Див. частину 1>>

Див. частину 2>>

Олексій Ясь. Традиції великих історичних наративів у світлі культурних епох кінця XVIII–ХХ ст. Частина 3«Травматичне», шокове сприйняття недавньої української минувшини – воєнної та революційної доби спонукало до її нового переосмислення, зрештою до переформатування самої системи світоглядних координат та епістемологічних настанов, в яких конструювалася національна історія. Відтак інтуїтивні й ірраціональні паростки в писаннях українських істориків довоєнної доби протягом 1920-х рр. трансформувалися в неоромантичну хвилю, відому здебільшого як державницький напрям. Скажімо, неоромантичні за своєю спрямованістю, але досить строкаті у стильовому сенсі (віталізм, критичний позитивізм, соціологізм, теорії циклічності й циркуляції еліт та ін.) візії української історії висунули В.Липинський та С.Томашівський. В умовах соціокультурної та інтелектуальної трансформації тогочасної соціогуманітаристики намітилося щонайменше кілька потенційних проектів великих наративів з української історії, що мали представити її в іншому освітленні.

У першій половині 1920-х рр. В.Липинський мав наміри підготувати синтетичний огляд історії України з «державницької точки зору»76. За ініціативою О.Назарука, уряд ЗУНР протягом серпня 1920 – липня 1921 рр. навіть виплатив В.Липинському 72 000 австрійських крон для написання короткої історії України, що пізніше стало болючою точкою у взаєминах між цими двома діячами77.

Утім, задуму представити нову візію української історії В.Липинський не полишав і пізніше. Скажімо, у листі до Д.Олянчина від 27 квітня 1925 р. він за уважував: «Давно вже маю намір написати державну історію (курсив Д.Олянчина – О.Я.) України; як Бог дасть мені життя та здоровля, то по закінченню своїх “Листів до братів-хліборобів”, зараз візьмуся до писання цієї державної нашої Історії. Але це річ не легка. Перш за все доводиться перероблять всю дотеперішню “соціяльно-культурну” схему і шукати масу бракуючих і скрізь розкиданих матеріялів. Щиро тішуся, що Вас ці питання інтересують, що Ви, дасть Бог, будете це діло продовжувати, бо на писання такої історії вже – в викінченій формі перевищує сили не тільки одної людини, але й одного покоління»78.

Конструкцію української минувшини у вигляді великої, 12-ти томної, історії Галичини, хоч і з залученням інших авторів, планував репрезентувати й С.Томашівський – один із найвідоміших і найталановитіших учнів галицької школи М.Грушевського і заразом його непримиренний опонент79.

Проте ці проекти так і залишилися на стадії планування й виношування задумів, оскільки міжвоєнна доба виявилася вкрай несприятливою для творчості та долі багатьох українських істориків й учених-гуманітаріїв. Кілька загальних курсів, написаних Д.Дорошенком80, І.Крип’якевичем81 у «державницькому дусі» були радше спробами подати приступні компендіуми з української історії з певними аксіологічними акцентами поміж фактографічним викладом, аніж творенням нових варіацій великої національної оповіді. Більше того, українські інтелектуали 1920–1930-х рр. виявилися розділеними майже в «паралельних світах» на кілька автономних академічних середовищ, що функціонували в межах радянської України, на західноукраїнських землях та в еміґраційних осередках Центральної Європи. Проте неоромантична хвиля була настільки потужною, що досягла навіть підрадянської України, хоч часто-густо побутувала в імпліцитному вигляді, зокрема переховувалася під різноманітними інтелектуальними нашаруваннями, декларативними гаслами чи обрядовою марксистською фразеологією. Інтелектуальні реакції на неоромантичні устремління споглядаємо навіть в «Історії України-Руси» М.Грушевського, зокрема у томах, присвячених Хмельниччині82.

Утім, у міжвоєнні часи вимальовуються й набувають виразності епістемологічні орієнтири, пов’язані зі студіюванням «масової людини» та соціальних і економічних теренів її побутування на авансцені минувшини. Культурна доба міжвоєнного світу, котру метафорично можемо охрестити епохою «масової історії», хоч, звісно, і з низкою застережень, вирізнялася неабияким стильовим розмаїттям (неопозитивізм, неогеґельянство, морфологія всесвітньої історії, неомарксизм, презентизм, емпіризм, фройдизм та ін.), але загалом тією чи іншою мірою тяжіла до соціологізму, зокрема сприймала/відкидала/модифікувала/реагувала на його настанови і дослідницькі практики. Власне, соціологізм, який німецький історик Е.Трельч назвав «найніжнішим та благородним цвітінням» позитивізму83, спричинився до різних версій соціологічного та цивілізаційного прочитання і представлення минулого, зокрема до потужного розвою соціальної й економічної історії впродовж 1920–1930-х рр. Приміром, «тотальна» історія школи «Анналів» упродовж 1930-х рр. формувалася під гаслом синтезу соціальної, економічної та цивілізаційної історії84. Відтак епістемологічні й аксіологічні настанови доби «масової історії» завдали нищівного удару по універсалізму дослідницьких практик, породжених класичним або традиційним історієписанням ХІХ ст. Натомість розгорталася широка диференціація і специфікація історичних наративів, які дедалі частіше обіймали локалізовану предметну царину – політичну, соціальну, економічну, культурно-духовну, інтелектуальну й т.п.

Вочевидь, соціокультурні передумови радянської дійсності висували на роль епістемологічного взірця «масову історію» в марксистській, точніше квазімарксистській, версії. Саме на цьому тлі відбувався поворот до історії соціальних спільнот (класів, верств, прошарків) та їхнього економічного й політичного буття протягом 1920-х рр. «Стара, часом дуже поетична, оповита флером романтики, історія героїв і театральних, навмисне іноді прикрашених, подій […] відмирає й замінюється історією буденного життя, маленького, масового сірого героя, переходить на студію господарства, економічної, політичної й громадської думки, стає історією процесів», – зазначав М.Слабченко в рецензії на монографію О.Оглоблина про передкапіталістичну фабрику85. Конструювання українського минулого з такої перспективи, звичайно, спричиняло суцільну ґенералізацію, що спиралася на ідею соціально-економічного детермінізму. Зокрема, О.Оглоблин наголошував, що «нова совєтська доба вимагала від нас, істориків, скерувати увагу цілого курсу в бік соціяльно-економічних чинників історичного процесу, і то переважно нової доби – XIX–XX ст.»86. Однак у 1920-х рр. ця тенденція ще не набула вигляду всеохоплюючої редукції розмаїття світу історії до марксистських або псевдомарксистських (т.зв. «марксистсько-ленінських») схем.

