже сучасні культури насправді однакові, а їхня розмаїтість уявна? Оскільки сучасні культури – здебільшого національні, пропоную зазирнути в історію европейського націоналізму. Націоналізм виникає яко реакція на Просвітництво, для якого етнічне – це «відстале», особливо, етнічне на схід од Західної Европи.
Як на мене, пошук просвіченими інтелектуалами «народного духу» – справжня втеча від Модерности з її уніфікаторськими тенденціями, але ця втеча здійснювалася з невеликої швидкістю і на незначну відстань. Коли «будителі» винаходять нації, вони вбивають двох «старорежимних зайців». По-перше, вони рятують самих себе від просвітницького «орієнталізму» та імперської ієрархізації, утверджуючи власну самоцінність. Так націоналізм на схід од Райну рятував народи Центральної та Східної Европи від неминучого відчуття вторинности щодо просвічених Британії та Франції. А талановитий, але провінційний (мало)російський художник із Південної Київщини перетворився на великого українського поета – Тараса Шевченка. По-друге, «будителі» пропонують для «своїх» народів уникнення атомізації капіталістичного світу. Нація – це Gemeinschaft (солідарна спільнота-організм) в епоху Gesellschaft (атомізоване суспільство-механізм)5. Наскільки реальна й солідарна ця уявлена спільнота – інша річ.
Парадоксально, але ця антимодерність націоналізму дозволяє адаптувати сільське населення у сучасному світі. Завдяки проголошенню національної солідарности та поширенню національної культури, націоналізм допомагає вчорашнім традиційним селянам відносно комфортно – з культурного погляду – почуватись у сучасному урбанізованому суспільстві. Теоретично це обґрунтовано Ернстом Ґеллнером6, а практичним прикладом є більшовицька коренізація, яка так чи інак не припинялася протягом усієї радянської епохи.
Звідки цей парадокс? З еґалітарного характеру націоналізму. Вертикальним зв’язкам капіталістичного суспільства націоналізм протиставляє горизонтальні зв’язки культурної тожсамости. Націоналізм протягує руку допомоги верствам-аутсайдерам капіталістичного світу, перетворюючи культурну спільність на ресурс для протистояння безпощадности капіталістичного порядку.
Звідси цілком погоджуюся з твердженням марксистів, що нація – продукт капіталістичних відносин. Не варто забувати, що капіталістичний лад продовжує своє існування, незважаючи ані на те, що зараз найбільший прибуток приносить не машинобудування, а виробництво програмного забезпечення, ані на те, хто є основним власником капіталу – фінансова олігархія, Політбюро ЦК КПСС або комп’ютерні генії з Кремнієвої долини.
Ліві популісти скажуть, що націоналізм маскує класові протиріччя. Колись ліворадикали пропонували пролетаріяту відмовитися від плекання національної культури заради класової солідарности та опору буржуазним впливам.
Праві популісти скажуть, що класові поділи відповідають етнічним. Колись праворадикали закликали до боротьби з євреями, нібито власниками всіх «заводів, газет, пароплавів», а сьогодні – з міґрантами, щоби «захистити» робочі місця та суспільну мораль.
Істина, як завжди, перебуває між крайнощами. Насправді, націоналізм пропонує рівні можливості, наскільки вони можуть бути рівними в капіталістичному суспільстві, для членів «своєї» культурно-історично-досвідної спільноти. Націоналізм створює культурно-освітні передумови для селян і робітників, вихідців із села та міського простолюду, щоб отримати опосередкований доступ до влади (або навіть безпосередній вплив на владу за кризових часів) та запустити соціяльні ліфти для представників «своєї» спільноти.
Зворотнім боком подібної позитивної дискримінації «своїх», запровадженою національною політикою, може бути неґативна дискримінація «інших». Однак соціяльна інженерія, попри свою жорстокість, може подарувати суспільству відносну гармонію. Бо завжди може бути гірше.
Проблема в тому, що «класичний» етнічний націоналізм перетворює ідентифікацію на міжнаціональну боротьбу. Йому потрібні «чужі», якими в Европі ставали євреї. Йому потрібні «інші», якими ставали представники конкурентних націй. Так, російський націоналіст, оспівуючи Волгу, виштовхував із «російського проєкту» малороса, який би сам прийняв російську ідентичність, але йому був ближчий Дніпро. А польський націоналіст, підносячи римо-католицьку віру, відштовхував од себе галицького русина та білоруського литвина.
ХІХ і навіть ХХ століття минуло. Настав час не-суверенних держав, які мають справу з культурним розмаїттям, процесами ґлобалізації та неможливістю ділити своїх громадян на ґатунки за мовою та вірою. Сучасна держава має перейти від творення «інших» і «чужих» до турботи про «своїх». А «свої» утворюють громадське суспільство, для якого відносна різноманітність – норма. Не тільки етноконфесійне багатоманіття. Ясна річ, це – розмаїття певних засад духовної культури.
Повернемося до візуального прикладу. Зображені етнокультурні персонажі з обкладинки видання «Народы Башкортостана» можуть відрізнятися винятково належністю до різних націєтворчих проєктів, хоча не обов’язково тих проєктів настільки багато. Але ці проєкти призначаються для конкретних спільнот із конкретними характеристиками наявних соціяльних позицій і можливої соціяльної мобільности.
Певна річ, відмінності між етнічними групами та національними спільнотами створюють, увочевидь, не святкові костюми та рідні мови. Бо це – тільки маркери ідентичности, а не якість соціяльні атрибути. В повсякденному житті всі зображені «нативісти» мало чим відмінні від стереотипної міської єврейської дівчини.
Мій висновок стосується, звісно, не тільки персонажів ілюстрації. Національні культури – це радше проєкти в рамках загальної ґлобальної культури з більш-менш єдиною «програмою життєдіяльности». Навіть руйнівні теракти ісламістів стають, за класичним текстом Жана Бодріяра, дестабілізацією сучасного світу – символічним протестом проти нього7, а не пошуком якихось життєздатних альтернатив щодо Модерности.
Проєктивний характер ідентичностей і націй увочевиднюють події, від яких вони ведуть свій облік, – революції. Бо революції маніфестують нації та мобілізують «свій» народ за «свої» гасла і проти «чужих». Як революції визначають ідентичність?
[2]Див.: Там же.
[3] Народы Башкортостана: историко-этнографические очерки / Под ред. Р. Г. Кузеева. – Уфа: Гилем, 2002.
[4]Про використання цієї ілюстрації для розуміння становища євреїв у модерному світі див. у нашому ранішому дописі: Гаухман Михайло. Дзеркало поета: доля східноевропейського єврейства в долі Лейба Квітка (31 січня 2015 року) // Україна модерна.
[5] Про відмінність між Gemeinschaft і Gesellschaft на матеріялі російської інтелектуальної історії ХІХ століття з порівнянням концепції Gemeinschaft німецького соціолога Фередеріка Тьоніса і філософських ідей російського мислителя Івана Кирєєвського див.: Валіцький Анджей. В полоні консервативної утопії. Структура і видозміни російського слов’янофільства / Пер. з пол. В. Моренця. – К.: Основи, 1998. – С. 186–190.
[6] Див.: Ґелнер Ернест. Нації та націоналізм. Націоналізм / Пер. з англ. Г. Касьянова. – К.: Таксон, 2003.
[7] Див.: Бодрийяр Жан. Дух терроризма / Пер. с фр.