Навесні 1995 р. у нас студентів третьої групи четвертого курсу історичного факультету Харківського державного університету був семінар із новітньої історії. Визнаю – це були одні із найцікавіших занять часу моїх студій. Тема  - Німеччина…післявоєнна Німеччина. Я був допитливим і радикальним студентом, я знав слово «люстрація». І, коли мова зайшла про процес заборони займати посади чільникам націонал-соціалістичної партії, я висловився з місця тихо і впевнено, що в сучасній Україні необхідно провести подібний процес: усім партійним функціонерам КПСС і співробітникам КГБ слід заборонити займати державні посади…і викладати у вишах.  Викладач, керівник семінару зумів аргументовано загасити мій шал… «тоді б у нас напевно б не було історичних факультетів», кожен із викладачів істфаку був причетним, ставив свій підпис у відповідному відділі і не обов’язково співпрацював, але папери лишилися і кожен, ну напевно ж кожен, писав певні ідеологізовані статті на замовлення, а подивіться на тематику дисертацій…більшість була членами КПСС, це ж ідеологічний факультет.

Люстрація – стала для України чарівним словом, багато невдач і поступова деградація пов’язувалися саме з відсутністю цього процесу. Але минали роки і мало хто наважився зазначити, що насправді ми продовжували жити в радянських умовах, з радянським кадровим апаратом, з радянськими підходами… «совок» продовжився, він видозмінився і занепадав, але не пережив кардинальних змін. Які механізми люстрації можна було використати: звільнення з посад, заборона займати керівні позиції певний час, позбавлення пільг не були продумані як правовий механізм, не могли навіть бути продуманими. Прихильники очищення влади були «реалістами» -  «вимагали неможливого».

Я залишився прибічником люстрації як би там не було. Моя подальша кар’єра, а аспірантуру я закінчував на колишній кафедрі історії КПРС, що не хитрим чином називалася загальноуніверситетська кафедра історії України, а потому і дотепер українознавства,  не змінила моїх переконань, але додала скепсису дотичного до аргументів мого викладача новітньої історії. Я багато читав і викладав і можу додати масу речей про ту ж повоєнну Німеччину. Про потребу в досвідчених управлінцях і неминучість минулого. Канцлер Конрад Аденауер, незважаючи на закони і приписи, приймав багатьох функціонерів Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії до свого уряду. Окрім визначального факту, коли канцлер  Курт Кізінгер отримав знакового 1968 р. ляпаса від студентки Беати Карлсфельд за своє членство в НСДАП з 1933 р. і працю в міністерстві пропаганди Третього Райху, соціал-демократ і довговічний (1974 – 1982 рр.) канцлер Гельмут Шмідт був також членом НСДАП з 1937 р., його наступник християнський демократ  Гельмут Коль був у гітлерюґенд, а на столі у Герхарда Шредера стояв портрет його тата у однострої вермахту. Власне, практично все керівництво повоєнної Німеччини так чи так співпрацювало колись з нацизмом, за винятком Віллі Брандта, що виявився опосередкованим агентом радянських спецслужб. У демократичній західній Німеччині – це дійсно було проблемою, бо на люстраційних процесах наполягали США,  через опанування архівами нацистської партії під час окупації, в радянській частині окупації і майбутній НДР, незважаючи на декларації, на членство в НСДАП дивилися крізь пальці…з потребою також будувати соціалізм серед східних німців. Слід визнати що люстрація нацистів усе ж не відбулася. Хоча саме Німеччина має приклад успішної люстрації після об’єднання 1989 р., залучення до влади колишніх дисидентів та переїзд чиновників із Західної Німеччини.

 Україна має тоталітарне минуле і значно триваліше ніж у Німеччині, Чехії чи Румунії, значно триваліше і  інакше ніж у Польщі. Тоталітаризм на основній території України дійсно опанував практично усі сфери життя і мотивував масу вчинків, відмова від нього не відбулася, минуле не було заперечене, не стало неприємним нагадуванням про численні злочини і понівечені душі…часто з точністю до навпаки багатьма визнавалося і визнається як позитивні часи.

