Яна Примаченко і директор Центру досліджень Східної Европи Варшавського університету Ян Маліцький (SEW UW). Вручення диплому 21 липня 2016 р.

Пророцтво Тімоті Снайдера «коммеморативну зумовленість», яка «позбавляє історію властивого їй предмета» поволі набирає обрисів¹. Історична політика стала центральною темою цьогорічної, 26-ї за ліком, Східноєвропейської літньої школи, що вже понад чверть століття організовується Центром Східно-європейських досліджень (Studium Europy Wschodniej) Варшавського університету. Школа тривала протягом трьох тижнів з 1 по 21 липня 2016 року і складалася з лекцій, семінарських занять та великої культурної програми, в рамках якої студентів знайомили з історією і культурою Польщі.

Директор Центру Східно-європейських досліджень (Studium Europy Wschodniej) Варшавського університету Ян Маліцький

Відкрити лекційний курс доручили директору Школи славістичних та східноєвропейських досліджень, професору Університетського коледжу Лондона Яну Кубіку (Jan Kubik). Він виступив з доповіддю на тему «Східноєвропейські мнемонічні війни: політика історичної пам’яті vs історична політика», в якій сфокусувався на теоретико-методологічних аспектах. Перетворення дослідження політики щодо колективної пам’яті в потужну індустрію, що спостерігається останнім часом, стало закономірним наслідком прикладного значення цієї дисципліни. Історична політика легітимізує владу та формує колективну ідентичність. Але, як вважає Кубік, теоретичне осмислення процесів формування, функціонування та трансформації пам’яті не встигає за поступом емпіричних досліджень. Насамперед такого осмислення потребують чотири основні царини, що складають підвалини політики пам’яті: 1) культурний вимір пост-комуністичних трансформацій; 2) вплив мнемонічної політики на якість демократії; 3) політичне значення різних рівнів і форм колективної пам’яті / коммеморації; 4) різниця між політикою щодо пам’яті та історичною політикою. Останній пункт, на думку доповідача, має особливо серйозні практичні та етичні наслідки.

Професор Ян Кубік

Професор Кубік не став стомлювати аудиторію зайвим теоретизуванням і в якості ілюстративного матеріалу використав прикладне досліджені, що здійснювався низкою наукових установ європейських держав, аби простежити трансформації пам’яті про події 1989–1991 років в країнах колишнього Варшавського договору та пострадянського простору. Спроба типологізації політики пам’яті в Центрально-Східній Європі здійснена на прикладі зміни у сприйнятті означених подій у ретроспективі 20-річчя показала, що український випадок стоїть осторонь. Як визнав лектор, Україну довелося вивести в окрему групу, адже ситуація з політикою пам’яті тут настільки унікальна, що не піддається класифікації. Це добряче розвеселило учасників школи, переважну більшість якої становили українці. Амбівалентне почуття, що становило суміш гордості від усвідомлення власної «особливості» та гіркий присмак deju vu, прокотилося лекційною аудиторією.

Україна вже давно перебуває в епіцентрі «війни пам’яті». Багато списів було зламано довкола питання, яку модель пам’яті впроваджувати на державному рівні: чи-то іспанську, чи-то піти шляхом Балтійських республік чи лишитися в рамках модернізованої радянської. Остання відпала після анексії Криму та початку російської агресії на Сході. Логіка війни загострила проблему державної історичної політики, але консенсусу як в українському суспільстві, так і політикумі, від цього більше не стало. Представлене професором Кубіком дослідження є типовим за своїми стандартами case-study, яке наштовхує на думку, що Україні все ж таки доведеться виробляти власну модель політики пам’яті/історичної політики.
Вибір саме цієї доповіді в якості інавгураційної був надзвичайно вдалим, оскільки окреслив як «пам’яттєвий поворот» чим далі, тим більше, зачіпає всі сфери суспільно-політичного життя світу, що глобалізується.

Професор Збігнев Крушевський

Глобальний аспект був представлений на лекції професора Техаського університету Збігнева Крушевського (Zbigniew Kruszewski) «Неочікувані і непередбачувані аспекти президентських виборів 2016 року в США: спроба оцінки». Фаховий політолог Крушевський, людина з надзвичайною біографією. Він воював у лавах Армії Крайової, брав участь у Варшавському постанні, закінчив війну у 2-му Польському корпусі генерала Владислава Андерса в Італії. Емігрант у першому поколінні, науковець є яскравим прикладом того, що може дати США наполегливій та працьовитій людині. Професор розповів про перипетії президентських перегонів у США: зміну правил гри з появою нових медіа, небезпеку популістської риторики Дональда Трампа, непередбачуваність результатів виборів та їхнього впливу на міжнародну економіку та політику. Антиемігрнські закиди Трампа фактично підважують ключові основи американської ідентичності – ідею Америки як «melting pot». Але у викладі професора страх за майбутнє США перемежався з цікавістю дослідника, що має справу з чимось абсолютно новим і несподіваним для американського політичного життя.

