18 листопада 2015 року під стінами Міністерства культури України відбувся пікет музейників на захист Музею історичних коштовностей України. Чому навколо цього музею виникла конфліктна ситуація і яку позицію варто підтримати в конфлікті між Національним музеєм історії України та Музеєм історичних коштовностей України? Спробуємо розібратися, уникнувши зайвих емоційних викидів.
1. Статус музеїв-філій. У світі музеїв існує структурна форма музейних об’єднань, які складаються з головного музею та музею-філії чи кількох музеїв-філій. Одне із таких музейних об’єднань утворене головним музеєм – Національним музеєм історії України і музеєм-філією – Музеєм історичних коштовностей України.
Музей-філія перебуває в адміністративно-організаційному підпорядкуванні головного музею, отримує від нього фінансування та узгоджує з ним «суто музейницькі» напрями своєї роботи, але фактично є самостійним музеєм. Тим паче, питання адміністративного підпорядкування не є принциповим: сьогодні певний музей є філією, а завтра – юридично самостійним; чи сьогодні є юридично самостійним, а завтра – філією. Це не повинно погіршувати виставково-експозиційну, культурно-масову та науково-дослідницьку діяльність музею. Але не все просто із фондовою роботою – базовою для музею.
Для прикладу: на межі 2012–2013 років од Луганського обласного краєзнавчого музею, в якому я працював за мирних часів, «пішли» кілька підпорядкованих йому музеїв у районних центрах Луганщини. Ці музеї формально були не філіями, а відділами, але фактично були самостійними. Тому для них не було складним отримати статус юридичної особи та перейти від обласного до районного підпорядкування.
2. Облік фондів. У музейних об’єднаннях облік фондів може бути спільним для всього об’єднання, а може бути окремим для кожного музею. В першому випадку головний музей веде облік фондів і розробляє концепцію комплектування фондів, а в музеїв-філій не має на обліку власних фондових зібрань. Усі предмети у фондосховищах філій, їхніх експозиційних залах і на виставках належать до єдиного зібрання. Такий порядок може бути доцільним, якщо всі музеї об’єднання – мають один профіль, а філії належать до об’єднання від моменту свого створення. Наприклад, художній музей з обласного центру створює свої філії – картинні галереї – в районних центрах, і веде єдиний облік фондів. Проблема може виникнути, якщо вчорашня філія стане юридично самостійним музеєм. А якщо облік фондів у кожного музею з музейного об’єднання – власний, то філії ведуть самостійну фондову роботу, хоча не без відома головного музею, і можуть у будь-який час стати окремою юридичною особою.
Що маємо у випадку двох київських музеїв? Національний музей історії України та Музей історичних коштовностей України до останнього часу мали окремий облік фондів. Головний музей і музей-філія мають різний профіль. Ба більше, Музей історичних коштовностей діє з 1969 року, а відтак – має чимале фондове зібрання, яке непросто долучити до іншого фондового зібрання.
Національний музей історії України вирішив приєднати колекцію Музею історичних коштовностей до власних зібрань. Цей крок є недоцільним з двох причин. По-перше, музеї мають різний профіль. По-друге, Музей історичних коштовностей кілька десятиліть веде окремий облік фондів і має власні напрямі фондової роботи. Отже, рішення керівництва Національного музею історії України є непрофесійним.
3. Музейна структура. Музеї, в яких не один десяток співробітників мають кілька відділів: відділ фондів, відділ історії рідного краю, відділ археології, відділ етнографії, відділ експозиційно-виставкової роботи, відділ масової роботи тощо – все залежить від профілю та напрямів роботи певного музею. В музейних об’єднаннях свої відділи мають і головні музею, і музеї-філії, якщо мають чималий штат співробітників.
Виходячи з відомостей, представлених у Мережі, керівництво Національного музею історії України вирішило змінити структуру Музею історичних коштовностей, «понизивши» кілька відділів музею-філії до рівня секторів у відділах головного музею. Тож співробітники цих секторів працюють у будівлі Музею історичних коштовностей, але підлягають завідувачам відділів, які працюють у будівлі Національного музею історії України. Нагадую, що Музей історичних коштовностей – музей-філія, а не просто відділ Національного музею історії України в окремій будівлі.
Як може працювати музей, якщо його співробітники фактично стали співробітниками іншого музею? Навіть якщо «фізично» залишилися в будівлі філії.
4. Музейне адміністрування. Спираючись на заяви керівництва Національного музею історії України, видно, що воно незадоволене роботою керівництва Музею історичних коштовностей, зокрема нарікає на непрозорість фондової роботи філії. Ці проблеми мають вирішуватися адміністративними шляхами: керівництво музейного об’єднання може вимагати від керівництва філії змінити свою поведінку або має право змінити керівників філії. Але ці дії не повинні призводити до погіршення роботи музею-філії. Та й потрібно пам’ятати, що Національний музей історії України та Музей історичних коштовностей України – не один музей у двох будівлях, а два різних музеї, які мають різний профіль та окремо існують протягом кількох десятиліть.
Висновок: робітникам культури та всім небайдужим людям варто підтримати Музей історичних коштовностей України в його конфлікті з Національним музеєм історії України. Дії керівництва музейного об’єднання фактично спрямовані на перетворення Музею історичних коштовностей на відділ головного музею, що є неприпустимим і непрофесійним. Дієвим кроком для збереження Музею історичних коштовностей та убезпечення його від дальших спроб реорганізації й оптимізації буде надання йому юридичної самостійності та статусу національного музею.