Див. Вступ: мова знання. Сюжет 1. Воїн перед каміном
Спробуємо застосувати поняття «Свого» – «Іншого» – «Чужого» до міркувань про Европу – Центральну Европу – Росію від чеського письменника Мілана Кундери. Свідомо не братимусь за спори про Центральну Европу, хоча побіжно звернуся до поглядів учасника суперечок Іосіфа Бродського і дослідника дискусій Алєксєя Міллєра1. Замість цього, яко паралель, згадаю доробок одного відомого українського письменника.
Мілан Кундера (1929 року народження)
Есей Мілана Кундери починає виклад з 1956 року в Угорщині. Тоді директор Угорської аґенції новин надіслав телексом повідомлення: «Ми готові вмерти за Угорщину та Европу». Мені це нагадує польське гасло: «За вашу і нашу свободу».
Чому опозиція була готова вмерти за Угорщину – очевидно. А чому ж за Европу? Чому, за угорським журналістом, радянські танки розстрілювали не тільки угорців, а Европу, яку було нібито видно з-за їхніх спин?
«...[Щ]о означає Європа для угорця, чеха, поляка? – задається питанням Мілан Кундера. – Упродовж тисячі років їхні держави були частиною Європи, коріння якої сягало в римське християнство. Не було такої історичної доби, в якій вони не брали б участи. Для них слово “Європа” не є географічним явищем, а духовним поняттям, синонімом до слова “Захід”. 3 того моменту, як Угорщина перестала бути європейською, тобто частиною Заходу, її примусили розпрощатися зі своєю долею, випхали поза межі власної історії – у висліді чого вона втрачає основну суть своєї ідентичности»2.
Перекладаючи цитату новою старою мовою ідентичности, маємо: для «Свого» (Угорщини, Чехії, Польщі) духовна Европа зробилася «Іншим». Бо угорців, чехів, поляків якийсь «Чужий» одлучив од «Своєї Европи», виключивши її з історичних взаємодій. Европа зробилася «Іншим», який має владу над «Своїм», будучи кодексом його норм і цінностей. «Своєму» потрібно подолати межу, що відділяє його від «Іншого», щоби повернути порушену «самість».
«Ідентичність народу, ідентичність цивілізації відбито та сконцентровано в тому, що створив розум, в тому, що відоме як “культура”. Якщо цій ідентичності загрожує відмирання, культурне життя стає відповідно інтенсивнішим, аж поки сама культура не стає живою вартістю, навколо якої збираються люди. Ось чому в кожному з заворушень Центральної Європи [1956, 1968 і 1970 років ув Угорщині, Чехії та Польщі. – М. Г.] колективна культурна пам’ять та сучасні творчі намагання взяли на себе таку велику і вирішальну роль – значно більш й набагато вирішальнішу, ніж у будь-якому іншому європейському масовому потрясінні».
Центральна Европа відчуває загрозу від «Чужого». Перед обличчям «Чужого» відбувається активізація маркерів ідентичности – чинників, які пов’язують «Свого» з «Іншим», скорочуючи нездоланну на сьогодні дистанцію.
Хто і чому є «Чужим»? За словами Мілана Кундери, від середини ХІХ століття для Центральної Европи ним була Росія, яка саме від початку ХІХ століття зробилася однією з вирішальних потуг для простору на захід од Неману та Карпат. Росія загрожувала не стільки встановленням своєї влади, бо ж країнам тої частини Европи було не звикати до чужоземного панування. Росія була небезпечна своїм стремлінням до уніфікації всього і всіх. Саме це, за чеським істориком Францішеком Палацьким, становило небезпеку для центрально-европейців:
«Палацький уважав, що Центральна Європа повинна бути сім’єю рівноправних націй, кожна з яких, поважаючи інші нації, забезпечивши собі надійне існування під захистом сильної, об’єднаної держави, могла б також плекати свою індивідуальність. І ця мрія, хоч ніколи повністю не здійснена, залишила за собою глибокі сліди та впливи. Центральна Європа палко бажала бути сконденсованим варіантом самої Європи в усьому своєму культурному розмаїтті – мала суперєвропейська Європа, зменшена модель Європи, що була б складена з держав, створених за одним правилом найбільша різноманітність у межах найменшого простору. Як могла Центральна Європа не бути заляканою, зіткнувшись з Росією, заснованою за протилежним принципом найменша різноманітність у межах найбільшого простору?».
