Історики – щасливі люди! Вони можуть пояснити будь-що: «Так склалося історично». Вони опишуть тобі багатовіковий ланцюг фактів. І все буде зрозуміло. Чи не все... Чи не буде... Натомість обиватель дивиться на події інакше, вбачаючи в них вияв чиєїсь злої волі. Якщо він, постійно мешкаючи в певному місці чи місцині, опиняється громадянином різних держав або «під захистом» різних окупаційних режимів, то він критично ставиться до них, не вважаючи жодну з влад за «свою», попри всі їхні намагання. Він по-споживацькому оцінює за кого йому було «краще»: за царя чи за Леніна, за червоних чи за білих, за рад чи за німців, за Радянського Союзу чи за незалежної України.

    Сучасник-гуманітарій засудить сусіда-обивателя. Засуджуй – не засуджуй, але потрібно зрозуміти обивателя, щоб осягнути нашу мінливу сучасність. Для історика обиватель є надто афективним, але ж без пристрастей ми не зрозуміємо проблем сучасности, наприклад, становище Донбасу.   

    1. Українсько-російська етнічна коаліція   

    Як описати мешканців Донбасу мовою етнонаціональної термінології? Термін «українсько-російська етнічна коаліція» запровадив луганський соціолог, професор Ілля Кононов для розуміння етнічних процесів на Донбасі, коли відсутній етнічний бар’єр між українцями та росіянами. Прикро, що зараз не маю доступу до публікацій Іллі Федоровича про етнічні процеси на Донбасі.

    Українсько-російська коаліція сформувалась у містах і селищах в другій половині ХХ століття. Річ у тім, що завдяки постійному поповненню від 1920-х років міст і селищ вихідцями з українських сіл, обличчя краю перестало бути переважно російським. Адже від початку стрімкої індустріялізації Донбасу у 1870–1880-х роках серед робітників і гірників переважали вихідці із сіл центральної Росії.

    Станом на кінець ХХ століття, між українцями та росіянами на Донбасі вже було відсутнім відчуття етнокультурного бар’єру: шлюби між представниками обох народів фактично не вважаються за мішані. Мовою масової культури залишається російська, але вона зазнала українських впливів – як за інтонацією, так і за лексикою.

    Додамо від себе: українсько-російська коаліція навряд чи є суто донбаським феноменом. Припускаємо, що подібні міжетнічні відносини притаманні іншим промисловим районам і великим містам України: й Одесі, і Дніпропетровську. Однак місцевість від Луганська до Донецька є суцільним індустріяльним районом.

    Постає питання: що означає наявність українсько-російської етнічної коаліції для сучасної України? Представники цієї коаліції скептично ставляться до суто етнічних українських цінностей, які Українська держава «взяла на озброєння» у 1990-ті роки. Патріотизм мешканців Донбасу має державницький характер, а тому був прорадянським, позаяк масова українська культура до Революції Гідності не змогла запропонувати символів, які могли б конкурувати з радянською спадщиною. Представники українсько-російської етнічної коаліції є складником сучасної української нації, що відрізняється етнокультурним різноманіттям. Ефективна інтеґрація представників українсько-російської етнічної коаліції до сучасної української нації була би запорукою міцності та культурного розмаїття Української держави.

    Чому я пишу «була би»? Бо тисячі й тисячі мешканців Донбасу сьогодні відрізані від України, і чимало з них не бачать шляхів возз’єднання. Але українці по різні боки фронту мають розуміти один одного і не втрачати надії. Кажу ці правильні речі, а сам не здатен відбитися від сумнівів...   

    2. Ключі до Донбасу   

    Говорячи про Донбас останнього двадцятиріччя, вважаю за доцільне звернути увагу не на події, а на суспільну атмосферу. Спробую описати її за допомогою чотирьох понять, котрі, як на мене, є ключовими для розуміння місцевих мешканців: 1. ностальгія; 2. провінційність; 3. олігархія; 4. реґіоналізм.

    Загалом багатьом сучасним українцям властива ностальгія за радянськими порядками. Ностальгія зумовлена аж ніяк не тільки матеріяльними чинниками, тобто вражаюче низьким рівнем життя пересічних українців, порівняно з періодом Застою. Люди ностальгують за зрозумілими цінностями та впевненістю в завтрашньому дні. Натомість сучасна – інформаційна або постмодерна – епоха є принципово незрозумілою та непевною.

