2014-12-29-gaukhman

Вступ 

    Останній рік, якщо вести відлік із 1 грудня по 1 грудня, став випробуванням для України. Мабуть, для мільйонів українців він має зараховуватися за кілька років, а для когось – навіть за ціле життя. Останні революція та війна ще вивчатимуться істориками майбутнього. Журналісти та політологи вже зробили попередні узагальнення, але й історики не залишилися осторонь. Здається, доречно вже виснувати попередні підсумки. Аби не сталося, як з «Помаранчевою революцією», про яку виходили книжки 2005 року, але не пізніше.

    Поточні події наштовхують на проведення історичних паралелей. За іронією наукової долі, автор цих рядків провів першу половину 2014 року за вивченням 1905 року на Донбасі. Тоді відчув бажання не стільки дивитися на сучасність очима минулого, скільки подивитися на минуле очима сучасности. Адже тогочасне дійство дозволяло краще розуміти одну із попередніх революцій. Як тут не згадати досвід академіка Василія Струве, якому події 1917 року допомогли зрозуміти повстання селян на стародавньому Сході! 

    Пропоную такий собі «новорічний інтелектуальний експеримент». Він полягає у підсумуванні подій 2014 року з намаганням подивитися крізь призму сьогодення на революційний період початку ХХ століття – від 1905 до 1920 років, коли тривали дві російські та одна українська революція. Основну увагу ми приділимо Українській революції 1917–1920 років, з якою вже неодноразово порівнювали революцію та війну 2013–2014 років. Певна річ, при порівнянні важко відійти від сучасности. А наші прикінцеві висновки стосуватимуться більшою мірою історичної пам’яті, ніж сьогоднішнього дня.  

    1. Влада і реформи   

    У листопаді 2013 року здавалося, що влада Януковича міцна, як ніколи. Його команда, яка поповнювалася молодими людьми з оточення його старшого сина, не мала потужних конкурентів у політиці та бізнесі. Однак тодішній уряд стикнувся з необхідністю проведення реформ, причому здебільшого непопулярних. Єдиною реформою, яка могла би здобути масове схвалення, був перехід на 12-річне шкільне навчання. Зараз про поступовий перехід на «дванадцятирічку» розпочали говорити урядники з нинішнього Міносвіти. До решти обговорюваних реформ належали скорочення сільських шкіл, зменшення «державного сектору» в медицині, підвищення пенсійного віку та зниження виплат «пільговим» категоріям населення. Уряд ці реформи не здійснив, може й не збирався, але якби провів і якби підписав асоціяцію з Евроспілкою, тоді б Янукович очолював Україну до 2020 року, й отримав компліменти від авторів майбутніх шкільних підручників, але якби... Так чи інак, ці реформи необхідні сучасній Україні. 

    Революційні уряди 1917–1920 років, за умов активности народних мас, мали діяти швидко та сміливо, щоби вирішити селянське, робітниче і національне питання, поки маси самі не взялися змінювати уряди. 1917 рік – час зволікання: задовольнити селян і робітників, віддавши землю селянам і фабрики робітникам, – справа ризикована тим, що не буде більше продуктивного господарства, а зволікання – шлях до радикалізації. До того ж ішла війна. І до того ж розпочалося справжнє «літо народів» – і національні рухи організувалися на місцях. Невдовзі все це вибухнуло й палало близько трьох років, а виграли ті, хто були найбільш послідовним у своїй радикальности – «лівий сектор» революції. Причому всі ці реформи потрібно було проводити щонайраніше – від 1905 року. Тож якщо ви не хочете революції або хочете її зупинити – проводьте реформи. Інакше, революція завітає до Вас у гості.  

    2. Якби...   

    Протягом 2010–2013 років українські можновладці «білими нитками» втілювали стратегію «вирощування» собі конкурента у вигляді «Свободи», хоча вона й не була урядовим проєктом. Для створення ідеологічних підвалин майбутніх виборів «реґіонали» навіть провели мітингову кампанію по боротьбі з «фашизмом». Хто такі «фашисти» – не казали. Ознакою «фашизму» називали дискредитацію звитягів героїв «Великої Вітчизняної війни». Тож під таке розуміння «фашизму» (або по-інтирнетовському – фОшизму) могли потрапити будь-хто. Може, президентська команда й уважала справу виборів-2015 за виграшну: Тягнибок програє в другому турі Януковичу. Але 2013 року виплив новий чинник – Медведчук і його «Український вибір». Може, саме він мав опинитися конкурентом Тягнибока замість Януковича? Наразі здається, що вибори-2015 не обійшлися би без народного невдоволення та зовнішнього втручання з подальшими наслідками, аналогічними подіям 2014 року.