Отож залишався значний інтелектуальний простір, у межах якого історики могли ще досить вільно оперувати історичним матеріалом та пропонувати його різноманітні інтерпретації. До того ж тодішні експерименти на ниві «масової» – соціальної й економічної історії певною мірою наслідували перші спроби соціологічного представлення минувшини, які з’явилися на теренах українського історієписання ще на початку ХХ ст. Менш помітні у вітчизняній історіографії 1920-х рр. засадничі перетворення, пов’язані з неокантіанським поворотом, який вимагав відносити історію до наук про культуру та впровадив інструментальне розуміння ролі й функцій понять і категорій. Тим паче, що веберіанська реакція на виклики, кинуті неокантіанцями, суттєво збагатила дослідницький інструментарій історика та загалом ученого-гуманітарія. Проте ці інтелектуальні компоненти спостерігаємо лише на марґінесі тодішнього історієписання в радянській Україні. Натомість досить впливовими залишалися позитивістські стандарти науковості, закладені ще школою В.Антоновича, зокрема славнозвісний документалізм. Означені традиції посідали чільне місце в академічному середовищі, представленому старою дореволюційною професурою. Утім, поставала й нова ґенерація науковців, часто-густо молодих радянських висуванців, які орієнтувалися на представлення української минувшини в річищі «масових візій» історії.

Загалом 1920-ті рр. – це доба «революційного романтизму» в українській соціогуманітаристиці, насамперед групової експресії і творчих експериментів нової ґенерації письменників, митців, учених. Це простежується у стилістиці творів, постановці нових масштабних проблем, опануванні новітніх обширів творчості й навіть у самоідентифікації низки українських істориків цього покоління, зокрема О.Оглоблина, як представників «нової революційної школи». Ту самобутню, наелектризовану культурну й інтелектуальну атмосферу досить точно передав М.Слабченко в листі до О.Оглоблина від 16 лютого 1926 р. «Ми – революція, а старі – архів, котрий ми ж й студіювати будемо да студіюєм. Тяжко нам, бо нам не дають можливості готувати собі помічників. Ми даємо філософію й метод, а ті пани займаються нагромадженням фактів. Куди їм?», – зазначав автор листа з виразним натяком на М.Грушевського та його школу87.

У річищі таких інтелектуальних настроїв та культурної атмосфе ри 1920-х рр. з’являється низка українських історичних наративів, які тією чи іншою мірою концептуалізовані та представлені в дусі «масової» історії. Такою, скажімо, були студії М.Слабченка «Організація господарства України від Хмельнищини до Світової війни» («Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до Мировой войны», Одеса, 1922–1925 рр., ч.1, т.1–4), котра планувалася як десятитомник, та «Матеріяли до економічно-соціяльної історії України ХІХ ст.» (Одеса, 1925 р., т.1; Київ, 1927 р., т.2) та ін. Зауважимо, що автор не тільки вважав Хмельниччину початком «нового економічного і правового процесу, який перейшов фази торгового капіталізму, кріпосного права та буржуазно-капіталістичного устрою»88, а й прагнув висвітлити економічні й соціальні трансформації української минувшини середини XVII – початку ХХ ст. на всесвітньому тлі89 Більше того, на відміну від попередніх візій у текстах М.Слабченка Україна розглядалася не стільки як етнополітична цілісність, скільки як самостійна «господарська конструкція» з відповідними формами й соціальними, правовими відносинами.

Амбітні та масштабні завдання у царині концептуалізації національної історії висував й О.Оглоблин. Наприклад, в одній зі своїх монографій він наголошував на потребі «виробити схему українського історичного процесу ХІХ–ХХ вв. на нових наукових засадах»90. Водночас історик різко критикував візії тогочасної російської історіографії, передусім за їх централістичну та великодержавну спрямованість. «Російські історики-марксисти, зосібно Покровський, хоч і застерігали визнання українського історичного процесу, а проте в своїх працях і далі стверджували “звичайну схему”», – підкреслював О.Оглоблин в одному зі своїх лекційних курсів91.

Первісно наріжною ідеєю О.Оглоблина був «принцип господарської автономії України»92, проголошений як установчий концепт у його монографії про перед-капіталістичну фабрику. Проте вже 1928 р. він порушує питання про «витворення поняття української економіки»93. Зрештою конструювання навіть вихідного концепту – «української економіки» («українського господарського організму») потребувало компаративного, перехресного підходу, а часто-густо врахування найширшого, загальноєвропейського діапазону впливів, вірогідних перспектив і можливостей. Приміром, перший випуск «Нарисів з історії капіталізму на Україні», який дивовижним чином був опублікований 1931 р., у розпал «викривальної кампанії» супроти О.Оглоблина, мав досить промовисту назву – «Україна в суперечках міжнародної економіки й політики за першої половини ХІХ ст.».

Проблеми української економічної історії молодий учений планував розробляти в межах шеститомної серії монографічних нарисів: «Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине» (т.1), кріпацька фабрика (т.2), «Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика» (т.3), внутрішня організація фабрики (т.4), капіталістична фабрика (т.5–6)94. Утім, 1925 р. світ побачили лише дві студії та й то з тривалим часовим запізненням і не у запланованій послідовності (перший і третій томи). Монографія про кріпацьку фабрику (другий том) так і не була видана протягом 1920-х рр. Наклад цієї доповненої й переробленої праці, надрукований 1931 р., знищила радянська цензура95. Усі три монографії О.Оглоблина було опубліковано тільки 1971 р.96

Схожа доля спіткала й студії М.Слабченка, зокрема залишилися невиданими третій том «Матеріялів до економічно-соціяльної історії України», в якому автор розглядав історію українською буржуазії та її економічних і політичних устремлінь на початку ХХ ст.97, а також повний текст п’ятого тому «Організації господарства України від Хмельниччини до Світової війни»98.

