Див. частину 1>>

Так чи інакше, саме культурні епохи романтизму та позитивізму спричинилися до формування відомих образів «довгого» дев’ятнадцятого століття, які зазвичай асоціюються з метафорами «вік історії» та «вік націй». Зокрема, М.Грушевський ототожнював це сторіччя з «національною ідеєю і національними змаганнями, капіталізмом і соціяльною демократією, нечуваним зростом точних наук і винаходів, промисловим поступом, перетворєннєм цілого світа в арену європейської культури й науки»²⁷. Зрештою на європейській мапі впродовж означеного терміну не тільки усталилися політичні обриси націй і національних держав, а й ініціювалася леґітимізація їхнього буття в історичному часі та просторі, себто актуалізувалися проекти «винайдення» чи конструювання націй. Ба більше, ідея нації, за висловом британського історика Е.Гобсбаума, стала «новою релігією» тодішніх держав²⁸. Недаремно харківський учений М.Петров, перераховуючи вимоги до історичного письма, які склалися на початку 1860-х рр., зазначав, що «історик має бути національним»²⁹, хоч і висловив низку застережень щодо апології такого чи подібного патріотизму в дослідницьких практиках.

Із цієї перспективи леґітимізаційна програма, накинута історієписанню, спричинилася до виникнення нового інтелектуального й культурного продукту – великої оповіді або тексту в контексті ессенціального, націєцентричного чи нормативного прочитання минувшини на кшталт своєрідної «біографії нації», яке у другій половині ХХ ст. ретроспективно нарекли національним ґранднаративом. Відтак народилася низка великих наративів – національних історій як «державних», так і «недержавних» націй. Згадаємо, приміром, багатотомні історії Німеччини Г.Лудена (12 томів, 1825–1845 рр.), Л. фон Ранке (6 томів, 1839–1847 рр.), К.Лампрехта (12 + 2 додаткових томи, 1891–1909 рр.); Франції – Ж.Сісмонді (31 том, 1821–1844 рр.), Ж.Мішле (17 томів, 1833–1867 рр.) та А.Мартена (16 + 6 томів, 1833–1883 рр.); Фландрії – барона К. де Леттенгове (6 томів, 1846–1850 рр.); Англії – Т.Маколея (5 томів, 1848–1861 рр.), Дж.Ґріна (4 + 2 томи, 1877–1883 рр.); Сполучених Штатів – Дж.Банкрофта (10 томів, 1834–1874 рр.); Чехії – Ф.Палацького (5 томів, 1836–1867 рр.); Румунії – Н.Йорґа (10 томів, 1936–1939 рр.); Росії – С.Соловйова (29 томів, 1851–1879) і В.Ключевського (5 томів, 1904–1922 рр.) та ін. Ці великі тексти привертали увагу багатьох українських інтелектуалів ХІХ – початку ХХ ст. Студії Т.Маколея перекладав російською мовою П.Куліш³⁰. Багатотомники Ж.Мішле й А.Мартена вивчав М.Драгоманов, зокрема називав їх «великими зводами історії Франції»³¹. На такій хвилі національних ґранд-наративів постала й знаменита конструкція «Історії України-Руси» (10 томів, 1898–1936 рр.) М.Грушевського, яку Д.Багалій розглядав поряд з «аналогічними історіями інших народів»³².

Великі наративи з обсягу національних історій зазвичай спиралися на канони знакових культурних епох ХІХ ст. – романтизму та позитивізму. Мотиваційна канва таких великих оповідей, звісно, не була однорідною, хоч здебільшого містила той чи інший евристичний запит до минувшини в контексті творення певного народу/нації або національної держави. Скажімо, у версії Ж.Мішле це питання формулювалося в такому вигляді: як Франція утворила Францію?³³

Проте евристична настанова М.Грушевського до української минувшини представлена в дещо іншому сенсі, зокрема зорієнтована на конструювання національної історії як певної цілісності, що виказує тогочасне становище українців як нації. Відтак у «Вступних замітках» до третього видання першого тому (1913 р.) М.Грушевський навіть пророкує, що «не мине ще повних десяти літ, а конструкція української історії як органічної цілости від початків історичного житя руських племен до наших часів буде здаватися таким же нормальним явищем, як десять літ тому здавалося (і тепер здається людям, які не мали нагоди над сим задуматися) оте вклеюваннє українських епізодів в традиціонну схему “государства Россійского”»³⁴.