 Аджей Суліма Камінський

Широкий історіософський аналіз пам’яті, традиції та історико-культурної спадщини Речіпосполитої Обох Народів запропонував професор Джорджтаунського університету Аджей Суліма Камінській (Andrzej Sulima Kaminski). Людина енциклопедичних знань, він у своїй доповіді сягнув періоду Римської імперії і провів слухачів манівцями історії Центрально-Східної Європи, щоб означити, що таке пам’ять і традиція та як вони працюють на периферії. Камінський відзначився досить специфічною манерою роботи з аудиторією. Студенти, що мають звичку задавати питання заради питання отримали іронічного відкоша. Досить жорстким був професор і по відношенню до проявів необізнаності. Порада навчатися і читати джерела рефреном лунали з вуст Камінського. Але його майже гіпнотична манера тримати увагу аудиторії від цього аніскільки не постраждала.
Доповідь професора Університету Алабами (Бірмінгем, США) Джорджа Лібера (George O. Liber) стала презентацією його останньої книги «Total Wars and the Making of Modern Ukraine, 1914–1954». Ця книга написана для західного читача і розповідає про історію України в першій половині ХХ ст., час на який припав процес творення українського національного проекту. Дослідник демонструє, як війни, революції та Голодомор назавжди змінили соціальне та національне обличчя України. Не оминає увагою американський історик українського походження і проблему формування сучасних кордонів України. Не випадково верхньою хронологічною межею його праці є 1954 рік – адміністративне перепідпорядкування Криму УРСР. Лібер розвінчує досить популярний міт про Сталіна як збирача українських земель, останній, як відомо, активно мусується російською пропагандою. Він презентує зворотній бік медалі – тотальну русифікацію та збільшення частки росіян в республіці. Попри те, що доповідь була a priori розрахована на необізнану з українською історією аудиторію і для багатьох слухачів не стала відкриттям, вона викликала жваву дискусію. Акцент лектора на індустріалізації 1930-х рр. зачепив надзвичайно актуальну зараз тему Донбасу. В фокусі уваги опинилася українська ментальність, ідентичність мешканців Донбас та методологічні аспекти дослідження цих феноменів.
Також варто відмітити лекцію професорки Ягелонського університету Марти Йоланти Фліс (Marta Jolanta Flis) про механізми освоєння символічно простору, виклад професора Люблінського католицького університету Губерта Лашкевіча (Hubert Laszkiewicz) про польські совєтологічні студії та професора Лєха Мруза (Lech Jacek Mrоz) з Варшавського університету про культуру ромів Центрально-Східної Європи.

Серед керівників семінарських занять особливо хотілося б згадати професорку політології університету Санта-Клара (Каліфорнія, США) Джейн Каррі (Jane Curry). Мені пощастило потрапити до її групи. Учениця видатного «гросмейстера» геополітики – Збігнева Бжезінського, вона обрала об’єктом своїх наукових інтересів Східну Європу. Професорка Каррі досліджувала перебіг виборчої компанії в Україні в період Помаранчевої революції. Вона добре обізнана як з українськими політичними реаліями, так і з ситуацію на пострадянському просторі. Джейн перетворила семінарські заняття на дискусійний майданчик, а різнопрофільну групу з істориків, юристів, економістів та журналістів – на дружню команду.
Організатори потурбувалися і про культурну програму. Учасники школи мали змогу відвідати Музеї Польського війська та Варшавського повстання, Національний музей в Варшаві (Muzeum Narodowy w Wrszawie) та нещодавно відкритий Полін – Музей історії польських євреїв (Muzeum Historii Zydow Polskich, POLIN). Кілька великих екскурсій по Варшаві познайомили слухачів школи з історією міста, яке фактично було заново відбудовано після Другої світової війни. Окремої згадки заслуговує дводенна поїздка до Кракова, що включала в себе велику екскурсію містом, відвідини знаменитого замку Вавель та крипти, де поховані найвидатніші польські королі та політичні діячі. Школа передбачала й кілька вільних днів, які учасники могли використати на власний розсуд. Хтось заглибився у наукові пошуки у суперсучасній бібліотеці Варшавського університету з її неперевершеними умовами для праці та відпочинку. Решта ж мала можливість прогулятися парками та музеями, якими так багата Варшава, тим більше, що кошти, які надаються в рамках стипендіальної програми це дозволяють.
Традиційним завершенням школи стала Варшавська Східноєвропейська конференція. Цього року вона була присвячена темі демонтажу СРСР – «Біловіжжя 25 років потому: держави, нації, кордони». Конференція охоплювала широке коло питань від зміни кордонів на пострадянському просторі, побудови ринкової економіки і демократії до політики пам’яті нових незалежних держав. Конференція тривала чотири дні. Окрім роботи по секціях, відбулося три круглих столи, що перетворилися на справжні дискусійні майданчики.
Перший день відзначився відразу двома подіями. Перша з них, це круглий стіл на тему «Розпад СРСР: джерела – причини – періодизація». Серед головних спікерів були самі учасники та свідки тих історичних подій – Леонід Кравчук, Станіслав Шушкєвич та Генадій Бурбуліс. Модерував захід директор організовується Центру Східно-європейських досліджень – Ян Маліцький. Другою подією став виступ – «special guest star» – Михаєла Саакашвілі, де він постав фактично в двох іпостасях: як колишній президент Грузії та діючий голова Одеської обласної адміністрації. Чи варто й казати, що в залі був аншлаг?




