Зовсім нещодавно американських фахівців з Євразії/Східної Європи облетіла шокуюча звістка. Їхнє професійне співтовариство, Асоціація зі слов’янських, східноєвропейських та євразійських студій, відмовилася від 400 тисяч доларів пожертви, що мали на кілька років слугувати стипендіями для аспірантів у царині радянської та пострадянської історії1. Як таке можливе? Та ще й в умовах суттєвого скорочення державного фінансування регіональних студій у 2013–2014 роках?
Втім, вся інтрига стипендії в її назві – імені Стівена Коена та Роберта Такера.
Хто ж такі Стівен Коен та Роберт Такер, що лиш одні їхні імена наводять жах на Асоціацію? Прізвище Коена напевно хтось чув у зв’язку з війною в Україні, хтось читав його статті в американській пресі, а хтось, може, й писав відповіді…
Стівен Коен – американський історик Радянського Союзу, нині професор-емерит Нью-Йоркського університету. Справді (вписую «був», але про це пізніше) визнаний авторитет у науці щодо радянських/російських справ. Відомий своєю книжкою-біографією Ніколая Бухаріна, працями про радянсько-американські стосунки та підтримкою реформаторських зусиль Міхаіла Горбачова. Прихильник лівацьких ідей та вихованець «золотого віку» ревізіонізму в американських радянських студіях, коли панівна до того теорія тоталітаризму була успішно підважена новим, молодим поколінням в американській академії.
В історіографії «ревізіоністський бунт» 1970–1980-х років проти «тоталітаристів» (очільницею «молодих та злих» прийнято називати Шейлу Фіцпатрік) часто описують в інтелектуальній площині: протест проти ригористичності теорії тоталітаризму, проти інтелектуальної сліпоти щодо пом’якшення політики режиму після смерті Сталіна та щодо соціальних процесів підтримки політичного ладу знизу. Втім, протест самих ревізіоністів був не менш соціально й політично ангажований, ніж ті сили та актори, які колись вплинули на становлення «тоталітарного» теоретизування.
Старше покоління, що займало кафедри та посади, формувало й політику університетів як наукових центрів, і політику уряду щодо Радянського Союзу в умовах «холодної війни» через мережу консультацій та рапортів експертів. Уряду в найширшому розумінні цього слова. У своїх захопливо написаних спогадах Фіцпатрік, наприклад, називає Коледж Святого Антонія в Оксфорді, де вона була аспіранткою, «шпигунським коледжем», а свої мотиви щодо вибору теми дисертації про Анатолія Луначарського описує так: «Критична щодо преференцій Гейварда [наукового керівника. – Н.Л.] та інших совєтологів зосереджувати увагу на жертвах режиму та виставляти їх героями у драмах а ля ‘мораліте’, я вирішила, що хотіла би написати про когось із негероїчних примиренців радянської історії»2.
Тісні зв’язки старшого покоління фахівців щодо СРСР із урядовими структурами, скептицизм щодо користі таких зв’язків у науковій роботі та загальна політична радикалізація 1960-х на користь лівацьких настроїв були не менш важливими чинниками ревізії теорії тоталітаризму (чи то пак – критики людей, що їх сповідували), ніж винятково інтелектуальне незадоволення станом справ.
Коен – типовий представник епохи. Його ментор, колега та близький друг Роберт Такер (1918–2010), історик і політолог із Принстонського університету, автор кількатомової біографії Сталіна, перший наголосив, що СРСР – це динамічна політична структура, що істотно демократизувалася в післясталінські часи й що сталінізм не був неуникненним наслідком лєнінізму, а радше «революцією згори» жадібного до влади та психопатичного Сталіна. Чи особистий Такерів досвід допоміг йому це зрозуміти? Такер, бувши аташе американського посольства у Москві у 1944–1953 роках, одружився з росіянкою, але не міг ніяк отримати дозвіл для дружини виїхати в Штати, аж поки не помер Сталін. Він був одним із новаторів у царині, фактично започаткувавши вивчення політичної культури, порівняльних студій комуністичних режимів та психоісторії політичних лідерів.
