Моя мама народилася в Луганську, а перші роки дитинства провела в Ясинуватій. Потім її батьків, моїх бабусю і дідуся, перевели на роботу в Дніпропетровськ. Саме тому я народився на Дніпрі, а не на Лугані.  До Луганську я поїхав вперше у 9-му класі на Всеукраїнську шкільку олімпіаду з географії. Пригадую – свідомо цієї інформації не перевіряю, нехай можлива помилка стане також часткою пам’яті – що Луганськ вирізняється особливою розою вітрів. Там вітряно. І коли ми приїхали туди там справді було вітряно. Ще пригадую музей Даля (який подеколи підписував свої тексти “Козак Луганський”), половецьких баб (у Дніпропетровську також є їхня колекція – отже, це був спільний знаменник міст у степу), проф. Семистягу, який оповідав нам, школярам, “справжню” історію “Молодої гвардії”.

Трохи згодом Луганськ став для мене містом, де жив і викладав арабіст Вольф Бейліс. Так сталося, що один із найсерйозніших в Радянському Союзі дослідників арабських джерел працював саме в Луганську. Я написав йому листа із запитанням про оцінку творчості Володимира Пархоменка, історика в Дніпропетровську 1920-х, який писав книжку про Русь і Степ. Вольф Михайлович відповів дуже тактовно і дотепно. Ця цитата присутня і в брошурці про Пархоменка, що вийшла друком у Львові, і в “Історіях істориків”.

До Донецька ми з моїм дніпропетровським приятелем та одним із найталановитіших українських істориків церкви Сергієм Савченком вперше поїхали на “конференцію молодих істориків”. Існує збірка матеріалів тієї конференції. Мені імпонує, що наші з Сергієм теми там аж ніяк не збігаються з темами пізніше захищених дисертацій (я виступав про Пархоменка, Сергій – про історіографію українського націєтворення). Пам’ятаю, як ми рано-ранесенько сідали до поїзда на Донецьк, що мешкали там в якомусь гуртожитку і що були в опері (при чому, купивши сміховинно дешеві квитки можна було всістися хоч в першому ряді партеру). Звісно ж, в Донецьку, як і в Дніпропетровську, ми з Сергієм розмовляли українською. І нічого страшного з нами сталося. Зате на самій конференції ми познайомилися з харківським істориком, який згодом став досить відомим політичним діячем, але, головне, познайомив нас із Володею Маслійчуком. Отже, Донецьк опосередковано зіграв вирішальну роль в подальшому постанні нашого сайту. Принаймні, мені так здається…

Вдруге (а може втретє) я був у Донецьку проїздом до Бердянська, де втрапив у халепу (себто, тамтешню лікарню) мій польский друг. Тоді я проводжав його до летовища, ще невідремонтованого до Єврочемпіонату. Воно виглядало приблизно так само, як і в Дніпропетровську – невиразне, невеличке, незатишне. А саме місто було інакшим. Не через терикони чи позолоченого Преслі-Солов’яненка. Через щось інше, що мені і тоді, і тепер важко висловити, означити, схопити. Але це було також місто в степу. Без великої річки. З масою шахт. Із пам’ятником Шевченка, як ніде схожим на пам’ятник Леніна (Тарас навіть комірець пальта тримає так, як “вождь світового пролетаріату”). На розпеченому під літнім сонцем вокзалі, де було напрочуд важко придбати квиток до Києва, я побачив дівчину з крилами. Як не дивно, вона збереглася на одній із моїх світлинок. До неї ще підійшла з озлобленими (і це в таку спеку!) коментарями якась прибиральниця. Де ті жінки зараз? Хто зна…

Певна пострадянська конкуренція між Дніпропетровськом і Донецьком відома набагато більше за той факт, що в межах Катеринославської губернії знаходилися і Луганськ, і Юзівка, і Маруполь. Частина історичного Донбасу і тепер належить до Дніпропетровської області. Це Павлоград. Шахтарі з Павлограду на початку 1990-х поїхали страйкувати не до Донецька, а до “свого” обласного центру, Дніпропетровська. Пам’ятаю їх на газонах під тодішнім обкомом, тепер облрадою. Тоді я не розумів, що саме гірники Донбасу, яким нині так часто приписують “одвічну совєтськість”, були наймасовішим протестним антирадянським рухом.

Був ще такий дивний епізод, коли на запрошення Юрія Макарова я брав участь у творенні найпершого (пілотного) числа “Українського тижня”. Ми домовилися, що цей пілотний випуск буде про Донбас. Я сам написав якийсь текст, що ніколи не вийшов з друку, Роман Марковець вигадував ілюстрації, щось пропонували Роман Кульчинський і Володимир Павлів. Я взявся ще зробити інтерв’ю з Гіроакі Куромією… Звісно, ніхто з нас і близько не міг уявити, що станеться з героєм нашого першого числа незабаром. І якби тепер видати те число! Воно десь ще має бути… В одному примірнику…