Зазначимо, що як М.Слабченко, так і О.Оглоблин мали неабиякі наукові зацікавлення і щодо розробки інших площин української минувшини – політичної, культурної, історичної та суспільної думки тощо. Скажімо, у працях О.Оглоблина споглядаємо несподіване поєднання економічно-соціальної конструкції в руслі «масової історії» з неоромантичними ідеями, нав’язаними студіями В.Липинського, у царині представлення політичної минувшини України.

Зрештою дослідницькі устремління М.Слабченка й О.Оглоблина, вочевидь, обіцяли в найближчому майбутті перетворення позитивістського органіцизму й економічного детермінізму в якусь зі стильових версій соціологізму з багатоплановим і добре структурованим представленням минувшини, із широкими інструментальними можливостями щодо студіювання культурної, соціальної й інтелектуальної історії України. Адже до соціально-психологічного потрактування «економічного організму» чи «господарської конструкції» як самостійної «реальності» з власною колективною свідомістю в текстах цих істориків залишалося кілька невеликих кроків. У широкому сенсі ці історичні студії ось-ось мали відіграти роль своєрідного прологу до нового прочитання й представлення української історії, себто сформулювати нову дослідницьку пропозицію/варіацію для модифікації національного ґранднаративу.

Та не так сталося, як гадалося! На зламі 1920–1930-х рр. відбувається швидке утвердження радянської тоталітарної системи, яка розпочала систематично «зачищати» культурний та інтелектуальний ландшафти. Активно насаджувалися ідеологізовані еталони «виробництва» наукової продукції, пов’язані зі спотвореним і гіпертрофованим технократичним стилем керівництва партійної та радянської еліти. Відтак інтелектуальна діяльність уподібнювалася до матеріального, валового виробництва з догматично окресленою й ідеологічно освяченою «технологією». Недаремно її почали означувати та вимірювати формалізованими кількісно-якісними показниками, які відтоді стали повсюдно домінувати в науково-дослідних планах, звітах і проектах. Тож наукова творчість мала обслуговувати різноманітні потреби індоктринації і була зведена майже до бухгалтерських документів із відповідними ідеологічними акцентами. Зокрема, витворився спеціальний механізм академічної бюрократії, який обраховував у відповідних колонках чисел і параметрів – кількість запланованої й опублікованої «продукції» (монографій, статей, рецензій, газетних заміток), видавничі аркуші, перелік актуальних тем зі вказівками щодо їхньої практично-політичної та науково-теоретичної значимості, інтенсивність аґітаційних, популяризаторських та пропаґандистських заходів і т.п. За цими підрахунками й документацією зникла неповторна творча індивідуальність радянського вченого та самобутній візерунок наукових студій.

Вислідом таких ціннісних настанов і нових ідеологічних орієнтирів став радянський ґранднаратив сталінської доби. Ця велика історична оповідь вирізнялася надзвичайним динамізмом, зокрема повсякчасно реагувала на політичні реалії «країни Рад», була зорієнтована на боротьбу з різноманітними «ворогами» й «ухилами», безперервне викриття «класових» пережитків чи «антирадянських» явищ, урешті-решт на продукування певних моделей соціальної поведінки, радянських стереотипів і міфів. Загалом великий радянський наратив реґламентував, освячував та поширював домінуючі соціальні, культурні й освітні практики, яких у відповідний період потребував тоталітарний режим. Він не тільки вихолощував і нівелював творчість учених під уніфікований взірець, а й примушував академічну спільноту «грати в науку» за ідеологічними правилами. Приміром, наукова полеміка навколо актуальних проблем з обсягу історичної науки досить швидко перетворилася на «дискусії», які нагадували жонґлювання казуїстичними і схоластичними висловами. Адже опоненти (принаймні формально) змагалися за ідеологічне визнання. Тому сенс дискусії зводився до відповіді на питання: яка з конкуруючих концепцій (або позицій) більше чи менше відповідає канонам марксизму-ленінізму, що тлумачилося у світлі поточної партійної кон’юнктури. Так чи інакше, радянський ґранднаратив постулював універсальне телеологічне представлення минувшини східного слов’янства з футуристичною і мінливою (залежно від чергових партійних установок) перспективою витворення нової квазіспільноти – «радянського народу» та досягнення «світлого комуністичного майбутнього». Проте радянська історична наука, попри позірну декларативність інтернаціоналізму, так і не стала такою за своєю сутністю, позаяк дедалі більше спиралася на традиції великодержавного російського історієписання99. Останні було адаптовано до поточних ідеологічних і політичних потреб, вони стали домінуючими концептами протягом другої половини 1930-х рр., після ідеологічного розвінчання та «викриття» російської історичної школи М.Покровського, яку, кінець-кінцем, визнали «немарксистською». За словами Б.Крупницького, саме в той час «перемогла течія, що стреміла до звеличення властивої Росії: російський народ мав віднині з волі партії бути провідним народом, народом – вождем в рамках Совєтського Союзу. Йому передана була честь бути прапороносцем революції і комунізму та рішаю-чим фактором в культурному житті Східньої Европи»100.

За таких соціокультурних передумов та ідеологічних вимог, які спричинили реконцептуалізацію колишнього російського імперського канону, хоч і на новому підґрунті, історики з «національних окраїн» СРСР опинилися на марґінесі наукового життя. Більше того, вони були змушені механічно копіювати чи наслідувати радянізовані російські «інтелектуальні» взірці, які фактично встановлювали припустимі межі представлення національної історичної проблематики. «Це вимагало великої й небезпечної еквілібристики, великого опортунізму й разом з тим великого пониження наукової й людської гідности історика», – наголошував О.Оглоблин101. Зауважимо, що своєрідним «інтелектуальним» продуктом радянського ґранднаративу стали «покаянні тексти» істориків та інших учених-гуманітаріїв, які спокутували «уявні» й «реальні» гріхи.

