Олександра Єфименко, власне як і її чоловік, досить істотно випадали із харківського середовища. При уважному розгляді їхніх переплетених доль виявиться, що в Харкові вони були найтриваліше із їхнього спільного життя з  1879 по 1907 р., майже тридцять років, міняючи помешкання і гостинно відкриваючи двері юрму місцевих мислителів та громадських  діячів.

Саме життя Олександри Єфименко (уродженої Ставровської) (18.04.1848 – 18.12.1918) також буде доволі винятковим. Вона народилася в одному з найстаріших поселень на Кольському півострові – селі Варзуга, відомому ще від часу Новгородського князівства. Рано, ще навчаючись в гімназії в Архангельську, почала утримувати родину. Вийшла заміж за політичного засланця з України Петра Єфименка (1870). Допомагаючи чоловікові у етнографічних студіях та й з метою заробітку через гонорари від публікацій в центральних виданнях, Олександра Яківна виявила хист до самостійної праці та узагальнень.  Сама бібліографія Єфименко у вивченні «російської Півночі» досить різноманітна, до цього часу дослідницю шанують більше як етнографа  Кольського півострова аніж українського історика. Однак слід визнати дуже великі впливи взяті з тих досліджень. Особливий демократизм та досить своєрідне звичаєве право в середовищі «поморів» та визнана увага етнографки до тубільного населення «лопарів, карелів, самоїдів» (саамів). Навички та погляди отримані замолоду напевно ж мали свій істотний вплив в українських студіях. Подружжя згодом в 1873 р. за дозволом влади виїхало до Воронежу, а з 1877 р. Єфименки приїхали до Чернігова, а через два роки до Харкова, де Петро Єфименко почав працювати у місцевому статистичному комітеті.

Уникаючи питання про впливи на погляди Олександри Єфименко її чоловіка, лише хотів би відзначити, що значення діяльності Петра Єфименка для гуманітаристики у Харкові 80-х – початку 90-х рр. ХІХ ст. величезне. Єфименко був ініціатором перевезення архіву Малоросійської колегії з Чернігова до Харкова і створення архівної установи при Харківському історико-філологічному товаристві. Харків на тривалий час ставав одним із найпотужніших архівних центрів Східної Європи. Виданням «Харьковский сборник» літературно-наукового додатку до статистичного «Харьковского календаря» ініціатор цього проекту Петро Єфименко дуже пожвавив локальні, краєзнавчі дослідження, надавши до сьогодні приклад насиченого та успішного місцевого збірника. Одразу із перших чисел Єфименки активно співробітничали з «Киевской стариной» - основним українознавчим часописом і власне великим культурницьким проектом для українства.

Перехід Олександри до українських студій був позначений не лише історико-етнографічним досвідом, але і досить вагомими народницькими поглядами, «позитивного націоналізму» з бажанням освіти рідною мовою для простолюду (і ширше, побажання загальної системи освіти для усіх верств), поєднання поглядів на національне та соціальне визволення (включаючи жіночу емансипацію), потреба у прогресивному правосудді, базованому на гуманних особливостях «народного права», урешті зважання на місцеве самоврядування та його традиції. І Олександра Єфименко, і її чоловік мали великий комплекс щодо українського руху, в родині не говорили українською.  Цей комплекс підсилювався великим впливом на Єфименко великого харківського професора філолога Олександра Потебні, що в своїх класичних працях пов’язував мислення та мову. Щонайкраще цей вплив і цей «комплекс» виявивися у статті історикині про «національне роздвоєння» у Гоголя. (historians.in.ua  розмістить цю статтю найближчим часом).

Остання видатна праця про Єфименків – велика книжка Андреаса Каппелера «Russland und die Ukraine. Verflochtene Biographien und Geschichten» (Böhlau, Wien/Köln/Weimar 2012). Професор Каппелер опублікував українськоюстаттю як доволі засадничий уривок цієї праці. Каппелер суворий, але справедливий у своїй оцінці щодо ставлення чільних українських діячів до Єфименко: «Самоучка, жінка, кацапка…». У цій статті детально описано низку проблем жінки історика у чоловічому світі української історіографії.

Олександра Єфименко приїхала до України в 1877 р. двадцятидев’ятилітньою жінкою і вже досить помітною дослідницею. Однією із основних проблем Олександри Яківни був досить критичний погляд на українське минуле, у багатьох параметрах він  не стільки відходив від народницької  схеми, скільки доповнював  її і вносив певні корективи. Критичний розум вносить сумнів у ті сторінки історії – що здавалися незаперечними. Визнаний Єфименко як вчитель Володимир Антонович не сприймав її праці із затятим чоловічим упередженням. Єфименко сумнівалася у надто багатьох речах: у ролі громади в історії, походженні і позитиві козацтва, намагалася синтезувати праці про «малоросійське дворянство», вона оглядала українську історію часто під кутом зору соціальної боротьби і відкрила одну із улюблених тем української історіографії: «Повстання у селі Турбаях 1789 – 1793 ». Насправді внесок Єфименко своїми працями і синтезом «История украинского народа» 1896 р. в українську історіографію є незаперечним. До всього, у 1910 р. завдяки рішенню ради Харківського імператорського університету honoris causa Олександрі Єфименко надано звання професора російської історії  - першій жінці в Російській імперії.  При уважному розгляді можна зазначити, що Єфименко була представницею тієї генерації в історіографії, що відходила від позитивістського визбирування фактів до соціальної історії та історії культури.  «Самоучку» цікавили досить сучасні їй культурні та філософські проблеми, навіть у провінційному Харкові.

