Вступ:від західної критики до конфуціанської етики   

    Останні два роки на західних Інтернет-ресурсах з’являються статті про (по)революційну Україну, автори яких з обережною або різкою критикою висловлюються про різні явища українського сьогодення. Автори цих статтей часто є науковцями, які займаються україністикою та русистикою. З-поміж оглядачів української ситуації є автори, які безперечно підтримують українські зусилля. Таким дописувачем є Тімоті Снайдер. Однак зараз мені йдеться не про вболівальників української справи, а про її критиків – як справедливих, так і не справедливих у своїх оцінках і діагнозах.

    Деякі з критиків стурбовані українськими перспективами – проблемами демократизації та впливом правих сил. Деякі виказують незнання українських реалій: то продовжують ділити Україну на Схід та Захід, і шукати у цьому поділі пояснення наших перипетій, то відкривають, що Україна веде гібридну війну з Росією. Певен, що й стурбованість Україною, і помилки про Україну неможна залишити на совісті авторів. Бо це Україна йде у світ, і має здобувати прихильність, і має бути почутою та зрозумілою світом.

    Свідомо об’єдную надто різні погляди, – як приязні, так і ворожі, – аби змінити нашу точку зору, аби подивитися, чому про Україну пишуть так, як би ми не хотіли, щоби про нас писали. Чому коли українці прагнуть бути самими собою – в західних дзеркалах ми виглядаємо або підлітками, або радикалами? Мені йдеться не про критику західних статтей, а про аналіз наявних і можливих українських проблем, які викликають або можуть викликати критичні оцінки західних оглядачів. Що в нас не так або не зовсім так? Які проблеми помітні в чужих дзеркалах?

    Виділю кілька важливих принципів, яким слідує або не слідує українське суспільство. Визначення принципів соціяльного буття здійснював Конфуцій і його учні. Саме тому, балансуючи на межі сатири та серйозности, візьму за взірець свого огляду деякі принципи конфуціанства.   

    1. Лі: демократизація та реформи   

    Одним із принципів конфуціанської етики є «Лі» – Ритуал. Якщо маєш правильний погляд на роль старших у суспільстві, то правильно себе поводиш. У моєму огляді ритуалом виглядають демократичні принципи. Ці принципи є світоглядним обґрунтуванням і практичним виявом політико-правових церемоній, як у китайському ритуалі.

    Старших доведеться вивести за дужки, хоча українські політики зазвичай слідують демократичним процедурам, оглядаючись на «старших» – західних партнерів, які виступають реальними або потенційними кредиторами. Але зараз не про це. Тож чи вдається українцям виконувати ритуал демократії?

    Українцям не вистачає респектабельного ставлення зі стороннього боку. Бо його потрібно заслужити реальними справами. І тоді не будемо чути у вухах це набридле й образливе: «Failed State». Першим кроком до зрушення є усвідомлення проблем. Другим кроком мав би бути пошук шляхів вирішення цих проблем. Але відстань між першою та другою сходинками виявляється занадто великою. Та й перший крок – не завжди простий.

    Від України вимагають демократизації, включно з відповідністю конституції та законодавству про місцеве самоврядування европейським стандартам, прозорого проведення виборів і відмови від вибіркового правосуддя, а головне – боротьби з корупцією. З усього цього в Україні вміють тільки проводити прозорі вибори, але не завжди. Використання правосуддя для усунення політичних опонентів і надмірна централізація влади залишаються проблемами, які на сьогодні, напевно, й не збираються вирішувати.

    Роздутість державного апарату залишається непроаналізованою проблемою. Іноді в пресі чисельність співробітників тих чи інших міністерств і відомств порівнюють із аналогічними установами західноевропейських країн, в яких не працюють армії службовців. Але українська держава виконує масу гуманітарних функцій і контролює силу-силенну бюджетних закладів, які в Західній Европі не перебувають у державній власности або під відомчим контролем. Однак про це не пишуть на головних сторінках популярних сайтів. Проблеми самоврядування наразі «не цікаві» для громадськости, й останній раз потрапили в поле зору навесні 2014 року.