Зрештою ідеологічні настанови наприкінці 1930-х рр. уже досить прискіпливо реґламентували вибір сюжетів та проблематику наукової «продукції», зокрема ідея безпосереднього соціального замовлення академічній спільноті стає неодмінною складовою тогочасних дослідницьких практик. Відтак тодішні українські історики прагнули пристосуватися/вписатися до великого радянського канону. За означенням С.Плохія, утворився «паралельний український наратив», який наслідував радянський ґранднаратив та існував у курсі історії СРСР102. Науковці республіки наприкінці 1930-х рр. ще деякий час зберігали, хоч і вкрай обмежені, можливості нюансувати авторські тлумачення й інтерпретації у річищі заданої концептуалізації. У цьому сенсі, приміром, можемо розглядати досить масштабний (запланований спершу у сімнадцяти, згодом у двадцяти випусках)103, і частково реалізований (вийшло сім випусків) серійний проект «Нариси з історії України», який розпочали ще 1937 р., а остаточно поховали 1947 р. після чергового погрому Інституту історії України АН УРСР. Проте політичні й ідеологічні практики 1930-х рр. звели нанівець практично будь-які спроби представлення самостійної чи бодай своєрідної конструкції історії України, відмінної від жорсткої канви великого радянського тексту.

У другій половині 1940-х рр. соціогуманітаристика західноєвропейських країн перебувала у стані культурної кризи та психологічного шоку. Здавалося, що тогочасні європейські мислителі, вражені спогляданням нечуваних масштабів руйнації матеріальної культури, величезних людських втрат та суцільних лихоліть, втратили останні залишки віри в будь-які історичні візії, пов’язані з ідеєю поступу. Мораль, релігійні й духовні цінності та навіть ліберальні свободи людської особистості, які, до страшного молоху Другої світової війни, уважалися міцним і непорушним надбанням європейської цивілізації першої половини ХХ ст., було затьмарено та поглинуто сутінками нацистського режиму. Відтак нещодавно популярні теорії та візії сприймалися переважно з неприхованим скепсисом і зневірою, позаяк вони не змогли пояснити/осягнути жахливу воєнну минувшину та новітні й страхітливі реалії радянської тоталітарної ери.

Ба більше, ішлося навіть про саму руйнацію історичного часу, котрий асоціювався з модерною добою. «Ми плекали й плекаємо в собі свідомість історії, коли історії немає. Події перестали бути наслідком історії. Її доводиться починати спочатку, з себе. Усе: минуле й майбутнє, народ, своє покликання», – зазначав проникливий, вдумливий і, водночас, надзвичайно чутливий до нових інтелектуальних і культурних віянь український учений В.Петров104.

Отож пізнавальна ситуація після 1945 р. розгорталася під знаком катастрофічності мислення, трагізму сприйняття повоєнної дійсності та численних інтелектуальних мутацій, запозичень, а іноді й химерного поєднання дослідницьких практик і методологічних підходів із різних наук та сфер політичного, культурного й соціального життя. Водночас нова біполярна конфігурація повоєнного світу немовби провокувала на масштабні проекти концептуалізації минувшини, які б тією чи іншою мірою містили прогностичну, ба навіть футуристичну складову. У пошуку шляхів подолання цієї пізнавальної та культурної кризи європейські мислителі й інтелектуали вкотре звернулася до циклічних теорій і концепцій. Останні часто-густо сприймалися чи розглядалися як своєрідні мірила вартості стосовно соціокультурних зрушень і психологічних потрясінь воєнної доби, котрі начебто могли впорядкувати страшні уявлення про недавнє минуле. Ця нова хвиля зумовила спершу нечуваний успіх цивілізаційної теорії А.Дж.Тойнбі, який згодом змінили критичні відгуки, оцінки та ревізії.

Утім, світова катастрофа 1939–1945 рр. спричинилася й до появи нових інтелектуальних та культурних векторів, пов’язаних зі спробами більш повного осмислення феномену побутування історичної Людини. Молодий історик-еміґрант Л.Білас у публікації 1957 р. метафорично схарактеризував цю пізнавальну ситуацію як кризу «образу історії» модерної людини105. Тим більше, що «масові», цивілізаційні чи національні візії залишали вкрай обмежений простір для висвітлення внутрішнього світу особистості з перспективи тих величезних потрясінь, що відбувалися протягом ХІХ – першої половини ХХ ст. Таким чином, минувшина та тодішня сучасність дедалі частіше розглядалися крізь персоналізацію історичної Людини з різноманітними площинами її соціального, культурного та духовного буття. Відтак у фокусі дослідницьких практик опиняється сама Людина, її індивідуальні та групові реакції на розмаїтий спектр явищ і подій, кінець-кінцем на історичне середовище, в якому вона конструює власне повсякденне існування, відповідні інститути, форми та структури, свідомість й ієрархію цінностей тощо. Виглядає, що популярні філософські течії повоєнного часу (персоналізм, екзистенціалізм) відіграли роль самобутніх провісників нової культурної доби, котру пов’язують з антропологічним поворотом 1960-х рр. Ця тенденція повоєнної соціогуманітаристики провістила про перехід від ери макроісторії – масової та знеособленої, що домінувала впродовж першої половини ХХ ст., до мікровізій, локальних вимірів і прочитань минувшини.

За таким «антропологічним» фасадом була представлена низка різноманітних дослідницьких практик та стратегій європейських учених, які, кінець-кінцем, розхитали і зруйнували конструкції більшості проектів національних ґранднаративів. Адже багатство масштабів, ракурсів і контекстів репрезентації історії, передусім строкатість та мінливість культурного, духовного, інтелектуального, локально-реґіонального, соціального та багатьох інших шарів сконструйованої минувшини підважили одну з найважливіших функцій великого тексту – леґітимацію політичних, ідеологічних та інших суспільних практик.

