Справді, якби я був живописцем, ось би я яку картину написав: освічена людина стоїть перед мужиком та кланяється йому низько: вилікуй, мовляв, мене, батечко мужичок, я гину від болесті; а мужик у свою чергу низько вклоняється освіченій людині: навчи, мовляв, мене, батечко пане, я гину від темності. Ну, і, звісно, обидва ні з місця.
І.С. Тургєнєв. "Дим".


Дірк Уфельман. Підводні камені внутрішньої (де)колонізації Росії. Частина 1

 

У цій статті ми ставимо подвійне завдання. Перша частина статті присвячена свого роду "інвентаризації" наукових дискусій навколо внутрішньої колонізації Росії. У другій частині ми візьмемося за питання про те, який внесок може зробити в ці дискусії літературознавство, яке володіє необхідними інструментами для аналізу мовних актів, пов'язаних із внутрішньою колонізацією. При цьому будуть намічені п'ять основних акцентів:

1) У першій частині, де будуть розглянуті поняття, що використовуються у наукових дискусіях, ми спробуємо розмежувати окремі відтінки метафори, яка відображає поняття внутрішня колонізація.

2) За розмежуванням термінів зовнішня колонізація, внутрішня колонізація, самоколонізація буде здійснена спроба побудови ступеневої моделі цих відмінних одна від одної стратегій.

3) Потім ми торкнемося проблеми часових та просторових меж застосування поняття внутрішня колонізація в історії російської культури.

4) Крім того, ми проведемо аналіз перформативного характеру мовних актів колонізації. Тут ми спробуємо обґрунтувати перевагу, яку ми надаємо термінам внутрішня колонізація чи навіть внутрішня колоніалізація, що відрізняються від поняття "внутрішній колоніалізм" (internal colonialism), якого дотримується Хечтер [1].


І

Більшість соціологічних макротеорій, таких як теорія модернізації, диференціації або цивілізаційного процесу, є телеологічними. Інакше кажучи, ці теорії розглядають минуле у категоріях майбутнього, яке не могли знати діячі минулого. Вони побудовані на аксиологічному розумінні прогресу та змішують нормативні судження з дескриптивними. Винятком є теорія колонізації. У Маркса, як і в історико-філософських працях інших авторів, колоніалізм (у випадку Великобританії - по відношенню до Індії) визначається як телеологічно необхідний [2], однак аспект підкорення та експлуатації все ж залишається на передньому плані. Якщо Сергій Соловйов та інші російські історики XIX століття використовують поняття колонізація у дусі апологетики начебто мирного заселення "порожніх" або недостатньо "цивілізованих" територій, то у сучасних дискусіях, які пройшли через школу постколоніальної теорії, основний значеннєвий наголос ставиться на гегемонії та насиллі (Landow 2002).

Отже, перевага поняття колонізація та його метафоричного застосування - це негативний відтінок та здатність привертати увагу до аспекту насилля, присутнього у культурних відмінностях та в процесах трансформації (порів.: Yew 2002; порів. також Эткинд в: Липовецкий, Эткинд 2008: 195).

У випадку внутрішньої колонізації у Росії йдеться, як відомо, не про колоніалізм у "класичному" сенсі "підкорення заокеанських територій" (Osterhammel 2006: 11) і навіть не про "колонізацію прикордонних регіонів" (Там само: 10), про які Юрген Остерхаммель говорить в контексті розташованих в Азії російських територій (Там само: 11). Тут ми не маємо справу з колонією як окремим "знову створеним політичним утворенням" (Там само: 16), і суверенні права здійснюються не "під знаком переважання зовнішніх інтересів" (Там само: 21; курсив наш. - Д.У.). Однако це колоніалізм в тому сенсі, що

...принципові рішення стосовно життя колонізованих приймаються й запроваджуються у життя відмінною від них з точки зору культури меншістю колонізаторів, які практично не бажають пристосовуватися (Там само: 21)

Іноді йдеться про

...ситуації, у яких незалежність "колоніального" характеру виникає не між "метрополією" та територіально віддаленою від неї колонією, а між домінуючими "центрами" та залежною "периферією" в рамках національних держав та територіально єдиних імперій [курсив оригіналу – Д.У.] (Там само: 22)