    Чи вдається українській громадськости оцінювати діяльність держави? Візьмемо за приклад справу з діями керівництва Міністерства культури України. Адже культурна сфера є однією із найбільш резонансних в очах громадськости, а її проблеми – сприймають напрочуд гостро. Що ми бачимо? Скандали з провальними діями міністерства щодо підготовки до останніх Венеційського бієнале і Франкфуртського книжкового ярмарку. Після скандалу з бієнале знайшлися авторитетні представники громадськости, які навіть заявили, що Україні, мовляв, взагалі не потрібне Міністерство культури. Така позиція не менш безвідповідальна, ніж ставлення керівників міністерства до міжнародних виставок.

    Міністерство займається керівництвом та утриманням величезної кількости бюджетних установ. Не тільки участь у міжнародних імпрезах, а й створення та реалізація концепцій і програм з перебудови роботи бюджетних закладів є показником ефективности міністерського адміністрування. І чи хто-небудь питається: чи існують у міністерства програми із перетворення маленьких бібліотек на інформаційні центри? чи розроблені заходи з оцифрування музейних фондів? Вивчення роботи міністерства за конкретними напрямами і дозволить оцінити роботу міністерства.

    Загалом українські чиновники не беруться за реформи, а громадськість їх не завжди вимагає. Так, звертаючись до іншого гуманітарного прикладу, бачимо, що Міністерство освіти і науки України першим кроком узялося не за реальні проблеми галузі, а за справу директивного підвищення вимог до здобувачів наукових звань. Невже це важливіше, ніж запровадження 12-річної шкільної освіти, про що йдеться аж од 1980-х років?

    Тож маємо українську громадськість, здатну вибудовувати ритуал демократії. Але потрібно робити дальші кроки, щоби вимагати реформ од уряду. Українське суспільство ще перебуває у стані транзиту від стану селян-даосів, які миттєво переходять від покорности до бунту, до стану вчених мужів-конфуціанців, котрі знають і виконують Ритуал.   

    2. Дао: Україна – не Росія, Росія – не Україна   

    Напевно, найбільш відомою і найбільш важливою категорією китайської думки є «Дао» – Шлях. Якщо даосам ідеться про шлях усесвіту, то конфуціанцям – про шлях людини. А який шлях українських людей?

    Для початку зверну увагу на дві позиції речників Заходу. Невдовзі після зриву в листопаді 2013 року підписання угоди про асоціяцію Евроспілки та України німецький міністр іноземних справ Франк-Вальтер Штайнмайєр висловився, що европейська спільнота недооцінила зв’язок України з Росією та поставила Україну перед вибором без вибору. Пізніше про визнання України зоною інтересів Росії, як одного зі світових центрі сили, заговорив відомий американський фахівець із міжнародних відносин Генрі Кіссінджер.

    В очах частини впливових західних експертів Україна не має власного Дао, а приречена йти російським шляхом. Або взагалі розірвана між двома Дао, і нагадує билинного богатиря на перехресті, якому придорожній камінь зичить негаразди за будь-якого вибору.

    Проблема українсько-російських відносин має для України два виміри: внутрішній і зовнішній. Про внутрішній вимір переважно йшлося Штайнмаєру, а про зовнішній – Кіссінджеру. Внутрішній вимір полягає в ідентифікації України, її культурної спадщини та населення з російською історією та культурою. Саме внутрішній вимір є первинним щодо зовнішнього, а тому звернемося до нього.

    Осмислення внутрішнього виміру українсько-російських відносин має дві крайнощі. Обидві – неґативістські. Перша крайність твердить, що все українське – вигадане, а українська мова – полонізована російська. Прибічники другої крайности переконані, що все російське – від ворога й окупанта, включно з російською мовою та «совковим» мультиком про Вінні-Пуха. З такими крайніми – «ватних» і «вишиватних» – поглядів Україна нагадує спритного Голохвастого, який не може визначитися між гарною народною Галею і величною імперською Пронею Прокоповною. Й обидві крайності перетворюють українців з нації на партію – коло прихильників певних ідей.