За іронічним зауваженням І.Шевченка, у цей час споглядаємо зникнення колишньої «позитивістської невинності», себто оптимістичної впевненості у сцієнтичних засадах історієписання106. Натомість постав майже неосяжний, строкатий і мінливий інтелектуальний та культурний простір різноманітних візій минувшини, що породив кардинальні стильові трансформації в повоєнному історієписанні другої половини ХХ ст.

На тлі таких багатоманітних європейських інтелектуальних настроїв і рефлексій, українська еміґраційна, згодом діаспорна або зарубіжна історіографія, мала самобутні соціокультурні контексти, інтелектуальні й світоглядні орієнтири. Саме вони значною мірою визначали її побутування у вільному світі, себто поза межами «залізної завіси», зокрема творчі профілі окремих істориків. Ґвалтовно обірвані наративи з обсягу «масової» історії та незавершені неоромантичні проекти на полі української міжвоєнної історіографії перманентно актуалізували травматичний досвід часів національно-визвольних змагань та Другої світової війни. Такі настрої на еміґрації продукували неоромантичні інтенції, котрі зазвичай вбиралися в «патріотично-національні» шати. Звісно, інтенсивність таких устремлінь істотно поступалася періоду 1920-1930-х рр. Утім, опозиція народницький/державницький усе ж таки посідала чільне місце в дослідницьких, культурних та освітніх практиках багатьох істориків-еміґрантів і після 1945 р. Щоправда, дедалі частіше споглядаємо спроби дослідників вийти поза межі цього «зачарованого» народницько-державницького кола, в якому опинилося українське еміґраційне історієписання. Загальноєвропейські контексти побутували здебільшого як епізодичні сюжети чи включення в писаннях українських істориків на еміґрації та в діаспорі протягом другої половини 1940-х – на початку 1960-х рр., хоч низка учених закликала до подолання традиційних меж «українського наукового гетта»107.

Зрештою політизоване середовище української діаспори та напружена культурна атмосфера часів «холодної війни» спричинилися до підтримання традиційних зразків національного ґранд-наративу першої третини ХХ ст. Певної трансформації зазнали лише аксіологічні орієнтири українського великого текс ту, котрі формулювалися з виразним неоромантичним, себто державницьким, рефреном. Приміром, велика оповідь М.Грушевського та вся його наукова спадщина дедалі більше розглядалися й висвітлювалися в державницьких контекстах108. Водночас історики з діаспори позиціонувалися як нещадні супротивники та критики радянського історичного канону, хоч більш виважені з них убачали своє завдання не в тому, аби підміняти, а навпаки – доповнювати й виправляти український радянський наратив.

Із появою нової, здебільшого англомовної, точніше іншомовної ґенерації українських учених у діаспорі наприкінці 1960-х – у 1970-х рр., як наголошують сучасні науковці з огляду на входження її представників до різних академічних спільнот (франко-, німецько-, іспаномовної й т.п.)110, зацікавлення українським ґранднаративом поступово згасає. Натомість розгорнулася інтелектуальна переорієнтація тогочасних українських дослідників та науковців українського походження, які прагнули ввійти й інтеґруватися до західного наукового світу. Відтак нові завдання української соціогуманітаристики формулювалися переважно в річищі вимог і стандартів північноамериканської та західноєвропейської концептуалізації111, котрі здебільшого скептично-неґативно сприймали конструкції великих національних наративів.

Повоєнна доба привнесла на терени радянської соціогуманітаристики не тільки «законсервовану» пізнавальну ситуацію, а й нові ідеологічні «вітри», крижаний подих яких поховав примарні надії деяких інтелектуалів, навіяні травневою перемогою 1945 р. Передусім змінилися концептуальні віхи радянського ґранднаративу, зокрема трансформувалися його українські сюжети. Відтак домінуючу візію приєднання України до Росії як «меншого зла», котра була нормативною конструкцією протягом 1930-х – на початку 1940-х рр., поступово заступив концепт «возз’єднання» двох «братніх народів», який остаточно канонізували сумнозвісні тези ЦК КПРС (1954 р.)112. Таке оновлення «леґітимаційної програми» великого радянського наративу не тільки спричинило більш сувору реґламентацію українських тем, а й нав’язало суттєві метаморфози на ниві дослідницьких практик, які дедалі більше концентрувалися навколо великих колективних праць, котрі сучасники саркастично нарекли «колективістськими» багатотомниками. Відтак остаточно вихолощувалися й нівелювалися стильові профілі й авторські манери окремих учених. У руслі «колективного» чи «колективістського» стилю було підготовлено й перші повоєнні курси з обсягу українського радянського наративу, зокрема два видання «Історії Української РСР»113.

Культурна атмосфера й інтелектуальні настрої дещо змінилися за доби П.Шелеста (1963–1972 рр.)114. Зокрема, саме тоді намітилося кілька можливих сценаріїв еволюції «паралельного наративу». Переважна більшість українських істориків прагнула пристосуватися чи прикритися великим радянським каноном у вигляді «обрядової» фразеології та «правильних» посилань на «класиків». Різновидом такої мімікрії було занурення до конкретних фактографічних лакун, в яких переховувалися за показним «парканом» із низки стереотипних ідеологічних означень та кліше.

Проте від середини 1950-х рр. з’являється низка українських «реформістських» (ревізіоністських, нонконформістських) істориків (І.Крип’якевич, Ф.Шевченко, І.Бойко, В.Голобуцький, О.Апанович та ін.), які у своїх текстах прагнули помітно розсунути межі радянського ґранднаративу. Первісно це розширення відбувалося на ґрунті потрактування рівноправності Переяславського договору 1654 р., визнання існування української державності чи її елементів за доби Б.Хмельницького, обстоювання автономії Гетьманщини, поширення тези про колоніальне становище українських земель в імперії Романових у ХІХ – на початку ХХ ст. і т.п. Згодом мали місце спроби часткової реабілітації деяких українських істориків (М.Драгоманова, М.Костомарова, О.Лазаревського, Д.Яворницького і навіть М.Грушевського) та їхнього наукового доробку. Нарешті, споглядаємо поодинокі творчі експерименти з часткової модифікації самого радянського канону, зокрема намагання відновити вживання термінів «середні віки» та «ренесанс» в українському радянському наративі (О.Компан), котрі спиралися на хвилю нового прочитання і потрактування марксизму в радянській соціогуманітаристиці протягом 1960-х рр.