    Особлива міцність донбаської ностальгії викликана занепадом індустрії Донбасу. Розпад Радянського Союзу та розбудова ринкової економіки призвели до закриття шахт і заводів, які забезпечували життя багатьох міст і селищ краю. Не варто нехтувати й емоційним чинником: закриття підприємств сприймалося місцевими мешканцями яко втрата частини свого життя.

    Наведемо три промовисті приклади. В експозиції Луганського обласного краєзнавчого музею представлена світлина із парторгом шахти «Центральна-Ірміно», де працював Олексій Стаханов, – Петровим. Він був другом Стаханова. На світлині зображено момент, коли вже літньому Петрову розповіли про закриття шахти. Він ридає...

    Другий приклад. Близько центра Луганська знаходився машинобудівний завод імені Олександра Пархоменка. Кілька років тому нове керівництво вирішило, що вигіднішим буде не модернізувати виробництво, а розібрати завод на металобрухт і цеглу. Завод знаходиться в низинці, обабіч мосту, що пов’язує центр і західну частину Луганська. Проїжджаючи по мосту, луганці бачили картини руйнування цілого заводу майже у центрі міста...

    Третій приклад. Мій батько за радянських часів працював на верстатобудівному заводі імені Леніна. На початку 1990-х років він пішов у бізнес. Звісно, він зберіг теплі спомини про свою робітничу молодість. Зокрема, він згадував заводську їдальню, де робітники смачно харчувалися та дешево купляли продукти із заводського господарства. Одного разу, кілька років тому, батько на своїй вантажівці заїхав на терен заводу для виконання якогось замовлення. Він побачив покинуті заводські корпуси та напів зруйновану будівлю цієї «столовки». Він був засмучений...

    Наведені приклади показують, що й ставлення до радянської спадщини, і проблеми повсякденного життя мешканців Донбасу залишилися неосмисленими. За високочолими розмовами про «національне відродження» та «геополітичні катастрофи», ми не захотіли подивитись правді у вічі, що падіння адміністративно-командної системи Радянського Союзу мало катастрофічні наслідки. Все це не було проговорено вголос, хоч і досить було простого слова. А обрАзи та нерозуміння не викинеш із масової свідомости.

    Не проговорено було й те, що варто розрізняти крах адміністративно-командної системи та розпад Радянського Союзу, що зазвичай ототожнюють у масовій свідомости. Радянська економічна система була похідною від політичного режиму. Самогубство радянської влади й призвело до занепаду промисловости. Це було продовженням революційної Перебудови. Поява незалежної України не є причиною соціяльно-економічної кризи, а радше само є наслідком політичного колапсу Радянського Союзу. Тож сучасна Україна не винувата у своїх базових проблемах, зокрема – в бідах Донбасу. Вона винувата тільки в тому, що не забажала побачити ці проблеми, а через це – отримала нові проблеми.

    Ностальгію посилює й та обставина, що за радянських часів Донбас був ідеологічно упривілейованим реґіоном. Це був край революціонерів у минулому і трударів у сьогоденні. Так, одним із символів Донецька є пам’ятник «Слава шахтарській праці», а Луганська – пам’ятник «Трудівник Луганщини». У сучасну епоху, як бачимо, зазнали інфляції не тільки матеріяльні, а й духовні цінності минулих десятиліть. Саме тому мешканці Донбасу здебільшого були проти перейменування вулиць та знесення пам’ятників радянським лідерам. Вони пояснювали свою позицію тим, що це «наша історія», тобто залишок «золотого віку», яким для місцевого населення уявляється період «застою». Причому ці уявлення поширені не тільки серед людей старшого віку, а й поміж молоді, яка про радянські часи знає винятково з розповідей своїх батьків.

Донецьк. "Слава шахтарській праці"    

Провінційність Донбасу зумовлена тим, що цей реґіон був лишень економічним, але не політичним і культурним центром України. Провінційність виявлялася в тому, що серед мешканців Донбасу – представників українсько-російської етнічної коаліції – було поширене скептичне ставлення до тих символів і цінностей, які вийшли на перший план у незалежній Україні. Багато земляків автора цих рядків не погоджувалися з новими українськими героями з підручників історії, статусом української мови як єдиної державної та европейським зовнішньополітичним вектором. Мешканці Донбасу також були прибічниками збереження тісних зв’язків із Росією.