    На другому полюсі зупинюся окремо, бо подібні погляди зустрічаються серед гуманітарів. Намагання очистити «українське» і вичистити «не-українські» перетворює Україну на одвічну жертву історії. Відтак українці не мають відповідати за те, що робилося на українських землях, не мають відчувати власної відповідальности за усвідомлене минуле і мають уважають за образи нагадування про історичні провини. Найвиразніше це виявляється у ставленні до Волинської різанини. Але до цього повернемося пізніше. Головна проблеми прибічників окресленої позиції – потяг до викреслення минулого. Буцімто Україна побачила білий світ тільки у 1991 року. А до того була тільки визвольна боротьба проти національного гноблення.

    Життя заперечує ідеологічні крайнощі. На сьогодні зрозуміло, що можна писати російською і бути білоруською письменницею, як Світлана Алєксієвич, або українським поетом, як Борис Херсонський. Аби припинити звинувачувати самих себе в амбівалентности – варто відмовитися від «іншування» того, що зазвичай визначаємо прикметниками «російський» або «радянський».

    Російська імперія і Радянський Союз не є суто «російськими» витворами, і відмовлятися від них – значить робити дві помилки. По-перше, збіднювати свою культуру та історію. По-друге, віддавати сучасній Росії те, що їй цілком не належить. Бо ж Гоголь – наш!

    Для розширення кругозору пропоную поглянути на сучасну Росію. На символічному рівні в ній у пошані «радянське», але тільки на символічному рівні. Адже Радянський Союз пропонував своїм пересічним громадянам високий рівень соціяльного захисту. Що ми бачимо в Росії? Страхову медицину, за яку доводиться доплачувати, якщо людина справді занедужала. Декретні виплати, які в повному обсязі сплачують тільки до досягнення дитиною півторарічного віку. Відносно низькі зарплати медиків, навіть порівняно з робітниками культури, через що серед медиків у міських лікарнях найбільше бачиш молодиків і пенсіонерів. Не кажу про величезне майнове розшарування в російському суспільстві.

    Російська внутрішня політика останнього десятиріччя проходить під гаслом «Росія – не Україна». Звідси обмеження демократичних інститутів і завзятий анти-американізм, аби лише показати, що Росія – не така, як Україна, а Путін – не Янукович. Тож яка країна від якої залежить? Іще невідомо, чиє Дао – більш пряме і більш висхідне!   

    3. Хе: праві проти правил   

    Для конфуціанської етики головним є принцип «Хе» – підтримання суспільної Гармонії, що зберігається у людському багатоманітті. Бо ж Мир під Небом можуть порушити не тільки «північні варвари», а й свої бунтівливі селяни-даоси.

    Занепокоєння західних оглядачів під час Революції Гідности викликали праві сили на Майдані. Насамперед «Правий сектор». Звісно, фокус телекамери служить перебільшенню загроз. Тим паче, російське телебачення представило, ба більше – призначило, праворадикалів провідною силою революції.

    Звертаю увагу на ситуацію, яку Андрій Портнов назвав «леґітимізацією правого дискурсу». Річ у тім, що традиційна символіка правих сил набула патріотично-визвольного значення і втратила прямий зв’язок з інтеґральним націоналізмом. Гасло «Слава Україні – героям слава!» і червоно-чорний прапор тепер неможна вважати за виняткове надбання ОУН і УПА та їхніх ідейних спадкоємців різного штибу. Якби провідники ОУН воєнних часів ожили та побачили, хто виступає під їхніми гаслами та прапорами, вони були би шоковані!

    Однією із причин звернення до спадщини інтеґрального націоналізму, хай і в переосмисленому вигляді, можна вбачати в антиросійській і антирадянській спрямованости ОУН і УПА. Як тут не згадати невмирущий заклик: «Геть від Москви – дайош Европу!». Бодай самі праві партії, які претендують на роль ідеологічних спадкоємців радикального націоналізму, є антиевропейськими. Але для мене не це головне.

    Українська громадськість зробила свій вибір, що спадщина українського інтеґрального націоналізму є для нас важливою. Річ у тім, що зосередження масової свідомости на Другій світовій війні не припиняється навіть із відмовою від (пост)радянських уявлень про Велику Вітчизняну війну. Суспільству потрібні герої – і такі герої, які діяли під час Другої світової війни.