    Якби Микола ІІ вирішив перестати бути «господарем землі Російської», якби Столипін проводив справжні реформи, якби російські урядники не шукали ворогів у кожному, хто не був православним «почвєнніком»... Самодержавство теж вирощувало собі «зручну» радикальну опозицію: згадаймо загравання «охранки» із революційно-терористичними партіями, яких вона підтримувала для досягнення власної значущости. Романівська імперія, здається, була приреченою. А річ у тім, що коли уряд не може вирішити проблеми, він «зачищає» політичний простір. Тоді замість протистояння «влада–опозиція» виникає протиборство «держава–революція». Адже якщо не вирішувати проблеми, створювати нові проблеми та не торувати демократичних каналів для виходу невдоволення людей, то отримаєш революцію. Мабуть, жоден уряд не розраховує на самоорганізацію мас. А набагато гірше, коли уряд бачить навколо самі змови та інтриги.   

    3. Слово і революція   

    Зимовий Майдан нагадав, що слово, ба навіть думка, має матеріяльну природу. Як тут не згадати Карла Маркса з його революційною тезою про матеріяльну силу ідеї, яка оволоділа масами! Загальна ситуація була непередбачуваною, але кожна наступна подія здавалася все більш і більш зрозумілою. Тодішню атмосферу добре передало грудневе звернення історика Віталія Нахмановича, який закликав владу до переформатування уряду для уникнення кровопролиття. Натомість президент та уряд обрали позицію: нумо, спробуйте щось удіяти! Тоді ми всі розуміли, що радикалізація протесту небезпечна. Але щойно, 19 січня, протест радикалізувався – стало зрозуміло: режим приречений. А всі перемови між Адміністрацією Президента та лідерами опозиції могли хіба що подовжити чергове затишшя перед новою бурею. Уряд запізнювався щонайменше на один крок, а запізнілі зроблені кроки – були найгіршим. Наступний місяць після 19 січня став агонією влади, яка мала кривавий підсумок. Тоді ж з’явилися голоси, що після Олімпіяди-2014 почуємо реакцію Росії.

    Революції початку ХХ століття були теж «словесними». І в 1905 році, і в 1917 році, як нової реінкарнації 1905 року, слово, якщо воно було революційним, спричиняло події. Достатньо подивитися на тогочасні листівки та статті. Революція є прискоренням часу, коли слово і діло майже збігаються. Принаймні, до самого піку подієвости. Якщо слово спричиняє дію, то самі дії, передусім – насильницькі, розвиваються за висхідним вектором. Тому уряд у революційній час перебуває в неминуче програшній ситуації, бодай революція може програти, а уряд виграти, – все одно, уряд мусить скоритися революції. Як уряд імперії, так і Тимчасовий уряд, як Центральна Рада, так і Верховна Рада воліли жити в ілюзорному світі власного порядку. Вони немовби були переконані: якщо їхні уявлення не відповідають реальности – тим гірше для реальности. Так уважати легше та страшніше за все!  

    4. Чутки та маніпуляції  

    Весна 2014 року була часом поширення нечуваних чуток. Іноді здавалося, що мали місце зумисні вкидання фальшивих новин. Завважу, що острах Майдану з його «бандерівцями» та «правосєками» був поширений далеко не тільки на Донбасі. Для опису загальної ситуації наведу два луганських приклади – малий та великий – свідомого чи несвідомого (хто його зна?) перекручення інформації. Малий приклад: новий міністр освіти та науки Сергій Квіт оголосив про допущення підручників з історії, виданих у попередні роки, а я від своїх колеґ почув, що він, такий-сякий, заборонив раніше видані підручники. Великий приклад: після захоплення адміністративних будівель у Луганську та Донецьку Михаїл Саакашвілі написав у Фейсбук, що через 48 годин на допомогу повсталим можуть прийти російські війська. Проросійські мітингарі зрозуміли це навпаки: Росія пообіцяла, що через 48 годин уведе війська. Не кажу вже про суспільне сприйняття «мовного закону» 2012 року та самого факту його скасування у лютому 2014 року – яко «заборону» російської мови.