Утім, ці спроби припиняються на початку 1970-х рр., коли розкручується маховик репресій супроти української інтеліґенції, зокрема проводяться чистки академічних інституцій під гаслом «боротьби з націоналістичними проявами». Пізнавальна ситуація ускладнювалася й тим, що український радянський наратив від 1930-х рр. не тільки циркулював на задвірках союзної соціогуманітаристики, а й практично був ізольований навіть від тих обмежених і викривлених світових інтелектуальних та культурних впливів, які досягали обширів російського історієписання. Згадаємо, наприклад, дослідницькі пропозиції з обсягу школи «Анналів» чи неоеволюціонізму (численні й різноманітні теорії модернізації та індустріалізації), котрі опосередковано спричинилися до досить гострої полеміки в радянській історіографії 1960-х рр. про «азіатський спосіб виробництва». Натомість Л.Зашкільняк слушно відзначив, що «українським історикам дозволялося лише тлумачити і доносити до читача напрацьовані “союзними” істориками постулати, здебільшого в методичному плані»115. У такому дусі було «унормовано» й опубліковано найбільші колективні тексти з обсягу «паралельного наративу»: восьмитомник «Історія Української РСР» та її російськомовний відповідник – десятитомник «История Украинской ССР» (Київ, 1981– 1985 рр.), а також російськомовний тритомник «История Киева» (Київ, 1982–1986 рр.) та його українську версію – «Історія Києва» (Київ, 1986–1987 рр.).

Пострадянська доба, яка спершу видавалася незвичним та цікавим часом, призвела до появи майже фантастичних пізнавальних можливостей, ґлобальних політичних і соціокультурних перетворень та нечуваної інтелектуальної розкутості. Утім, стрибок із країни, обнесеної суцільним «китайським муром», до омріяного царства «абсолютної свободи» спричинив такі політичні, соціальні, духовні й інтелектуальні зрушення, які ще доведеться осягнути та усвідомити. Ці перетворення особливо відчутні на ниві соціогуманітаристики, зокрема історії. Упродовж двох минулих десятиліть сучасний інтелектуал став не тільки свідком повсюдного заповнення «білих плям» та «білих полів», а й руйнації існуючих образів української історії. Багатоманітність дослідницьких практик, розмаїття способів, широка версіальність репрезентації минулого, які раптово відкрилися перед істориком, призвели до ситуації інтелектуального шоку та втрати звичних епістемологічних орієнтирів. Мов у різнобарвному дитячому калейдоскопі ширився один науковий поворот за іншим, що відкривав нові можливості та перспективи і, водночас, продукував новітні суперечності та виклики.

Зрештою протягом 1990-х рр. було сформовано й окреслено головні контури культурних полів пострадянських національних історіографій, зокрема українського історієписання. Відтак етнополітичні та державні трансформації у Східній Європі запустили нову хвилю «романтизації» та леґітимації національних історій, себто їхнього прочитання та представлення як цілісних сеґментів у просторі й часі, а також телеологічного освячення історичного буття народів, націй, держав і навіть еліт. Методологічний вакуум, зокрема розмитість епістемологічних та аксіологічних взірців, спричинили реконцептуалізацію старого національного ґранднаративу до нинішніх політичних, культурних, освітніх, інтелектуальних та інших потреб. Таким чином, склалася досить специфічна, ба навіть парадоксальна ситуація, котра визначається розгортанням нового українського великого тексту за старими, хоч і адаптованими, канонами національного ґранднаративу в культурну добу постмодерну, яка виплекала категоричні неґативні настанови щодо такого роду соціальних, культурних, освітніх і дослідницьких практик.

Зауважимо, що концепт наративу постав, точніше актуалізувався, у руслі наративних візій минувшини 1970–1990-х рр., котрі пов’язують сенс історичних подій із загальними контекстами розповіді історика, в якій апріорі закладено певну інтерпретаційну модель. Відтак ідея привнесення смислу автором тексту в репрезентацію й пояснення історії, який є самодостатнім та визначальним щодо онтології минулого, стає наріжним каменем таких дослідницьких практик. Отож «розповідаючий суб’єкт» чи, власне, сам текст, «творить» або конструює минувшину, себто виразно нав’язує пріоритет інтерсуб’єктивності стосовно модерністських канонів об’єктивності та сцієнтизму. Скажімо, один із найвідоміших адептів такої концептуалізації Г.Вайт пропонує розглядати історичну студію як «вербальний артефакт у формі наративних прозаїчних дискурсів»116. Натомість критики наративних візій наголошують, що в таких теоріях епістемологію взагалі заступає філософія мови117, а фіґуральна релятивність історичного письма непомірно абсолютизується118. Утім, попри різноманітні підходи й оцінки, нині навіть опоненти Г.Вайта та його прихильників зазвичай тримаються думки про різні епістемологічні статуси тексту та вважають за можливе обговорювати питання, принаймні щодо ступеня часткової автономії мови наукового дискурсу119.

Мабуть, не варто дивуватися тому, що доба постмодерну виробила критичне, ба навіть неґативне ставлення до ґранднаративу як способу організації культури та соціального життя, котрий представляється у вигляді універсальної соціокультурної домінанти, що леґітимізує однотипність раціональності та нав’язує одноманітність мовних протоколів. Приміром, П.Рікер схарактеризував постмодернізм як «рух, який відкидає раціоналізм, успадкований від доби Просвітництва»120. Недаремно великі наративи часто-густо називають «домінантними розповідями». Та незважаючи на постмодерні віяння, які нібито незаперечно провістили про «кінець» ери ґранднаративів, багатотомні проекти різних історій – національних, реґіональних, цивілізаційних, світових – і до сьогодні посідають поважне місце у сучасних дослідницьких, культурних, дидактичних та видавничих практиках. Наприклад, наміри підготувати багатотомне академічне видання як «звід знань» з історії Росії задекларували російські історики121.

