Яке майбутнє чекає на університети Донбасу, які евакуювалися з окупованих територій? На появу моїх пропозицій вплинули два професори моєї Alma-mater – Луганського національного університету імені Тараса Шевченка: доктор історичних наук Ольга Василівна Борисова і доктор соціологічних наук Ілля Федорович Кононов. Пропоную Читальнику свої тези:
1. Завдання Університету. Сучасні українські університети відкривають свої авдиторії для більшості випускників шкіл. Університет має підготувати своїх студентів не стільки до професійної діяльності, скільки до сучасного світу. Адже суспільству не дуже потрібна така кількість фахівців, яку вирощують наші виші, із таких спеціальностей, що наші виші пропонують учорашнім школярам. Однак суспільству потрібні люди, які поділяють сучасні цінності та можуть вести його, суспільство, вперед. Тая обставина, що сьогодні мешканці значної частини української території, так чи інак відрізані від українського суспільства, не означає, що вони втрачені для України і про них варто забути, відмахнувшись глузливими жартами про «ватників». Українські університети можуть і мусять виконувати роль суспільних «інтеґраторів».
2. Завдання університетів Донбасу. Вочевидь, університети Луганщини та Донеччини мають працювати із місцевими випускниками шкіл. Луганський університет виїхав до Старобільська (деякі факультети – до інших населених пунктів), Східноукраїнський університет – до Сєвєродонецька, Донецький університет – аж до Вінниці. Поширювалися чутки про можливе «переселення» моєї Alma-mater до Полтави.
Певна річ, наразі більшість студентів донбаських «екзильних» університетів – це ті, хто вступив не пізніше 2014 року. Що буде далі? Маленьким містам Луганщини, звісно, потрібні університети, але не такого розміру. До речі, до Вінниці чи Полтави далеченько їхати з Донбасу. Чому би луганські та донецькі виші не зорієнтувати на роботу з тими, хто закінчив школи на непідконтрольній території? Адже насамперед потрібно думати про наше юнацтво.
3. Проблеми залучення донбаської молоді до українських університетів. Уявімо собі, що випускник школи, приміром – із Луганська, вирішив продовжити навчання в українському виші. Можливо, його бажання підтримують батьки, можливо, не підтримують, але він відчуває себе досить дорослим для самостійного життя. Чи зможе він на практиці скористатися своїм конституційним правом на освіту? Ніяк не зможе.
По-перше, він муситиме скласти ЗНО. Для цього буде потрібно не тільки додатково готуватися, а ще й неодноразово перетинати «лінію припинення вогню», щоби спочатку зареєструватися, потім скласти тестування. По-друге, чи не будуть у випускника проблеми із визнанням шкільного атестату? Бодай його вчителі навчали своїх учнів на однаковому рівні – хоч до 2014 року, хоч після.
4. Вихід із ситуації. Вихід бачу тільки один: дозволити донбаським вишам брати на навчання абітурієнтів, які зареєстровані в непідконтрольних районах Луганщини та Донеччини, без складання ЗНО і не ставлячи питання про визнання шкільних атестатів. Певна річ, можуть бути зловживання на вступних іспитах. Тому комісії для складання іспитів мають формуватися з тих викладачів, які не працюють у донбаських вишах. Звісно, «екзильним» університетам потрібно буде виділяти з державного бюджету додаткові кошти на будівництво гуртожитків і виплату стипендій. Адже частина студентів не зможе щоп’ятниці повертатися до батьків: чи-то через далеку відстань, чи-то через вірогідну небезпеку.
P. S. Чому би вишам Херсонщини або інших південних областей не надати подібні повноваження для прийому вчорашніх школярів із Криму?