Вочевидь, концептуальні засади багатотомника М.Грушевського здебільшого пов’язані з культурними епохами кінця XVIII–ХІХ ст. – позитивізмом і, меншою мірою, Просвітництвом та романтизмом. Проте ідея апології національного відродження є одним із наріжних концептів в його історичному письмі. Приміром, М.Кордуба – яскравий представник кола найвідоміших учнів М.Грушевського – розглядав «Історію України-Руси» з перспективи «українського рісорджіменту», себто національного відродження³⁵. На думку О.Оглоблина, «саме історія цього відродження становить у концепції Грушевського основний зміст української історії XIX–XX ст.»³⁶. Водночас він обстоював твердження, що «Грушевський великою мірою зв’язаний був з українською громадською думкою другої половини ХІХ ст.»³⁷. Власне, тісна пов’язаність М.Грушевського з традиціями української історичної та суспільно-політичної думки ХІХ ст. значною мірою визначала конструкцію його великого тексту.

Зрештою на виразний зв’язок багатотомника з проектом українського національного відродження однозначно вказав і сам автор «Історії України-Руси» в передмові до першого видання першого тому (1898 р.). «Мені мило, – писав М.Грушевський, – що вихід сеї книги припадає на століттє нашого відродження; нехай вона буде йому привітом!»³⁸. Таке декларування призначення великого наративу в контексті столітнього ювілею публікації перших трьох частин поеми І.Котляревського «Енеїда» (1798 р.), із котрою пов’язують початок нової української літератури й, водночас, уважають її прологом до українського національного відродження ХІХ ст., видається показовим і навіть ключовим моментом. Та найкраще авторські інтенції, мабуть, передає сам історик в одній із публіцистичних розвідок: «У нас – розсипана етнографічна маса, слабкі, майже призабуті історичні спомини, і тільки на західним галицьким закрайчику (окраїні – О.Я.) – початки нового національного життя. В руках нашого покоління – національне відродженнє нашого народу, або – новий період національної деморалізації, зневіри і полної летаргії, з котрого нарід може й не прокинутися»³⁹.

Зауважимо, що М.Грушевський майже одразу після публікації кількох томів «Історії України-Руси» планував видати її однією зі світових мов, себто представити цю велику історичну оповідь як національний проект. Зокрема, у листі до Ф.Вовка від 8 вересня 1902 р. він розмірковував про можливості німецького перекладу, позаяк уважав, що такий захід «спричиниться до популяризації нашої національної ідеї»⁴⁰. Цей задум було реалізовано лише почасти – у вигляді видання німецького перекладу першого тому «Історії України-Руси»⁴¹. Варто відзначити і спробу М.Грушевського підготувати й опублікувати російськомовну версію свого великого тексту, принаймні у вигляді серії витягів, які б мали репрезентувати українську історію, спершу доби Київської Русі⁴², згодом – інших періодів. З обсягу цього проекту, крім згаданого тому, котрий відповідав чотирьом розділам першого тому другого українського видання (1904 р.) «Історії України-Руси», побачило світ ще два томи, присвячені козацькій минувшині⁴³. Проте велика оповідь М.Грушевського спричинилася й до написання кількох авторських курсів із національної історії, призначених для широкого загалу, зокрема «Нарис історії українського народу» («Очерк истории украинского народа», 1904 р.), «Ілюстрована історія України» (1911 р.), «Історія українського народу» («История украинского народа», 1914 р.) та ін.

Урешті-решт слід зупинитися й на особистості автора «Історії України-Руси», позаяк проект великого наративу апріорі потребує від ученого надзвичайного, подиву гідного дослідницького максималізму, величезного напруження та фантастичної працездатності, себто стійкого балансу високих інтелектуальних, психологічних, етичних рис. Тим більше, що «тягар» великого тексту вимагав справді-таки жертовної, практично месіанської посвяти протягом усього свідомого життя! Б.Крупницький уважав, що такий підмурок у творчому профілі М.Грушевського був вислідом своєрідного сполучення релігійності з раціоналізмом, авторитарності з напрочуд сильним інтелектом⁴⁴. Сучасні дослідники наголошують на етико-релігійному аскетизмі М.Грушевського як ученого⁴⁵. Вочевидь, значну роль у формуванні історика як особистості й інтелектуала відіграла сімейна традиція, сперта на священицький пієтет до пам’яті предків та середовища їхнього буття⁴⁶, в якій, очевидно, і варто шукати витоки такої незвичайної самопосвяти. Скажімо, М.Грушевський згадував свого батька як «тип українського робітника, у котрого в крові культ роботи – не для збагачення, не для кар’єри, а для роботи самої»⁴⁷. Безперечно, ці риси сповна успадкував і творець «Історії України-Руси».