Палацький говорив про Центральну Европу 1848 року, коли під час «Весни народів» европейці сподівалися на свободу та самостійність. Перед цим про рівноправність слов’янських народів мріяли й члени Товариства святих Кирила і Методія в невіддаленому Києві. Натомість Росія зробилася душителем европейських революцій, будучи спільником «старорежимних» монархів і переможцем угорських повстанців.
Проблема в тому, що значно пізніше, у 1867 році, Палацький взяв участь Слов’янському з’їзді в Москві та Санкт-Петербурзі. Залишається пожартувати: якщо від русофобії до русофілії – один крок, то краще обійтися без будь-яких фобій і філій.
Пам’ятник Францішеку Палацькому в Празі
(1905–1907, скульптор Станіслав Сухарда)
Чому Росія стала «Чужим»? І чому цим «Чужим» залишився Радянський Союз, який для Кундери був продовження Росії? Письменник вдався до старого цивілізаційного поділу на «католицький Захід» і «православний Схід». Однак прагнув не абсолютизувати, а навпаки – проблематизувати цей фатальний кордон (виділення автора. – М. Г.):
«Упродовж усього XIX сторіччя Росія, приваблена Європою, все ближче й ближче тягнулася до неї. І зачарування було взаємне. Рільке стверджував, що Росія була його духовною батьківщиною, і ніхто не уникнув впливу великих російських романів, що залишаються невід’ємною частиною загальноєвропейської культурної спадщини.
Так, це правда, заручини на тлі культури між двома Європами залишаються величним і незабутнім спогадом. <...> Але не менш правдивим є й те, що російський комунізм енерґійно відживив стару анти західну одержимість Роси, брутально спрямувавши її проти Європи.
Росія не є моїм фахом, і я не маю бажання блукати серед її величезних складностей, з якими я не дуже обізнаний. Я просто хочу ще раз наголосити на східному кордоні цивілізації – більше, ніж деінде – на Росію дивляться не просто як на ще одну європейську державу, але як на окрему цивілізацію, як на іншу цивілізацію».
Чому ж Росія стала чужою? Народи Центральної Европи перебували в загроженому становищі, постійно обстоюючи власну «ще-не-вмерлість»:
«Історія поляків, чехів, словаків, угорців була буйною та переривчастою. Їхні традиції державности були слабші та менш тривалі, ніж відповідні традиції більших європейських країн. Замкнуті між німцями з одного боку та росіянами з другого – країни Центральної Європи втратили сили в боротьбі за виживання та збереження своїх мов. Оскільки вони ніколи повністю не були складовою частиною європейської свідомости, то залишалися найменше відомою й найкрихкішою частиною Заходу – ще більше прихованою заслоною своїх дивних і малодоступних мов».
Отже, не тільки Західна Европа – «Інша» для Центральної. Центральна теж – «Інша» для Західної. Але інакшість в обох випадках різна. Західна Европа для Европи Центральної є вищим «Іншим» – джерелом ідеалів і норм. А для Західної Европи – Центральна Европа не має великого значення. Тож Західна Европа просто не помітила «зникнення» Центральної Европи – її підкорення Росією-Союзом:
«Зникнення культурного осередку Центральної Європи, безперечно, було однією з найбільших подій цього сторіччя для всієї європейської цивілізації. Отже, я повторюю як це сталося, що воно пройшло непоміченим і незареєстрованим?
Відповідь проста: Європа не помітила зникнення свого культурного осередку, бо вона більше не сприймає свою єдність як культурне єднання.
Насправді, на чому базується європейське єднання?
У середні віки воно базувалося на спільній релігії. В сучасну добу, коли середньовічного Бога перетворено на відсутність Бога (Deus absconditus), релігія відступила, поступившись дорогою культурі, яка стала втіленням найвищих вартостей, під якими європейська людність розуміла себе, визначала себе, ототожнювала себе як європейська.
Тепер виглядає, що настає інша зміна в нашому столітті, не менш важлива, ніж та, що відокремила середні віки від новітньої доби. Так само, як задовго перед тим. Бог поступився культурі, культура в свою чергу, також поступається своїм місцем».