Утім, справа з майбутніми проектами українського великого тексту виглядає досить складною, хоч є як вдало реалізовані спроби видання новітніх багатотомних видань з історії України122, так і цікаві розробки концептуального спрямування123. Проте проблеми та перспективи українського ґранднаративу зумовлені не тільки сучасними багатоманітними викликами й пропозиціями, а й пов’язані з незавершеними порахунками – соціо- й етнокультурними (тоталітарна, почасти навіть імперська спадщина, нинішня етнодержавницька леґітимація) та інтелектуальними, котрі походять із попередніх культурних епох, зокрема пов’язані з браком соціологічних, культурознавчих, антропологічних прочитань історії України в дусі хвильових, модернізаційних, цивілізаційних та інших візій. Видається, що тяжіння традицій або, навпаки, культурних розломів й інтелектуальних розривів у найближчій часовій перспективі справлятиме потужний, суперечливий і багатоманітний вплив на українське історієписання.


Опубліковано: Український історичний журнал. – 2012. – № 5. – С.6 – 38.

 


 

  1. Лисяк-Рудницький I. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби та конфлікту // Його ж. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф.Сисин; упор. Я.Грицак. – К., 1994. – Т.2. – С.177.
  2. Листи В’ячеслава Липинського до Осипа Назарука (1921–1930) / Упор. М.Дядюк; наук. ред. Я.Федорук. – Л., 2004. – С.23, 104.
  3. Олянчин Д. З моїх архівних дослідів в Німеччині від 1925 до 1938 р.: (Причинок до української історіографії) // Наукові записки УВУ: Іст.-філософ. ф-т. – Мюнхен, 1965/1966. – №8. – C.140–141 (додаток).
  4. Кревецький І. Стефан Томашівський як історик: І. Праці і пляни // С.Томашівський: Історик, політик, публіцист. – Л., [1931]. – C.14.
  5. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Варшава, 1932. – Т.1: До половини XVII ст. – 229, [3] с.; 1933. – Т.2: Від половини XVII ст. – 368, [2] c.
  6. 81.    Крип’якевич І. Історія України для народу. – Л., 1929. – 144 с.; Петренко І. [Крип’якевич І.] Іс торія України. – Краків, 1940. – Ч.1: Княжа й козацька доба. – 76 с.; Ч.2. – 63 с. Холмський І. [Кри п’якевич І.] Історія України. – Мюнхен, 1949. – 360, VI с. Остання студія була підготовлена І.Крип’якевичем наприкінці 1930-х рр. і видана на еміґрації за машинописною версією.
  7. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К., 1997. – Т.9: Роки 1654–1657, кн.2: (Хмельниччини роки 1654–1657). – С.1491, 1502–1506.
  8. Трёльч Э. Историзм и его проблемы: Логическая проблема философии истории / Пер. с нем; отв. ред. и авт. послесловия Л.Т.Мильская. – Москва, 1994. – С.128.
  9. Февр Л. Лицом к ветру: Манифест «Новых анналов» // Его же. Бои за историю / Отв. ред. А.Я.Гуревич. – Москва, 1991. – С.39–40.
  10. Слабченко М. Рец. на кн.: Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – К., 1925 // Записки Історично-філологічного відділу ВУАН. – К., 1926. – Кн.7/8. – С.557.
  11. Оглоблин О. Проблема схеми… – С.4.
  12. Заруба В. Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882–1952). – Дніпропетровськ, 2004. – С.67.
  13. Слабченко М. Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до Мировой войны. – Одесса, 1922. – Ч.1: Хозяйство Гетманщины в XVII–XVIII ст., т.1: Землевладение и формы сельского хозяйства. – С.V.
  14. Слабченко М. Матеріяли до економічно-соціальної історії України ХІХ ст. – [К.], 1927. – Т.2. – С.4.
  15. Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. – [К.], 1925. – С.3.
  16. Оглоблін О.П. «Історія України»… – Арк.51.
  17. Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. С.4.
  18. Оглоблін О. Проблема української економіки в науковій і громадській думці ХІХ – ХХ в. // Червоний шлях. – 1928. – №9/10. – С.166.
  19. Винар Л. Наукова творчість Олександра Петровича Оглоблина // Український історик. – 1970. – №1/3. – С.10.
  20. Ohloblyn O. Ukrainian Historiography 1917–1956 / Transl. by R.Olesnytsky // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. – New York, 1957. – Vol.5/6. – №4 (18), 1/2 (19/20). – P.322 (note 229); Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків: Додаток Ч.3: Список видань Академії наук, знищених в 1930-х рр. // ЗНТШ (Париж; Чикаґо), 1962. – Т.173: Зб. на пошану українських учених знищених большевицькою Москвою / Ред. М.Овчаренко. – C.107.
  21. Ohloblyn O. A History of Ukrainian Industry / Reprint of the three volume study frst published in Kiev in 1925 and 1931. – Mьnchen, 1971. – ХІХ, 270, 285, 311 р.
  22. Оглоблин О. Проблема схеми… – С.5–6 (прим.5).
  23. Цей том було видано частково у вигляді окремих, попередніх, публікацій (див.: Слабченко М. Соціяльно-правова організація Січи Запорозької // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. – К., 1927. – Вип.3. – С.203–340; Його ж. Паланкова організація Запорозьких Вольностів // Там само. – К., 1929. – Вип.6. – С.159–252).
  24. Velychenko S. Shaping Identity in Eastern Europe and Russia: Soviet-Russian and Polish Accounts of Ukrainian History, 1914–1991. – New York, 1993. – P.22–23.