Коен у заперечені тези про неуникненність історичного розвитку від більшовизму до сталінізму пішов ще далі. У біографії Бухаріна він ставить питання радикальніше: а що би сталося, якби переміг бухарінський, а не сталінський, варіант більшовизму (до того реальною альтернативою Сталінові західні марксисти вважали лише Троцького)? Чи відбувся би терор? Звісно, не був би, відповідає Коен, стверджуючи можливість іншого, еволюційного шляху до модерності та соціалізму. Біографію Бухаріна було визнано визначним внеском у радянські студії.
Горбачовська спроба реальної демократизації країни, здавалося, доводила Коенову тезу про здатність системи до змін, про її дієву альтернативність соціально-несправедливим капіталістичним системам. Коен був особистим другом Горбачова, неодноразово відвідував Радянський Союз, видав збірку інтерв’ю з провідними російськими лібералами, прихильниками перебудови. Розпад Союзу, Єльцин та утворення нових незалежних держав зруйнували мрію про «соціалізм із людським обличчям».
Чи був Коен «совєтофілом»? Радше ні, але напевно був русофілом, послідовником інтелектуальної традиції ще американських еміграційних російських соціал-демократів (Боріса Ніколаєвського, Давіда Далліна та ін.) про принципову різницю поміж ліберальною, соціал-демократичною Росією та Радянським Союзом. 2012 року вийшло, приміром, вже третє перевидання Коенової книжки про жертв сталінського терору. Однак не забуваймо: для нього сталінізм та комунізм – то різні речі.
Найкраще ж про настрої та атмосферу того покоління нещодавно на одній конференції сказав інший представник ревізіоністичних класиків: два найстрашніші засліплення ХХ століття – анти-комунізм та націоналізм.
З початком війни в Україні Коен як публічний інтелектуал і як експерт у справах регіону не залишився осторонь. Втім, настанову критикувати офіційну позицію американського політикуму (за що Коен ще взявся у своїй книжці «Невдалий хрестовий похід» 2000 року, й той, хто її читав, мав би мало дивуватися його теперішнім публікаціям) та потребу «збалансованих оцінок» він, здається, довів до абсурду. За останній рік Коен отримав на свою адресу не надто приємні епітети: «найкращий друг Путіна», «апологет Путіна № 1», «Путінський підлабузник» тощо.
Й слід визнати, цілком справедливо. Регулярно висловлюючи свої погляди в найвідоміших американських медіях, особливо активно дописуючи в часопис «The Nation», редакторкою якого є його дружина Кетрін ваден Гьовел, він неодноразово виправдовував російську агресію супроти України. Чи не найгіршої слави зажила його стаття в тій же таки «The Nation»– «Викривлення Росії: Як американські медії неправильно репрезентують Росію, Сочі та Україну», опублікована майже рік тому, 3 березня 2014 року3.
Коенові твердження можна підсумувати кількома пунктами. Американська журналістика, починаючи ще з 1990-х років, лише деградує у висвітленні питань щодо Росії, завжди слідуючи радше напрямом, вигідним та узгодженим із зовнішньою політикою американської держави. Логічним наслідком цього стала «жорстока демонізація Путіна» у журналістських репортажах. «Токсичні репортажі», начебто, не враховували того простого факту, що Росія має свої національні інтереси, особливо на своєму прикордонні, «у серці російської цивілізації». Український конфлікт ініціював зовсім не Путін чи Росія, а лише невиважена, агресивно-наступальна політика Штатів, Європейського Союзу та, головне, НАТО. Україна ж, насправді «історично, географічно, мовно, регіонально, культурно» поділена на дві частини – західну та східну, стала жертвою «перевороту» проти «законно обраного президента».