Родина Єфименків – сила неосмислених стосунків та цікавин. Найцікавіший і абсолютно незважений частий гість  – « своєрідний єврей-філософ Столпнер», Борис  Столпнер – основний перекладач російською творів Геґеля, що перебував на засланні в Полтаві та Харкові, а власне у столичні 20-ті ще й очолював один із марксистських інститутів у  українській радянській столиці. Столпнер дійсно вагомий філософ в широкому гуманітарному полі. Ці зв’язки з родиною Єфименків та й узагалі вплив філософських течій на харківську інтелігенцію початку ХХ століття дуже цікава тема для студій. Впливи філософів, викладання жінкам на Вищих Бестужевських курсах у Петербурзі (додамо і самостійні утримування родини протягом тривалого часу), увага до української історії, особливо до соціальних конфліктів та рухів дозволяють абсолютно додати до означень Каппелера  Олександри Єфименко слово – «емансипатка», постать, що долає упередження свого часу.

Смерть Олександри Єфименко теж замовчувано показова. Вона була вбита наприкінці 1918 р. на хуторі Любочка Вовчанського повіту Харківської губернії разом із донькою. Професорка повернулася в Україну і мала намір написати підручник української історії для шкіл. Сама історія убивства і дата надто своєрідна і обросла уже легендою. Бандити вбивці не мають кольорів, але територія перебувала під контролем прихильників УНР (Директорії), історику Сергєєві Платонову переповіли (за інформацією Б.Елькіна), що Єфименко: «убили солдаты Петлюровского войска – убили за то, что она не хотела выдать солдатам спрятавшихся в ее квартире двух дочерей Харьковского губернского старосты (представителя гетманской власти) Неклюдова…донос привел солдат к квартире Ефименко, где спрятались две дочери Неклюдова; Ефименко отказалась выдать их, заявив, что у нее никто не спрятан; был произведен обыск, девушки были обнаружены и убиты, и их участь тут же, на месте, разделила А.Я. Ефименко». В повідомленні є велика суперечність, Б.Елькін говорить про події у місті, у Харкові, але жінку вбито на хуторі Любочка, як можна було так чітко визначити приналежність убивць?  Похована Олександра Єфименко на території школи в селі Революційне (Бугаївка) Вовчанського району Харківської області. 

Я своєрідний прихильник комеморацій, для науковця більше значать ідеї та книжки, а не меморіальні дошки і назви вулиць. Але з огляду на роботу займався визначенням «об’єктів  культурної спадщини». Сам пошук помешкань Єфименків буде справою геть не простою. Я звертався за допомогою до основного  дослідника  листування Єфименків, історика Григорія Старикова. Основна адреса у Харкові Єпархіальна, 45 (будинок не зберігся), адреси на Чернишевській (кілька), Каплунівській, Дівоцькій,  Сериківському та Богуновському провулках ще потребують уточнень. Єдине мабуть певне ще збережене помешкання – Ветеринарна (зараз Іванова), 32 (будинок у дворі), звідки у 1900 році велося листування з Володимиром Антоновичем і де з «Єфименковою» познайомився Гнат Хоткевич.

Олександра Єфименко написала синтезовану «історію українського народу» саме в Харкові. Будь якому широкому погляду на історію України з Харкова не вдалося прижитися і стати класичним (від романтичних захоплень «Запорожской старины» Ізмаїла Срезневського до популярної спроби Гната Хоткевича та позитивістських нарисів Дмитра Багалія, що говорити про марксистські схеми)…Мабуть єдиним винятком буде радянський підручник для вишів Івана Рибалки, запроваджений  волею вищого керівництва на українські радянські історичні факультети у 80-х рр. ХХ ст. Харківський гуманітарій напевно висловлював значні ідеї, але сам синтез певно був чужий для інтелектуальної атмосфери міста. Можливо в гуманітарному ключі  це місто сприйнятливіше до причинків та аналітики, а не до  цілісного викладу узагальнення. Так само не без вірогідності, що ця моя думка радше власні роздуми, а не доведений факт. Та й тут проблема ширша. Напевно найкращі науковці завжди себе почувають «чужими» у найрізноманітніших середовищах. З часом їхня спадщина стає відомою лише вузьким фахівцям, а книжки про їх діяльність та творчість пишуться за кордоном.