Писати передмову річ надто своєрідна. Напевно має бути окремий план та інструкція аби авторів не заводило у інакші теми. Недотримання цієї інструкції повинно жорстоко каратися і позбавляти права писати передмови. Писати передмову – велика честь і ступінь довіри. З твоїх розважань починається книжка. Це дуже відповідально. Згідно з вимогами: слід висвітлити актуальність теми, новизну, окреслити характер роботи.
Так вже вийшло, що мені доводиться писати передмови до видань Харківського приватного музею міської садиби, видавництва невтомного трудівника на ниві місцевої історії Андрія Парамонова. Мої передмовні історії почалися ще з початків 2000-х і тривають і досі. Переважно ті передмови відповідають моїм інтересам і дещо запущеній мною спеціалізації історії «колонізаці та побуту» (фраза певно ж не моя) Слобідської України XVII – XVIII cт. Та козаччина здатна заводити у нетрі, зважати на подробиці та пояснювати особливості.
Перепис Охтирського полку 1704 р. – річ відома, власне, мені як досліднику. Тим джерелом скористався преосвящений Філарет у своєму «Историко-статистическом описании Харьковской епархии», уже витяги і цитати Філарета свідчили про неабиякий потенціал документу. Отримавши перепис я засів за працю, запустивши масу справ і річну докторську звітність. Перепис містив купу пасток і потребував зусиль, ставив низку питань найрізноманітнішого характеру.
Почав розумно: «Останні півстоліття напевно основною проблемою для історичної науки стало розуміння своєї антропологічності, тобто настільки історія є «олюдненою» (власне як гуманітарна галузь), настільки історик повинен перейматися долею людини як видатної, так і пересічної, розуміти історію як шерег людських помислів та дій. Розвиток інформаційних технологій та доступ до інформації на сьогодні доповнили цю проблему – складністю узагальнень. За статистично-описовими джерелами, з використанням сучасних комп’ютерних технологій, можна зробити масу висновків і відшукати персоналію. Однак настільки це наближає пізнання минулого і, власне, наповнює джерельну згадку певним змістом?»…
Поскаржився: «Минуле історико-культурної області Слобідської України (територією розміром з середню європейську країну як Болгарію чи Данію), колонізованих просторів, особливо XVII – XVIII cт. до сьогодні не лише слабко досліджене, але і досить упереджене, і у багатьох випадках не вивчене. Оспіване романтиками та національними будителями козацьке минуле на теренах колишньої Слобожанщини виглядає абсолютно знехтуваним, незнаним і незрозумілим. Прикро визнати, що великий регіон не має ані гуманітарних дослідних установ здатних на належному рівні вивчати історію і культуру, ані певної кількості і корпорації фахівців, здатних на дослідницькі проекти, повноцінні часописи і дискусії»...
Написав про попередні публікації переписів і про Охтирський слобідський полк… поволі наближався до самого перепису: «До всього, царський уряд поволі віддавав повноту влади у руки козацької старшини, скасовуючи воєводське правління у містах, де переважало козацьке населення. Обрахувати це наслення, внести у реєстр для підтвердження влади і статусу – необхідні кроки. Була ще одна причина перепису як видно з документа, це реформа військової служби в слобідських полках, що відбувалася на початку XVIII ст. За низкою наказів та приписів 1699–1700 рр. козацька служба в слобідських полках розділялася. З числа служилих виділялася категорія компанійців, кінних козаків що мали нести безпосередню службу і перебувати у походах. Забезпечувати компанійців мали найчисельніша група – підпомічники, що теж вважалося несли службу і користувалися козацькими пільгами. Саме у цьому переписі ми надибуємо цікавий казус – занесення в козацький реєстр вдів (Вакриха – удова, Іваниха Шаранка), що певно ж службу не несли, однак вочевидь мали неповнолітніх синів та давали дещицю на утримання компанійців. Тобто – перепис 1704 р. мав показати наслідки реформи і скласти уявлення про стан Охтирського козацького полку». Несення «служби» вдовами – цікаве відкриття, засоби успадкування статуснсті і служби мали цікаві поєднання. Козацький реєстр – допускав жінку у чоловічу сферу діяльності.
Та причини перепису були також в інакших обставинах: «Огляд Охтирського полку пов’язаний з арештом полковника Івана Перехрестова і зміною керівництва полку. Власне, приймання полку новим полковником стольником Федором Осиповим і спричиняє ознайомлення зі станом козацького полку. Іван Іванович Перехрестов (Перехрест) – непересічна постать в історії слобідських полків, ставши бл. 1678 р. охтирським полковником він, між тим полковникуючи з перервами, поволі утворив довкола себе клан рідні та клієнтів, його займанщини і земельні захоплення (між тим подібно до багатьох інших козацьких полковників) були величезними, охоплювали значні території і чимало сіл (Журавне, Каплунівка, Нова Рабиня, Кручик, Куп’єваха тощо), своїм осідком Перехрестов зробив село Тростянець, яке відомий полковник на московській службі Патрік Гордон навіть називав Івангородом чи Іванполем. Однак за існування козацької демократії, близькості непостійних південних полків Гетьманщини (Полтавського та Гадяцького) і бунтівливого Запоріжжя, своєрідної політики московського уряду та місцевих чиновників влада цього охтирського полковника була непевною. Перехрестова кілька разів усували від влади. Виступи та скарги на Перехрестова мали під собою істотну підставу, Перехрестови не цуралися в засобах для захоплення і забиранні маєтностей, обмеженню прав козаків, переведнні козаків до підданих»… Напевно Іван Перехрестов усе ж заслуговував би на біографічний нарис, надто колоритна постать, син ніжинського вихреста, що переселився на слободи у час залюднення Охтирки він досяг найвищих щаблів влади і неймовірної заможності, але був заарештований і втратив майже всі володіння.