Загалом, якби треба було майстерно озвучити всі стандартні російські пропагандистські антиукраїнські міфи, навряд чи це можна було би зробити краще, ніж Стівен Коен у своїх публікаціях та виступах.
Отут і починається найцікавіше. Щиро вболіваючи (і то без іронії з мого боку) за справу радянських студій як наукової царини в американських університетах, Коен домовляється про Асоціацією слов’янських, східноєвропейських та євразійських студій про запровадження стипендії свого та Такерівого імені4. Перемовини між Коеном та виконавчим комітетом ради директорів Асоціації успішно тривали до серпня 2014 року, й виконавчий комітет рекомендував раді прийняти пропозицію. Власне, співпраця почалася набагато раніше, адже ще від 2006 року Асоціація щорічно присуджувала премію імені Стівена Коена та Роберта Такера за найкращу дисертацію в царині5.
Й справді, хто би так просто відмовився від 400 тисяч доларів? Проблеми почалися, коли деякі члени ради директорів засумнівалися в можливості прийняти дарунок. Справу мали обговорити на щорічному засіданні ради у листопаді 2014-го, хоча виконавчий комітет поквапився дати згоду Коенові вже до того. Коен до листопада чекати не став, і 8 вересня повідомив про своє бажання забрати гроші назад. На офіційному засіданні 20 листопада голосування щодо «Коенової стипендії» не було, як стверджується в офіційній заяві Асоціації, оскільки формально на той час уже не було пропозиції. Рада натомість затвердила загальну «Політику прийняття пожертв», згідно якої достатньо дві третини голосів, щоби прийняти дарунок.
Рада, втім, таки обговорювала, чи можливо «в принципі» прийняти пропозицію. Як компроміс, Коенові запропонували вилучити пункт про вплив його фундації щодо складу відбіркового комітету стипендії та (1) усунути своє ім’я із назви премії (за Коеновою версією6); (2) «перейменувати стипендійну програму у такий спосіб, який був би найзадовільнішим для донорів» (за версією Асоціації). Можливо, йшлося про те, аби залишити лише Такеріве ім’я? Побоювання ради Асоціації зрозумілі: покійний Такер про українську війну нічого не писав та не напише, у той час як Коенова репутація стрімко котиться у прірву. Коенове обурення вилилося у лист, що циркулює мейлами колег, а ті, своєю чергою, підписати лист до Асоціації на підтримку Коена (більше 60 підписів).
Власне, саме та «начебто відмова» з боку ради директорів Асоціації спровокувала бурхливе обговорення в науковій спільноті. Назагал стурбовані нещодавніми зазіханнями на академічну свободу, дехто сприйняв цю відмову як черговий крок до її – свободи – обмеження. Підсумуймо головні аргументи в цій дискусії7.
Аргумент «публічної» науки та «приватної» громадянської позиції. Йдеться, головно про те, що Коен, як і кожен громадянин вільної та демократичної держави, має право відкрито висловлювати свої політичні та ідеологічні погляди, за що втім не має бути переслідуваний чи дискримінований як науковець. Його фінансова щедрість була саме актом науковим, направленим на розбудову академічного знання й ніяк не пов’язаним із його політичними поглядами (хоча «злі язики» у коментарях спекулювали, що це такий своєрідний спосіб підтримати підупалу було репутацію). До того ж переможців визначає спеціально обрана комісія, а не сам Коен.
Проблема з цим аргументом, однак у тому, що провести чітку межу між приватним та публічним, чи науковим і політичних вельми не просто. Коен – вихованець науки «холодної війни», до того ж її елітної, так би мовити, частини: радянських студій. Саме у радянських студіях у 1950-х роках сформовано поняття «експертного знання» як знання суто прикладного. Якщо «наукове знання», носіями якого була університетська громада, могло існувати у межах логіки «наука заради науки», «експертне знання» часто розуміли як виконання громадського обов’язку. Іншими словами, науковець перебирав на себе соціальну роль експерта тоді, коли відповідно до всієї повноти свого наукового знання консультував уряд, приватні організації, громадськість щодо необхідності та ефективності тих чи тих політичних рішень, щодо напрямів зовнішньої та внутрішньої політики загалом. Іншими словами, «експертне знання» – це наукове знання, реалізоване у політичній чи-то публічній площині.