Відповідь Кундери: Европа перестає бути Европою. Справа не в «Чужому». Бо «Чужий», якщо він вже «Чужий», і має бути «Чужим». Не його провина і не його досягнення, що він «Чужий». Річ в «Іншому». Чому він «Інший» для «Свого»? Якщо ж він настільки «Інший», то «Своєму» доводиться боротися не проти «Чужого», а за «Іншого».
«...Центральна Європа повинна боротися не лише проти свого великого сусіда-гнобителя, але також проти підступного, безжалісного тиску часу, що залишає добу культури позаду. Ось чому в заворушеннях Центральної Європи є щось консервативне, майже анахронічне вони відчайдушне стараються відновити минуле культури, минуле новітньої доби. Бо лише в цей період, лише в світі, що утримує культурні критерії, Центральна Європа може все ще захищати свою ідентичність, і в ній усе ще можна бачити те, чим вона є.
Тоді справжньою трагедією для Центральної Європи є не Росія, а Європа: та Європа, що репрезентувала вартість настільки велику, що директор Угорської агенції новин був готовий за неї вмерти, і дійсно вмер за неї. За залізною заслоною він не підозрював, що часи змінилися і що в самій Європі її вже більше не відчували як цінність. Він не підозрював, що речення, яке він пересилав телексом поза кордони своєї рівнинної країни, виглядатиме старомодним, і його не зрозуміють».
Так само український Евромайдан озброювався европейськими ідеалами, незважаючи на те, наскільки ці ідеали відповідають політиці держав Евроспілки та приймаються сучасними европейцями. Та й в останній промові Президент Петро Порошенко, нагадуючи висловлювання Мілана Кундери про «непевну» Західну Европу, висловився про те, що Европа може втратити себе через російську стратегію розколу Евроспілки та блоку НАТО: «В результаті може з’явитися альтернативна Европа. Европа, побудована на еґоїзмі, популізмі й цинізмі»3.
Виглядає надто категорично. Хай там як, варто навести висловлювання американсько-британського історика Тоні Джадта 1996 року:
«Якщо ми дивимося на Європейський Союз як на панацею, повторюючи наче мантра слово “Європа” й розмахуючи прапором Європи перед непокорними “націоналістичними” єретиками, ми можемо одного дня виявити, що міт “Європи” не просто віддаляє нас від вирішення проблем нашого континенту, а й вже нездатний їх ідентифікувати. Тоді ми зрозуміємо, що цей міф став нічим іншим, як політкоректним способом оминати локальні труднощі, вдаючи, ніби сама лише згадка про обіцянку об’єднаної Європи може заступити собою вирішення проблем і криз сучасності. Звісно, розмови про Європи мають певну перевагу, створюючи враження ніби об’єднана Європа вже існує. Але чимало проблем така розмова не розв’яже і певні виклики вона просто оминає. “Європа” – це більше ніж географічне поняття, але менше, ніж відповідь на всі питання»4.
Повернемося від українського контексту до чеського тексту. «Чужість» Росії в есеї Кундери залишається незрозумілою. Росія, яка для письменника продовжується Радянським Союзом, є «чужою», бо плекає по-імперські загарбницькі амбіції. Так «загадкова російська душа» перетворилася на «загадкову російську державність».
Через рік по «Трагедії Центральної Европи» Мілан Кундера знову звернувся до цієї теми. У своїй замітці «Вступ до варіяції» він не визначав, а саме «зімпровізував» на тему, чому Росія – «Чужий». Письменник згадав слова радянського офіцера, який взяв участь у придушенні «Празької весни» 1968 року: «Ви мусите затямити – ми любимо чехів. Ми любимо вас!»5.
Мілан Кундера побачив у цих словах привид Фьодора Достоєвського. Саме для Достоєвського росіяни – законні спадкоємці Европи, «все-европейці», великий «народ-богоносець», за яким майбутнє, проте який має серйозні проблеми із сьогоденням.
Росія Достоєвського не має меж – ані культурних, ані політичних. Так само не має меж почуття. На відміну від розуму, який завжди має справу з кордонами. І на відміну від розуму, який має справу з учинками, почуття зважає тільки на наміри. Далі Кундера, відповідно до старого цивілізаційного поділу, протиставив раціональну Европу з емоційною Росією.
