Павєл Губарєв став відомим як очільник повстання проти київської влади одразу після втечі Януковича 21 лютого 2014 року. Невдовзі після цієї події, 3 березня, він проголосив себе «народним губернатором Донецька». Губарєва вже знали як очільника «Народного ополчення Донбасу», що його він створив наприкінці лютого, і це саме він відродив давній концепт «Новоросія», що існував іще в Російської імперії, і створив навколо нього політичний рух. 2014 року Губарєв був доволі молодим чоловіком (йому було 31), але вже зробив спробу очолити повстання, що назрівали на південній та східній Україні, зокрема в Донецьку. Це був розгніваний чоловік, переконаний, що в Києві відбувся переворот, і що нова влада – це «хунта», яку підтримує Захід. Схоже, що Губарєв уже довгий час був роздратований, щонайменше з шістнадцяти років. Його спогади, що їх недавно було опубліковано в Росії, доволі цікаво почитати1.
Життя Губарєва виглядає типовим життям донбасівця. Він народився 1983 року в родині робітників у Сєвєродонецьку Луганської області, місті з населенням близько 100 тисяч. Обоє його батьків працювали на місцевому великому хімічному заводі «Азот». Із записів Губарєва випливає, що його мати походить із української родини, її предки свого часу втекли з польсько-литовських земель і оселилися на Слобожанщині. Батько Губарєва – нащадок донських козаків. Тож автор спогадів наголошує, що обоє його батьків мали своїми предками борців за волю. Павєл Губарєв – найстарший із п’яти дітей у родині, він стверджує, що проста робоча сім’я, як його, могла собі дозволити мати п’ятьох дітей тільки завдяки турботливій радянській системі (с. 35).
Перед тим, як вступити до Донецького національного університету, він учився в Сєвєродонецькому Києво-Могилянському колегіумі, школі для талановитих дітей, як визнав сам Губарєв, яку закінчив із середнім балом 4,9 (із 5). Він вступив у Колегіум 1997 року, коли там ще викладали не тільки українською мовою. (Губарєв стверджує, що наступного року школа перейшла на виключне викладання українською, тому себе і своїх однодумців він називає «последними русскими»). Найкращі учні могли вступити в Києво-Могилянську Академію в Києві без іспитів; натомість він вибрав історичний факультет Донецького національного університету.
Губарєв не пише, що він думав про колегіум, який пізніше назвав «махровым центром украинства», коли вступав до нього 1997 року. У книжці він зі злістю згадує, що навіть у його рідному місті, де «на мове никто отродясь не “розмовляв”», «тотальная украинизация» середньої школи почалася 2001–2002 року за часів «проросійського» президента Леоніда Кучми. Цікаво, яка ж була первісна мотивація Губарєва? Він просто хотів досягти успіху, або його батьки хотіли, аби він досяг успіху, в новій, незалежній Україні? Чи в цьому була причина його вступу до колегіуму, елітної школи, яка, за його власним визнанням, репрезентувала «українськість»? Цікаво також, чи його брати і сестри пішли навчатися туди за його прикладом.
Незрозуміло, коли і як Губарєв почав вороже ставитися до України. Він зазначає, що з п’ятнадцяти років почав жадібно і пристрасно читати2. У власній бібліотеці він нарахував більше 2 тисяч книжок. Губарєв навіть висловив вдячність книжкам за все, що нині має («Спасибо вам, книги») (с. 72). За його спогадами, уже в 16 років його водили на допит до СБУ (с. 42). Це означає, що 1999 року, за рік чи два після вступу до колегіуму, він зайняв відверто антиукраїнську позицію. Губарєв не говорить про те, що схилило його до того, аби стати радикалом. Він заявляє, що «Я люблю украинскую речь, песни, традиционную украинскую культуру в целом». За його словами, саме «политическое украинство, украинизм» стало тим, що він зненавидів (с. 38). 1998 року, коли Губарєву виповнилося 15, він почав працювати у свого дядька, теслі, і за тиждень заробляти більше, ніж його мати за місяць на заводі. У шістнадцять років, усе ще бувши учнем колегіуму, він пішов із дому, винайняв квартиру і став учасником руху “Русское национальное единство”, радикальної російської націоналістичної організації, що її 1990 року заснував Алєксандр Баркашов. Відтак Губарєв брав участь у військово-політичних таборах у Росії, де були також і російські офіцери, які воювали в Чечні (с. 40 і 89). Мимоволі постає питання, чи не пішов Губарєв із дому через незгоду зі своїми батьками щодо політичного життя в Україні.