Коенові тексти про Україну переконують, що й він сам не розділяє ці дві свої іпостасі. Себе він називає експертом щодо російських справ і звинувачує інших дописувачів, що їх «експертна кваліфікація» недостатня або й відсутня, дискутує з тими, хто, на його думку, підпадає під запропоноване мною означення експертизи, як приміром із Тімоті Снайдером. Під цим кутом зору своїми останніми статтями Коен дискредитував себе не лише як експерт, але і як науковець. Коен цілком усвідомлює своє «експертне альтер-его», адже ще у передмові до «Невдалого хрестового походу» пише, що конкретні політичні пропозиції, сформульовані у книжці, хоч ще і не знайшли впливових прихильників у Вашингтоні, але «надія помирає останньою».
Аргумент про «плекання опозиційності». Майкл Девід-Фокс зауважив, що хоч не поділяє Коенові погляди на українську справу, але протестує проти рішення ради Асоціації, тому що Коен – у меншості. Іншими словами, Коена слід підтримати не тому, що він Коен, а тому що він – таке собі символічне втілення опозиційності як такої. Справжня демократія та свобода (зокрема й академічна) без опозиційності не можлива. Рішення начебто відмовитися від грошей, яке звісно Коена образило, означає символічний ґвалт над символічною опозицією. Але якщо так, то як же бути із правами символічної більшості, у цьому випадку правами Асоціації? Якщо Коен має право подарувати гроші, то чому Асоціації відмовлено у праві їх не взяти? Чому б то Асоціація зобов’язана їх взяти? Тим паче, що рішення це було не одноосібне, а колективне і, як говорять, зовсім не одноголосне (як з’ясувалося потім із офіційної заяви Асоціації, рішення про відмову не було навіть як такого).
Коен також коментував «начебто відмову» ради Асоціації як порушення його права на вільне висловлення. Але ж ніхто не забороняв йому продовжувати друкувати ті бздури в пресі (вибачне за мою неакадемічну відвертість, але іншого слова годі вжити). Чи він розглядає свої гроші, призначені на певну мету, як свободу слова? Яні Котсоніс влучно запитує: чи гроші ? це форма висловлення? і як визначити «морально чисті» гроші?
Аргумент «премія імені Ку-клукс-клана на вивчення рабства» (інші варіанти – премія імені Бандери, премія імені Берії). Думаю, це не потребує особливих пояснень: «відмовили і правильно зробили!». Та до справедливості треба сказати, що гроші ж було виділено не на вивчення лише України, а «радянської та пострадянської політики та історії».
Аргумент «відкритих дверей» не має до діла із Коеном як таким, його особистістю, поглядами чи правами. Радше йдеться про права членів Асоціації та академічної спільноти загалом. Справа в тому, що рішення про відмову (до офіційною заяви Асоціації від 3 лютого 2014 року вірили, що таке мало місце бути) було прийнято так би мовити «за зачиненими дверима», і певний час залишалося навіть без якихось довших та серйозних обґрунтувань.
У першій, короткій заяві на сайті асоціації від 30 січня зазначалося лише двома реченнями, що «процедурні та інші стурбованості, порушені членами ради» й «відсутність формальної ‘Політики прийняття пожертв’» спричинили проблему. Багатослів’ям члени ради напевно не страждали… Іншими словами, спільноту просто поставили до відома перед фактом, який вже стався, і саме ця недемократична процедура прийняття рішення спровокувала почуття загроженості академічних свобод.
