Нещодавно лідери єврейських громад України звернулися до громадськости Нідерландів на підтримку асоціяції України з Европейською Спілкою. Тоді ж відомий художник Олександр Ройтбурд висловився на своїй сторінці на «Facebook», що оптимальним способом переконати нідерландців була би «культурна дипломатія». Якщо показати їм виставку сучасного українського мистецтва і/або балет Раду Поклітару, то не потрібні жодні листи-благання. Всі зрозуміють, що таке Україна і чого вона варта.

    Наведений приклад – лишень один із промовистих випадків того, що Українська держава не розуміє можливості та пріоритети «культурної політики». Як перестати займатися метушливою маячнею та почати плідно працювати? За відповіддю на питання в дусі Дейла Карнегі звернемося до пропозицій експертного середовища.

    Якраз у лютому 2016 року громадські активісти та культурні експерти, які об’єдналися в рамках ініціятиви «Альянс культури», представили загальній увазі «Стратегію культури» (повна назва: «Довгострокова стратегія розвитку культури в Україні до 2025 року»). Як на мене, цей документ можна було би назвати «Стратегією культурної політики». Але в нашому суспільстві термін «політика» відсилає до держави, урядів, адміністрацій, місцевих рад, партій та інших набридлих слів. А тут ідеться про «політику для всіх» – про політику, в якій беруть участь зацікавлені особи, колективи та інституції.

    «Стратегія культури» відрізняється від різноманітних державних концепцій тим, що не визначає завдання культурної політики, а пропонує інституційні зміни – перебудову управлінського процесу. Мені здається, що реалізація цієї стратегії матиме хай не революційне значення, зате стане переворотом у відносинах держави з іншими гравцями на полі культури. Тож пропоную розібрати «Стратегію культури» та розібратись у неї.

    Сфера культури: пострадянська ситуація

    Почнемо з наявної ситуації. За радянських часів була створена розгалужена мережа культурницьких закладів, якими ідеологічно й організаційно керували партійні структури та органи державної влади. Не існувало культурної діяльності поза межами «сфери культури». Ця спадщина дісталася незалежній Україні. Хіба що наразі немає керівної Комуністичної партії. Різниця між минулим і сучасним полягає в тому, що до «сфери культури» тепер належать тільки ті установи, які потребують б’юджетних коштів.

    Фінансово самостійні заклади та їхні заходи виходять за межі «б’юджетної сфери культури». Приватний сектор опиняється поза «політикою» – поза адміністративною цариною та поза можливостями «культурної дипломатії». Однак і він пов’язаний із б’юджетним сектором. Щонайменше, через культурно-мистецьку або іншу освіту.

    Урядники в центрі та на місцях створюють різноманітні концепції національного й патріотичного виховання. Переважно вони стосуються освітніх інституцій, але культурницьким теж дістаються завдання. Ззовні ці концепції мають стратегічний характер, будучи направленими на формування певних якостей молодих громадян протягом не одного десятиліття. Фактично, державне й муніципальне урядування полягає у фінансуванні культурницьких закладів ув обмін на їхню участь у реалізації державної та місцевої культурної політики. Якщо спростити: «ви нам гроші – ми вам патріотизм».

    Державна і місцева влада виступають «замовниками» тематичних заходів. Але вони не замовляють підвищення рівня «культурного продукту» та «культурних послуг», відповідно до стандартів інформаційного суспільства. Вони продовжують керувати директивами. Вони прагнуть змінювати без змін: замінити ідеологічні настанови, забувши про те, що ми живемо в іншому світі, ніж було до 1991 року. Ми живемо в постіндустріяльному суспільстві, в якому сфера культури «виробляє» не тільки ідентичність «споживачів», а й «продукти» та «послуги», які мають матеріяльну вартість.

    Сучасна державна культурна політика у «Стратегії культури» названа «інвестиціями у стагнацію» та «стрибком у минуле». Мені здається, що «стрибок у минуле» – оптимістичне визначення. Бо для стрибка в минуле треба спершу зробити крок у майбутнє. Де ж ці кроки?

