ruban-yuriy

У затверджених указом Владіміра Путіна “Основах государственной культурной политики” найцікавішими є вступні розділи, які явно писали не бюрократи. Тут укладено цілий словник тієї мови, якою російська влада збирається говорити про культуру. Випадкових слів тут немає, так само невипадково багато слів пропущено. Чітко зрозуміло, на бік якого розуміння понять Кремль кидає владний ресурс – символічний, фінансовий, інформаційний і військовий. У розв’язаній проти нас війні ці поняття будуть використовуватись, тиражуватись і нав’язуватись. Думаю, до них варто придивлятись, щоб протистояти мові Кремля. Бо в політиці перемагає той, хто нав’язує свою мову/гегемонію в дискурсі.

Отже, у російській культурній політиці:

1. Відкидається будь-яка згадка про європейськість російської культури. Знаменита теза з проекту – “Росія – не Європа”, - знята. Але тепер слів “Європа” чи “європейський” у документі взагалі немає. Натомість з’явилася грандіозна претензія: “Россия развивалась и развивается как страна, объединяющая два мира – Восток и Запад”. Це не Realpolitik ХІХ століття, і не млявий “пролетарский интернационализм” часів Брежнєва. Це ближче до описаної Бердяєвим суміші Третього Риму і Третього Інтернаціоналу. Канцлер Меркель недаремно казала, що Путін перебуває в іншій реальності.

2. Немає згадки про християнство, натомість відзначена “особая роль православия”. Звичайно, протиставлення православ’я іншим християнським обрядам і традиціям – не новина. Патріарх Кіріл давно прагне не вживати слова “християнство” у зверненнях до вірних. Але у такого протиставлення є ціна. Російській владі доводиться не бачити ролі, наприклад, старообрядців у “формировании ценностей России”. А ще доведеться мовчати про те, що сам Кремль будували італійці-католики.

3. У відповідності до теперішнього московського “духу часу” найуживанішими прикметниками є “исторический”, “многовековой” та їхні похідні. Але у стилі Орвеллівського “новоязу” на їхній основі створюються поняття, що мають на меті “подолати” історію. Ключова фраза: “Накоплен уникальный исторический опыт взаимовлияния, взаимообогащения, взаимного уважения различных культур – на этом естественным образом веками строилась российская государственность”.

4. “Естественный” означає природний. Створення російської держави, читай – путінського режиму, пропонується мислити у нерозділеності природи і політики. Завдяки такій “досократичності” знімається питання про мету політики, про співвідношення моралі, права і політики тощо. Справді, які питання про мораль чи право можуть виникати до закону Ома? Які питання до “естественной российской государственности”? Криму “естественно” належати Росії, росіяни і українці “естественно” один народ. Путіна, що пізнав закон “естества”, не можуть обдурити ні право, ні кордон.

5. Мислення про політику як про природу має наслідком не лише зникнення з політики права і моралі. Воно означає зникнення історії в її раціональному розумінні, успадкованому нами від Просвітництва. Закон всесвітнього тяжіння діяв у часи Ньютона і діє тепер. Яка в нього може бути історія? “Российская государственность” “природно” існувала у часи Івана Калити й існує тепер. Це та сама Росія, сутність її вічна і незмінна. В російській версії історії може йтися лише про те, як Захід пробував протистояти закону природи. “Крымнаш” критично важливий для адептів такого мислення, бо “демонструє”, що природа і російська історія як її втілення, сильніша за будь-які інтриги.

6. “Природній” Росії належить “природна” культура. “Единение науки, образования и искусства закладывает основу для понимания общественной миссии культуры как инструмента передачи новым поколениям свода моральных, этических и эстетических ценностей, составляющих ядро национальной самобытности”. Моральні й етичні цінності самобутні і вже сформовані у вигляді “свода”, культура стала ресурсом, “позволяющим обеспечить лидирующеее положение в мире”. Так ще недавно писали про нафту і газ, що мали перетворити Росію на “енергетичну наддержаву”.

7. Як кажуть росіяни, “бумага все стерпит”. Але лишається проблема. Реалії не вписуються у цей піднесений дискурс, претензії об’єднати “Восток и Запад” не відповідають місцю у світі сучасної Росії, яку скептики називають “бензоколонкою”. Автори “Основ” це розуміють і пропонують своє розв’язання цієї квадратури кола.

8. Виголошується теза про необхідність модернізації країни, яка можлива “только при условии инвестиций в человека, в качественное обновление личности”. Хитрість у тому, що це “обновление” хочуть здійснювати винятково в приватній ізольованій сфері. Кремль не хоче культури, яка б змінювала моделі соціальної поведінки, бо це неминуче виводить культуру в публічну сферу, в простір політики. “Девальвация общепризнанных ценностей и искажение ценностных ориентиров”, тобто підрив усталеної докси з неминучими політичним наслідками, розглядається не як місія культури, а як пряма загроза.

9. Якщо коротко, то культура заморожується й споживається лише індивідуально, дозовано та під наглядом держави. У публічний простір вона виводиться лише для “воспитания чувства патриотизма и национальной гордости”. Таким є бачення державної культурної політики у теперішньої російської влади. Іншими словами, “модернізацію” Росії пропонується здійснювати за рецептами царя Миколи І.

10. Щиро кажучи, я не вірю у перспективність такої політики. Найімовірніше, ці “Основи” залишаться ще однією мрією про “деполітизацію” культури, яких історія знає чимало.

11. Для нас важливе інше. Коли з українського боку звучать (та ще й "історично" обгрунтовуються) тези про "одвічну агресивність" Росії, це у парадоксальний спосіб підтримує мантри російської пропаганди про "вічну Росію". Коли українську культуу розглядають як набір музейних артефактів і не бачать можливостей сучасного мистецтва змінювати, нехай шокуючи суспільство, це є калькою поглядів путінських культуртрегерів. Коли політична сила засуджує письменника з європейським ім'ям за те, що той  не хоче бачити себе (і культуру) пропагандистом поглядів на націю 70-літньої давнини, це і є поширенням кремлівської культурної політики. Є пропозиція поставити перед нею інтелектуальний бар'єр, протиставити їй європейське розуміння української культури, її суспільної і політичної ролі.