Котсоніс відверто про це написав у своєму дописі, й тут слід визнати його рацію. Варто було би, пише він, організувати відкрите обговорення справи, як це було у випадку з Д’юк університетом, коли йому запропонували уфундувати бібліотеку «вотергейтського фігуранта» Ніксона, адже це би передбачало спільну моральну та інтелектуальну відповідальність за відмову чи згоду присуджувати премію імені Стівена Коена та Роберта Такера (про права останнього, втім, у дискусії ніхто не згадував, бо які ж права мають мертві на своє ім’я?).
Нині, використовуючи, спеціальну форму на сайті Асоціації, свої погляди та пропозиції може висловити кожен охочий.
Довгий «PS.»:
Мушу зізнатися, про один із аргументів у цій дискусії я змовчала. Мені він здався малозначущим і, так би мовити, занадто нерелевантним саме у цій дискусії. Хтось у коментарях по-філософськи написав, що чимало різних іменних стипендій та фондів з часом так змінювалися у своїй політиці та практиці благодійництва, що в тому важко вже було впізнати філософію їх жертводавців-засновників чи тих, чиїм іменем її названо. Так, начебто, колись станеться із Коеновою стипендією…
Аргумент, так прагматично сформульований, щодо Коенового випадку виглядає як відверто опортуністична позиція. Але історія любить іронізувати. За день-два після того, як я вже написала цей текст, натрапила на оголошення від Центру імені Вудро Вілсона у Вашингтоні. Корпорація Карнегі ось щойно 2015 року заснувала нову стипендію імені Джорджа Кенана для громадян України, США та Росії з метою «налагодити зв’язки між традиційною академією та світом політики, а також підтримувати та посилювати співпрацю поміж дослідниками з Росії, України та США»8.
Джордж Кенан (1904–2005) – відомий американський дипломат найвищого рівня, визнаний фахівець із російського питання ще у 1930-х роках, автор знаменитої «довгої телеграми», що започаткувала політику«стримування» Радянського Союзу (яку він, втім, потім не побоявся критикувати), натхненник «доктрини Трумена» та «плану Маршала».
У чому ж іронія? У тому, що якщо у лояльності Кенана до рідної країни чи до Росії (знову ж, не плутати з СРСР!) сумніватися не доводиться, то щоб означити його як прихильника України, доведеться виявити трохи фантазії.
1951 року в журналі «Foreign Affairs» Кенан надрукував одну з програмових для зовнішньої політики Штатів статтю «Америка та майбутнє Росії». Цікава вона серед іншого й пасажами про національне питання. Зокрема, «Україна, знову ж, заслуговує на повне визнання за унікальний дух і таланти свого народу, а також у зв’язку зі своїми потребами й можливостями як окремої мовної та культурної сутності, але економічно Україна – така ж частина Росії, як Пенсильванія – частина Сполучених Штатів. Хто ж в змозі визначити, яким має бути остаточний статус України, допоки не відомо [майбутнього. – Н.Л.] характеру Росії, під який ми маємо підлаштуватися?»9.
Позиція цілком суголосна поглядам т. зв. «нєпрєдрєшенчества» (тобто невизначеність національного питання до поборення комунізму) російських еміграційних соціал-демократичних кіл, що я їх уже згадувала, на яких на початку 1950-х років робив ставку американський уряд у справі політичного об’єднання всіх національних еміграцій в одну вагому антибільшовицьку силу на чолі зі спонсорованим ЦРУ Американським комітетом визволення від більшовизму (який початково називався «Американський комітет визволення народів Росії»).
Але українська еміграційна преса, розсварена поміж собою не менше, ніж з росіянами, у цьому випадку одноголосно почала анти-кенанівську кампанію під гаслом «Україна – не Пенсильванія». Коли Кенан у березні 1951 року очолив створений Фундацією Форда «Фонд Вільна Росія», що мав на меті допомагати втікачам із Радянського Союзу, і коли серед перших стипендіатів опинилася Українська вільна академія наук у США (як – це окрема історія), українська преса почала справжнє цькування УВАН, вимагаючи пояснень або й просто відмовитися від грошей. Ситуація змінилася, лише коли Кенан покинув головування, а фонд перейменували на «Східноєвропейський фонд».