    Особисто я, в дусі 1990-х років, звертав би більше увагу на період Української революції 1917–1921 років. Однак вибір зроблено: українська громадськість має знайти місце для ОУН і УПА в історичній пам’яті, але не забувати про авторитарну та ксенофобську ідейну спрямованість інтеґрального націоналізму. Бодай це зовсім не просто: усвідомлювати, що ті, хто боролися за самостійну Україну, мріяли, щоби в ній крокували під портретом провідника, і виявляли не-українців чи недо-українців.

    Справжнє ставлення українців до радикального націоналізму показують вибори 2014 року. Нагадаю, що на президентських виборах лідери «Свободи» та «Правого сектора» набрали на двох близько двох відсотків голосів. А на парламентських виборах обидві партії не здолали прохідний бар’єр, хоча кілька їхніх кандидатів стали депутатами-мажоритарниками, завдяки власним досягненням і політичній харизмі. Депутатами також стали ті праворадикали, які долучилися до інших партій і блоків.

    Події останнього року показують, що праві сили за «мирних умов» перетворюються на партії-провокаторів. Актуальний вплив правих сил визначається їхньої присутністю в медіях, що й підбурює їх на провокації. Тож скандальна поведінка правих діячів викликає різні емоції серед українського суспільства – від глузування до обурення. Хоча в них залишаються свої прибічники.

    Насамкінець хочу висловити власну думку, що в українському суспільстві існує неабиякий попит на політичний радикалізм. Не правий чи лівий, а просто радикалізм, на тих політиків, які здатні показати «Кузькину мать», і діяти рішучо. Інша річ, що від радикалізму до популізму за наших умов – менше одного кроку.

    В українському суспільстві існує попит на символіку та спадщину інтеґрального націоналізму. Але ж українці – не бунтівливі селяни-даоси, а тому вірю, що попит на радикалізм, зокрема – правий, дедалі зменшуватиметься.   

    4. Жень: українсько-єврейські та  українсько-польські відносини   

    У конфуціанстві існує принцип «Жень» – Людинолюбства, гідного ставлення до ближніх. Бо взаємне шанобливе ставлення до людей різних станів дозволяє підтримувати мир у суспільстві. Для українців виконувати цей принцип означає, зокрема, дати собі раду з власною культурною гібридністю, зокрема – з українсько-єврейськими та українсько-польськими відносинами.

    Україна має великий шанс на усвідомлення власної гібридности. Причому гібридности зовсім не імперської. Імперська гібридність – централістична та ієрархічна. Вона вимагає уніфікації: мови, пам’яті, звичок, оцінок. Вона вимагає рентгенівської чіткости: ось це – перше серед рівних, а ось то – решта серед решти. Імперської спадщини надто багато у сучасній Україні – і вона вимагає переосмислення.

    Візьмемо за приклад Івана Франка: зі шкільної лави ми знаємо його яко «суто» українського поета. Пригадую, як моя шкільна вчителька була невдоволена першою фразою параграфа підручника про те, що поет народився в Австрії. Вона кинулася заперечувати: ні, не в Австрії, а в Україні, на території, що входила до складу Австро-Угорщини. А він таки народився в Австрії. І через нього ми всі трохи австрійці «довгого ХІХ століття». Він був українцем-в-Австрії, так само, як і ми – українці-в-глобальному-світі.

    Чому українсько-єврейські відносини настільки важливі для формування іміджу України? По-перше, з єврейським народом і його величними й трагічними – священними та профанними – історіями обізнаний майже весь світ. По-друге, євреї у світовій історії постають чужинцями par excellence. Звідси випливає простий висновок: хто здатен позбутися ненависті до «чужинця», а відтак – ладен прийняти вчорашнього «чужинця» до лав «своєї» спільноти, той може називатися цивілізованим та прогресивним без лапок. Не кажучи про те, що єврейська історія є вагомим складником української культурної спадщини. По-третє, українсько-єврейські відносини навчають нормально сприймати українську «гібридність». Чий поет був Пауль Целан? Визнання його українцем відкриває українську свідомість для прийняття нормальности розмаїття культурних впливів, не тільки єврейських.