У книжці Губарєв визначає себе «і червоним, і білим», тобто і лівим (соціалістом), і правим (фашистом). Завдяки цій зручній суміші він зміг допасувати до своєї політики все, що до неї підходило і з історії російського імперіалізму, і радянського комунізму: автократію/диктатуру, терор і насильство, російський націоналізм тощо (с. 49 та 70). Губарєв навіть виступав за ідею нової опричнини за прикладом Івана Грозного та Сталіна (с. 356). Він називає свою ідеологію «синтезом» червоного і білого (с. 71) і заявляє, що не заперечує, коли «мазепинці-євромайданівці» називають його філософію «фашистською»: то не його проблема, а їхня (с. 42). І в той же час Губарєв легко називає прихильників київської влади «нацистами».
Ідеологія Губарєва – це не великоруський шовінізм. Це радше націоналізм, що спирається на російську «цивілізацію» («русский цивилизационный национализм»), до якого входять Україна і Білорусь. До нього також входять усі види інших національностей («російські греки», «російські якути», «російські татари» тощо). Це відверто імперська ідеологія, яка привласнює досягнення Києво-Новгородської Русі, Московії, Російської імперії та Радянського Союзу (с. 284–285). Цікаво, що Губарєв часто використовує поняття «малороси» та «Малоросія-Україна» (с. 286–287). Він мимохідь згадує, що в російських військово-політичних таборах приятелі-росіяни часто «шутливо троллили и порой относились с некоей заносчивостью», незважаючи на те, що ідеологія «російської національної єдності» базувалася на ідеї, що «триединый русский народ» і «малороси-українці» є його невіддільною частиною (с. 40). Він наголошує, що його концепція Новоросії – це «плод синтеза Великороссии и Малороссии» (с. 266). Як і малорос Микола Гоголь, Губарєв, здається, боровся із власною ідентичністю, хоча й дистанціювався від України та твердо ідентифікував себе з Росією (імперською за визначенням).
Здається, Губарєв повністю відмежувався від навчального процесу в колегіумі, а проте закінчив він цей заклад із чудовими оцінками, а відтак вступив до Донецького національного університету, де вивчав історію. Він обрав історію, бо вірив, що це «важный фронт борьбы за русское Будущее» (с. 42). із 2000 по 2005 рік він очолював «Клуб любителей истории Новороссии» в гуртожитку історичного факультету3. Метою клубу було критикувати і підривати українські історіографічні концепти на університетських лекціях і семінарах. Наприклад, на семінар про Івана Грозного клуб підготував спростування тези про те, що Іван був «безумный кровавый деспот» і «палач и садист» (с. 45). Чому Губарєв зацікавився саме цією темою, до кінця незрозуміло, але він, очевидно, хотів наголосити, що Іван був творцем Російської імперії: суттєво розширив територію Московії, навіть захопив землі, що ніколи не належали Русі (наприклад, Казань і Сибір), а тому еру Івана слід вважати початком московського/російського імперіалізму. У будь-якому разі Губарєв схвалює оприччину Івана Грозного! На іншому занятті про Івана Мазепу учасники клубу нападали на викладача (який, за Губарєвим, вважав Мазепу людиною проєвропейською) з незручними питаннями. Вони перетворили заняття на суд над Мазепою (с. 46). Губарєв не наводить деталей, але очевидно, що він дотримувався російського погляду на Мазепу як на «зрадника» російської сторони. Автор навіть із гордістю пише, що 2005 року члени його клубу «дрались до крови» з хлопцями, які приїхали з Західної України навчатися у ДонНУ (с. 60).