Цікаво, чи знають про ці сюжети упроваджувачі стипендії імені Кенана? Чи знають, що Кенанів приклад та спадок, можливо, не найкращий для налагодження саме українсько-російсько-американських стосунків? І що, приміром, особа Філіпа Мозлі (1905–1972) пасувала би набагато більше. Мозлі, незаслужено незнаний в Україні, - сучасник Кенана, професор Колумбійського університету, не менш авторитетний дипломат, успадкував Кенанову посаду у Східноєвропейському фонді, й окрім російських студій, підтримував окрему українсько-білоруську видавничу програму, ініціював видання українського англомовного наукового журналу «Аннали УВАН», на початку 1950-х років забезпечив стипендіями для наукової роботи Григорія Костюка, Юрія Лавріненка, Юрія Луцького, Ігоря Шевченка та ін., а також допоміг Костюкові врятувати архів Винниченка у Франції, фінансувавши його перевезення в Колумбійський університет.
Але нині інші часи, інші контексти, або, якщо вжити вираз Елен Лейджмен з її книжки про історію благодійницькою діяльності Корпорації Карнегі, інша «політика знання»10.
1 Офіційні заяви Асоціації див. за посиланнями: http://www.aseees.org/news-events/aseees-news-feed/aseees-clarification-regarding-cohen-tucker-fellowship-program; http://www.aseees.org/news-events/aseees-news-feed/aseees-detailed-clarification-regarding-cohen-tucker-fellowship.
2 Fitzpatrick, Sheila. A spy in the archives: A memoir of Cold War Russia. – London, New York: I. B. Tauris, 2013. – p. 16.
3 http://www.thenation.com/article/178344/distorting-russia#. Критику Коена див., наприклад: http://www.eurozine.com/articles/2014-09-05-koposov-en.html.
4 Подальший перебіг подій відтворено за офіційною заявою Асоціації щодо «Коенової справи»: http://www.aseees.org/news-events/aseees-news-feed/aseees-detailed-clarification-regarding-cohen-tucker-fellowship.
5 http://aseees.org/programs/aseees-prizes/robert-c-tuckerstephen-f-cohen-dissertation-prize
6 Це основний лейтмотив Коенового листа до Асоціації від 13 січня 2015 року, що циркулює серед колег як самвидав.
7 Почитати дискусії можна за наступними лінками (звертайте також увагу на коментарі): http://jordanrussiacenter.org/news/stephen-cohen-right-outspoken-aseees-board-right-remain-silent/#.VNbHIizCnMw; http://www.nytimes.com/2015/01/29/arts/scholars-at-odds-on-ukraine.html?_r=2; http://russianhistoryblog.org/2015/02/dear-stephen-cohen-i-love-you-im-sorry-youre-wrong/; http://academeblog.org/2015/01/30/the-troubling-case-of-professor-stephen-cohen-and-the-american-association-for-slavic-east-european-and-eurasian-studies/; http://academeblog.org/2015/02/05/aseees-offers-second-more-detailed-response-to-cohen-controversy/; http://academeblog.org/2015/02/02/aseees-responds-to-cohen-controversy/
https://markianistan.wordpress.com/2015/02/09/29/
8 http://www.wilsoncenter.org/opportunity/george-f-kennan-fellowship
9 Kennan, George. America and the Russian future // Foreign Affairs. –1951. – vol. 29, no. 3. –р. 360.
10 Lagemann, Ellen. The politics of knowledge: The Carnegie Corporation, philanthropy, and public policy. – Chicago: The University of Chicago Press, 1989.