Наше сьогодення насичене утвердженнями та розвінчаннямм старих і нових суспільних мітологій. У дискусіях про пам’ять і пам’ятники звідкись виринають і запорізькі козаки.

    Козацький міт – одна з підвалин українського націєтворення. Звісно, йдеться про народницьку версію козацького міту й етнонаціоналістичну версію українського націєтворення. Завдяки козацькому міту, українці у ХІХ столітті могли не бідкатися, що є «селянською нацією», а наголошувати на своїх войовничих предках.

    Козацький міт робить свою справу. Українці зі шкільної лави призвичаїлися пишатися звитягою своїх козачих предків. Наскільки притомне це школярське знання? І наскільки ці предки є реальними? Шкода, що це питання на сьогодні мало кого непокоїть. Навіть не більшість знавців ранньомодерної української історії.

    Для сучасного українського проєкту орієнтація на мітологізовану етнічну історію є сумнівною річчю. Якщо для нас важливі історична достовірність та інклюзивність громадського життя, то як варто ставитися до козацького міту?

    Пролог у Луганську

    Почну з пікантної гуморески з навколонаукового життя. В аспірантські роки якось опублікував доповідь у збірнику місцевої заочної конференції. В надрукованому збірнику побачив превелебну доповідь – про сексуальну поведінку запорізьких козаків. Доповідач писав, що за мирного часу січовики суворо карали за стосунки із чоловіками і тваринами. Бо ж навколо жінок не було. Але за воєнного часу заборони не діяли, і козаки широко вдавалися до содомії. Причому в доповіді все це було викладено надзвичайно соковитою – не студентською – мовою.

    «Я не шкаф и не музей». Розповів про це знайомим викладачам. Дехто пореготав разом зі мною, а декому – було не до жартів. І ця доповідь була пред’явлена організатору конференції та редактору збірника, аби надалі він читав, що за шедеври друкує.

    Пізніше, працюючи в музеї, згадав про цю історію. Одній колежанці, розумній людині, але не історику, стало не до жартів – і вона спитала: «Чому за таке не карають? Ось в Ізраїлі ж заборонено заперечувати Голокост». Тож проблема не в ній, а в школярській рецепції козацької історії. Це й змусило мене замислитися: що не так у козацькому міті?

    Нарис якбитології запорізького козацтва

    Найкращим способом деконструювати історичний міт, як на мене, є фальсифікація історії. Фальсифікація в розумінні Карла Поппера – заміна відомих фактів на протилежні. Якби історія козаків була не такою – яким би став наш козацький міт? Представляю Читальнику коротку якбитологію запорізького козацтва на останні двісті років.

    Пропоную уявити, що Нова Січ не була зруйнована за рішенням Єкатєріни ІІ, а рештки козацтва не переселяли на Кубань. Січовики були переміщені на південь – й отримали власну самоврядну «Область Війська Запорізького» між Дністром і Дніпром – між Одесою та Херсоном. Козаки були особисто вільними селянами, які виконували обов’язок із військової служби та утворювали власні кавалерійські з’єднання. Козацька старшина отримала спадкове дворянство. Запорізькі козаки уславилися на полі бою під час російсько-турецьких війн і битв із Наполеонівською армією. Все так само, як і в донських козаків.

    Представники старшини, отримавши величезні земельні терени, розселяли на них українських селян із Центральної України. На межі ХІХ–ХХ століття передові представники старшини облаштовували величезні плантації пшениці з використанням сучасної агротехніки. Дехто навіть взяв участь у будівництві заводів і шахт Кривбасу наприкінці ХІХ століття, але на початку ХХ століття комерсанти-козаки продали свої акції бельгійцям. У 1905 році загони запорізьких козаків використовували для розгону революційних маніфестацій, що погіршило імідж козаків ув очах прогресивної громадськости.

    А що з українством запорожців? Переважна більшість запорожців не вважала себе за українців. Виняток становили окремі інтеліґенти з університетськими дипломами, просвітницькими ідеалами та опозиційними ідеями. Козацька старшина вважала «свій народ» за південну гілку великого російського народу та відзначалася неперевершеним монархізмом.

    Як і «київські малороси» з кола Дмитра Піхна і Василя Шульгіна, вихідці зі старшини після 1905 року стали російськими націоналістами та вбачали головну загрозу Імперії в «мазепинському сепаратизмі». Крім цього, козацьку старшину жахала «жидомасонська змова», наочно втілена в гармидері одеського Привозу. Отже, між запорізькою старшиною та українською інтеліґенцією пролягла інтелектуальна прірва, а між запорізьким козацтвом та українським селянством – прірва станова.

