Print

2016 05 09 gaukhman.osn    

Друга світова війна – назву її просто: війна – і її комеморація залишили сліди в родинному та особистому досвіді кількох наступних поколінь. Звідси пам’ять про війну стала чинником нашого особистого становлення. Напередодні нинішнього Дня Перемоги хочу поділитися власним досвідом і міркуваннями.   

    Дідусь   

    Серед моїх родичів, життя яких визначила війна, відзначу свого дідуся за батьківською лінією, хоча з іншими теж пов’язані приголомшливо небезпечні пригоди. Мій дідусь з материнської лінії, який народивсь у січні 1941 року, під час евакуації ледве не загинув од уламків бомби, що їм дивом не вдалося прорвати ковдру, в яку його загорнула мати.

    На війні загинув мій прадід з іншої лінії, листи якого мені вперше нещодавно показала бабуся. Він пішов на війну добровольцем у 38 років, маючи за плечима термін на Колимі та залишаючи дружину з донечкою, яка народилася перед самим його від’їздом на фронт. І моя прабабуся не прийняла його рішення. Але в моєму дитячому сприйнятті саме дідусь за батьківською лінією був «людиною війни».

    Мій дідусь не був ветераном. Серед моїх однолітків ветеранами були здебільшого прадіди, а не діди. Він мав статус учасника бойових дій і був офіцером. Він немовби продовжував досвід війні у своєму дальшому житті. Навіть їздив на зеленій «Побєдє» з двигуном од старої «Волги». Велика автівка підкоряла мою дитячу уяву та своєю назвою була зобов’язана Перемозі над нацизмом. Коли дідусь пішов, я був іще маленьким, і не чув майже нічого про його воєнне дитинство. Та й він мало що пам’ятав і майже нічого не розповідав.

    На початку війни дідусь, уродженець Вільнюсу, втратив батьків. Він і його сестра-близнючка потрапили до загону євреїв-партизанів в околицях білоруського Лідо. Напевно, в загоні були їхні родичі. Бо частина моїх родичів за батьківською лінією походить із північно-західної Білорусі. Після війни дідусь записав у документах своєю датою народження 1930 рік. Насправді, був молодшим. Ба навіть ім’я сам собі обрав – «інтернаціональне» Макс, замість єврейського Мендель, хоча на моїй пам’яті бабуся називала його «Міша». Він пам’ятав, що в дитинстві розмовляв кількома мовами, крім російської. Згодом знав тільки одну мову – російську. По війні якимось дивним чином дідусь і сестра зустріли свого старшого брата, втраченого на початку війни.

    Нещодавно від литовських родичів дізнався про казкову історію. Прадід із прабабкою, назавжди розстаючись із дітьми, дали їм по золотій монеті. Старший син оддав її партизанам за те, щоб узяли його до свого загону. Дідусева сестра проносила свою монетку у взутті та по війні віддала її родичу, який виїхав ув Америку. А куди ділася дідусева монетка – невідомо.

    Золота монетка в моїх очах символізує сімейну пам’ять. Вона лежить не поміченою, коли навколо мирно і безпечно. Але набуває варости у важкі час.

    Після війни дідусь обрав кар’єру військовика і вступив до вищого авіаційного училища в Даугавпілсі, відкритому 1948 року. За іронією долі, там викладав військовий льотчик із Луганська, двічі Герой Радянського Союзу, Олександр Молодчий. Хуліганисті курсанти підносили своєму викладачу спирт, злитий із труб системи проти обледеніння літаків, – і замість лекцій слухали оповідання про війну. Пам’ять про війну була глибоко захованою, пригніченою та подоланою, а тому неможливо було оживити її без добрячої порції алкоголю.   

    Дитинство   

    Для хлопчика війна завжди є цікавинкою, прообразом дитячих ігор і фантасмагоричною подією. Тогочасні хлопчачі іграшки являли собою солдатиків у вигляді радянських бійців, моделі танку Т-34 та іншої воєнної техніки.

    Тоді ще слухали платівки. Моя мама часто вмикала платівку – збірник пісень про війну.В уфимських бабусі та дідуся була блакитна гнучка платівка з воєнними піснями Булата Окуджави. А в луганських бабусі та дідуся, який був пов’язаний із війною, лежав у шафі товстезний енциклопедичний словник із барвистими мапами та малюнками воєнної техніки, виданий до сорокаріччя Перемоги.

    Від мами вперше почув про Голокост. У дитинстві не відав про конфлікт наративів Великої Вітчизняної війни та Голокосту. На рівні посполитих людей різні обличчя війни поєднувалися. А дитячі враження від маминих оповідань згадав у студентські часи, коли сидів у читальній залі історичного факультету та читав книжки про Голодомор.

2016 05 09 gaukhman2   

    На відзначенні Дня Перемоги в 1990 році у Луганську на Гострій Могилі. Хлопчик перед першим рядом – автор цих рядків. Смаглявий чоловік у воєнній формі у першому ряду зліва – мій луганський дідусь. Чоловік у цивільному в другому ряду зліва – мій уфимський дідусь. Гостра Могила є пам’ятним місцем радянської історії Донбасу.У квітні 1919 року в районі цього пагорба «червоні» обороняли Луганськ від «білих». «Червоні» перемогли, але в травні «білі» взяли місто.   

    У 1990-ті роки, до п’ятдесятиріччя Перемоги та пізніших річниць, показували документальні стрічки про Другу світову війну. Напевно, саме з тих відео- і телефільмів, а також із газет, які охоче розвінчували радянські уявлення, знав про фатальність початку війни. Бо ж вона не повинна була стати несподіванкою для Радянського Союзу, але зробилася нею. Того ж часу на екрани вийшла резонансна стрічка «Список Шиндлера», яку моїм батькам завадили повністю подивитися сльози та біль.