Проте автор великого тексту мав ще одну важливу інтелектуальну й культурну ознаку – енциклопедичний спосіб засвоєння й організації наукових знань, передусім нестримний потяг до універсалізму. Недаремно з-поміж кількох тисяч праць ученого віднаходимо не тільки славнозвісні «Історію України-Руси» та її супутницю – «Історію української літератури» (6 томів, 1923–1930 рр.), а й систематичний курс зі всесвітньої історії, капітальну соціологічну студію «Початки громадянства (генетична соціологія)» (1921 р.), численні культурознавчі праці, белетристику й розлогу політичну публіцистику. Власне, в особі М.Грушевського споглядаємо цікавий профіль українського інтелектуала-енциклопедиста кінця ХІХ – початку ХХ ст., що пов’язує його зі схожими (за дивовижною універсальністю й розмахом дослідницьких, культурних, освітніх, політичних та інших практик) і, заразом, такими відмінними постатями М.Драгоманова та І.Франка. Наведені роздуми примушують замислитися щодо формування своєрідного типу інтелектуала-енциклопедиста на культурному полі тодішнього українства, котрі мимоволі асоціюються з цими особистостями.

Утім, повернімося до витоків великого тексту М.Грушевського, які сягають присмерку доби позитивізму, зокрема того часу, коли розгорталися численні ревізії дослідницьких стратегій, що спиралися на аналітично-раціональне підґрунтя, а базова стильова формація цієї культурної доби дедалі більше модернізувалася й розмивалася під тиском інтелектуальних викликів початку ХХ ст. Зауважимо, що автор «Історії України-Руси» як історик первісно формувався в річищі позитивістського фахового вишколу другої половині ХІХ ст. Не випадково в багатотомнику М.Грушевського постійно декларуються позитивістський сцієнтизм, зокрема підкреслена документальність та об’єктивність викладу. Власне, славнозвісна теза про «неперестаний скептицизм»⁴⁸, сформульована істориком ще на зорі академічної кар’єри, яскраво простежується у його великій оповіді, в якій домінують критичні й аналітичні устремління. І.Франко якось зауважив, що «психічній вдачі нашого автора відповідає також його стиль, який можна назвати “холодною прозою”»⁴⁹.

Слід відзначити і досить несприятливі соціокультурні передумови й інтелектуальні обставини, за яких розпочалася та тривала реалізація проекту М.Грушевського: роздвоєння культурного простору на підавстрійську та підросійську частини, зародковість інституціональної мережі національної науки, зростаюча політизація українського руху, воєнні та революційні лихоліття, інерційність і провінційність мислення багатьох місцевих інтелектуалів, які й досі дотримувалися подвійної малоросійської/імперської лояльності тощо. Зокрема, М.Грушевський відзначав, що ще на початку 1890-х рр. В.Антонович уважав неможливим представити українську минувшину як певну цілість, оскільки вона мала надто багато прогалин⁵⁰. Тим більше, що пізнавальна ситуація на обширах монархії Романових у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. розгорталася в руслі специфікації чи виокремлення з імперського історієписання, з одного боку, великоросійського національного дискурсу, а з іншого боку – течії, скерованої на модернізацію «всеросійської» історії, що тією чи іншою мірою претендувала на концептуалізацію всієї східноєвропейської історії, зокрема української минувшини (К.Бестужев-Рюмін, Д.Іловайський, М.Устрялов та ін.)⁵¹. Відтак М.Грушевському як авторові-творцеві великого національного наративу доводилося не тільки змагатися за демонтаж «звичайної» (імперської) схеми російської історії, а й реагувати на новітні дискурсивні практики, що вибудовувалися як навколо формації модерної російської національної ідентичності (М.Любавський, П.Мілюков, С.Платонов та ін.), так і в річищі старих і нових ревізій (М.Ростовцев та ін.) «всеросійського» минулого⁵².

Та найважливішим видається те, що великий історичний наратив М.Грушевського, первісно проектований за епістемологічними взірцями кінця ХІХ ст., творився у зовсім інші культурні епохи, зокрема у періоди світової війни, революційних змагань, еміґрації та радянської дійсності, що висували новітні дослідницькі стратегії та відмінні мірила вартості. Це спричиняло низку інтелектуальних конфліктів, зокрема змушувало автора тією чи іншою мірою реагувати на нові виклики та пропозиції, які поставали на ниві соціогуманітаристики першої третини ХХ ст.

Межу ХІХ–ХХ ст. часто-густо пов’язують із модерністською хвилею естетичних настроїв, футуристичних очікувань, витонченої чуттєвості та інтелектуальних реакцій у дусі апології ефемерності буття, котрі зазвичай асоціюють із культурною епохою, відомою у західноєвропейських країнах як fin de siиcle (із фр. «кінець століття»), а в російській варіації – Срібний вік. На відміну від попередніх епох, ця доба не мала домінуючої чи базової стильової формації, а являла собою строкату мішанину конкуруючих стилів, культурних, дослідницьких, освітніх та соціальних практик. Скажімо, сучасні дослідники згадують про еволюцію традиційних позитивістських концептів під впливом емпіріокритицизму, «культурної історії» К.Лампрехта, неокантіанства, неоромантизму, «мирне співіснування» позитивізму з марксизмом і т.п.⁵³ Видається, що до діапазону таких стильових комбінацій позитивізму доцільно долучити ще й віталізм (філософію життя) та циклічні теорії культурно-історичних типів (цивілізацій) початку ХХ ст., котрі постали як своєрідні ідеалістичні ревізії натуралістичної програми пізнання на теренах соціогуманітаристики.