    Зробимо історіографічний відступ. А що з українством запорожців із погляду самих українців? А нічого!

    На початку ХІХ століття побачив світ памфлет «Історія русів», в якому шляхетні представники городового козацтва були протиставлені січовому гультяйству. Адже малоросійське дворянство – первинна авдиторія памфлету – було утворене нащадками старшини городового козацтва, яке від середини XVII століття ворогувало із січовиками. Досить згадати конфлікти різних гетьманів із кошовим Іваном Сірком. Позиція анонімного автора «Історії русів» була повторена іншими тогочасними істориками та письменниками, зокрема і в історичних чернетках Алєксандра Пушкіна і Миколи Гоголя.

    Останній наголосив у передмові до другої редакції «Тараса Бульби», що «геній Єкатєріни Великої дозволив об’єднати під імператорським скіпетром колишніх супротивників» – запорізьких козаків і дніпровських «малоросів» з їхніми городовими козаками та романтичними селянами. Недарма ж письменницький Тарас Бульба ходив на Січ не для виховання синів, а для упокорення тамтешнього гультяйства. На майдані він проголосив промову про важливість об’єднання двох різних груп козаків для спільної боротьби проти «клятих ляхів», що було найвищим виявом святого товариства. Але це в другій редакцій, а в першому виданні січовики були проіґноровані Автором – нащадком городових козаків.

    Тарас Шевченко, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш порвали з малоросійським дворянством і його аристократичним козацьким мітом, замінивши звеличення городового козацтва «селянським мітом». Літератори називали своїх одноплемінників нащадками селян, які зазнавали утисків і від «своїх» городових, і від «чужих» запорізьких козаків.

    Шевченко оспівував конфлікт між Гетьманщиною та Січчю яко причину чужоземного загарбання України. Саме січовики, згідно із поетом, своїми набігами розсварили українців із поляками. До того ж він протиставив «поганих» запорожців «добрим», хоч і не менш жорстоким гайдамакам, які були вихідцями із селян і виступали народними месниками. Але поетове ставлення до запорожців було амбівалентним, бо він уважав їх за втрачених синів України.

    Подібні «сантименти» не дозволяв собі захисник українських селян – Костомаров, який був одним із творцем «селянського міту» на сторінках своїх романтичних історичних творах. А Куліш скептично поставився і до городових, і до низових козаків. Для нього вони були революційними руїнниками, які нищили здобутки працьовитих селян.

    Серйозне дослідження запорізьких козаків розпочав Володимир Антонович – як історичних ворогів української справи, які свого часу виділилися з українства та виступили проти Гетьманщини. Однак завданням на майбутнє для Антоновича, висловленим під час поїздки у Львів, стало об’єднання всіх українців, зокрема й «блудних синів» – запорожців.

    Інтелектуальні побудови Антоновича стали основою для детальних досліджень Михайла Грушевського. В останніх томах «Історії України-Руси» він звернув прискіпливу увагу на причину розриву між українцями – городовими козаками та посполитими селянами – і запорізькими козаками. А в публіцистиці 1905 року «отець української історіографії» закликав запорожців до повернення у лави української нації та спільної боротьби за реформування імперської Росії.

    Що принесло для запорожців «коротке ХХ століття»? 1917 рік застав старшину розгубленою. Більшість старшини разом із значною частиною козаків перебувала на фронтах. Серед населення міст козаки були в меншости. Тож перевагу здобула революційна громадськість, яка в очах козацьких продвіників мала «єврейське обличчя», як і в 1905 році.

    У 1918 році козацька старшина повернулася з війни та підтримала гетьмана Павла Скоропадського, хоча на словах ухилялася від того, щоби виказати відданість цьому нащадку городового козацтва. Далі запорожці перейшли до підтримки Добровольчої армії, хоча серед збіднілого козацтва знайшлися прибічники українців, більшовиків, анархістів. Ба більше, для багатьох посполитих запорожців узірцем «справжнього козака» ставали не місцеві отамани-поміщики, а батько Махно із сусіднього терену.