    Проте Донбас не мав – та й не міг мати через свою провінційність – культурної еліти, яка запропонувала б власну альтернативу новим тенденціям українського громадського життя. Відсутність альтернатив свідчила не тільки про провінційність Донбасу, а й про єдність сучасного «українського проекту», який не має суто етнічного характеру та який може зруйнувати винятково зовнішнє втручання.

    Загалом – що таке провінційність? Як на мене, провінційність – нерозуміння мови сучасности. Донбас – був провінційним у тому розумінні, що на місцевому рівні носії влади/слова вперто не бажали бачити українські проблеми. Для них обидва Майдану 2004 і 2013–2014 років були явищами з іншої планети з непотрібними та не втілюваними вимогами. А те, що поштовхом до обох подій були нахабні образи на адресу українського суспільства, провінціялів обходило, бо провінціяли розмовляли іншою мовою – і не бажали прислухатися до епохи.

    Перейдемо до донбаської олігархії. На базі підприємств із видобування та переробки корисних копалин і хімічних заводів Донбасу в середині 1990-х років з’явилися олігархічні клани, які поєднували власність на великі підприємства із доступом до влади та контролем над засобами масової інформації. Так, склалися два донецькі клани – «Індустріяльний союз Донбасу» (навколо Сергія Тарути) і «System Capital Management» (навколо Ріната Ахметова). В останні роки з ними намагалася зрівнятися група «Management Assets Corporation» Олександра Януковича, старшого сина колишнього президента. На відміну від Донецька, Луганськ не мав олігархів, позаяк був містом машинобудівних заводів, які після 1991 року ледве животіли. Тим не менше, у Луганську склалася своя бізнес-група, заснована на доступі до влади.

    Донбаський реґіоналізм полягав у наголошенні на особливому значенні краю для України та незгоду його мешканців із «націоналізуючим» курсом Української держави. Очільниками реґіоналізму були представники бізнес-груп олігархічного характеру, які перетворили Донбас на власну «вотчину». Підґрунтям донбаського реґіоналізму були вже згадані провінційна замкненість краю та ностальгічний скепсис щодо нових українських реалій. «Культурним маркером» донбаського реґіоналізму була вимога підвищити статус російської мови до другої державної.

"Трудівник Луганщини"    

Сам по собі реґіоналізм не може являти собою небезпеки для нації та держави, бо кожен реґіоналізм вимагає урізноманітнення національної культури та державного врядування, що є позитивним чинником для націє- і державотворення. Однак донбаські лідери, користуючись надмірною представленістю вихідців із місцевих бізнес-груп в урядових структурах, навіть намагалися проводити власну культурну політику. Особлива увага приділялася «Великій Вітчизняній війни» в її пострадянському розумінні, сформульованому в Росії.

    Виразним прикладом історичної пропаганди по-донбаському був жовтень 2012 року. Тоді місцеві урядники, за підтримки центральної влади, організували помпезне відзначення 70-річчя «Молодої гвардії». Причому образ «молодогвардійців» формувався відповідно до радянського мітологізованого бачення цієї організації, розвінчаного на початку 1990-х років комісією істориків з вивчення «Молодої гвардії». На жаль, цей крок місцевої влади був уможливлений байдужістю української громадськости до немітологізованої «Молодої гвардії» – історії молодечого опору німецьким окупантам.

    Вочевидь, урочистости на честь «Молодої гвардії» були «симетричною відповіддю» на відзначення 70-річчя мітологізованої дати – створення Української повстанської армії (насправді сформувалася приблизно навесні 1943 року). Якщо одному міту протиставити інший – нічого доброго із цього не вийде. Загалом стрижнем культурної політики місцевої влади було протиставлення радянської спадщини – українській інтелектуальній традиції. Звісно, такий реґіоналізм перешкоджав українському націєтворенню.   

    3. Сучасність без історії   

    Історика не може не зацікавити питання: як на сучасність впливає історична свідомість, а точніше – свідомість історичности. «Свідомістю історичности» називаю розуміння того, що твоє життя належить до ланцюга поколінь, а твої предки століттями мешкали там, де ти перебуваєш зараз, і залишили тобі духовну та матеріяльну спадщину, від якої ти не можеш бути вільним. Звісно, для мешканців колонізованого Донбасу важко виробити самопочуття історичної тяглости.