Отож канони історієписання, сформовані попередніми культурними епохами, зазнають істотної трансформації й розмивання з психологічної, антропологічної, етнологічної, соціологічної, геополітичної, культурознавчої та інших перспектив. Цю пізнавальну ситуацію зазвичай означують як кризу класичного історизму початку ХХ ст.⁵⁴, хоч іноді її локалізують навіть першою половиною ХХ ст., себто продовжують до завершення Другої світової війни⁵⁵. Загалом на полі історієписання перших десятиліть ХХ ст. ширяться неокантіанство і соціологізація історії, віталізм та циклічні візії минувшини, неоромантизм і різні варіації «критичного» чи модернізованого позитивізму.

Приміром, уже позитивістське історієписання виплекало соціологізацію минувшини, котра кінець-кінцем висунула на авансцену історії «масову» чи «сіру» людину. Відтак розпочався своєрідний «зсув» проблематики від вивчення буття окремих постатей і станів до студіювання масових явищ та процесів високого рівня загальності, які потребували інших дослідницьких стратегій та епістемологічних взірців. Первісні орієнтири соціологізації історії другої половини ХІХ ст. пов’язували з візіями славнозвісних фундаторів позитивізму Г.Спенсера та О.Конта, зокрема навіть саме поняття «соціологія» вважали витвором французького мислителя.

На ниві історієписання позитивістську соціологізацію, мабуть, найкраще було втілено в незавершеному двотомнику Г.Т.Бокля «Історія цивілізації в Англії» (1857–1861 рр.), що протягом 1860–1870-х рр. розглядався як взірцева праця. За словами одного з тодішніх публіцистів, ця славнозвісна студія в 1860-х рр. на обширах імперії Романових спричинила більший успіх її автора, ніж у самій Великобританії⁵⁶, а його ім’я постійно циркулювало на шпальтах російських газет та журналів⁵⁷. Згодом поширилися марксистські ідеї, а наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. помітну популярність здобула концепція Е.Дюркгайма, котрий уважав, що соціологія – це своєрідний різновид чи проекція «просторової історії». Власне, він обстоював думку, що соціологія є об’єктивною наукою, позаяк спирається на студіювання соціальних фактів, які не можна звести до комбінації певних факторів. Натомість факти мають певні самостійні прикмети, котрі справляють помітний вплив на людину. Водночас ідея каузального представлення історії, що побутувала ще на теренах позитивістської історіографії, отримала нове підґрунтя – масову або колективну свідомість, якої дошукувалися в поведінці окремих осіб та людських груп. Ця настанова Е.Дюркгайма спричинилася до студіювання різноманітних спільнот, особливо соціальних й етнічних, суспільних структур та їхніх функцій.

Така візія видавалася доволі привабливою дослідникам із сцієнтичним ідеалом науковості, зорієнтованим на всеосяжне, фактографічне представлення минувшини. Зокрема, деякі концепти соціологічної теорії Е.Дюркгайма прихильно сприймав М.Грушевський. Приміром, у міжвоєнну добу він із неприхованою симпатією прокоментував спробу учнів французького соціолога та філософа відновити його соціологічну школу, зокрема зауважив, що розробка методу була «її найсильнішою стороною, бо ся Дюркгемова школа була властиво єдиним огнищем соціологічної методології»⁵⁸. Більше того, український історик уважав, що саме школа Е.Дюркгайма навчила дослідників «твердо і ясно оперувати “соціяльними фактами”»⁵⁹.

Нового імпульсу соціогуманітаристиці надав неокантіанський поворот, який упровадив й актуалізував ідею апріорного пізнання, позаяк його адепти вважали, що предмет та мова науки передують тому чи іншому досвіду. Відтоді думка про те, що історики мають конструювати об’єкти дослідження у своїй уяві стала одним із наріжних каменів історієписання впродовж усього двадцятого століття. Заразом неокантіанство не тільки суттєво розхитало, а й підважило еволюційні побудови, сперті на позитивістські засади, які досі вважалися надійним прихистком істориків від новітніх методологічних потрясінь. Досить гостро постало питання про «культурну вартість» історичних фактів⁶⁰, що кинуло ще один виклик класичному розумінню історизму. Проте деякі з істориків початку ХХ ст. розглядали неокантіанство як потенційну можливість для філософського обґрунтування, точніше оновлення старого чи класичного історизму⁶¹. Саме в полі таких знакових розломів старої «подієвої історії», спричинених соціологізацією та неокантіанством, розпочався перехід від традиційної до модерністської історіографії, котрий суттєво трансформував стильові засади національних ґранд-наративів.