    Чутки були важливим чинником революцій початку ХХ століття. Вони виникають, коли певне бажане видають за непевне дійсне в умовах нестачі інформації та прискорення карколомних подій. Так, зазвичай поштовхом до селянським повстань були чутки про переділ землі. Промовистими прикладами впливу чуток, підігрітих газетними інсинуаціями та провокаціями на місцях, були єврейські погроми жовтня 1905 року. В атмосфері невдоволення простолюду революцією – його було нескладно спровокувати на насильство, попередньо призначивши ворогів з-поміж тих, кого ототожнювали з новими віяннями й раніше. Загалом осіння контрреволюція 1905 року навдивовижу нагадує теж контрреволюційну «Русскую весну» 2014 року.  

    5. «Русская весна» і анти-Майдан  

    Назву суперника Майдану, на мій погляд, варто писати саме так: «анти-Майдан». Адже він був протилежністю Майдану, будучи залежним од нього, і тому зробився Майданом-навпаки. Якщо Майдан закликав до патріотизму, то анти-Майдан звертався до суміші ностальгічних та імперських сантиментів, маркованих російською, подекуди – імперською та радянською, символікою. Якщо Майдан був виявом самоорганізації, то про анти-Майдан навряд чи скажеш подібне: від березня в мітингах брали участь «гастролери» з Росії, що вказує на певні організаційні зусилля «згори». Але з якої «гори»?

    Загалом «Русская весна» була реакцією на «Українську зиму», але реакцією карикатурною та рухом аутсайдерів. У ньому взяли участь і багаті, і розумні, але аутсайдерами їх робила невіра в Україну. Для них Україна ототожнювалась із «фошистським» Майданом, і вони висували гасло «федералізації», під якою розуміли спорудження ментальної стіни від київського центру, а не перерозподіл владних повноважень. Тим гірше, що «Русская весна» запросила війну на Донбас – і карикатурні акції позбавили домівки автора цих рядків.

    «Русская весна» ставила під сумнів суб’єктність України яко держави та нації, нібито українці – не нація, а партія. Саме так ставилися до українського руху на початку ХХ століття, вбачаючи в ньому «інтригу» – «австрійську», «німецьку», «польську», ба навіть «єврейську». Нова національна політика більшовиків розпочалася 1919 року, коли вони визнали, що українці – не партія, а нація. За це більшовики отримали підтримку лівого крила українських сил.

    Загалом сумніви у суб’єктностости України та українців виникали і виникають через конкуренцію різних українських та російських проєктів націє- і державотворення. Тим паче, росіяни – що сто років тому, що сьогодні – розриваються між «особливим шляхом» та власною европейськістю, бодай Росія – дітище Петра Великого, аж ніяк не монгольських ханів та православних патріярхів.

    Повертаючись до 2014 року, наголосимо, що в українському просторі не існувало дієвих альтернатив сучасному українському проєкту. Пострадянську ностальгію та поросійські симпатії не можна назвати альтернативою, хоча вони й перешкоджали українському націєтворенню. Але пристрасне самоототожнення Майдану-2014 з усім українським – призвело до того, що його супротивники розпочали шукати альтернативу на противагу европейській Україні. Альтернативу їм надало російське телебачення, – «гримучу суміш» раніше не загрозливих, проте розжарених маніпуляціями, радянсько-імперсько-ностальгійних настроїв. 

    6. Гібридна війна-2014 

    Новим явищем доби стала гібридна війна – поєднання інформаційно-психологічної війни з розпаленням внутрішнього конфлікту за допомогою зовнішнього втручання. Приводом гібридної війни однієї держави проти іншої стають проблеми в останній, які штучно роздмухуються до збройного конфлікту. Така війна є «гібридною», бо поєднує різноманітні акції без головного – відкритої оголошеної війни. А головний ефект гібридної війни – почуття абсурдности подій та безвиході сьогодення.