    Автор цих рядків обожнює дивитися по телебаченню на живописні французькі пейзажі на узбіччі велоперегонів «Тур-де-Франс». Чудові впорядковані села сусідують на телеекрані з казковими руїнами альбігойських фортець, вежами рицарських замків і «тортиками» палаців епохи Бурбонів. Але ж це – глибинка, і, мабуть, талановиті французькі молодики кидають родимі закутки заради величного Парижу. Тим не менше, у селах – нормальні дороги та гарненькі будиночки у старовинному стилі. Чи французькі селяни відчувають себе нащадками багатьох поколінь? Чи тягар спадщини вимагає від них бути відповідальними господарями?

    На Донбасі ж недорозвинена «свідомість історичного», попри величезний потенціял історичних фантазій модерного часу. На масовому рівні мешканці Луганська та Донецька пов’язують минуле своїх міст і місцевостей з Єкатєріною ІІ та каторжниками. Історики допомагають їм у цьому, стверджуючи, що раніше на Донбасі було «Дике поле». Однак торік луганські археологи розкопали на березі річки Сіверський Донець резиденцію ханів Золотої Орди. Що заважало проводити розкопки раніше? Тільки мітологема «Дикого поля»! Я б сказав, що історія Донбасу до XІX століття є «Диким полем» для історика, а не «Диким полем» насправді. Звісно, до того на Донбасі мешкали кримські та азовські татари, але ж порожнім місцем він ніколи не був.

    Стосовно Єкатєріни ІІ – майже все зрозуміло. Як сказав один мій знайомий-американець: «Єкатерина – для росіян Велика, а для українців – Друга». Для мешканців Донбасу вона залишається радше Великою, ніж Другою. І неможна сказати, що мої земляки помиляються в оцінці історичної ролі імператриці у справі колонізації Донбасу. Перемоги над Туреччиною та Кримом дозволили витіснити з причорноморських степів кримських і азовських татар. А роздача землі поміщикам призвела до активізації української селянської колонізації: землевласники запрошували до переселення українських селян з Правобережжя. До того ж за указом Єкатєріни ІІ у 1795 році був заснований Луганський ливарний завод, з якого бере відлік історія індустріяльного Донбасу. Звісно, приписувати імператриці всі заслуги – неправильно. Але ж заслуги були.

    А стосовно каторжників – мені незрозуміло. Масове уявлення про заселення Донбасу каторжниками побутує і в Луганську, і в Донецьку. Про нього я читав у неопублікованих мемуарах революціонера Івана Шмирова, що зберігаються у Луганському обласному краєзнавчому музеї. Якесь дивакувате «самоприниження»!

    Насправді «каторжники», в’язні або колишні в’язні, з’явилися тут вже за радянських часів. Напевно, образ «каторжника» пасував прийшлим колоністам із нізвідки. Як кажуть у Луганську: «Наш сброд – Камброд!». Кам’яним Бродом, або просто Камбродом, називається північний район міста, який має сумнівну репутацію в очах мешканців центральної частини.

    Духовна і матеріяльна спадщина оприявнюється в краєвидах і культурі відпочинку. Спитай у мешканця Луганська чи Донецька, куди можна піти і на що можна подивитись у місті. Пересічні містяни не знатимуть, як відповісти на це питання. Та й у немісцевих складається враження, що Донбас – край заводів і териконів, суворих та сумнівних людей. Бодай це було не так.

    Може, звідси теж походять негаразди Донбасу? Якщо люди уявляють себе нащадками каторжників без роду та племені, відправлених на освоєння «Дикого поля», то навряд чи від них треба очікувати поступових учинків. Тож будьмо позитивними – мислимо історично!   

    * * *

       Проблеми Донбасу – на соціяльно-економічному та афективно-психологічному рівнях – перетворилися на ресурси для його іншування. Інакший Донбас поставав для місцевих мешканців недо-українською землею, а в очах немісцевих мешканців – неукраїнською землею. Якщо ці уявлення були доволі поширені до 2014 року, то чому б ними не скористатись у революційний час? Образи від Донбасу та обрАзи Донбасу, Образи про Донбас та обрАзи на Донбас перетворилися на декорації для вдалих спроб зробити з реґіону осередок кривавого хаосу...