  25. Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами (1920–1950): На правах рукопису; вступ. слово Н.Полонської-Василенко. – Мюнхен, 1957 – С.35.
  26. Оглоблин О. Академічна свобода й історична наука в СССР // Український історик. – 1997. – Т.34. – №1/4. – С.170.
  27. Плохій С. Великий переділ... – С.413.
  28. Історія Національної академії наук України: 1946–1950 / Упор. Л.М.Яременко, С.В.Ста ровойт, О.М.Бе резовський, В.А.Кучмаренко; гол. ред. О.С.Онищенко. – К., 2008. – Ч.1: Документи і матеріали. – С.56.
  29. Бер В. [Петров В.] Наш час, як він є (З приводу статті Нормана Казнса «Несучасність сучасної людини». The Saturday Review of Literature. New York. V. 1946) // Рідне слово (Мюнхен). – 1946. – №8. – С.34.
  30. Білас Л. Криза нашого образу історії // Ісаєвич Я. Лев Білас і його історіографічні праці. – Л., 2002. – С.27.
  31. Shevchenko I. Two Varieties of Historical Writing // History and Theory. – 1969. – Vol.8. -№3. – P.339.
  32. Домбровський O. За правильний шлях української науки // Київ (Філадельфія). – 1958. -№1. – C.33–34.
  33. Крупницький Б. М.Грушевський і його історична праця // Иого ж. Історія України-Руси. -Нью-Йорк, 1954. – Т.1. – С.XX; Оглоблин О. Михайло Грушевський і українське національне відродження // Український історик (Денвер). – 1964. – №2/3. – С.4–5.
  34. Оглоблин О. Завдання української історіографії на еміграції // Його ж. Студії з історії Ук-раї ни: Статті і джерельні матеріали / Ред. Л.Винар. – Нью-Йорк; К.; Торонто, 1995. – С.288.
  35. Атаманенко А. Українська зарубіжна історіографія: до проблеми образу // Ейдос: Альманах теорії та історії історичної науки. – К., 2006. – Вип.2. – Ч.1. – С.265–266.
  36. Див., приміром: Problems of Terminology in Ukrainian History: (Joint Seminar: Kohut Z., Pritsak O., Subtelny O., Szporluk R.) // Minutes of the Seminar in Ukrainian Studies held at Harvard University during the Academic Year 1972/1973. – Cambridge, 1972/1973. – №3. – P.21–29; Пріцак О. Що таке історія України? (Доповідь, виголошена 17-го травня 1980 р. на відзначення 30-ліття УВАН у ЗСА) // Свобода (Джерсі-Сіті). – 1980. – 29 липня. – №165. – C.2; 30 липня. – №166. – C.2; 31 липня. – №167. – C.2; 1 серпня. – №168. – C.2; 2 серпня. – №169. – C.2; 5 серпня. – №170. – C.2–3; Prob lems of Terminology and Periodization in the Teaching of Ukrainian History: (Round Table Discussion at the Ukrainian Historical Conference, London, Ontario, 31 May 1978) // Rethinking Ukrainian History / Ed. I.L.-Rudnytsky with assistance of J.-P.Himka. – Edmonton, 1981. – P.233–268.
  37. Тезисы о 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654–1954 гг.). Одобрены ЦК КПСС. – Москва, 1954. – 30 с.
  38. Історія Української РСР: В 2 т. [1-е вид.] / Гол. ред. О.Касименко. – К., 1953. – Т.1. – 784 с.; К., 1956. – Т.2. – 704 с.; Історія Української РСР: В 2 т. [2-е вид.]. – К., 1955. – Т.1 / Гол. ред. О.Касименко. – 906 с.; К., 1957. – Т.2 / Гол. ред. М.Супруненко. – 779 с.
  39. Яремчук В. Минуле України в історичній науці УРСР післясталінської доби / Наук. ред. Л.Зашкільняк. – Острог, 2009. – С.90–95.
  40. Зашкільняк Л. Методологічні аспекти світового історіографічного процесу і сучасна українська історична наука // Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ ст.: здобутки і проблеми / Кол. моногр. за ред. Л.Зашкільняка. – Л., 2004. – С.47.
  41. Уайт Х. Ответ Иггерсу / Пер. с англ. И.В.Дубровского, М.Ю.Парамоновой // Одиссей: Человек в истории: 2001: Русская культура как исследовательская проблема. – Москва, 2001. – С.155.
  42. Анкерсмит Ф. История и тропология: Взлёт и падение метафоры / Пер. с англ. М.Кукарцева, Е.Коломоец и др. – Москва, 2003. – С.162–163.
  43. Jameson F. Figural Relativism, or the Poetics of Historiography // Diacritics. – 1976. – Vol.6. – №1. – Р.2–9.
  44. Гренье Ж.-И. Размышления о «критическом повороте» // Одиссей: Человек в истории: 2005. – Москва, 2005. – С.147.
  45. Рикер П. Историописание и репрезентация прошлого (Памяти Франсуа Фюре) // Анналы на рубеже веков: Антология / Отв. ред. А.Я.Гуревич, сост. С.И.Лучицкая. – Москва, 2002. – С.37.
  46. Гуманитарии в поиске форм диалога с обществом: Об итогах Общего собрания Отделенияисторико-филологических наук РАН // Новая и новейшая история. – 2011. – №5. – С.7.
  47. Україна крізь віки / Заг. ред. В.А.Смолія. – К., 1998–1999. – Т.1–15.
  48. Колесник І. Український гранд-наратив: Ретроспективи та перспективи // Ейдос: Альманахтеорії та історії історичної науки. – К., 2008. – Вип.3. – Ч.1. – С.153–177; Зашкільняк Л. Антропоморфний вимір сучасних національних гранд-наративів // Там само. – С.77–83; Kasianov G. “Nationalized”History: Past Continuous, Present Perfect, Future… // A Laboratory of Transnational History: Ukraineand Recent Ukrainian Historiography / Ed. by G.Kasianov, P.Ther. – Budapest; New York, 2009. – P.7–23.