- Отже буде війна!
- Ви забули, дорогий друже, що це Европа!
Ілля Еренбург, Незвичайні пригоди Хуліо Хуреніто, 1921
Нині Бабин Яр виглядає геть інакше, аніж в 1941-ому. Бабиного Яру власне більше немає. Його почали нищити у перші повоєнні роки, частково засипавши й провівши дві магістралі. Вже тоді частина терену пішла під забудову новими житловими домами, інша – під парк. Основну ж площу яру радянська влада вирішила перетворити на сміттєзвалище. Бабин Яр перекрили дамбою і туди зливали відходи виробництва розташованих неподалік цегляних заводів. 13 березня 1961 року дамба не витримала, й хвиля смертоносного бруду ринула на вулиці. Жертвами «Куренівської трагедії», масштаби якої влада всіляко намагалася применшити, стали сотні (якщо не тисячі) людей.
1941 року Бабин Яр був одним з найбільших (довжиною 2,5 км) й найглибших (понад 50 м) ярів Києва. До столиці радянської України вермахт вступив 19 вересня. 27 вересня містом був розклеєний наказ «всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до години 8 ранку при вулиці Мельника-Доктерівській (коло кладовища)», взявши з собою «документи, гроші, білизну та інше» (масове убивство зображували як «захід із переселення»). Протягом двох днів – 29 і 30 вересня 1941 року в Бабиному Яру були розстріляні 33 771 євреїв (ця цифра наведена в секретному звіті начальника німецької поліції безпеки та СД). Київський Бабин Яр був місцем масових розстрілів упродовж всієї німецької окупації – останні вбивства відбулися за два дні до вступу в місто Червоної армії, 4 листопада 1943 року. Жертвами нацистської політики стали, зокрема, радянські військополонені, п'ять ромських таборів, члени ОУН Мельника, радянські підпільники.
Перший пам'ятник – в уже знищеному місці розстрілів – встановили 1976 року. Це була багатофігурна скульптура з бронзи, присвявена “радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам радянської армії, розстріляним німецькими фашистами в Бабиному Яру”. В дусі брежнєвського наративу війни євреї (як і роми) не виокремлювалися як осібна група жертв з числа “мирних радянським громадян”.
Нині в тому, що залишилося від Бабиного Яру, стоїть 29 пам'ятників, присвячених різним групам жертв. Там, де розстрілювали людей, сьогодні станція метро та житлові будинки…
Буквально кілька днів тому тому в Бабиному Яру та із приводу Бабиного Яра були виголошені передбачувані й заспокійливі політичні заклинання. У газетних колонках та телерепортажах лунали патетичні прописні істини, споряджені обов'язковою вказівкою на «жахіття», яке схоже вже мало кого лякає. Потрібний ритуал відбуто, запит ринку на політкоректне марнослів'я виконано… Мабуть, до вересня наступного року…
***
1966 року в журналі “Юность” була вміщена документальна повість Анатолія Кузнецова “Бабин Яр”. У 1941-ому Кузнецову було 12 років, свій твір він писав на підставі власних спогадів та розповідей інших киян. Твір був схвалений до друку, але з численними цензурними правками. Публікація в “Юності” закінчувалася словами:
Я ще раз підкреслюю, що оповів щось аж ніяк виняткове, але звичайне, яке було СИСТЕМОЮ, відбувалося історично вчора, коли люди були такі самі, як і нині. Озираючись на наше вчора, ми думаємо про майбутнє. Найдорожче в нас – життя. Її треба берегти. Фашизм, насильство й війни мають піти, залишитися лише в книжках про минуле. Закінчуючи одну з них, бажаю вам миру.
Через три роки, домігшися дозволу поїхати до Великобританії ніби для збирання матеріалів для біографії Карла Маркса, Кузнецов попросив там політичного притулку. 1970 року в Лондоні побачила світло денне повна версія “Бабиного Яру”, в якій курсивом були позначені місця, видалені радянською цензурою.
Повна версія повісті Кузнецова закінчується словами:
Які нові Яри, Майданеки, Хіросіми, Колими й Потьми – у яких місцях і яких нових технологічних формах – приховані наразі у небутті, в очікуванні свого часу? І хто з нас, живих, вже, можливо, є кандидатом до них? Чи зрозуміємо ми колись, що найдорожче на світі – життя людини та її свобода? Чи попереду ще варварство? На запитаннях я либонь і обірву цю книжку. Бажаю вам миру. І свободи.
Обов'язковий, хоч і пильний, радянський оптимізм поступився місцем гіркому передчуттю…
***
Після Бабиного Яру були Камбоджа, Руанда і Сребреніца. Були (і є) концтабори в Північній Кореї, з існуванням яких людство якимось чином змирилося. Та й антисемітизм нікуди не зник (заборону його публічних проявів у деяких країнах не варто плутати із перемогою над ксенофобією як такою). Не зникла й дискримінація: за расовою, мовною, ґендерною, зрештою, за паспортною ознакою (між іншим, саме наявність «правильного паспорта» нерідко ставала запорукою виживання під час Голокосту).
Як оповідати про Бабин Яр людям, що живуть у ситуації миру (нехай крихкого й далеко не всезагального)? Що нам може підказати ця історія, чого навчити? Того, як в екстремальних умовах поводять себе «широкі маси обивателів»? На які вчинки здатна людина, всерйоз налаштована на виживання? Хто такі «звичайні люди» і що таке «банальне зло», якщо влада проводить злочинну політику й якщо ми, хоч би завдяки Паскалеві, здогадуємося, що справедливість так само залежить від моди, як і краса? Що являє собою складне контекстуальне мереживо мотивів, яке змушує людину ризикувати власним життям заради спроби врятувати іншого? Чи не є легкість, з якою люди убивають собі подібних, не просто визначальною рисою нашого біологічного виду, але й свідченням того, що саме в убивстві людина переборює природне й повноцінно вступає в соціальне і культурне? І чи не стає сплановане масове убивство однією з вищих форм соціальності?..
***
Вже в 1943 році про Бабин Яр написали: на ідиш – Василій Гроссман і Іцик Кіпніс, російською – Ілля Еренбург, українською – Павло Тичина. Усі ці тексти потрапили під заборону в рамках післявоєнної сталінської антисемітської кампанії. Така ж доля спіткала написану 1945 року симфонію Дмитра Клєбанова, що її вперше виконали в 1990-ому. Вже за хрущовських часів великий розголос (міжнародний, зокрема) здобув опублікований 1961 року вірш Євгенія Євтушенка. Мені, як і Бенедиктові Сарнову, твір Євтушенка видається коньюнктурним, розрахованим на те, аби «і політичну невинність зберегти, і політичний капітал набути»…
Історія світу після Другої світової війни підказує нам, що самі по собі пам'ять та знання про злочини і страждання не здатні запобігти новим катастрофам. Принаймні, не завжди і не всюди.
В Іллі Еренбурга, який тонко відчував час, в “Незвичайних пригодах Хуліо Хуреніто” передбачені і запрошення на масове убивство євреїв, і екскурсії на місця недавніх боїв із організацією “невеличких кав'ярень на місці особливо запеклих битв”. Виявилося, що навіть колишні табори смерті стають туристичними об'єктами з тими самими кав'ярнями. Чи наближає селфі на тлі крематорія розуміння Голокосту? Про це розмірковує “Аустерліц” Сергія Лозниці. Як воно повернутися до знайомого місця у принципово новій ролі? Про це оповідає “Милий Ганс, дорогий Петро” Александра Міндадзе.
Найімовірніше, завтра Бабин Яр буде не таким, як учора…