    Зараз замислююся, чому в російських стрічках найбільше уваги приділялося боям на фронтах, а в зарубіжних – приходу нацизму до влади та Голокосту? Ось конфлікт наративів, який найвиразніше виявляється в творах масової культури.

    Отже, Друга світова війна і Велика Вітчизняна війна, яку вважав за радянську частину Другої світової війни, постали в моїй свідомости найважливішою подією світової історії. А 9 травня з його парадами, кінострічками та піснями про війну – здавалися Святом Свят. Вірогідно, так було не тільки для мене. Хоча вже тоді навколо поширювалися неприйнятні вислови: чому переможені німці живуть краще, ніж їхні переможці?

    Студентство   

    Студентські часи є найважливішими для формування особистости. Мої студентські роки припали на буремні для інформаційного простору часи Помаранчевої революції та кількох наступних політизованих років. Саме до 9 травня 2005 року на тоді легендарному «П’ятому каналі» заговорили про різні обличчя війни та роль ОУН і УПА.

    На той момент був студентом-істориком, а в школі отримував відмінні оцінки з історії, але чомусь до 2005 року майже нічого не знав про Степана Бандеру, Романа Шухевича та їхню справу. Тільки чув лайливе «бандерівці» на адресу співгромадян із Західної України. Може, добре, що передчасно не дізнався про суперечливі історичні процеси. Пам’ятаю, як на студентському «круглому столі», організованому нашими викладачами до шостого десятиріччя Перемоги, виступив із порадою переосмислювати війну, орієнтуючись на передачі «П’ятого каналу». Оце був диваком!

    Наступна річниця Перемоги припала на мій третій курс, коли Другу світову війну вивчають за програмою курсу «Історія України» для істориків. Читав не тільки підручники, старанно готувався до семінарів, хоча на третьому курсі мої одногрупники саме й закидали навчання. І раптом напередодні 9 травня відчув, що не можу з ентузіязмом відчувати це свято так само, як ставився до нього з дитинства. Якщо немає єдиної «правди», то не може бути священнодійства.

    Мої викладачі познайомили нас із доробком письменника-розвідника Віктора Суворова. Читаючи його, був здивований поєднанням геніяльної до простоти ідеї про підготовку Радянським Союзом нападу на нацистську Німеччину з ніякими поясненнями самого Автора. Особливо його розважання про літаки без кулеметів для наступу та колісні танки – нікуди не годяться. Я ж у шкільні роки цікавився воєнною технікою, і знав, що військові літаки не бували без кулеметів, а від колісних танків радянські інженери відмовилися за кілька років до 1941 року. Ще більше мене тоді здивувало – і дивує по досі, що ідея Суворова не знайшла підтримки або, принаймні, уваги в українських авторів наукових історичних книжок, хоча в Росії на цю тему раніше виходили книжки. Якщо Україна – не Росія, то чому нам лячно задаватися болючими питаннями? Добре було би, якби я помилявся.

    У той час Віктор Ющенко проводив свою історичну політику, в якій перше місце обіймав Голод-геноцид. Про Голодомор 1932–1933 років писали і в шкільних підручниках, але до того часу масово про нього не говорили. Цю справу Ющенка підтримувало набагато більше людей, ніж інші його кроки. Попри те, що саме дії Ющенка призвели до спроб альтернативної історичної політики від «Партії реґіонів» на Донбасі.

    Пам’ятаю: коли запалював свічку на вікні з лицевого боку нашого будинку – бачив чимало свічок на зворотному боці будинку навпроти. Однак за президентства Віктора Януковича свічок у будинку навпроти стало дещо менше, принаймні, на тому – зворотному боці.

    На згаданому «П’ятому каналі» в ті часи були озвучені деякі ідеї, пов’язані із засудженням радянського минулого, які сьогодні стали підмурком для «декомунізаційних законів». Наприклад, тоді дізнався про ідею «другого Нюрнбергу» та ініціятиву «відкрити» всі архівні справи КҐБ. Тоді мені це здавалося правильним і потрібним, бо я не усвідомлював популізму цих пропозицій. Ось як буває: для мене час плине, а для когось – час застиг за минулої чи позаминулої доби.

    Тоді ж мені не спадало на думку, що перший Нюрнберг був судом переможців над переможеними. І тільки через покоління нащадки усвідомили злочини своїх предків. А «другий Нюрнберг», якщо колись відбудеться, ризикує стати судом під гаслом: «це робили не ми – це робили зайди, чужинці, окупанти». Не може бути осмислення минулого у суспільстві, в якому звикли перефарбовуватися в колір кожного нового начальства. На сьогодні українцям далеко до німців...   

    * * *

       Чи зможе якась інша історична подія позмагатися за нашу увагу з Другою світовою війною? На сьогорічний День Соборности, 22 січня 2016 року, Президент Петро Порошенко видав указ про «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921 років». Тож центр громадської уваги і центр «боїв за історію» трохи зрушиться вбік зі старої точки під назвою «пам’ять про війну» до нової точки «пам’ять про революцію».

    Вочевидь, війна на довгі десятиліття продовжить залишатися визначальною для формування національної пам’яті, незважаючи на те, що в цій війні головне – для активістів і що особисте – для посполитих. Прецінь небезпечна річ – ці бої за історію та пам’ять!

 Останніми роками, як і чимало моїх колежанок та колеґ, задаюся питаннями: чи можливий максимально інклюзивний історичний метанаратив? і чи можлива «мирна» популяризація української історії, що ґрунтується на медичному принципі «не нашкодь»?