Print

 

2016 01 19 bakharevich

Що не кажи, а білорусам пощастило: вони досі не знають, у якій частині світу живуть. А значить, несподіванки для них не закінчилися – і не тільки географічні. А який народ не любить несподіванок!

Навіть невинна вивіска на крамниці із секонд-гендом може підштовхнути білорусів на думки про долю вітчизни: у когось викликати люту злість, а в декого – відчуття приємної внутрішньої гармонії зі світом.

У тому самому світі, у якому ми, як стає зрозуміло з вивіски, наразі кепсько орієнтуємося.

Узяти хоча б ось таку, на перший погляд, абсолютно нецікаву вивіску:

«Одяг з Європи»

Такі висять на сотнях магазинів по цілій країні. Кожному ясно, що білоруським виробником у них і не пахне. Пахне протертим іззаду східним партнерством і поношеними ліберальними цінностями, пахне чужим плечем і ненашими підпахвами. Білоруський виробник не продається на вагу і в пральній машині не тоне. Він не може бути з чужого плеча, а тільки з братерського. Але якщо вся ця розкіш, пропонована у секонд-генді, була знята з європейців – ході ж тоді ми? І якщо її, цю розкіш, справді привезли з Європи, то який континент ми топчемо своїми черевиками: Азію? Австралію? Африку? І якщо вони європейці – тоді хто ми?

У тому, що білоруси – африканці є, певна річ, доля правди. Все людство родом з Африки – як усі ми родом з дитинства (де, як стверджують науковці, «коло вікна горобину // веселий вітер колиха»). Але щось не сходиться.

Цей загадковий континент, яким ми ходимо, називається «Русскій мір» – скаже аматор поношених і залатаних ідей «великої росії». Однак навіть у тій Білорусі, яка не зачисляє себе до Європи, подібні ідеї віддавна не користуються популярністю. Цей континент називається Білорусь, скаже патріот, однак і то він розуміє, що його Білорусь, навіть якщо роздмухати її силою любові до розміру ХХL, на материк не скидатиметься. Цей континет – Атлантида, скаже романтик, але навряд чи затонулим атлантам знадобилися б пошиті у Бангладеші німецькі сорочки і французькі светри з Китаю.

Хто ж ми? І де ми? Ми – європейці, які про це забули. Так буває. Проблеми з пам’яттю. Тому й така вивіска: «Одяг з Європи». Отак людина, у якої вельми слабка пам’ять, розвішує у домі клаптики паперу з надписами, щоб не забути, що де, і не переплутати гарячу праску з простиралом. Європу можна златати. Головне: не дати себе обманути фальшивими спогадами. А така спокуса зустрічається на кожному кроці. Всі системи державної пропаганди й ідеології та інших не-європейських монстрів працюють з однією-однісінькою метою – продукувати фальшиві спогади і не дати білорусам згадати дещо важливе. Білоруська держава згідна дивитися крізь пальці навіть на деякі національні забави. Лиш би тут, як і раніше, була не-Європа.

Європа, Європа... Щось знайоме. Європа десь поблизу, підказує білорусам пам’ять. Але не може бути, щоб аж настільки. Щоб вона була у нас самих. Якщо повірити у це, то потрібно все міняти, потрібно на все подитивися іншими очима. Не тільки на ці дурнуваті вивіски секонд-гендів – у яких, до речі, однаково звучить певний європейський виклик місцевому забуттю: європейське, значить, добре.

Якщо усвідомити себе європейцем, то виявиться, що настав час відмовитися від багатьох приємних звичок, які так втішають більшість наших співвітчизників. Виявляється, що замість рідності доведеться заново поважати рівність і різність. Доведеться вивчити багато речей, зокрема, найелементарніших: говорити, слухати, бачити. Пам’ятати і забувати. Пробачати і толерувати.

Бути європейцем – це відповідальність. Європа закінчується у Білорусі. Далі – територія одвічного візантійського бізнесу. Сучасна білоруська держава – це один із варіантів, як Європа може припинити своє існування. Не хотілося б. Хотілося б, звичайно, іншого: щоб і вона, Європа, зайнялась своїми спогадами. Щоб згадала про те, що ми – тінь Великого Князівства, авжеж, на неї можна накласти які-завгодно контури, але тінь буде падати і від неї годі буде відмахнутися.

Ми – жителі кордону між двома державами, як співають у відомій пісні. Крокуємо у паморозі поміж застав. У певному сенсі воно, звичайно, так і є. Якщо Європу сприймають як державу – чужу нам, недосяжну, непотрібну, часом ворожу, частіше байдужу. Але якщо відчути себе європейцем – держава залишиться тільки одна – на тому, іншому боці. Може, це одна з причин, чому білоруси поки що не надто хочуть туди – в Європу. Там саме поняття кордону настільки змінилося, що білорусів це лякає. Може, нам просто шкода їх втрачати: ту холодну паморозь за комірами і ті прикордонні застави?

Сучасній білоруській державі шкода своїх кордонів. І це при тому, що один з них вона розчинила у соляній кислоті власної братерської любові. Пародія на Євросоюз замість Європи.

Кордони держави під назвою Республіка Білорусь дивним чином віддзеркалюють характер її мешканців. Отого, яке не знає, де і хто вони – але при цьому хочуть добре жити.

Кордон з Росією уособлює білоруську беззахисність, непомітність і відкритість. Щоправда, ця відкритість спрямована в один бік – але якщо відчинити двері, почнеться протяг.

Кордон з Латвією – короткий як білоруська пам’ять.

Кордон з Україною – неясний і тьмяний як номер у білоруському готелі.

Кордон з Литвою – коханий людьми як білоруська пісня.

Кордон з Польщею – надійний як білоруська хитрість.

Існує ще один кордон, останній. Його набагато важче здолати за всі зазначені. Це кордон між самими білорусами та їхньою державою. На ньому звели блок-пости, натягнули дротів, набудовували пропускних пунктів і митниць, захарастили його шлаґбаумами. Всі служби працюють у посиленому режимі, все як має бути. От тільки нема для кого працювати. Людей на цьому кордоні не видно. З цього боку ніхто за кордон не виходить, бо в тій державі, щиро кажучи, нема чого робити. З того, державного боку кордону вдають, що жодного кордону нема. А який бік обрати – знає тільки твій внутрішній прикордонний пес.

З білоруської переклав Остап Кінь

*

Альгерд Бахаревіч (Альгерд Бахарэвіч) – білоруський письменник, есеїст, перекладач. Автор понад десяти книг. В українському перекладі оповідання з’являлися у журналах “Сучасність”, “Київська Русь”, “Критика”, “Всесвіт”. Живе у Мінську.

Світлина Юлі Цімафеєвої.