2015 10 22 masliychukНасправді, Харківському національному університетові імені Василя Каразіна не 210, а лише 82 роки. Старий Харківський уже не імператорський та ще університет було ліквідовано унаслідок навчальної реформи більшовицької влади навесні 1920 р., більшість студентів та викладачів переводилося на педагогічні курси та до Академії теоретичних знань, пізніше на базі Академії утворено Харківський інститут народної освіти (ХІНО).

Існування ХІНО припадало на політику коренізації, історія цього закладу украй цікава і досліджена, мене ще студентом вразив абзац з ідеологічно правильного видання 1955 р., видання що прагнуло довести тяглість сучасного Харківського університету з «імператорським», почасти через історію ХІНО:  «Некоторые студенты в своем националистическом рвении доходили до того, что требовали «100% украинизации всего и вся». В 1930 году газета «Іновець» регулярно публиковала фамилии студентов, не говоривших на украинском языке, фактически став тем самым на путь травли русского языка, превратив украинизацию, как правильно писал И.В. Сталин в письме о Шумском и шумскистах, «в своеобразную форму национального гнета». А один из доморощенных институтских «теоретиков» национализма открыл в 1929 году в многотиражке дискуссию об истоках «украинского марксизма», заявляя, что он ведет «свою родословную от украинских западников-социалистов», что он пришел к марксизму в национальном вопросе через них…». ( Харьковский Государственный университет им. М. Горького за 150 лет. – Харьков, 1955. –   С.257). Перипетії з подальшим трагедійним вирішенням радянської національної політики. Неодноманітність тієї політики. То легкий цитатний відступ.

Новий університет відкрито 1 вересня 1933 р., украй неприємний рік для національного бачення української історії. Це також було наслідком чергової навчальної реформи і крім Харківського в УСРР було відкрито Київський, Одеський та Дніпропетровський університети. Від старого університету залишалися приміщення і кілька разів змінена велика бібліотека. Для нового університету спорудили «Хемічний корпус», одну із пам’яток конструктивізму. Викладачів «старого університету» були одиниці в своїй основі фахівці з точних наук, університет отримав інакший склад, а колишні юридичний та медичний факультети у Харкові уже утворили окремі інститути. Заклад 1936 р. отримав ім’я пролетарського російського письменника Максима Горького, що кілька разів відвідував Харків і був визнаним радянським класиком. Однак питання тяглості одразу постало перед новим закладом і вже на 1940 рік було підготовано «Краткие очерки по истории по истории Харьковского государственного университета им. А.М. Горького 1805 -1940», з марксистсько-ленінських позицій і взорованих на «Краткий курс…» іншого автора.

Сучасний навчальний заклад веде свій родовід саме від згаданого і нового університету 1933 року, незважаючи на всі спроби підкреслити свою винятковість та родовід від 1805 р., прийнявши ім’я ініціатора університету Василя Каразіна, відновивши медичний та юридичний факультети та повсюдно підкреслюючи свою тяглість та велич, не розуміючи принади розірваності і визнання свого неодноманітного радянського минулого і власного коріння. Така відмова від радянськості характерна для істориків освіти та практично історіографії усіх українських навчальних закладів.  Але ж на відміну від реформи 1933 р. і практично створення нового закладу…приміщення, кадри та статутні основи, офіційні та неофіційні відносини залишилися в сучасних вишах тими самими з радянських часів, без сумніву подекуди істотно змінившись, часто в негативніший («демодернізаційний», як пише мій колега Андрій Портнов) бік. Для історика украй цікавим буде спосіб нової міфологізації, виявлення коріння і висвітлення «незвичайного внеску в національне життя», що відбулися в 90-ті – 2000-і рр.

Питання радянськості у даному разі не стільки в історичних студіях, скільки у визнанні тієї радянськості частиною власної історії, не лише як історії здобутку чи трагедії, а як основи до сьогодні побутування та соціальних практик.

Києво-Могилянська академія урочисто відсвятковує своє 400-ліття. Щиро приєднуюся до віншувань, але чи відкрию таємницю, що цьому закладу лише 24 роки, якраз у листопаді. «Могилянка» – ровесниця української незалежності, спроба (визнаю, вдала) створити елітарний навчальний заклад з підкресленням значного історичного коріння, що відводило туди, ген до козацьких часів, «наріжного каменю українського національного наративу». Всі принади і негаразди спроби теж у цьому закладі, уже дещо відірваному  від радянських практик і, як виявилося досьогодні, багато в чому єдиному в своєму роді. Події початку 90-х містять закладений міфологічний зміст «вічного повернення» - «відновлення», «відродження». Але ж знову ще більше ніж згаданий Харківський університет щодо «імператорського» цей заклад не має тяглости від схоластичних практик та колегій XVII – XVIII ст. Святкування і визнання хороша нагода для розваг істориків. Та чи є це визнанням і частково відмовою від тих неодноманітно складних двадцяти чотирьох років, єдиної в своєму роді і тому незамінної в реформаторських починаннях, позаконкурентної «Могилянки»?

Найвизначніша потреба людства – забути. Відмова і забуття, святкування і карнавал як підкреслення забування і визнання скільки тобі нарешті років.