    Сфера культури: стратегічні завдання

    Для проведення справжніх реформ без імітації та економії на необхідному творці «Стратегії культури» пропонують відкинути пострадянську систему управління сферою культури. У даному разі префікс «пост-» означає зміну символіки та ідей за незмінности способів управління та практик роботи. Відтак «вертикальну», закриту, ідеологічно навантажену адміністративно-командну систему управління активісти «Альянсу культури» пропонують замінити на учасницьку («партисипаторну») з множинною кількістю гравців.

    В учасницькій системі державні відомства є лишень одними із учасників урядування, хоч і з максимальним авторитетом, і з максимальними ресурсами. Держава перетворюється із замовника, на інвестор. Решта сегментів – культурні експерти і представники громадськости, представники приватного сектору, заклади й асоціяції з б’юджетного сектору – теж є учасниками. А не підвідомчими виконавцями або сторонніми особами, як за пострадянської ситуації.

    У тексті «Стратегії культури» охарактеризовані «стейкголдери» (зацікавлені сторони) учасницької культурної політики:

 1. митці;

 2.громадські організації;

 3.представники творчих індустрій;

 4.консервативні лідери громадської думки, або лідери «радянського типу»;

 5.лідери громадської думки-«модернізатори»;

 6.працівники б’юджетних закладів культури;

 7.академічне середовище;

8.експертне середовище;

 9.міжнародні організації;

 10.меценати і колекціонери;

 11.споживачі культурного продукти;

 12.урядовці;

13.чиновники центральної влади;

 14.представники місцевої влади і самоврядування;

 15.освітяни;

16.медії;

 17.представники бізнесу;

 18.церковні діячі;

 19.політичні лідери.

    Кожен стейкхголдер має власне значення та очікування від інших учасників. Зважати на кожен сектор культури та координувати їхні інтенції – оце підставове завдання для розробки заходів культурної політики. На перший план у розробці учасницької культурної політики виходять експертні наради та форуми. За участю представників державної влади, які мають дослухатися до експертів. Звісно, як наголошує Олеся Островська-Люта, це довгий шлях, порівняно з адміністративними рішеннями Міністерства культури. Наприклад, сама «Стратегія культури» є результатом кількарічних зусиль експертного середовища. Додам, що цей шлях не може бути позбавлений конфліктів інтересів, які виринатимуть та узгоджуватимуться через громадські обговорення.

    Не ліричне intermezzo: не дискусія

    Катерини Ботанової та Олеся Донія

    У рамках презентаційних заходів для представлення «Стратегії культури» відбулася публічна дискусія між одним із активістів «Альянсу культури», знаним культурним експертом і журналістом Катериною Ботановою та відомим промотором культурних проєктів, колишнім депутатом Верховної Ради двох скликань і просто яскравою людиною Олесем Донієм. Подія відбулася 24 лютого, а відео з неї розміщено на «Youtube». Ця публічна зустріч, як на мене, є показовою для пояснення того, навіщо потрібна «Стратегія культури» з її учасницькою політикою.

    Дискусія не задалася – і перетворилися на представлення та обговорення «культурництва» О. Донія. В даному разі під словом «культурництво» не розумію нічого поганого, а лишень корисну активність у річищі наявної системи. Виглядало, наче конкретним діям Донія протистоять стратегічні плани Ботанової. Але ж це не так. Ніхто не проти і всі за – конкретні дії. Річ в іншому!

    Якщо ми прагнемо зменшити бюрократизацію державно-муніципального управління культурою, якщо ми чекаємо більшого і цікавішого від наших театрів, музеїв, бібліотек – потрібно змінювати стратегію культурної політики. Виходить, що держава діє директивами, а фахівцям, замість набуття ролі експертів, приписує роль виконавців. Досвідчені практики не мають бути тільки виконавцями!

    До речі, культурництво О. Донія є позадержавним і волонтерським. Бо Українська держава залишається застарілою іржавою машиною з купою важких інерційних деталей. Саме тому – зокрема, для таких «генераторів ідей», як Доній, – потрібна учасницька політика, яка дозволить зважати на позиції та пропозиції багатьох стейкгодерів – і замінити «культурне волонтерство» вічних ентузіястів на «культурну дипломатію» за участю держави, експертів і волонтерів.