    Після перемоги Червоної армії чималій кількости представників старшини довелося еміґрувати. Деякі інтелектуали-запорожці в Берліні та Парижі писали історичні брошури про окремішній козацький народ, який походить від хозар: «козар» = «козак». До цього козацького народу належали й запорізькі, й донські, й чорноморські, й оренбурзькі козаки. Ба більше, історики козацтва протиставляли «кавказький тип» степових козаків з їхніми чорними бровами та орлиними носами – «слов’янському типу» лісових землеробів. Однак козацькі історики соромилися посилатися на представника городового козацтва Самійла Величка, який першим сформулював «хозарську теорію» походження козаків. Для цих істориків городові козаки були «зрадниками».

    Отже, великий козацький народ, згідно із розважаннями діяспорних істориків, сформувався зі степових народів, від яких козаки запозичили своє антропологічне обличчя, матеріяльну культуру та військову звитягу. Козаки були русифіковані через християнізацію. Так прийняття «істинної віри» ледве не призвело до втрати «істинного обличчя».

    Натомість інші запорожці-інтелектуали були прибічниками ідеї «великого російського народу», відгалуженнями якого були різні козацькі народності-війська. Між різними групами запорожців розгорнулася запекла ідейна полеміка. Під час Другої світової війни бої за історію вщухли, бо з’явився новий поділ – на прибічників Третього Райху та Радянського Союзу. Деякі козаки пішли служити до Вермахту.

    Що ж сталося із запорожцями на батьківщині? Від середини 1920-х років вони зазнавали українізації. Але від середини 1930-х років українізація змінилася русифікацією. Офіційно запорожці вважалися за українців. Але згортання українізації пояснювали тим, що між Дністром і Дніпром було значне російське, єврейське та німецьке населення, яке не годилося українізувати. Звісно, серед запорожців з їхніми великими земельними ділянками та розвиненим господарством було найбільше постраждалих од розкуркулення, Голодомору та Великого терору.

    Під час Другої світової війни серед офіцерів частин Вермахту, які стояли на Південній Україні, знайшлися представники козацької еміґрації. Окупаційна адміністрація загравала з патріотичними почуттями запорожців, залучаючи до роботи місцевих освічених нащадків козаків. Тому радянське визволення від німців принесло нові репресії для козаків.

    Загалом протягом ХХ століття через індустріялізацію Південної України, війни та репресії питома вага запорожців на теренах колишньої Області Війська Донського стала незначною. Більшість запорожців почали уважати себе за українців, щоправда, російськомовних. А в 1990-ті роки розпочалися бої за історію між прибічниками панукраїнської та русофільсько-козацької орієнтації. Останні поєднували плекання козацької окремішности та належність до «великого російського народу». Прибічники цього напряму в 2014 році підтримали «російську весну». Але це був останній спалах «козацького самостійництва». Молодь виступила за Україну, мітингуючи на вулицях Одеси, Миколаєва та Херсона.

    Підсумки

    Задамся питанням: у чому ж особливість історичної ролі запорізького козацтва? Для контрасту звернуся до історії донських козаків: вони існували на прикордонні між «своїм» православним Лісом/Полем і «чужим» мусульманським Степом, освоюючи та поборюючи Степ. Активність донців була звернена проти Степу, а не проти Поля.

    Натомість запорожці, завдяки контрреформаційній політиці Речі Посполитої, опинилися між «своїм/чужим» напівправославним – напівкатолицьким Полем і «чужим» мусульманським Степом. Загроженість православ’я в Руських воєводствах після Берестейської унії 1596 року стало підставою для втручання православних козаків у справи Речі Посполитої. Запорожці «поверталися» зі Степу до Поля. Саме тому вони вийшли на арену української ранньомодерної історії.

    Моя якбитологія дозволяє відділити уявні наслідки козацької історії від дійсних. Завдяки запорізькому козацтву, українські селяни витіснили тюркське населення степової України, а в Подніпров’ї посилилося городове козацтво, від котрого пішло малоросійське дворянство, яке й започаткувало українське націєтворення. Однак неможна автоматично виводити від городових і низових козаків, шляхтичів і селян XVI–XVIII століття – сучасних українців.

    Сам козацький міт у його масовій романтичній версії уможливило зникнення запорізьких козаків. Без реальних запорожців можна було вважати українців за нащадків звитяжних козаків. Ба більше, стало можливим назвати запорожців революційним аванґардом української нації XVII–XVIII століть.

    А якби козаки залишилися в історії – українцям довелося би обмежитися «селянським мітом», і вважати себе за нащадків мирних селян, яких зневажали войовничі гультяї. Тож будьмо чутливими до власних і не власних мітологій. Бо чим менше мітів – тим менше граблів на нашому шляху.