    Першим виміром гібридної війни стали інформаційні диверсії, засновані на маніпуляціях із викривлення реальних подій. Почасти спільний інформаційний простір із Росією, зумовлений не тільки російською мовою, а й спільними почуттями щодо минулого та сучасности, зіграв злий жарт із Україною. Російське телебачення змогло контролювати оцінку подій українцями та «творчо» застосувало імперський коктейль образів. Причому постачальником матеріялів стали вітчизняні кампанії 2004 року з тодішніми гаслами про «бандерівців» із Західної України, які теж мали радянське коріння.

    Інспірація військових дій зовнішнім втручанням не скасовує самого факту наявности громадянського конфлікту. В квітні–травня чимало мешканців Донбасу було готові або воювати з Україною, або підтримували війну проти своєї «чужої» країни. Місцеві вихідці впродовж перших місяців конфлікту становили основний склад проросійських бойовиків. Ініціятори громадянського конфлікту розраховували на ширше розгортання руху. Однак яким би не були відмінності поміж українцями – вододілом став не Збруч та не поділ електоральної мапи виборів-2004, а кордон між Донбасом та рештою України. Адже Донбас примикає до російського кордону та мав політичну еліту, яка готова була гратись у «федералізм», щоби зберегти свою владу та власність, які вона й утратила, але через війну, а не люстрацію.

    Гібридна війна не мала аналогу на початку ХХ століття. Однак спільний культурний простір українців та росіян в імперії вможливив те, що більшовики видавали Червону армію за суто українські збройні сили. І тодішня ситуація дещо нагадує сучасне збройне втручання на Донбасі під машкарою громадянського конфлікту, що існує насправді, але сам по собі не перейшов б у війну. Так, позиція Ленінського Совнаркому полягало в тому, що жодних російських військ немає в Україні. Тож між «вождем світового пролетаріяту» та «царем вуглеводнів» іноді стираються відмінності. 

    7. Соборність та периферія  

    ХІХ століття зробило впливовим уявлення про Україну «від Сяну до Дону», де більшість селян – етнічні українці. Але від образу до справи перехід виявляється задовгим. Свого часу історик і дисидент Валентин Мороз писав, що ані пересічний львів’янин, ані пересічний харків’янин не знається на українській поезії, але львів’янин, принаймні, розуміє, що вона потрібна. Це висловлювання, актуальне і сьогодні, відображає те, що український націоналізм не став «банальним» для всіх українців. Адже спочатку націоналізм має бути «войовничим», а потім стає «банальним». Звідси й походить наша увага до ОУН і УПА – представників «войовничого» націоналізму в «банальній», хоч і не націоналістичній, Україні. Тож у скрутні часи стереотипний поділ України на «войовничий» П’ємонт і «мафіозну» Сицилію зберіг своє значення, завдяки зусиллям зсередини та ззовні.

    Двадцять три роки українці дотримувалися консенсусу: ми різні, але ми – Україна, і прагнемо миру. «Лагідна українізація» зробила свою справу: кордон між сьогоднішньою Україною-миру та Україною-війни протягнувся за лініями, що відділяють Крим і Донбас од решти України, яку неможливо переконати у власному не-існуванні. Причому на Донбасі ключовим гравцем стала місцева еліта, що навесні вирішила здійснити «дезертирство» з України. Для нівеляції поділів на дві чи двадцять дві України потрібен був час, але його не вистачило.

    Ситуація 1917–1920 років була не порівняно гіршою. Спершу Тимчасовий уряд не визнав терени сучасного «Юго-Востока» справжньою Україною, покликаючись на «державницький» принцип неналежности цих земель до Гетьманщини. Потім ці напівпериферійні – стосовно українського націєтворення – землі стали базами для антиукраїнських рухів. Не кажучи вже про фатальне нерозуміння між політичними лідерами Наддніпрянщини та Галичини.   