    Практика засвідчує успішність налагодження українсько-єврейських відносин усередині України. Моніторинги єврейських товариств показують зниження рівня антисемітських учинків ув Україні. Антисемітські гасла не мають мобілізуючого значення для українського населення під час передвиборчої агітації та не тільки. Додам од себе, що цей успіх здається мені початковим, – бо хто зна, що може бути завтра? – але базовим для дальшого зростання рівня солідарности й толерантности в українському суспільстві.

    Проблемною є прийняття Голокосту яко української – а не суто єврейської трагедії – і визнання ідейного антисемітизму ОУН і УПА. Інакше вшанування українською громадськістю спадщини інтеґрального націоналізму залишиться «каменем спотикання» українсько-єврейських відносин.

    Українсько-польські відносини є важливими з огляду на роль зв’язків між Україною та Польщею для розбудови оновленої Европи, яка би не дорівнювала «Німеччині, Франції, Британії та решті». Україні та Польщі нема чого ділити у сьогоденні. Але є що ділити в минулому. В польському суспільстві відчутна біль за втрачені «креси», і це не тільки історичний міт, а й реальна втрата малої батьківщини для сотень тисяч депортованих поляків та їхніх нащадків.

    Етнічна чистка поляків на Волині, влаштована УПА, не отримала визнання в Україні на державному рівні яко злочин проти людяности, і навряд чи отримає ближчими роками. Це невизнання перешкоджає історичному примиренню. Бодай це теж українська трагедія, як і Голокост в Україні.

    З українського боку ситуація видається незрозумілою. Якщо поглянути в будь-які шкільні підручники, – хоч сучасні, хоч радянські, – побачимо поляків як одвічних гнобителів, а українців – як їхніх жертв. Як українці можуть чинити жорстокість щодо поляків? А ось «жертва» отримала зброю, і помстилася «гнобителю»... Якщо плекати «комплекс жертви», то результати й будуть екстремальні та екстремістські.

    Новиною останніх тижнів є створення українсько-польської комісії істориків, яку очолюють керівники українського та польського інститутів національної пам’яті. До неї входять також відомі історики з інших академічних інститутів і центральних університетів. Подивимося, що з цього буде, хоч я налаштований скептично: одні скажуть, що стоять на такій позиції, а інші – що на іншій позиції, і нічого не зміниться.   

    5. Чженмін: радянське минуле

    Важливим принципом конфуціанства є «Чженмін» – Виправлення імен. Цей принцип означає, що слова мають відповідати своїм значенням. Бо це дозволяє слідувати Ритуалу і правильно керувати державою.

    В українському випадку Виправлення імен стосується визволення з-під тягаря радянської спадщини. Ця спадщина пов’язана не тільки з комуністичною ідеологією і терористичною практикою режиму, а й з бюрократизованою та корумпованою державною машиною, для якої людина – це ґвинтик. Причому проблема в тому, що «ґвинтики» погоджується бути «ґвинтиками». Саме тому мені здається, що незалежна Україна є більшою мірою радянською, ніж сама Радянська Україна.

    Як «виправити» Україну? Бюрократизацію та корумпованість дозволять знизити реформи, про що йшлося вище. А що робити з історичною спадщиною радянською режиму? Тут можуть бути дві позиції. Перша: сучасна Україна продовжує свою радянську попередницю, а українці розбудовували Радянський Союз і поповнювали лави Комуністичною партії. Саме тому варто засудити не загалом радянське минуле, а його чорні сторінки. Бо ж дивним є те, що ми одночасне засуджуємо радянський тоталітаризм та масовий терор і мешкаємо поблизу пам’ятників Леніну і на вулицях, названих на честь соратників Сталіна.

    Друга позиція: радянська влада є окупаційною й анти-українською. Учасники цього табору віддають перевагу не терміну «радянський», а терміну «комуністичний» для позначення радянської ідеології та практики. Бодай я би не квапився ставити крапку в історії комуністичного вчення. Може, коли-небудь комунізм таки наступить?