Саме ця замітка – не теоретична «Трагедія Центральної Европи», зазнала дошкульної критики від Іосіфа Бродського. Бо для Бродського – Достоєвський був стовідсотковим европейцем, який відповідав на питання, поставлені західною культурою6. Критика Бродським цієї замітки доволі ґрунтовна.
Як на мене, Кундера помилився в тому, що не зміг пояснити, чому його «Чужий» для нього «Чужий». Відповідь проста: «Чужий», бо загарбав те, що не було його власним, і спрощував чужу самобутність. Але все це важко пояснити, коли перед очима постає колона радянських танків на празьких вулицях...
Насамкінець, для розуміння контексту і критики тексту Мілана Кундери, звернуся до статті Алєксєя Міллєра «Тема Центральної Европи». Російський історик визначає відродження зацікавлення Центральною Европою у 1980-ті роки – після вторгнення Радянського Союзу до Афганістану та розвою руху «Солідарність»7. Інакше кажучи, відбувалося загострення «Холодної війни». Тож еміґранти із Центральної Европи, включно з Кундерою, залучалися до обговорення геополітичної ситуації.
Міллєр зважає на ситуаційну «нерівність» контекстів: для деяких західноевропейських, особливо французьких, інтелектуалів тема «Центральної Европи» була важливою з огляду на стремління до усамостійнення Европи від Америки. За такою логікою: якщо Европа велика за культурним обсягом і географічним простором – то самостійна за міжнародною вартістю. Однак для «центральноевропейців» це була краща нагода нагадати світові про себе. Саме тоді чеський письменник написав, як наголосив історик, про «жертовність» Центральної Европи та її «опір» Росії, ідеалізуючи Захід як «опозицію Сходу».
На жаль, Міллєр затаврував есей Кундери за «граничну відвертість пропагандистського висловлювання», буцімто цей текст був написаний на замовлення. Про «замовлення» історик нічого не написав, а тому із цим я незгоден, хоча щодо «граничної відвертости» і вчасній появі есея варто погодитися.
Болюче розважаючи про смертельний трикутник «Західна Европа – Центральна Европа – Росія», Мілан Кундера тільки згадав, про народи Східної Европи, яко пригноблені складники Росії. Якщо Центральна Европа могла звернутися до Заходу, то що могла зробити Східна Европа? Якщо продовжувати логіку Кундери: чи не вчиняла Центральна Европа зі Східною Европою те ж саме, що Західна Европа скоїла із Центральною Европою – віддала на поталу Росії? Не важко здогадатися, про яку країну Східної Европи – мені йтиметься далі.
Портрет Миколи Хвильового
сучасного українського художника Андрій Клена
Самозрозуміло, що мені йдеться про українські справи. Мілан Кундера мав справу із трикутником: Західна Европа – Центральна Европа – Росія (Російська імперія + Радянський Союз). Подібні проблеми із визначенням становища України між Західною Европою та Росією мав і Микола Хвильовий. Його позиціонування України між західними та східними «іншими» в контексті тогочасних дискусій відображене в памфлетах 1925–1926 років.
Хвильовий проголосив орієнтацію на «психологічну Европу». Під нею він розумів Европу таємничого Фауста – Европу великих суспільних перетворень, до якої належали передові діячі, зокрема й европеїзовані росіяни – Пьотр І з Владіміром Леніним8.
На своєму шляху до «психологічної Европи» українська культура має відійти від «просвітянства» і «позадництва»9. Для Хвильового це не просто «шароварництво», це слідування за «російським дириґентом»10. Якщо перекладати тези письменника сучасною мовою, то українська культура має бути самостійною та повноцінною. Вона має відкинуте вторинне значення народної культури для місцевого населення, а зайняти те місце, яке тоді належало російській культурі. Політика українізації сприяла цьому.
У наступному – знаменитому – есеї «Україна чи Малоросія?» письменник проголосив европеїзацію Радянської України через революційні суспільні перетворення:
«...[Г]асло “Європа” залишається при всій його актуальності. Наша економіка наздоганяє західноєвропейську прискореним темпом, отже, і в нашому житті наступає період бурного оживлення. Всі ті суперечності, що ми їх спостерігаємо в нашій економіці, неминуче тягнуть за собою нервозність та розхристаність і в духовному здвигові. Міщани завжди жахалися такого оживлення»11.