Губарєв пишається тим, що протистояв викладачам історії в університеті. За його словами, разом із членами свого клубу вони «как правило, выигрывали, потому что аргументы были сильные, и источники мы хорошо изучали». Він стверджує, що саме з цієї причини адміністрація університету тиснула на них, виселила їх із гуртожитків і намагалася виключити з університету через погану поведінку4.
Втім, у своїй книжці Губарєв не демонструє «сильних аргументів», які би спиралися на ретельне вивчення джерел. Він рішуче заперечує телеологічий погляд на історію України, яка починається з часів Русі (відтоді починається тисячолітня боротьба проти азіатів-Московитів), Богдана Хмельницького (який боровся за незалежність від Польщі) та закінчується сьогоднішніми євроінтеграційними прагненнями. А проте його власні погляди так само телеологічні. Він говорить про невідворотність уніфікування «Руських земель», але ігнорує факт, що Хмельницький боровся не тільки проти поляків, а й проти московитів, бувши залежним від політичних обставин того часу. Губарєв твердить, услід за Путіним5, що в Російській імперії не було таких термінів, як «Україна» та «українці», натомість була «Малоросія» та «малороси». Та, як і Путін, він забуває зауважити, що терміни «Україна» та «українці» на позначення явища, окремого від Росії, в імперії було просто заборонено вживати. Губарєв, здається, вважає, що поняття «Україна» було штучно створено в Галичині у часи антиросійської боротьби, а тому це випадковий побічний продукт6. При цьому він абсолютно ігнорує факт, що модерні поняття «Україна» та «українці» виникли у першій половині ХІХ століття саме на теренах нинішньої Східної та Центральної України або Малоросії. Галичани ж спочатку не сприймали цих понять.
Губарєв гнівався і досі гнівається, що його погляди на історію країни не знайшли підтримки серед співвітчизників. В Університеті він разом із своїм клубом був жорстоким повстанцем. Як і багато «малоросів» до нього, Губарєв став імперіалістом. Як і багато «малоросів», він також був розчарований тим, як Імперія поставилася до нього. Він гірко скаржиться, що Москва слабко підтримала його «битву за свободу» на Донбасі 2014 року, а особливо – на те, що Москва продемонструвала таке явне небажання включити Донбас до складу Російської Федерації, на відміну від Криму. Чіпляючись за свої імперські ілюзії, він вірить в історичну легітимність «Новоросії».
У Губарєва можна знайти чимало цікавих рефлексій на тему його життя як «малороса». Наприклад, він упевнено заявляє, що на його любому Донбасі ніколи не було національних протиріч («Не было здесь национальной розни»). Він визнає, що до того, як у Києві стався «переворот» на Євромайдані, прихильників його радикальних поглядів у Донецьку було небагато. Губарєв дуже добре знає про козацьке походження своєї сім'ї та своєї улюбленої малої батьківщини. Він наполягає, втім, непереконливо, що козаки з його краю завжди вважали себе «росіянами», хоча й захоплюється, наскільки успішно українці привласнили історію козацтва («Кстати, огромное достижение украинской пропаганды как раз и состоит в том, что она подмяла под себя весь казацкий дискурс») (с. 210). Навіть попри те, що Губарєв вважає себе російським націоналістом, він зараз почувається так само, як тоді, коли був у російських військово-патріотичних таборах: що самі росіяни ставляться до нього несправедливо. Ба більше, так само які багато «малоросів» до нього особливо гостро реагували на Росію, Губарєв не може спокійно говорити про «Захід», особливо про людей із Західної України («люмпен-интеллигентщина городов западнее Донбасса»)7. Він звинувачує їх у тому, що вони буцімто вважають себе вищими, більш культурними та витонченими, принижують жителів Донбасу, вважаючи, що ті – «запойные недочеловеки, генетический мусор, безмозглые туши» (с. 15).