Утім, помітну популярність здобувають і нові ідеалістичні, ірраціональні стратегії пояснення історичного буття, котрі демонструють поворот низки гуманітаріїв до інтуїтивного способу мислення. Це було пов’язане з масштабними соціальними й економічними метаморфозами, котрі докорінно трансформували обриси модерністської культури, в яких досить виразно проступають домінуючі риси: тотальна раціоналізація і прагматизм, універсалізм та космополітизм, дегуманізація, масована соціалізація, ідеологізація і т.п. Натомість народилася й нова традиція критики культури, яку зазвичай називають ніцшеанською, а часом – неоромантичною. Ця модерністська реакція на позитивізм та натуралізм наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. спричинилася до поширення потужної неоромантичної хвилі, зокрема в польській історіографії⁶², а згодом і на теренах українського історієписання. Вона відображала загальні культурні та інтелектуальні перетворення, котрі М.Грушевський назвав поворотом до ідеалізму і символіки⁶³.

Таким чином, на зламі ХІХ–ХХ ст. великі історичні наративи вже не тільки сполучають різноманітні стильові основи, а й постають як багатоманітні, складні, строкаті, почасти суперечливі палітри відмінних дослідницьких стратегій та конкуруючих епістемологічних взірців. Наприклад, самобутня модернізація позитивізму з культурознавчої та психологічної перспектив досить добре простежується в багатотомній історії К.Лампрехта (рубіж ХІХ–ХХ ст.). Цей великий історичний наратив вибудувано у вигляді конструкції низки епох німецького народу, які відображають взаємодію «духовних і матеріальних сил» і, заразом, узгоджують домінування економічного поступу як рушія минувшини з відповідними соціально-психологічними та культурними стадіями соціуму: символічною (докласове суспільство), типологічною (раннє середньовіччя), конвенціональною (пізнє середньовіччя), індивідуалістичною (епохи Ренесансу та Просвітництва), суб’єктивною (доба романтизму), соціально-психологічною (період промислової революції в Німеччині)⁶⁴. Загалом великий текст К.Лампрехта (автор уважав себе істориком-психологом) підпорядковано звичному позитивістському канону стадіальної концептуалізації, проте трансформовано численними сюжетами про психологічні та культурні метаморфози «німецької свідомості», хоч і з відповідним економічним і соціальним рефреном, які «увінчалися» створенням національної держави⁶⁵.

Отож, на початку ХХ ст. великий текст, який раніше виношувався істориками як романтичний, згодом позитивістський – критичний, сцієнтистський та начебто об’єктивістський проект «національної біографії» зазнає істотних інтелектуальних і культурних трансформацій. Та попри ці перетворення ідея сакралізації національного буття у часі та просторі, зокрема в ретроспективі, або очевидного футуристичного передбачення/пророцтва, залишається засадничою в конструкціях таких ґранд-наративів.

Інтелектуальні виклики початку ХХ ст. справили помітний вплив і на великий наратив М.Грушевського, передусім із перспективи його соціологізації. Приміром, у вступних нотатках до сьомого тому (1909 р.) «Історії України-Руси» автор наголошував на потребі сприймати минувшину з «погляду стороннього дослідника історика-соціолога»⁶⁶. О.Пріцак навіть обстоює думку, що «томи 1–6 писані істориком-позитивістом, а дальші томи – соціологом-істориком»⁶⁷. Утім, схоже, що ставлення до соціологізації історії у М.Грушевського було досить складним і вибірковим. Передусім він не відкидав соціологічне конструювання апріорі, проте значною мірою підходив до нього в руслі позитивістського, точніше фактологічного, сцієнтизму й еволюційного розгортання світу історії. Недаремно з-поміж різноманітних варіацій соціологізації минувшини початку ХХ ст. (марксистської, веберіанської) М.Грушевський досить прихильно ставився лише до теорії Е.Дюркгайма, котра, мабуть, найбільше споріднена з класичним або першим позитивізмом, зокрема передбачає докладний фактографічний опис «горизонтального зрізу» минувшини.

Зрештою навіть у своїй відомій соціологічній студії М.Грушевський зауважував, що «готові формули, чи непохитні закони соціяльного розвою – такі соціологія не дуже то й може вказати»⁶⁸. Натомість він акцентував увагу на соціальній еволюції та її ритмах⁶⁹, урешті-решт на побутуванні «колективного, громадського чоловіка» у його фактографічному розмаїтті. Тим більше, що соціологічна школа Е.Дюркгайма приваблювала М.Грушевського й етнологічними перспективами, зокрема на ниві студіювання «первісного громадянства». Причому український історик трактував цю дослідницьку царину вельми широко, зокрема вважав, що вона обіймає преісторію «мисли і словесної творчости, обряду, морали і права», а також «техніки і плястичного мистецтва»⁷⁰. Практичне переведення таких настанов до великого тексту, тим паче з обсягу козацької доби, від якої відклалося і збереглося значно більше джерел порівняно з попередніми періодами, спричинилося до того, що М.Грушевський, за словами О.Пріцака, «потопає в матеріалі»⁷¹. Зазначимо, що вищезгаданий М.Кордуба у великій (понад 100 стор.) рецензійній статті, присвяченій «козацькому циклу» томів «Історії України-Руси», характеризував М.Грушевського як чудового історика-аналітика, який звертав більшу увагу на опрацювання джерел, аніж на конструктивну довершеність багатотомника⁷².