З попередніх памфлетів випливає, що Україна є окремим «Своїм». А «Іншим» є Европа. А Росія? Спершу Хвильовий не називав її ані «Своїм», ані «Іншим», але почекаємо...
Микола Хвильовий обстоював державну самостійність України яко прогресивне явище з погляду розвитку класової диференціяції, що випливало з марксистської теорії:
«...[М]и є справді-таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів, тому, що тільки таким чином ми прискоримо класову диференціацію на Україні. Коли якась нація... виявляє свою волю на протязі віків до виявлення свого організму як державної одиниці, тоді всякі спроби так чи інакше затримати цей природний процес, з одного боку, затримують оформлення класових сил, а з другого — вносять елемент хаосу вже в світовий загальноісторичний процес»12.
Для утвердження української державности та української культури, за Хвильовим, повинно відбутися «органічне вростання нашої партії в національний український рух». Бо «українська радянська молодь... хоче бути, перш за все, комунарами, а потім вже українцями». Ця «молодь, яка не загубила почуття своєї людської гідності, сьогодні хоче вийти на радісний творчий шлях радянського будівництва в супроводі справжнього товариського оточення»13. Звідси, за Хвильовим, КП(б)У мав очолювати українське відродження яко національний провід. І російські літературні здобутки його не задовольняли:
«Нове гасло, що його скеровано проти російської літератури, ми розуміємо як гасло здорового суперництва (“соревнования”) для двох націй і не як націй, а як революційних факторів. Коли ми боротьбу двох спортсменських команд не розцінюємо як боротьбу революції й контрреволюції, коли наше мистецтво вдалим ходом відродженського ферзя хоче дати московському “богоискателю” мат в три ходи, то це треба тільки вітати. В цьому національної гордості боятись нічого».
Так Росія поставала «Іншим» для України – звичайнісінькою сусідньою країною. Для Хвильового Росія не була головним маяком комунізму, яка мала показати Україні революційний шлях. Далі думка письменника зробила кульбіт – і перейшла до актуального тоді питання про перенесення соціялістичної революції на Схід, позаяк більшовикам не вдалося поширити її на Захід14. Революційні процеси, які Ленін назвав «пробудженням Азії», Хвильовий охрестив «азійським ренесансом»:
«...[А]зіатський ренесанс тісно зв’язано з епохою великих горожанських сутичок, з смертельною боротьбою двох сил: з одного боку – капіталізму, з другого – східних конкістадорів. Західноєвропейський пролетаріат має важкі традиції, і без пробудженої, універсального значення, азіатської енергії він не тільки не здібний почати новий культурно-історичний тип, але й звалити з себе мертву вагу третього стану.
<...>
Азіатський ренесанс визначається не тільки відродженням класичної освіченості, але й відродженням сильної й цільної людини, відродженням нового типу відважних конкістадорів, що за ними тоскує й європейське суспільство. Але цього не могла не розуміти буржуазія. Колись Коперник вносив у світогляд сумніви, Ньютон зв’язував світовий порядок. Сьогодні фашизм прийшов цей порядок зміцнити. І хоч цей прихід запізнілий, але це досить вдала й вчасна вилазка: темперамент фашизму не може не викликати симпатію»15.
Водночас, Росія – не тільки Східна або Центральна Европа – традиційно зазнавала «орієнталізації» з боку Заходу. Якщо зважати, що для західних оглядачів Росія або Азія розпочиналися від старого австрійсько-російського кордону, то отримаємо «орієнталізацію» для України, принаймні, Радянської України в довоєнних кордонах. Наприклад, відомий історик культури Альфред Вебер у 1925 році, майже одночасно з памфлетами Хвильового, «орієнтально» писав про Радянський Союз (курсив автора. – М. Г.): «більшовицька влада призвела до реазіятизації Росії. Хіба за непорозумінням ця країна долучилася на певний час до спільноти европейських націй; залишаючи Европу, вона повертається до самої себе»16.