    Влада – експертам: pro et contra

    Які можуть бути перепони на шляху до впровадження «Стратегії культури» або аналогічних проєктів? Почнемо з неадекватности та інерційности центрального відомства.

    Першим спадає на думку сама особа міністра культури. Не треба пояснювати, чому за теперішнього керівництва міністерством реформи адміністрування неможливі. Хай продовжують боротися з «українофобами всіх мастей»!

    Наразі мені щось не до гуморесок. Немає нічого доброго в тому, що на рівні центральної влади Міністерство культури вважають передусім за ідеологічне відомство з вироблення «правильних» поглядів у населення за державні кошти, отримані від податків з того ж самого населення. Сферу культури не тільки фінансують за залишковим принципом. Для цієї сфери й керівників призначають за залишковим принципом:

    – Наш хлопець?

    – Наш!

    – Що вміє?

    – Та хто його зна! Зате говорить правильні речі.

    – Тоді хай буде міністром культури!

    Загалом важко собі уявити, як змусити культурницьке відомство погодитися на відмову від монополії на владу в б’юджетному секторі та почати дослухатися до фахівців із того ж самого б’юджетного сектору та сторонніх щодо нього і не сторонніх щодо сфери культури експертів. Ніхто від влади та контролю над фінансовими потоками добровільно не відмовиться.

    На сьогодні перед експертами – величезна авдиторія громадськости, яку варто запевнювати, що існують шляхи реформ і корисно їх підтримати. Медійний простір – це поле гри, на якому фахове середовище може дати бій державному монополізму.

    Другий блок проблем узагальнено назву «інформаційною політикою». До цього віднесу й набридле «патріотичне виховання», яке нерідко зводиться до нативістського «шароварництва». Можна сперечатися, чи потрібна Українській державі інформаційна політика. Як на мене, потрібна. Хай там як, навряд чи уряд відмовиться від намірів з її проведення.

    Складником інформаційної політики є не тільки програми патріотичних заходів до пам’ятних дат, а й згадана на початку замітки «культурна дипломатія», до завдань якої належить популяризація серед українців та іноземців скарбів історії та досягнень сучасности.

    Мені закинуть, що я забуваю про інформаційну безпеку держави. Зроблю відступ і звернуся до російської ситуації. Ми бачимо, як Кремль, федеральні канали, провідні газети та сайти в унісон описують українські справи. Хіба в Росії інформаційні канали є державною власністю або підвідомчими закладами якогось міністерства? Тут грають два чинника: бізнесовий і дискурсивний. Провідні інформаційні канали належать провладним бізнесменам. А навіть якщо не належать, вони не можуть діяти поза межами певного дискурсу, який задають «згори». Інакше вони втратять широку авдиторію та виглядатимуть опозиціонерами.

    Повертаючись до України, хіба не лідери громадської думки формують провідні дискурси? Залучення недержавних стейголдерів до розробки заходів інформаційної політики – в найширшому розумінні цього слова – може бути, як на мене, бонусом для держави від учасницької політики. Що може бути кращим для уряду, ніж експертні пропозиції, яким чином одкривати українську культуру для власних громадян і як поліпшити імідж України, сприяючи її залученню до світових інтеґраційних процесів? Бо ж без держави, як на мене, «Стратегію культури» не вдасться реалізувати.

    * * *   

    «Стратегія культури» в моїх очах близька до іншого документу громадських активістів – «Договору гідности заради сталого розвитку» від «Несторівської групи». В «Договорі гідности» йдеться про те, що Україна має суспільство «обмеженого досвіту». Звідси суспільний договір українців базується на корупції, яка дозволяє долати обмеження, не порушуючи їх.

    Натомість Україна потребує переукладення суспільного договору та впровадження суспільства «відкритого досвіду». Для цього потрібно змінити базове прагнення безпеки на ціннісні норми свободи та самовираження. А для свобідної людини потрібні прозорі правила гри. Тож учасницька політика конче необхідна не тільки у сфері культури.

    Насамкінець наголошу, що «Стратегія культури» може бути зразковим прикладом для реформування освітньої та наукової політики. Тим паче, в освітній царині учасників і коштів більше, ніж у сфері культури. Складніша справа зі сферою науки, в якій і першого, і другого менше, а головне – немає суспільного «споживача наукового продукту».