Перепис починався зазвичай не з переліку старшини і козаків, а опису міста і полкової ратуші, опису клейнодів, тут знову не втримуюся: «Полкові клейноди у центрі особливої уваги і між ними символ полковницької влади – шестопер. У цього шестопера – своя історія. У 1687 р. під час «Ізюмського походу» полковник Іван Перехрест загубив срібний шестопер і власним коштом і з власного срібла зробив новий, але усунутий від влади у 1691 р. зажадав щоб йому відшкодували за шестопер з полкових грошей, що й зробив полковник Андрій Несвятипаска (Прокоф’єв), але Перехрестов не міг розлучитися з шестопером, особливо, коли було вирішено поставити полковником сина сумського полковника Романа Кондратьєва у 1692 р., він навіть просив залишити шестопер за ним у білгородського воєводи Бориса Шереметьєва. Неприхильні до Перехрестова старшини і козаки обурювалися тим, вважаючи, що між «народу» своїм шестопером як начебто полковник Перехрестов чинить «возмущенія». Невелика срібна річ мала відповідно вагому функцію і підтверджувала владу. Вочевидь Перехрестов шестопера не повернув і знову згодом став полковником… та за дванадцять років срібну коштовність було у нього (чи його сина Данила) усе ж забрано.». Те що не написав, що за 70 років – ті ворохобні клейноди виявилися абсолютно не потрібними і Охтирська провінційна канцелярія не знала, де їх подіти.
Перепис відкривав і важливі подробиці: «Дуже важливим є і перелік гармат у Охтирці. Поруч із литтям із Росії можна побачити дуже важливу деталь про виготовлення гармат у Сумах (вочевидь родиною Осипових), що користуючись цим переписом зазначив ще Філарет. Це дуже важливий факт про місцеве ремесло. Так само, опис гармат виявляє цікаву деталь – наявність «турецьких пушек» (можливо захоплених у Казикармені у 1695 р.). Важливі і інші деталі як опис «ратушного двору» (де певно знаходилася полкова ратуша), наявність кахляної печі (зеленої) в світлиці тієї ратуші, «вертляги» для гармат (засоби для коливання) і наявність «пушкарних» коней тощо. Історик побуту буде втішений тими деталями.».
Згадав ономастику: «Є і досить кумедні з огляду на сьогоднішнє сприйняття прізвища: воєвода (Дмитрій) Блядний чи козак з Білки (Савка) Пердушенко чи інший козак тієї ж сотні (Зенець (Зиновій)) Обезяна. Такі прізвища потребують ономастичних та мовознавчих студій».
Повернувся до людей: «Але дослідника соціальних змін зацікавлять два прізвища в козацькому, зважимо не старшинському, реєстрі Охтирки. Передусім, у першій сотні – Семен Ружинський. Без подробиць, поява цієї постаті в реєстрі (якщо це не рідня чи однофамілець) є достоту дивною. Семен Дмитрович Ружинський був вочевидь сином бунтівливого охтирського отамана Дмитра Ружинського, що не міг миритися із воєводською владою та зятем полковника Дем’яна Зинов’єва. Він очолив заколот проти московської влади у 1679 р. з вимогою свого полковництва (коли козаками було побито російського воєводу Григорія Косагова), був заарештований і засланий до Архангельська, однак цілком можливо повернувся на 1704 р. і навіть продовжив козакувати.
Друга постать – козак другої сотні Андрій Несвятипаска (вочевидь Андрій Прокопович Несвятипаска (Паска)) – постать видатна, що також пройшов усі щаблі козацької кар’єри і вгору і, як видно, донизу. Під час кризи з полковництвом у Охтирському полку в 1690 – 1691 рр. саме він із полкового осавула був обраний полковником, ніс службу біля Високопілля і офірував півгребельки, що купив на річці Гусинці охтирському протопопу за що заслужив схвальну оцінку архієпископа Філарета. 20 червня 1693 р., уже позбавлений полковництва (за власним чолобиттям), він з «многолюдством» їхав карантиними («моровими») місцями до Курська б’ючи вартових, що мали оберігати «карантин», оглядати підводи та людей і не пускати на шляхах до столиці підозрюваних та хворих. Між тим, карантинні заходи 1690-х рр. одні із перших цілеспрямованих державних медичних заходів на сході Європи, які Несвятипаска з охтирським супроводом взявся порушувати».
Поволі закінчував.
Писати передмови – річ корисна, вона змушує ледачого історика вчергове читати тексти і піднімати нотатки, перечитувати і критикувати, доповнювати. Мислити і студіювати. Однак існує небезпека, що передмова «заживе своїм життям», віддаленим від тексту. Докладаючи зусиль, ти створюєш власний текст – власну інтерпретацію і змінюєш розуміння першоджерела, нав’язуєш своє бачення. Краще писати післямови, однак, як подумати, то також небезпечно…