9 грудня у Європейському парламенті в Брюселі відбулася конференція “Україна як тест для європейської солідарності?”, співорганізована Фондом Броніслава Ґеремека, польсько-литовським Форумом імені Єжи Ґєдройця та нашим сайтом historians.in.ua.

У часовій ретроспективі ця конференція стала для мене продовженням іншої конференції – так само під знаком запитання: “Ми в Європі чи Європа без нас?” – яка відбулася 24 листопада минулого року, напередодні того самого саміту ЄС в Вільнюсі. Результат саміту був зрозумілий вже потому, що незадовго до конференції від участі в ній відмовився представник президента Януковича у Верховній Раді Юрій Мірошниченко (той самий, який за кілька місяців, говорячи про полеглих протестувальників, розплакався в прямому ефірі 1+1, а ще трохи згодом – переобрався депутатом від “Опозиційного блоку”).

У привітанні учасникам конференції від президента Європарламента Мартина Шульца йшлося про те, що в Європарламенті Україна має “сильного партнера й доброго приятеля”, який підтримує її територіальну цілісність та суверенітет й засуджує “нелегальну анексію Криму та агресію на сході України”. Через відсутність пана Шульца, не було змоги запитати в нього про ставлення до пропутінської позиції його однопартійця Ґергарда Шредера та деяких інших німецьких соціал-демократів.

Відкрила конференцію лекція британського політолога Ендрю Вілсона, який нещодавно видав книжку про значення Майдану для Заходу. Серед порушених в його промові тем було важливе питання про “безнадійну якість” українського політичного класу та про важливість для України “здорової критичної настанови щодо Заходу”. Вілсон цитував Юлію Мостову, Михайла Гончара, Оксану Форостину, й заторкнув тему, до якої не раз поверталися інші доповідачі: запланованого на весну обговорення питання про подальшу долю санкцій проти Росії.

Дискусію про західне сприйняття українських подій блискуче модерувала Наталія Гуменюк. Історик Штефан Трьобст наголосив на нестачі німецького усвідомлення того, що Росія не є єдиним спадкоємцем СРСР й оповів, що в німецькому просторі, просякнутому риторикою пацифізму та страху “нової війни”, існує небезпека публічного висловлення тези, наприклад, про те, що російську банківську систему варто в рамках санкцій відключити від S.W.I.F.T. Володимир Єрмоленко порівняв реакцію європейської політики на путінську агресію із висіванням квітів у відповідь на напад ведмедя й влучно зауважив, що Захід недооцінює свою силу й охоче демонструє власну слабкість, щиро вірить, що “Путін завжди перемагає”, і тим самим заохочує його до подальшої ескалації ситуації.

У своєму виступі я свідомо порушив проблему реагування української влади на ситуацію на Донбасі, а саме, необхідність максимальних зусиль для забезпечення рівних прав усіх громадян України (в тому числі, на окупованих територіях) й припустив, що у разі подальшого розвитку ситуації за нинішнім сценарієм тема "порушення Україною прав своїх громадян" може дуже скоро стати провідною в антиукраїнському дискурсі на Заході. У відповідь на цю пересторогу я почув не надто прихильний коментар присутнього в залі недавнього міністра, а нині депутата Верховної Ради, який зінтерпретував мої слова в тому дусі, що я "звинувачую Україну у порушенні прав людини".

Євродепутатка від німецької Партії зелених Ребекка Хармс наголосила на важливості міжнародного контролю за прозорістю використання Україною фінансової допомоги та наполягань на посутніх реформах енергетичної сфери. Вона ж рішуче закликала Європарламент розрізняти першорядні проблеми України та пропагандистські витвори, як-от періодично повторювані деякими західними політиками мантри про “федералізацію”. До перших вона зарахувала абсолютну пріоритетність того, аби Україна у жодному разі не відступала у питанні захисту прав своїх громадян на окупованих територіях та максимально залучала до цього міжнародні установи.

Про українські реформи та про роль ЄС говорили на сесіях, що їх модерували англійською Савік Шустер та Євгеній Кисельов. До цих засідань підтяглися й поодинокі євродепутати. Лише одиниці з них (зокрема, Пат Кокс, той самий з місії Кокса-Кваснєвського) були присутні на конференції від самого ранку. Російська журналістка Вікторія Івлєва завершила свій емоційний проукраїнський виступ цитатою Булгакова (здається, щиро не добачаючи подвійного дна такого цитування). Євродепутат від Хорватії розповів про досвід політики його країни щодо тимчасово окупованих територій. Єдина на конференції представниця Південної Європи євродепутатка від Португалії Ана Гомеш висловила не надто веселий прогноз, що лише новий наступ Путіна відкриє очі його прихильників, що їх і в Європарламенті чимало. До речі, нашу конференцію вони проігнорували і в жодну публічну дискусію не вступали.

Можливо, і це вплинуло на те, наскільки радо євродепутати від балтійських держав вправлялися в уявлюванні найчорніших сценаріїв для Росії. Мовилося про те, що військова поразка Росії може відкрити їй очі на необхідність реформ (за аналогією з вимушено-реформаторською післямовою до Кримської війни). Савік Шустер розмірковував про те, що до західної суспільної думки можна пробитися за допомогою таких сюжетів, як ситуація наркозалежних людей, яких Україна трактує як хворих, а Росія – як злочинців. Євгеній Кісельов говорив про необхідність заборони Russia Today й порівняв її віщання на Заході із гіпотетичною ситуацією, коли б американцям 1941 року регулярно показували “Völkischer Beobachter”.

Юрій Рубан нагадав про “гарантії”, що їх Польщі напередодні Другої світової війни надала Франція й запросив поміркувати над ситуації безпекової пустки, в якій опинилася Україна, із відкритим кордоном з Росією та нездатністю міжнародних інституцій забезпечити навіть його моніторинг.

Рефат Чубаров, чия присутність викликала найбільше зацікавлення українських ЗМІ, говорив про розчарування кримських татар позицією Заходу щодо анексії Криму та наголосив на потребі термінового створення інституту міжнародного спостереження за (не)дотриманням прав людини в Криму.

Голова Форуму Єжи Ґєдройця, литовський історик Альвідас Нікжентайтіс у заключному слові німецькою мовою пообіцяв усім присутнім, що наша конференція – це лише початок. Добре знаючи Альвідаса, я певен, що так і буде!