    8. Україна очима Росії 

    Для росіян Україна є провінційною версією Росії, що має з нею спільне минуле та майбутнє. Саме тому в Росії болюче реагують на будь-які намагання українців утвердити свою окремішність у мові, пам’яті та політиці. Причому тут росіяни мають мільйони однодумців у самій Україні. Російська позиція виходить із того, що імперська та радянська символічна спадщина належать сучасній Росії, яка має право нею розпоряджатися та давати оцінки сучасности. Ситуацію загострює «геополітичне мислення», поширене серед російських еліт, згідно з яким у світі триває боротьба Росії та Заходу, а Україна стала ареною протистояння цих двох сил. Причому друга сила немає права на «братську» Україну. Так відбувається підміна понять: замість України в російському інформаційному просторі постали США, нібито Крим – чорноморський Пуерто-Ріко, а Донбас – европейська Каліфорнія, що годує всю Америку. До того ж росіяни, не знаючи про російську присутність на Донбасі, не можуть втямити причини антиросійської риторики українських політиків: чого це українці, разом із «російськомовними» та етнічними росіянами, зовсім показалися та перетворилися на русофобів?

    Початок ХХ століття вражає схожістю. Російські еліти висували грандіозні ідеї, починаючи від захоплення Константинополя та завершуючи світовою революцією. Україна зі своїми нібито містечковими інтересами – за наявности потужних людських і матеріяльних ресурсів, – замість перебування в авангарді боротьби, ставала на заваді досягненню великих завдань. Бо ж Ленінське «право на самовизначення» означало визнання українців окремим народом, який разом із росіянами боротиметься за пролетарську революцію.   

    9. Росія очима України   

    Росія залишається імперським утворенням, хоч її «імперськість» од епохи до епохи зазнає трансформацій. Україна ж, з її трьохсотрічним зв’язком із російськими імперіями, і надає Росії імперського характеру, і протистоїть її «імперськости». Україна ставиться до свого минулого «ексклюзивно», викреслюючи «неукраїнське». Єдиний загальновідомий приклад «інклюзивности»: «визнання» у ХІХ столітті українцями Галичини козацького минулого України. В «ексклюзивности» України полягає і сила, і слабкість, але більшою мірою – слабкість, позаяк «ексклюзивна» візія – з її козацько-народницькими сантиментами – не спроможна надати історичне підґрунтя сучасній українській нації. Натомість Росія вибирає «інклюзивний» підхід, поєднуючи й імперію Романових, й імперію комуністів, і «георгієвські стрічки» царської армії, і Перемогу армії радянської. Але російська «інклюзивність» слабка через обмеженість мітологемами попередніх історичних періодів, бо сучасна Росія – не створила нічого нового. Фактично, російське бачення історії вбирає до себе й те, що «викреслює» український мейнстрим. Чи спричинить 2014 року зміну мову українських гуманітаріїв?

    Повертаючись до революційного початку ХХ століття, теж дивуємося схожости. Росія марила перемогою у Світовій війні, проте не могла навести ладу у себе вдома. Росіяни в інтеліґентних українцях убачали партію, а пересічних «малоросів» уважали за «своїх». Але що означає бути «своїм»? 1917 рік показав, що українці політично не відділяють себе від росіян. Спроби протистояння більшовикам, і не тільки ним, були приречені на поразку за умови роз’єднаности українців та відсутности іноземної підтримки. На сьогоднішній день – все майже навпаки.

    10. Нова мова

    Трагічна подієвість 2013–2014 років змушує замислитися над питанням мови гуманітарного знання, придатної для опису подій і процесів сучасної України. Адже традиційна мова націоналізму, якою українці обґрунтовують патріотизм, а росіяни – українофобію, створює атмосферу війни та всякчас плутає карти будь-якому спостерігачу за ситуацією. В українському інтелектуальному просторі побутують дві ідеї про нову мову України – «мову цінностей» від Ярослава Грицака і «мову анти-націоналізму» від Андрія Портнова. В даному випадку пропонуємо Читальнику не стільки загальний аналіз, скільки власну інтерпретацію ідей двох істориків.