2005 р. я на хвилі помаранчевих подій передплатив «Україну молоду», читав переважно похапцем, але була стаття, котра сколихнула і запала…стаття Вахтанга Кіпіані «А судді хто?» йшлося про люстрацію поплічників «кучмізму» (Текст за назвою «Переможців не судять» було розміщено в січні 2005 р. і на Українській правді( http://kipiani.org/gulag/index.cgi?603)). Журналіст навіть у невеликій статті все розклав по поличках…а посіпаками якого режиму були люди, що прийшли до влади 2005 р.? Коли почали своє зростання і з ким ще кілька років тому асоціювали своє майбутнє Петро Порошенко і Роман Безсмертний…Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко. Питання люстрації за цим принципом виявлялося неможливим …Досвідчені управлінці, вдалі менеджери і бізнесмени, розумні аналітики…Кіпіані був і залишається журналістом, для якого розуміння люстрації – наслідок тривалих студій та роздумів.

Однак у 2008 р. в Україні створено громадську організацію «Люстрація». Пострадянська країна просто потребувала і потребує цієї теми. В розпал Євромайдану я постійно чую це слово, але вже переважно щодо теперішніх суддів та прокурорів, працівників міліції...

І я б зроду б не повернувся до цих роздумів якби не  події Євромайдану і знову я побачив у місцевих телевізійних новинах свого викладача новітньої історії, що коментував «революційні події» у порівнянні з достпочтимим 1968 р. і я почув знайоме слово «люстрація», «в Україні не було проведено люстрації». Слово, що у програмі партії «Свобода»…,чия яскрава діячка Ірина Фаріон виявилася, як не приховувала, членом КПСС, займає вагомі позиції. Слово, яке згадала допіру українська служба Бі-бі-сі, з статечними коментарями…http://www.bbc.co.uk/ukrainian/ukraine/2010/05/100527_lustraciya_rv.shtml

Розроблені принципи, існує досвід інших країн. Але мої і харківські ані Міхаїл Добкін, а ні Геннадій Кернес не були членами КПСС, українофоб Ніколай Левченко,  секретар Донецької міської ради не був у комсомолі. Молодики зі «Свободи», що посіли більшість у місцевих радах заходу України, теж уже не мали комсомольського квитка. А скільки їх іще не з комуністично-комсомольського минулого. Чи змінює це сутність їхніх думок і дій? Їхні дії часто дивують схожістю із заходами неприємного, але такого рідного радянського нахабного і зневажливого…Таких прикладів забагато.

Алексіс де Токвіль, чий «Давній лад та Революцію» було перекладено і українською, зазначив, що французи революцією доклали всіх зусиль аби відмовитися від минулого, уся книжка побудована на тому як це у них не вийшло…Блискуча фраза, бо насправді основна риса ідеології революційних рухів, вдало сформульована у вільному перекладі «Марсельєзи» Петра Лаврова: «Отречемся от старого мира». Падіння Леніна в Києві – карнавальна спроба знищити і забути неприємне минуле, що однак аж ніяк не закінчується навіть з розтрощеними головами пам’яток.

«Люстрація» –  слово розмаїтої етимології, одне із головних тлумачень – це «очищення», очищення від минулого складне у моральному плані, але неминуче. Історик дивиться на все те із фуколтіанським захопленням: ось воно розщеплення старих позитивностей, функціонування археології знання. Наразі історик відчужений від пам’яті і архів лише голос влади. Персоніфіковане знання, усна історія, особистісний мемуар нині в моді. Пошук тяглостей не потрібен – потрібен розрив. Історія давно вже в інших нішах. Поняття «люстрації» уже далеко не історичне, в українському випадку – це слово «паразит» політичної риторики, бажання видати бажане за дійсне, порозважатися на шпальтах.

А для початку люстрації ліквідуйте історичні факультети і кафедри українознавства,  забороніть історію ХХ – початку ХХІ століття як небезпечну тематику …Це жарт – гіркий, лихий, небезпечний жарт.