Як згадує Тарас Кузьо у своїй критиці наукової доповіді Пера Андерса Рудлінґа, я співпрацював з «Прологом». Це було у 1970- х та 1980-х рр. Я передплатив часопис «Сучасність», в якому особливо любив читати уривки із Івана Лисяка-Рудницького. Я був у захваті,  коли 1973 року «Пролог» опублікував книжку його есе («Між історією й політикою. Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки»). Вирішальне значення для мого інтелектуального розвитку мав есей Івана Лисяка-Рудницького «В обороні інтелекту», уперш опублікований в «Сучасности», опісля передруковане у збірці есеїв. Лисяк критикував «закорінений у нашому суспільстві острах перед усякою неортодоксальною думкою» та «нахил до поборювання такої думки авторитарними засобами, а не методою відкритої, раціональної дискусії».

Я відчував гордість, коли 1974 року «Сучасність» прийняла мою статтю, що була однією із перших, які я написав українською мовою. У 1980-х рр., будучи членом групи «Діялог», я таємно ввозив публікації «Прологу» до Східної Європи, у тому числі і до України (так само, як це зробив молодий Тарас Кузьо).

У 1970-х і 1980-х рр. я чітко розумів, що «Пролог» фінансувало ЦРУ. І хоча я був політично лівим, активним учасником антивоєнного руху, моє ставлення до «Прологу» було таким самим, як і ставлення решти середовища українських лівих: нехай краще ЦРУ витрачає свої ресурси на звільнення України, аніж на повалення прогресивних режимів Латинської Америки. Та й сьогодні мене все ще мало бентежить цей зв’язок з ЦРУ.

Є неперервна тяглість моїх поглядів на «Пролог» починаючи з 1970-х-80-х рр. до сьогодні, за винятком однієї істотної зміни. У 1970-х і 1980-х рр. я не здавав собі справи з того, до якої міри «Пролог» приховував темне минуле ОУН і УПА й поширював легендарну версію націоналістичної історії. Як і інші представники мого середовища, я сприйняв героїчний наратив: у відчайдушній боротьбі проти польського і совєтського гніту задля створення української держави ОУН уклала союз із нацистською Німеччиною. Та вже за кілька тижнів було розвінчано ілюзію того, що німці несли визволення. ОУН пішла в підпілля, будучи в опозицію жорстоко переслідувалась. Пізніше, скориставшись незадоволенням в широких колах, спровокованим німцями, ОУН (б) створила Українську Повстанську Армію для ведення партизанської війну проти них. У той самий час, активісти ОУН, рухаючись по Україні в експедиційних групах, пройшли ідеологічну еволюцію. Вони усвідомили, що суто націоналістична програма, з фашистським «облицюванням», не зможе привабити усе населення України, особливо на старих совєтських територіях. Тому вони об'єднали націоналізм із демократичною і прогресивною соціальною політикою у нову, ідеологічно привабливу суміш.

Ця політична трансформація була підтверджена на третьому позачерговому Конгресі ОУН і формуванні Українського головної визвольної ради. Коли Червона армія просунулася у східному напрямку, ОУН боролася на два фронти, супроти нацистського та совєтського тоталітаризмів. Після того, як німці були витіснені з України а совєти ре-окупували її, УПА вела затяжну партизанську війну проти комуністичного режиму, зазнавши поразки допіру на початку 1950-х. рр.

Чогось мені бракувало в цій історії, чогось, про що поволі почав дізнаватися наприкінці 1980-х років, аж поки у тій чи іншій мірі не усвідомив вже двадцять років по тому. Це було задовго до моменту, коли я зрозумів, що УПА ініціювала етнічні чистки меншин на Волині у 1943 р., що УПА знищила набагато більше поляків, аніж німців та совєтів разом узятих. Ще більше часу мені зайняло усвідомити, що співпраця з німцями тягла за собою причетність до Голокосту. Я дізнався, що ОУН була антисемітською ще до союзу, укладеного в військовий час; що ОУН проникла до лав української поліції на німецькій службі, яка була однією з головних виконавиць Голокосту; що близько 5000 цих поліцейських складали ядро та задавали тон в УПА від самого початку; а також що УПА вбивали євреїв з власної ініціативи. Дослідники з Північної Америки, Німеччини, Франції, Польщі, Швеції та України приходять до подібних висновків.

Популяризація «Прологом» бездоганного націоналістичного міфу є однією з причин, чому нові критичні дослідження націоналізму так травматично сприймаються навіть відносно ліберальними та освіченими українцями діаспори. Це теж спричинило нездорову ситуацію, в якій дослідники, що працюють над темою націоналізму, подаються в невигідному світлі, а присутність в дискусії різних точок зору є практично неможливою. З другого боку, для багатьох «Пролог» відкрив можливість бути більш інтелектуальним українцем. Він толерував полеміку, інформував про події в Україні й пропагував високу українську культуру. «Пролог» робив обидві ці речі, відтак його спадщина передбачає критично неоднозначне трактування.

Я писав цю свою рефлексію в дусі діалогу, до якого спонукає Тарас Кузьо наприкінці свого есею. Адже діалог вимагає готовності почути більше ніж одну сторону. Проте цьому не сприяє брак критичних публікацій в the Ukrainian Weekly, що залишає без права відповіді тих, хто заангажований у критичні дослідження націоналізму та націоналістичної пам’яті. The Ukrainian Weekly щодо тієї теми є чимось на кшталт снайперського гнізда, з якого легко атакувати, та якому важко дати відповідь. У статті ж Тараса Кузьо присутні елементи, які є характерними радше для атаки, аніж для обговорення, зокрема сама термінологія – «Демократичні Центристи» проти «Революційних Ревізіоністів». Що ж такого демократичного чи центристського у науковців та громадських лідерів, які у конференціях та публікаціях, спонсорованих ними ж, забороняють будь-яку критику ультра-правої націоналістичної організації, що знищила десятки тисяч польського, українського та єврейського цивільного населення?

Англомовна версія тексту була надрукована як: John-Paul Himka. Assessing the Prolog Legacy // Currents Politics in Ukraine, Friday, May 31st, 2013, http://ukraineanalysis.wordpress.com/2013/05/31/assessing-the-prolog-legacy

Публікується за згодою Автора та видавців.