    Ярослав Грицак протягом кількох років займався інтерпретацією соціологічних даних, насамперед – із «полярних» Львова та Донецька. Результати опитувань показували ментальне зближення молодих поколінь пострадянських українців Галичини та Донбасу. Звідси випливало, що націоналістична мова поділу України 2004 року на «україномовний центр та захід» і «російськомовний південь та схід» не є адекватною для опису українців. Історик розпочав використовувати «мову цінностей», яка має універсальний характер та придатна для опису українців, а також для зіставлення України з іншими країнами світу. Так, порівняння показало, що для українців – хоч зі Львова, хоч із Донецька – базовою цінністю є «безпека», а для громадян західних держав – «самовираження». Це виявляється в громадському житті, адже умовою досягнення свободи є прагнення самовиразитися. Тож «мова цінностей» виводить на новий рівень осмислення ситуації, позаяк дозволяє й пояснювати те, що відбулося, і передбачати те, що відбудеться.

    Останнім роком Андрій Портнов у своїй публіцистичних і публічних виступах заперечує «мову націоналізму», яку росіяни застосовують для знищення України, а українці – для захисту від Росії. Російська сторона поставила під сумнів суб’єктність України через наявність спільної історії та «російськомовного» населення. Мовляв, якщо в двох державах у двох народів спільне минуле – значить у них і спільне майбутнє, а якщо люди розмовляють російською – значить вони мають бути «захищені» Росією. Українська відповідь має аналогічний характер: сучасні українські землі є питомо українськими або кримськотатарськими, а тому Росія не має на них прав.

    Обидві сторони вживають подібну аргументацію. Причому росіяни постійно звинувачують, а українці постійно виправдовуються, що робить українців залежними від росіян. Відтак історик критикує «мову націоналізму», позаяк російські уявлення не описують – тільки викривляють дійсність, нав’язучи власне бачення ситуації, а українські контраргументи – не переконливі та прив’язані до мови обвинувачення. Портнов поки не запропонував власну мову, а тому його аргументацію умовно назвемо «мовою анти-націоналізму», зате він показав «злиденність етнонаціоналізму» для початку ХХІ століття. Напевно, гуманітарій має використовувати різні мови. Однак дорога до мови нашого часу тільки-но розпочалася.

    На початку ХХ століття поширювалися дві мови – «мова націоналізму» (або «мова нації») та «мова соціялізму» (або «мова класу»). З позиції обох мов українці – національно упосліджені та класово пригноблені – отримували право на емансипацію. Українським рух довів, що українці є «селянською нацією», яка потребує підвищення соціяльних позицій. Більшовики у 1919 році визнали українців нацією, а подальша українізація була покликана емансипувати українців. Якщо «мова соціялізму» пішла з політичного лексикону, разом із комуністичною партією, то «мова націоналізму» утвердилася задовго до 1905 року, а в 1991 році – втратила свого «класового» конкурента/кооператора.

    Висновки 

    Україна очікує на реформи, відсутність яких не виправдовує ведення війни, та грамотну інформаційну політику, що дозволить уряду пояснювати свої кроки громадянам. Утім, чомусь не чуємо від можновладців гасел на кшталт «Реформи або смерть!». Час іде, а уряд стоїть. Інакше продовжимо бачити зоряний прапор Евроспілки винятково у своїх зоряних мріях. Для того, щоб останні революція та війна були останніми на ближчі десятиліття, потрібно змінювати суспільство та йти на непопулярні кроки.

    Порівняння сучасности з революційними роками вказує на важливість революцій початку ХХ століття для розуміння України. Певною мірою, сучасні українці 2014 року стикнулися з викликами та чинниками, аналогічними 1917 року. Тоді українське суспільство потребувало реформ та національної єдности, протистояло російським впливам і сподівалося на зовнішню допомогу. Сто років потому стартові можливости та історичні шанси українців стали набагато кращими. Адже українці зробилися «повною» нацією, яка отримала досвід політичної організації. До того ж «Помаранчева революція» надала громадянам досвід самоорганізації протесту.

    Насамкінець завважимо, що Українська революція 1917–1920 років, хоч і добре представлена на сторінках шкільних підручниках, але в громадському житті не посідає багато місця. Пам’ять про революцію значно поступається у суспільній свідомости пам’яті про Другу світову війну. Однак революційний час початку ХХ століття допомагає нам дещо повніше, завдяки часовому відстороненню, розуміти сучасну України та мільйонні жертви, які українцям довелося зазнати на битих шляхах історії для того, щоби здобути роль суб’єкта світової спільноти: що не вдалося тоді – то вдається сьогодні.