    Прибічники другої позиції виявилися вченими мужами, надто радикальними для конфуціанців. Вони проголосили буквальне «виправлення імен» радянського періоду, сиріч політику «декомунізації». Вживатиму слово «декомунізація» у лапках, бо це не є полемікою з Марксом щодо адекватности його оцінок вад капіталізму та реальности побудови комуністичного суспільства.

    «Декомунізація» спрямована на «очищення» масової свідомости та простору міст і сіл. Відтак «декомунізація» полягає у відмові від символіки радянського («комуністичного») режиму, прославленні борців за українську незалежність минулих поколінь, знесенні пам’ятників радянським («комуністичним») лідерам і перейменуванні міст та вулиць. Саме за перейменування і взялися останнім часом.

    Проголошення «декомунізації» викликало невдоволення з боку західних оглядачів, насамперед, через можливість запровадження відповідальности за «неправильне» потрактування минулого. Певна річ, «декомунізаційні закони» ухвалювали не для того, щоб їх виконувати. Це радше не нормативні, а дискурсивні акти. Однак західні люди шанують закон, а тому надто буквально сприймають багатошарову пострадянську дійсність.

    Проблема «декомунізації» не тільки в намаганні тотального засудження радянської спадщини – разом із українським націонал-комунізмом. Річ у тім, що боротьба із символами минулого означає воскресіння цих символів, наповнення значенням того, що перетворилося на мовчазні знаки. Навіть мозаїки київського метра із радянською символікою виявляються «загрозою» в очах деяких «декомунізаторів».

    Скажіть, чи можуть служити символами тоталітарного режиму та окупаційної влади вулиці, названі на честь революціонерів, імена яких не знайомі тим, хто закінчив школу після 1991 року? Чи можуть служити такими ж символами численні вулиці Карла Маркса, який писав статті та книжки про соціяльно-філософські питання, проблеми західноевропейського суспільства ХІХ століття та різні поточні речі, на кшталт британської торгівлі опіюмом у Китаї?

    Позитивним прикладом є перейменування вулиць у Старобільську на Луганщині. Радянські назви змінилися іменами місцевих діячів та українських письменників. Не знаю, наскільки ці зміни відобразили думку місцевих мешканців.

    Не можу оминути поточну ситуацію із перейменуванням Кіровограду. Активісти запропонували назвати місто Інгульском, на честь місцевої річки. Особисто мені цей варіянт здається оптимальним. Тим паче, Інгульск нагадує мені Луганськ – як фонетично, так і за значенням: місто за ім’ям річки. Проте місцева громадськість виявилася надто консервативною, і вирішила повернути дорадянську назву Єлисаветград. Вони воліють повернутися до первинної назви, певно пов’язаної для них зі «старими добрими часами» до всіляких більшовиків. Звісно, право називати та перейменовувати свої вулиці та міста має належати місцевим мешканцям. Приклад Кіровограду–Єлисаветграду показує, що українське суспільство, на відміну від активістів-інтелектуалів, є доволі товстошкірим. Може, це й непогана річ.   

    Епілог   

    Для дотримання принципів конфуціанської етики – українці надто нечутливі. Якщо полишити жарти з конфуціанством, то українці видаються мені товстошкірими, на що виразно вказує випадок із Кіровоградом–Єлисаветградом. Товстошкірими – значить нечутливими до часових змін і сторонніх поглядів.

    Товстошкірість має свої переваги. Вона дозволяє перетерпіти травматичний досвід, ставлячи на меті єдине жадання – вижити попри все. Адже для виведення товстошкірого з рівноваги потрібно його доволі сильно штурхнути. Товстошкіра людина перетерпить усі негаразди – і піде собі далі, не оглядаючись на втрачені сили та згублений час.

    Однак товстошкірість не дозволяє побачити себе у чужих дзеркалах і прийняти інший досвід, навіть чужу біль. Так товстошкірість стає заваді подальшому поступу. Бо для здійснення поступу потрібно бути чутливим – до державних справ, до західної критики, до питань історичної пам’яті, до інших культур – і до багато чого ще. Тоді ми й станемо самими собою – і для себе, і для інших.