Повною несподіванкою круглого столу, принаймні для представників України, стала позиція Леоніда Кравчука. Перший Президент незалежної України, відомий як людина що здатна пройти «поміж крапельок дощу», продемонстрував надзвичайно жорстку ритору щодо оцінки сучасної політичної ситуації. Завжди виважений і дипломатичний Кравчук без зайвих евфемізмів розкритикував позицію країн-підписантів Будапештського меморандуму. Відносно державної історичної політики в Україні та прийнятої польським сеймом постанови щодо геноциду поляків на Волині, то тут Леонід Макарович взагалі прямим текстом заявив «не вчить нас жити»². Він наголосив, що Україна сама вирішить яких героїв їй шанувати. Ба більше, критичні заяви польських і російських політиків щодо декомунізації та створення нового пантеону героїв, перший Президент розцінює не інакше як в категоріях неоколоніалізму. Я далека від думки, що нашим політкам «болить за Україну», але здається Леонід Макарович відчуває свою відповідальність, а поважний вік дозволяє йому не перейматися рейтингами і репутацією. Здається ви побачили найбільш щирий і емоційний прояв за всю історію політичної кар’єри першого Президента України.
Промова Міхаєла Саакашвілі не обійшлася без ексцесів. Двоє молодих людей – хлопець і дівчина – намагалися створити яскравий перфоманс. Вони вибігли до трибуни з криками, що Саакашвілі – нацист, за президентства якого людей катували у в’язницях та розгорнули плакат з відповідним написом. Все це ретельно фільмував третій товариш. Акція тривала десь хвилини три, але не знайшла підтримки залу, який почав освистувати дебоширів. Весь цей час пан Маліцький мужньо стримував «наскоки» молодика на трибуну зі спікером. За кілька хвилин охорона вивела хуліганів. Саакашвілі геть не знітився, лише зауважив, що ми стали свідками як створюється картинка для російського ТВ.
Промова екс-президента Грузії, а тепер вже українського політика, підтвердила його реноме яскравого оратора та харизматичної особи. Головними месседжем була ключова роль України як фактору міжнародної безпеки. Саакашвілі виводив пряму залежність існування режиму Путіна від успішних реформ в Україні. Популярність правих популістів в Європі, він вбачає у загальносвітовому тренді так званого «бунту проти істеблішменту», який Росія намагається використати в своїх цілях. В Україні ж є всі перспективи приходу до влади саме прагматиків, оскільки, на його думку, останні 20 років тут правили популісти і народ від них втомився. Хотілося б вірити в політичну прозорливість автора грузинських реформ. Аудиторія дуже довго не відпускала Саакашвілі, а низка з бажаючих сфотографуватися після виступу нагадала радянську чергу в магазин, де «викинули» дефіцитний товар.
Ще один круглий стіл, за участю поважного гостя з України, стосувався був дотичним фактичного провалу ринкових реформ на пострадянському просторі. Серед спікерів були третій Президент України Віктор Ющенко, російській економіст Владислав Іноземцев та відомий білоруський економіст Леонід Злотніков. Попри заявлену економічну проблематику розмова повсякчас «сповзала» на тему агресії Росії проти України. Квінтесенцією круглого столу стало резюме Владислава Іноземцева щодо «запасу міцності» російської економіки в умовах міжнародних санкцій. Відповідаючи на запитання з залу, коли ж таки чекати падіння путінського режиму, Іноземцев зауважив, що путінська Росія тримається на позаекономічних чинниках. В цьому аспекті політичний режим в РФ, вельми подібний до інших фашистських режимів. Зауважимо що російський фахівець оцінює сучасне путінське володарювання саме як м’яку форму фашизму!
Прогноз російського економіста був не втішний. За звичай падіння таких режимів напряму пов’язане з фізичною смертю керманича. Квінтесенція відповіді Іноземцева мала доволі цікаве послання: жодна з революцій, які відбулися на пострадянському просторі не зумовлювалася економічною ситуацію і не містила чітких економічних вимог.

Закінчення конференції співпало в часі з врученням дипломів випускникам літньої школи. Три тижні інтенсивного навчання та знайомства з культурою та історією Польщі лишили пособі нові знання, науковий досвід і контакти та яскраві враження від країни, школи, викладачів та колег-студентів по навчанню.

Яна Примаченко – кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України. Коло наукових інтересів охоплює історію та історіографію українського визвольного руху, політику пам’яті щодо ОУН і УПА та Другої світової війни, історію мистецької інтелігенції 20-х – 30-х рр. ХХ ст.

1. Тимоті Снайдер. Комеморативна зумовленість / Втрати через вшанування [Електроний ресурс] – Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/zabuti-zertvy-viyny/956-tymoti-snaider-komemoratyvna-zumovlenist-vtraty-cherez-vshanuvannia – Дата доступу: 27.11.2013
2. Робочими мовами конференції були англійська, польська і російська.