Після закінчення університету замість того, аби продовжувати вивчати історію, Губарєв продовжив займатися політикою та бізнесом. Спочатку він пішов учитися в Донецьку академію управління (2007–2008), а вже через рік перейшов до Харківського регіонального інституту Національної академії при президенті України, аби вивчати там державне управління. Недовго побувши політичним активістом, він розчарувався в політиці та став бізнесменом. До 2014 року він управляв доволі успішною рекламною агенцією «Патисон». У лютому 2014 року він знову з головою пірнув у політику. У книжці видно, як гаряче він гнівається, особливо на євромайданівців, яких вважає американськими пішаками. Не менше він гнівається на Януковича та його прибічників за те, що вони не зуміли розвинути правильну політичну ідеологію, а натомість розграбували Донбас заради власного збагачення. Йому ледве вдається приховати своє глибоке розчарування, ба навіть злість стосовно Москви, яка не змогла достатньою мірою підтримати донбаських ополченців8.
Шкода було б, якби ця книжка підживила поширені стереотипи та упередження щодо гнівних людей на Донбасі. А проте дуже показово, що навіть ця коротка автобіографія, що її написав гнівний антиукраїнський «малорос», стає свідченням прихованої дилеми та неоднозначності, в пастку якої досі потрапляють багато «малоросів», шукаючи власного місця в Росії та Україні9.
1. Павел Губарев. Факел Новороссии. Санкт-Петербург: Питер, 2016.
2. Він називає багатьох авторів, які на нього вплинули, починаючи від Ніколая Данілєвського, Федора Достоєвського, Іоанна Кронштадського, і закінчуючи Іваном Ільїним, Ніколаєм Трубецьким, Левом Ґумільовим і Костянтином Ціолковським.
3. В інтерв’ю, що його Губарєв дав у червні 2015 року, він назвав свій клуб «подпольным кружком». «Россия наступает на старые грабли», (відвідано 20 січня 2016).
4. Див. «Россия наступает на старые грабли».
5. У квітні 2014 року Путін казав: “[Н]апомню, пользуясь терминологией ещё царских времён, это Новороссия: Харьков, Луганск, Донецк, Херсон, Николаев, Одесса не входили в состав Украины в царские времена, это всё территории, которые были переданы в Украину в 20-е годы советским правительством.” (прочитано 20 січня 2016). Путін не згадав про те, що фактично за царських часів не було території під назвою «Україна». Тому це твердження втрачає сенс. Крім того, «Новоросія» зазвичай не включає Харкова та Луганська, які було включено до Росії значно раніше за інші міста.
6. Див. «Россия наступает на старые грабли».
7. Марта Студенна-Скруква стверджує, що це відчуття культурної відчуженості відіграло помітну роль у розвитку сепаратизму на Донбасі. Див. Marta Studenna-Skrukwa. Ukraiński Donbas. Oblicza tożsamości regionalnej (Poznań: Nauka i Innowacje, 2014).
8. Втім, варто зазначити, що його оцінка початку війни на Донбасі також дуже цікава. Хоча він наголошує на ініціативі Донбасу, ба навіть самого себе, розпочати збройну боротьбу, із його розповіді ясно, що Москва від початку відігравала ключову роль.
9 За одним із найнедавніших опитувань (його було проведено в листопаді 2015 року), близько половини (47,6%) населення частини Донбасу, що контролюється українською владою, відповіла негативно на питання «Чи готові ви захищати свою країну?» 15,8% відповіли, що готові для цього взяти в руки зброю, 24,3% готові захищати країну в рамках волонтерського руху. Відповідні показники у західних регіонах України складають 18.1, 29.8 та 37.7%. Те саме опитування показало, що 34,5% населення Донбасу вважають війну на Донбасі громадянською війною між проукраїнськими та проросійськими громадянами України, 22% - війною між Україною та Росією, 10,8% – сепаратистським заколотом зі підтримки Росії. Відповідні цифри для Західної України – 5.5, 44.5 та 38.1%. Також 43.7% населення Донбасу вважає, що ДНР та ЛНР є представниками населення Донбасу, 35.6% – терористів, і ще 20.5% важко відповісти на це питання. Див. Центр Разумкова, “Громадяни України про безпеку: оцінки, загрози, шляхи вирішення проблем. Результати соціологічного дослідження” , с. 21–22.