2015 04 21 finin

“Не про Україну” – так колишній генсек Андерс Фоґ Расмуссен висловився про війну в Україні у недавньому інтерв’ю для The Telegraph. І додав: “Путін прагне відродити позицію Росії як наддержави”.

Коментар Расмуссена слушно фокусує увагу на агресії Кремля, який провадить військовий конфлікт в українському Донбасі, що вже забрав понад 6.000 життів. Утім, водночас його слова симптоматичні щодо дедалі відчутнішої проблеми: звуження аналітичного підходу до цієї війни. За такою логікою, яка, до речі, корелює із кремлівським наративом, Україна сама по собі не є аж так важлива. Вона розглядається радше як об’єкт ширшого ідеологічного та навіть цивілізаційного конфлікту, що описується за відомими лініями: Росія проти ЄС, США і НАТО проти Росії, Схід проти Заходу.

З одного боку, така логіка зрозуміла в Європі, адже війна в Україні стосується нас усіх. За оцінкою Міжнародної кризової групи, “криза в Україні являє собою одну з посутніших загроз глобальному порядкові упродовж останніх 40 років”. Російська неоімперіальна політика в Україні підважує європейську безпеку та загрожує великим ідеям та ідеалам, зокрема, самій концепції державного суверенітету та цінностям демократичного плюралізму, відкритості та верховенства права.

Утім, якщо логіку “це-не-про-Україну” не піддавати критиці, вона може виявитися вельми небезпечною. Вона загрожує не лише утриваленням поширеного на Заході нехтування Україною, а й може призвести до забуття виняткових пожертв мешканців України. Нарешті, як аналітична пропозиція, відволікаючи увагу загальними питаннями від прискіпливого вивчення деталей, вона підважує нашу здатність сполучити геостратегічні пункти та зрозуміти, де і чому війна в Україні може вибухнути знову.

Намагаючися сполучити ключові точки у цій війні, ми не можемо забути про Крим. Але саме “кримнезія” стає щоразу поширенішою. Політики вважають за доцільне не згадувати про Крим в домовленностях про припинення бойових дій (Мінськ-1 і Мінськ-2); “реалістичні” науковці не вбачають у ньому вагомої підвалини актуальної кризи. На Заході приділяють замало уваги питанню розгортання озброєнь в Криму, ще менше – скаргам кримських татар, які опинилися під сталим тиском російської влади. Нещодавно “віце-прем’єр” Криму навіть висловився у тому дусі, що одразу після вшанування сталінської депортації кримських татар 1944 року, яке відзначається 18 травня, варто встановити нове свято – “день радості”.

Найактуальніші журналістські репортажі та наукові круглі столи до річниці подій березня минулого року, часто створюють враження, що російська анексія Криму є справою закритою.  Кремль забрав в України частину її території і це кінець. За такою логікою війна на Донбасі має вельми неістотний (а може й жоден) стосунок до питання Криму як стратегічної справи.

Позірна розважність такого підходу вельми оманлива. Вона закладає, що зв’язок між анексією Криму та війною на Донбасі суто хронологічний – щось було “до”, щось “після” – і не ставить питання про синхронність цих подій та їхню глибшу, ніж “тим часом” функцію. Іншими словами, наш дискурс про кризу в Україні схильний окреслювати Крим і Донбас як дві осібні події, хоч він мав би трактувати їх у взаємному зв’язку.

Серед іншого, війна на Донбасі є спробою частини кремлівської верхівки убезпечити територіальні здобутки в Криму. І сама та обставина, що ці здобутки слід убезпечити, часто залишається поза увагою.

У цьому випадку історія може нам дещо підповісти. Якщо знання минулого вважати хоча б якимось порадником, то новий встановлений де-факто російсько-український кордон на Чорному морі – що проходить тоненьким Перекопським перешийшком завширшки не більше 10 метрів, не може бути сталим. Протягом останніх п’ятиста років, Кримський півострів та прилеглі степи на півночі не були розділені між двома різним державами довше ніж вісім місяців. Принаймні, так було дотепер.

Кримські татари, чиє ханство контролювало регіон століттями, інколи називали цей стратегічний степовий простір за Перекопом Őzü q1rlar1 або Őzü çölleri, “Дніпрові луки”. Згадка річки Дніпро у цьому контексті вельми промовиста. Кримський півострів теплий і засушливий, йому бракує власних водних ресурсів. Навіть нині, за рік після анексії, півострів дістає бл. 80% своєї питної води з басейну Дніпра на материковій Україні.

Сьогодні Крим отримує 80% електроенергії від електростанцій, що розташовані на материковій Україні біля Запоріжжя, за 226 км від Донецька. Кримська влада зараз говорить про будівництво “енергетичного мосту” з російського Краснодару задля припинення цієї залежності. Цей проект планують завершити 2017 року.

Не забуваймо і про те, що Кримський півострів фізично не з’єднаний з Російською Федерацією. Не припиняються розмови про Керченський міст, але дотепер сполучення існує лише у вигляді паромів. Зведення мосту обіцяли завершити 2018 року.

Просто кажучи: в інфрастуктурному плані Крим не надто убезпечений. Напередодні російської анексії півострову 1783 року Григорій Потьомкін переконував Катерину ІІ, що здобуття Криму “не може ані посилити, ані збагатити” Росію, але воно може додати їй безпеки. Після анексії 2014 року може статися протилежне: здобуття Криму в короткостроковій перспективі посилило Кремль – якщо ідеться про внутрішню легітимність Владіміра Путіна – але воно не принесло ресурсної безпеки. Відмінність значною мірою пов’язана з тим, що Катерина здобула Крим та прилеглі стратегічні степи разом із територією, що її ми тепер звемо Донбасом, тоді як Путін приєднав лише перше, але не друге.

Знання цього аспекту ставить нас перед кількома варіантами. Наприклад: 1) можна припустити, що Кремль нахабно заохопив півострів, маючи відповідний план розвитку його ресурсної самодостатності в довгостроковій перспективі. Або 2) ми можемо розважати варіант, що Кремль анексував Крим, маючи додатковий план великої домовленості з Україною й передачі контролю за частиною ресурсної безпеки новоздобутої території державі, чий суверенітет він же відверто зневажає. Або 3) ми уявімо собі, що Кремль анексував Крим із чітким наміром перехопити вищевказаний контроль за ресурсами.

Відмова від розгляду війни на Донбасі у світлі третього припущення – як боротьбу за контроль над “материковим трубопроводом” до Криму (терміни “материковий міст” чи “материковий коридор” є недостатніми) – це недоречне звуження нашого аналітичного підходу. Нам не випадає робити помилку: військова агресія Кремля має на меті перетворення України на васальну державу та послаблення європейського проекту як такого. Щоправда, теоретично цих геополітичних та ідеологічних цілей можна досягти за допомогою низки неескалаційних заходів, як-от утриманням “замороженого конфлікту” за визначеною Мінськом-2 лінією розмежування. Натомість, розважання про такі речі, як геостратегічна зацікавленість Кремля в ресурній безпеці Криму, дозволить нам побачити імовірність ескалації війни – а ще зрозуміти чому нині російські та проросійські сили продовжують наступ на утримуване українською стороною Широкине, селище, що розташоване впритул до Маріуполя, “морської брами Донбасу”.

Авторизований переклад з англійської есею, що був уперше опублікований за лінком: http://www.crassh.cam.ac.uk/blog/post/fighting-crimnesia