Схід із його «конкістадорами», себто революціонерами-марксистами-ленінцями, мав принести оновлення західному світу. Але для Хвильового Азія – це не тільки Китай, Індія та Персія. Він позитивно «орієнталізував» Україну:
«Але при чому ж тут Україна? А при тому, що азіатське відродження тісно зв’язане з більшовизмом, і при тому, що духовна культура більшовизму може яскраво виявитись тільки в молодих радянських республіках… і в першу чергу під блакитним небом південно-східної республіки комун, яка завжди була ареною горожанських сутичок і яка виховала в своїх буйних степах тип революційного конкістадора. З другого боку, наша Євразія стоїть на межі двох великих територій, двох енергій, оскільки авангардом 4-го культурно-історичного типу виступаємо ми»17.
Для «психологічної Европи» Україна – «інша», авангард революційної Азії, яка має подарувати сучасности нові сили. Так Хвильовий «іншував» Европу й Росію, зате «присвоював» і «метафоризував» Азію. Так західна зверхність щодо Азії та буржуазна ненависть до соціялістичної революції хіба що дедалі більше розпалювали ідеологічні пристрасті таких відданих комуністів, як наш Хвильовий.
Порівняємо інтенції Мілана Кундери і Миколи Хвильового за творенням національних і реґіональних тожсамостей. Кундера вибудовував ідентичність Центральної Европи, для якої Західна Европа є «Іншим», а Росія – «Чужим». Він проводив цивілізаційну межу між «Своїм» й «Іншим», з одного боку, і просторово дотичним до них «Чужим», хоча не був спроможним обґрунтувати «чужість» Росії-Союзу. Зусилля Кундери були спрямовані на скорочення дистанції між Західною та Центральною Европою. Саме остання перетворювалася на носія взірцевих европейських ідеалів і цінностей. Так відбувалася емансипація Центральної Европи від типової (але не наголошеної в есеї письменника) «окциденталістської» зверхности Західної Европи щодо Европи Східної (зокрема й Центральної).
Хвильовий робив набагато складнішу роботу з тожсамістю України. Для нього важливо було емансипувати Україну від російської культурної залежности. Словами письменника: перетворити Малоросію на Україну. Для цього Україна повинна була здобути самостійну культуру, яка не була просто місцевим варіянтом культури російської. Хвильовий залучався до літературних спорів свого часу та оцінок російської літератури. Але Росія для нього не була «Чужим», а радше «Іншим» з незначною інтенсивністю «іншування». В памфлетах Хвильового, як на мене, Росії загалом не приділено великої уваги, крім окремих здобутків російської культури та літератури. Чи це Езопова мова Хвильового? Натомість наполегливо творився образ «психологічної Европи».
В есеї «Україна чи Малоросія?» Хвильовий намагався уникнути пастки, створеної памфлетом «Психологічна Европа». Бо якщо Україна не належить до «психологічної Европи» або радше перебуває на її периферії (бо ж навіть російські діячі належать до «психологічної Европи») – тоді в який спосіб українська культура набуде европейського значення? Як подолати вибудувану ієрархію нерівностей і вийти з провінційного становища?
Відповідь проста: Україна належить до Азії, яка покликана успадкувати Европу. Хвильовий перевертає поняття «Азії». Для нього це не східні країни, які чекають на соціялістичну революцію, а нові комуністичні країни. Азія – це «нова кров» для Европи. За логікою Хвилього, Україна стає авангардом Азії – пролетарської частини світу, яка має перевершити буржуазну «психологічну Европу». Але тут я радше продовжую, а не розбираю Хвильового.
Жахливий сон Центрально-Східної Европи –
сатирична алегорія першого поділу Речі Посполитої
(ґравюра Ноеля Лє Міре за Жаном-Мішелем Моро Молодшим, 1773)
Отже, приклади з есеїстики Мілана Кундери і Миколи Хвильового виказують різні стратегії ідентифікації для «межових» націй, які потрапили в обійми Російської/Радянської імперії. Якщо Чехословаччина – у «зовнішній» пасок залежних держав, то Україна – у «внутрішнє» кільце імперських окраїн, причому будучи міцно пов’язаною з Центром. Саме тому Кундері було не настільки складно конструювати ідентичність, як Хвильовому. Однак чеському письменнику йшлося не про Чехію або Чехословаччину, а про Центральну Европу загалом, країни якої мали спільні проблеми. На жаль, його не цікавила Східна Европа, хоча він і згадував про її поневолені нації, які потерпали від російської уніфікації.
