2015 11 04 Melnychuk

Моя мати нам читає. Досі.

«Нам» – це, у даному випадку, моєму батькові й мені. Йому дев’яносто один рік, а мені щойно виповнилося шістдесят. Якщо це трохи дивно звучить, то дозвольте мені пояснити. Моя мати отримує насолоду від того, що ми в нашій родині називаємо забудькуватістю. У лікарів є інша назва для цього стану, яка мені, на жаль, асоціюється з фільмом жахів 1950 року (невже ніхто в науковій спільноті не вловлює конотацій?). Я кажу «отримує насолоду», бо коли я нагадую їй щодня (часто - багато разів у день), що, дивлячись на життя, яке вона прожила - зростання у новонародженому Радянському Союзі відразу після більшовицької революції, Друга світова війна і всі пов’язані з нею втрати, виживання в ролі біженця, спершу в таборах для переміщених осіб, а потому в новій і не завжди привітній країні - забування має свої переваги.

З іншого боку, вона напрочуд жваво мислить. А її цікавість годі спинити. Вона просить нас пояснити кожну другу телевізійну рекламу, перший-ліпший дорожній знак, який потрапляє їй на очі й більшість заголовків у пресі. Щоп'ять секунд вона ставить чергове запитання.

Утім, незважаючи на її стан, вона безперестанку читає. Зикурати книг схиляються біля її ліжка і столика. Я завжди пробігаю поглядом назви книжок і переставляю їх, щоб уникнути падіння цих веж. Вона любить нагадувати мені (по кілька разів на годину), що у школі в Перемишлі вони з подругою Славою були єдиними, хто мали читацькі квитки у бібліотеку. Домашні завдання були не надто складними й цікавими. Дівчата попросту хотіли прочитати всі книги у бібліотеці.

Дозвольте мені це пояснити. У випадку моєї матері, їй передусім хотілося бути обізнаною з сучасною європейською художньою літературою і поезією. Вона укладала списки, вела читацький щоденник. У певні днів вона записувала по чотири прочитані романи. Я вперше почув від неї імена Сельма Лаґерлеф, Адам Міцкевич, Ґраціа Деледда, Пер Лаґерквіст, і навіть Ґабріель Ґарсія Маркес, якого вона прочитала в перекладі українсько мовою раніше, ніж я добрався до нього в перекладі англійською мовою. Шведка Лаґерлоф була першою жінкою, яка здобула Нобелівську премію в галузі літератури в 1909 році; Деледда з віддаленого острова Сардинія стала другою лауреаткою 1926 року.

Книга, яку мама читає нам сьогодні називається «Чортівська скеля», її автор – Юрій Косач. Це історія про війну, із шпигунами і підземними камерами, переповненими фашистами, комуністами і націоналістами. Жінок піддають катуванню, герої гинуть, але боротьба за свободу триває. Велика частина сюжету відбувається у містах її дитинства, в Польщі та Україні. Вона театрально читає, її голос повний почуттів, які змінюються в усіх відповідних місцях, немовби вона проводила репетиції протягом кількох тижнів. Коли я хвалю її, вона пригадує мені, що колись училась на актрису.

Я слухаю її із зацікавленням і наскільки мені дозволяють обставини – бо поки вона читає я готую вечерю для батьків, підбираю ліки, які вони повинні прийняти, ставлю прання. Правду кажучи, часто-густо я не чую ані одного слова впродовж декількох хвилин. Іноді вона це помічає й спиняється: «Ти слухаєш?» Зазвичай я вигукую перше-ліпше слово, яке вона достоту знайде на будь-якій сторінці. Доки вона шукатиме слово, то забуде у якому місці зупинилася. Натомість вона повертається й починає від слова, яке я назвав. Це доволі ідеальна система.

Подекуди справа набуває особистого характеру – як у випадку з цією книжкою. Цей примірник підписаний моєму дядькові автором, чий син багато років зустрічався з моєю кузинкою. Властиво, автор належав до тих, хто подавав чи не найбільші надії серед свого покоління, а після війни перебував у тому-таки таборі для переміщених осіб що й моя родина. Його особиста історія щонайменше така ж захоплююча, як його проза. Видатному поетові й романістові, племіннику однієї з найбільш глибоко шанованих українських письменниць, не надто добре велося в Америці. Його історія переповнена труднощами і небезпеками з якими інтелектуалам доводиться зіштовхнутися в еміґрації.

Малоймовірно, що письменник, якого закинуто в еміґрацію, жалітиме за «речами», які йому довелося полишити. Перевага письменника полягає в тому, що його найважливіший інструмент – уява – напрочуд портативна – аж доки він не втратить голови. З іншого боку, справжньою домівкою письменника є його мова з усією її історією, з тими особливими зв’язками й асоціаціями, якими обростають слова.

Незліченні переміщені науковці, музиканти і письменники керують нашими таксі, готують наші комплекти «Happy meal» і підмітають наші школи (один із братів Далай Лами працював кілька років прибиральником у середній школі в Нью-Джерзі). Цьому письменнику довелося змінити культуру, у якому його ім’я знаходилося у центрі, на жорстоку анонімність вигнання і бути вдячним за можливість працевлаштуватися пересічним робітником. Це вже було занадто для нього. Не зумівши знайти порозуміння з еміґрантською пресою, він подався на роботу, що бодай дозволяла працювати у його ділянці – він писав пропагандиські матеріали для спонсорованої КҐБ газети, яка виходила на Ловер-іст-сайді. У публікаціях він нападав на побратимів-еміґрантів і висміював їхні спроби облаштувати собі нове життя у цій імперіалістичній пекельній безодні, яка також надала прихисток і йому.

Пам’ятаю зустріч з письменником у помешканні моєї тітки. Він, мій дядько і моя тітка із Шотландії сиділи за столом на кухні. Пригадую напівпорожню пляшку з-під скотча. Вони сперечалися про майбутнє, що залишилось чи не єдиним заняттям для тих у кого висмикнули минуле. Косач якраз закінчив оповідати моїй тітці про те, як одного дня радянські танки їхатимуть вулицями Лондона. Вона вишуканою англійською пояснила йому куди йти. Він відказав, що вже там. Здається, усім припав до душі їхній словесний обмін.

На жаль, закінчення історії не було таким радісним. Письменник помер на самоті у містечку Пасаїк, штат Нью-Джерзі. Моя кузина сказала, що єдиною людиною на похороні, крім неї та його сина, був одинокий представник радянського посольства. Невдовзі потому, його син також помер – від передозування героїном.

Отакі речі промайнують у моїх думках поки я мну картоплю. «Вистарчить на сьогодні», - я кажу мамі, даючи їй підніс. «Гаразд», - вона каже, заставляючи сторінку закладкою. «Далі буде», - додає вона, вмощуюючись якнайзручніше.

Переклав з англійської Остап Кінь.

Аскольд Мельничук (Askold Melnyczuk) – американський письменник українського походження. Автор романів “Що сказано” (1994), “Посол смерті” (2001), “Дім удовиць” (2008). Співупорядник антології української літератури “From Three Worlds: New Writing from Ukraine” (2000). У 1972 році заснував літературний часопис Agni і тривалий час був головним редактором. Професор Масачусетського університету в Бостоні.