Вочевидь, соціологізація історії не була єдиним викликом М.Грушевському як авторові «Історії України-Руси». На часі поставали й актуалізувалися інші дослідницькі пропозиції, котрі не міг оминути цей визначний український інтелектуал, зокрема культурознавчі й етнологічні перспективи, пов’язані зі студіюванням духовної та матеріальної культури народу/нації. Видається, що саме в руслі цих наукових інтенцій постав самобутній субпроект великої історичної оповіді М.Грушевського – «Історії української літератури», задум якої визрівав ще на початку 1900-х рр. Загалом історію письменства вчений уявляв як «історію української красної словесності», точніше «всякої словесної творчості»⁷³. Таке авторське означення «історії літератури» кардинально розширювало потенційні пласти джерельного матеріалу. Відтак первісний проект великого тексту не тільки суттєво розростався, а й потребував істотної, навіть докорінної переробки самої конструкції, закладеної ще в дусі класичного універсалізму другої половини ХІХ ст.

Звісно, означеними викликами й дослідницькими пропозиціями не вичерпувалися трансформації, пов’язані з творенням «Історії України-Руси», які заслуговують на пильне студіювання й осягнення. Проте навіть намічені проблеми та суперечності свідчать про надзвичайну складність і масштабність завдань, що поставали перед «батьком» української історії.

Зрештою попри різноманітні оцінки М.Грушевського як політичного та культурно-громадського діяча, особливо після доби Української революції 1917– 1921 рр., його велика оповідь здобула статус «найповажнішого духового продукту останніх десятиліть на просторі всеї Руси-України»⁷⁴. Це інтелектуальне становище автора та його великого тексту навіть визнавалося більшістю політичних опонентів. Приміром, Д.Дорошенко в листі до С.Шелухина від 17 квітня 1924 р. зазначав: «Грушевський, який би він не був несимпатичний як людина і як діяч, безперечно – видатний учений; зробив він дуже багато, і без його праць ніхто тепер, працюючи над історією України, обійтися не може, та довгий час не зможе обійтися й на далі»⁷⁵.

Таким чином, у середовищі культурного українства «Історія України-Руси» стала не тільки знаковою працею, а своєрідною основою, ба навіть відліком модерного українського історієписання, котру сприймали, заперечували повністю чи частково, доповнювали, відкидали новітні автори практично будь-яких візій або концепцій на ниві української історії.

Опубліковано: Український історичний журнал. – 2012. – № 5. – С. 6 – 38.