Український письменник вирішував набагато складніше завдання, яке полягало не тільки у визначенні місця України між Европою або Росією. Хвильовий зважав на революційну перспективу. Для нього Україна з окраїни Росії та околиці Европи перетворювалася на авангард революційної «Азії» – нового соціялістичного світу, яка буде культурно вільною від Росії та нестиме соціялістичну революцію до зверхньої буржуазної Европи. Якщо окреслена Кундерою картина цілком статична, то в Хвильового йшла інтенсивна робота з визначення «Свого» й «Іншого», а головне – наполеглива «емансипація» України від культурної підлеглости російським впливам та осмислення нової культурно-революційної місії для України-Азії.
На відміну від концепції Центральної Европи від Мілана Кундери, «азійський ренесанс» Миколи Хвильвого не здобув респектабельности серед науковців і митців. Тим паче, кампанія з викриття «хвильовізму», розпочата 1926 року – незабаром після виходу в світ «України чи Малоросії?», поставила крапку на популяризації оригінальних дискурсивних стратегій письменника.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел.
Далі буде
[1]Див. критичні дослідження концепту «Центральної Европи» та дискусій навколо нього: Миллер Алексей. Тема Центральной Европы: история, современные дискурсы и место в них России // Новое литературное обозрение. – 2001. – № 52; Портнов Андрій. Між «Центральною Європою» та «Русским миром»: Сучасна Україна у просторі міжнародних інтелектуальних дискусій. – К.: Національний інститут стратегічних досліджень, 2009. – С. 10–14, 20–23.
[2] Тут і далі цитую за републікацією часопису «Ї» з діяспорного журналу «Діялог»: Кундера Мілан. Трагедія Центральної Європи / Пер. з англ. // Незалежний культурологічний часопис «Ї». – 1995. – № 6.
[5] Тут і далі погляд Мілана Кундери на проблему Росії та Европу викладено за публікацією: Kundera Milan.An Introduction to a Variation / Translate into Czech by M. H. Heim.
[6]Див.: Бродский Иосиф. Почему Милан Кундера несправедлив к Достоевскому / Пер. с англ. М. Темкиной // Его же. Сочинения: в 7 т. – СПб.: MMI, 2001. – Т. VII. – С. 87–96.
[7] Тут і далі викладено за: Миллер Алексей. Тема Центральной Европы: история, современные дискурсы и место в них России // Новое литературное обозрение. – 2001. – № 52.
[8] Хвильовий Микола. Психологічна Европа // Його ж. Думки проти течії: памфлети. – Х.: Держвидав України, 1926. – С. 45–46.
[9] Хвильовий Микола. Культурний епігонізм // Там само. – С. 50.
[10] Там само.
[11]Хвильовий Микола. Україна чи Малоросія? // Його ж. Твори: у 2 т. – К.: Вид-во худ. літ-ри «Дніпро», 1990. – Т. ІІ. – С. 582.
[12]Там само. – С. 590–591.
[13]Там само. – С. 594.
[14]Див. промову Владіміра Леніна 1919 року про роль Сходу в революційному сьогоденні: Ленин Владимир. Доклад на ІІ Всероссийском съезде коммунистических организаций народов Востока 22 ноября 1919 г. («Известия ЦК РКП(б)», 1919, 20 декабря, № 9) // Егоже. Полное собрание сочинений: в 55 т. – Изд. 5-е. – М.: Политиздат, 1967–1975. – Т. ХХХІХ. Июнь–декабрь 1919 г. – 1970. – С. 321–331.
Див. докладний аналіз положень промови Леніна, а також висловлювань Іосіфа Сталіна і Мірсаїда Султан-Галієва на Другому Всеросійському з’їзді комуністичних організацій народів Сходу в 1919 році: Гаухман Михайло. Народження башкирської нації з духу російської революції. Ч. 4б. Радянська Башкирія: «східна» в теорії – «національна» на практиці (28 листопада 2015 року) // Україна модерна.
[15] Хвильовий Микола. Україна чи Малоросія? – С. 614.
[16] Цит. по: Хавкин Б. Л. Германские исследования России // Зарубежное россиеведение: учебное пособие / Под ред. А. Б. Безбородова. – М.: Проспект, 2015. – С. 439.
[17] Хвильовий Микола. Україна чи Малоросія? – С. 615.