Див. частину 3>>

27. Грушевський М. На порозі століття (присвячено перемишльській українсько-руській громаді) // Літературно-науковий вістник. – 1901. – Т.13. – №2. – С.77.
28. Хобсбаум Э. Век Империи: 1875–1914 / Пер. с англ. Е.С.Юрченко, В.П.Белоножко; науч. ред. А.А.Егоров. – Ростов-на-Дону, 1999. – С.219.
29. Петров М. Новейшая национальная историография в Германии, Англии и Франции... – С.62.
30. 30.    [Куліш П.О.] Жизнь Куліша // Куліш П. Твори: У 2 т. / Упор., прим. і вступ. ст. Є.Нахліка. –иК., 1994. – Т.1. – С.262.
31. Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу // Його ж. Вибране / Упор. Р.С.Міщук; прим. Р.С.Міщука, В.С.Шандри. – К., 1991. – С.524.
32. Багалій Д.І. Нариси української історіографії за доби февдалізму й доби капіталістичної // Його ж. Вибрані праці: У 6 т. / Упор., вступ. ст. і ком. В.В.Кравченка. – Х., 2001. – Т.2: Джерелознавство та історіографія історії України. – С.569.
33. Мішле. Історія Франції: Як Мішле написав свою книгу (Уривки з передмови 1869 р.) // Класики історичної науки / Ред., передм. та прим. Г.Рохкина. – [Х.], 1929. – С.126.
34. Грушевський М. Вступні замітки // Його ж. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К., 1991. – Т.1: До початку ХІ віка. – C.4.
35. Кордуба М. Академік Михайло Грушевський як історик (З нагоди ювілею) // Літературно-науковий вістник. – 1926. – Т.91. – №12. – С.350.
36. Оглоблин О. Проблема схеми історії України XIX–XX ст. (до 1917 р.). – Мюнхен; Нью-Йорк, 1973. – С.3.
37. Оглоблін О.П. «Історія України» (Конспект за лекціями професора Оглобліна). ІІ-й курс соц.-істор. відділу ФПО [факультету партійної освіти] 1929/30 академічного року. Т.2 [друк. Київським Окрліт., тираж 37 прим.] // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф.3561. – Оп.1. – Спр.292. – Арк.43.
38. Грушевський М. Передмова до першого видання // Його ж. Історія України-Руси. – Т.1. – C.VIII.
39. Грушевський М. По виборах // Його ж. Наша політика. – Л., 1911. – С.117.
40. Листування Михайла Грушевського [з М.Біляшівським, Ф.Вовком, В.Дорошенком та В.Липинським] / Ред. Л.Винар; упор. Р.Майборода, В.Наулко, Г.Бурлака, І.Гирич. – К.; Нью-Йорк, 2001. – С.167.
41. Hruschevskyj M. Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes / Autorisierte Übersetzung aus der zweiten ukrainischen Ausgabe. – Leipzig, 1906. – Bd.1: Urgeschichte des Landes und des Volkes. Anfänge des Kijever Staates.– VIII, 754 s.
42. Грушевский М. Киевская Русь / Извлечение из 2-го укр. изд. – Санкт-Петербург, 1911. – Т.1: Введение: Территория и население в эпоху образования государства. – С.ІІІ.
43. Грушевский М. История Украинского козачества: До соединения с Московским государством / Извлечение из 7 и 8 т. «Історії України-Руси». – К., 1913. – Т.1: До начала XVII в. – 408 с.; К., 1914. – Т.2: Первые десятилетия XVII в. – 476 с.
44. Крупницький Б. Українські історіографічні проблеми: 3. Силуети українських істориків XX cт. (народники і державники): IІІ. Михайло Грушевський // Його ж. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. ст.: На правах рукопису. – Мюнхен, 1959. – С.97, 99.
45. Зашкільняк Л. Історіографічна творчість Михайла Грушевського на тлі європейської історичної думки кінця ХІХ – початку ХХ століття // Михайло Грушевський і українська історична наука: Мат. наук. конф., присвяч. М.Грушевському (Львів, 24–25 жовтня 1994 р.; Харків, 25 серпня 1996 р.; Львів, 29 вересня 1996 р.). – Л., 1999. – С.32.
46. Кучеренко М.О., Панькова С.М., Шевчук Г.В. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського) / Наук. ред. Л.Винар. – К., 2006. – 662 с.
47. Грушевський М. Спомини / Публ. та прим. С.Білоконя; вступ. ст. Ф.Шевченка // Київ. – 1988. – №9. – С.125.
48. Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Руси, виголошений у Львівському університеті 30 вересня 1894 р. – Л., 1894. – С.11.
49. Франко І. Причинки до Історії України-Руси. – Л., 1912. – С.56.
50. Грушевский М. Вопрос об украинских кафедрах и нужды украинской науки // Его же. Освобождение России и украинский вопрос: Статьи и заметки. – Санкт-Петербург, 1907. – С.162 (прим.1). Натомість Д.Багалій заперечував цю тезу М.Грушевського, зокрема згадував про конкурс, оголошений журналом «Киевская старина» у січні 1896 р. за активної участі В.Антоновича, на кращу студію з систематичної історії України (перед бачався обсяг у 25 др. арк., 2 роки для її підготовки, а також 1 тис. руб. сріблом винагороди). Переможцем було визнано «Історію українського народу» («История украинского народа») О.Єфименко, котру видрукували в повному обсязі у Санкт-Петербурзі 1906 р. (див.: Объявление о конкурсе, назначаемом редакцией «Киевской старины» // Киевская старина. – 1896. – №1. – С.[ІІ]; Багалій Д.І. Акад. М.С.Грушевський і його місце в українській історіографії (історико-критичний нарис) // Червоний шлях. – 1927. – №1. – С.172).
51. Velychenko S. National History as Cultural Process: A Survey of the Interpretations of Ukraine’s Past in Polish, Russian, and Ukrainian Historical Writing from the Earliest Times to 1914. – Edmonton, 1992. – P.106–107, 134–135; Idem. Rival Grand Narratives of National History: Russian/Soviet, Polish and Ukrainian Accounts of Ukraine’s past (1772–1991) // Österreichische-Osthefte: Zeitschrift für Mittel-, Ost und Südosteuropaforschung. – Wien, 2000. – Jahrgang 42, h.3/4. – S.146–147; Плохій С. Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського / Авториз. пер. з англ. М.Климчука. – К., 2011. – С.116–117.
52. Плохій С. Великий переділ... – С.119–122, 157–159.
53. Богдашина О.М. Позитивізм в історичній науці в Україні (60-ті рр. ХІХ – 20-ті рр. ХХ ст.). – Х., 2010. – С.179–211.
54. Iggers G. The German Conception of History. – Middletown, 1968. – P.124–127; Могильницкий Б.Г. История исторической мысли ХХ века: Курс лекций. – Томск, 2001. – Вып.1: Кризис историзма. – С.50–53; Стельмах С. Історична наука в Україні епохи класичного історизму ХІХ – початок ХХ століття / Відп. ред. А.Слюсаренко. – К., 2005. – С.269–270.
55. Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія: Посібник для студентів історичних спеціальностей університетів / Наук.ред. М.Г.Крикун. – Л., 2007. – С.32.
56. Л.Н. II. Что требуется от историка // Русский вестник. – 1870. – Т.87. – №9. – С.356.
57. Шапиро А.Л. Русская историография с древнейших времён до 1917 г.: Учеб. пособие / 2-е изд., испр. и доп. – Москва, 1993. – С.483.
58. Грушевський М. Відродження французької соціологічної школи // Первісне громадянство та його пережитки на Україні: Примітивна культура та її пережитки на Україні, соціальна преісторія, народня творчість в соціологічному освітленню: Наук. щорічник 1926 / За ред. К.Грушевської. – [К.], 1926. – Вип.1/2. – С.117.
59. Грушевський М. Вступне слово // Там само. – С.ІІІ.
60. Кордуба М. Огляд захiдно-європейської літератури по культурній і політичній історії, історії літератури та штуки в 1899 р.: І. Історіософія, помічні науки історії, загальні публікації // ЗНТШ (Львів). – 1900. – Т.37. – С.1.
61. Франк С.Л. Очерк методологии общественных наук. – Москва, 1922. – С.25.
62. Зашкільняк Л. Неоромантизм у польській історіографії початку ХХ ст. (До питання про соціальну функцію історії) // Проблеми слов’янознавства: Міжвідомч. наук. зб. – Л., 1993. – Вип.45. – С.36–42; Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Л., 2002. – С.425; Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII–XX ст. – К., 2002. – С.88–89.
63. Грушевський М. Всесвітня історія: Прилажена до програми вищих початкових шкіл і нижчих кляс шкіл середніх. – К.; [Wien], 1920. – Ч.2. – С.207.
64. Савельева И.М., Полетаев А.В. Знание о прошлом: теория и история: В 2 т. – Санкт-Петербург, 2006. – Т.2: Образы прошлого. – С.294.
65. Лампрехт К. История германского народа / Пер. с нем. П.Николаева. – Москва, 1894. – Т.1, ч.1/2. – С.20.
66. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т.7: Козацькі часи – до року 1625. – С.VIII.
67. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського / Ред. І.Бречак. – К.; Кембридж, 1991. – С.29.
68. Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – [Відень], 1921. – С.3.
69. Там само. – С.4.
70. Грушевський М. Вступне слово // Первісне громадянство та його пережитки на Україні. – С.ІІІ.
71. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. – С.27.
72. Korduba M. Der Ukraine Niedergang und Aufschwung [Hruschevskyj M. Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Russ) VIII. Band, 1. Teil. 1626–1638. 2. Aufage. Kyjiv – L’viv 1922. 335 s.; Pochatky Chmel’nychyny. Istorija Ukrajiny-Rusy. T.VIII. и.2. (Die Anfänge der Chmel’nychyna. Die Geschichte der Ukraine-Russ VIII. Bd.2. Teil.) 1638–1648. 2. Auflage. Kyjiv – Wien 1922. 224 s.; Chmel’nychyna v Rozcviti. Istorija Ukrajiny-Rusy. T.VIII. и.3. (Die Chmel’nychyna in ihrer Blüte. Die Geschichte der Ukraine-Russ. VIII. Bd.3. Teil) 1648–1650. 2. Auflage. Kyjiv – Wien 1922. 288 s.; Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Russ) IX Bd.1. Teil. 1650–1653. [Kyjiv] 1928. 601 + [III] s.); Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Russ) IX Bd.2. Teil. 1654–1657. [Kyjiv] 1931. 1026 + II s. (S.605–1630)] // Zeitschrift für Osteuropäische Geschichte. – Berlin, 1932. – Bd.VI. – S.382–383.
73. Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. – К., 1993. – Т.1. – С.44–45.
74. Томашівський С. Нова книжка – нові часи. Рец. на кн.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – СПб., 1904 // Літературно-науковий вістник. – 1905. – Т.29. – №1. – С.43.
75. Дорошенко Д.І. – Шелухин С.П. [автограф листа від 17 квітня 1924 р.]. У збірці «Листи від Демченко, Денисенко, Дорошенко, Деметренко, Зеркаль, Ісаєвич та інших осіб на літери Д-З-І [до С.Шелухина]» // ЦДАВО України. – Ф.3695. – Оп.1. – Спр.238. – Арк.64.