Прикладів зовнішньої колонізації заокеанських територій у сучасній історії більше, ніж будь-яких інших. Можливо, ще й з цієї причини теорії внутрішньої колонізації почали виникати значно пізніше, ніж теорії колонізації зовнішньої: перший період їх активного обговорення прийшовся на 60-70-ті роки XIX століття (причому фокус тоді був направлений на Латинську Америку [Gonzáles Casanova 2006], Великобританію [Hechter 1975] та епоху сталінізму [Gouldner 1978], другий - на 2000-ті. Через це "запізнення" наукових дискусій уявлення про "колоніалізм без колоній" (Osterhammel 2006: 22) набуває відтінку винятковості. Прибічники сформованої раніше "заокеанської" парадигми колоніальних досліджень висловлюють підозри, що саме поняття "внутрішньої колонізації" є метафоричним та засноване на натяжці (Hind 1984: 561; Landow 2002).

Теорії внутрішньої колонізації засновуються на аналогіях. [...] Подібний підхід зазвичай виключає традиційне розуміння колонізації, яке виходить з географічного розділення, а також таке її розуміння, яке відштовхується від передумови нав'язування групою людей своєї влади будь-якій екстериторіальній групі спільнот. Як правило, теорії [внутрішньої колонізації] включають такі ознаки звичайного колоніалізму, як політичне підкорення, економічна експлуатація, культурне панування та расовий конфлікт (Hind 1984: 552)

Наскільки такі підозри є виправданими? Або навпаки: в якій мірі існує "колоніальна аналогія" (Hechter 1975: 33, прим. 1) між зовнішньою та внурішньою колонізацією?

Основна відмінність між ними полягає в тому, що "за внутрішньої колонізації аналогом колоніальної влади є еліта, а не країна" (Calvert 2001: 54).

Противники подібної аналогії задають питання, чи не було б більш адекватним говорити про "внутрішню периферизацію" (Nolte 1991b: 9). На це можна відповісти: якщо поняття колонізація у якості аналогії для опису внутрішніх процесів страждає начебто від надмірної широти, то поняттю периферія з повним правом можна дорікнути за вузькість. При його використанні фокус зміщується виключно на регіональний та економічний аспекти (порів.: Nolte 1991a: 1), в той час як упускаються  соціальна та культурна складові експансії "центру" та його еліт. Метафоричне застосування поняття колонізація може виявитися продуктивним для теорії культури саме в тому випадку, якщо ми не будемо забувати про те, що перед нами метафора (порів.: Ruthner 2003: 119-122); усвідомлення метафоричного характеру понять дає нам в руки дієву протиотруту від об'єктивізму найрізноманітнішого кшталту. Так, наприклад, міркування Поля Віриліо про ендоколонізацію у нацистській Німеччині носять експліцитно метафоричний характер:

...ендоколонізація відбувається в тому випадку, коли політична влада обертається проти власного населення. [...] Тоталітарні суспільства колонізують власне населення. Нацистську Німеччину неможливо зрозуміти, не беручи до уваги тієї обставини, що вона була позбавлена колоній та розпочала програму колонізації у себе вдома. [...] звичайно, колонізація в Німеччині також дотримувалася логіки ендоколонізації: вона піддала своє власне населення тій долі, якій британці - або французи - піддали аборегенів Австралії або чорношкірих у Південній Африці, - іншими словами, жорстокому насиллю (Virilio 2000: 50) [3]

Прибічникам тези про внутрішній колоніалізм нерідко дорікали за надмірний "об'єктивізм" у розумінні історичного розвитку, що походить від марксистських пресупозицій, хоча вже у 1970-ті цей докір - наприклад, на адресу Хечтера - не виглядав обґрунтованим (Hind 1984: 552-553). У 2000-ті ствердилась думка, що внутрішній колоніалізм не пов'язаний з певною політико-економічною системою та може проявлятися за межами території, на якій панує капіталізм європейського типу (Calvert 2001: 53; першим, хто обґрунтував цю думку задовго до початку нового століття, був Гоулднер - Gouldner 1977/1978: 41). У своїх працях, присвячених посколоніальним дослідженням Габсбургської імперії, Йоханнес Файхтингер (Feichtinger 2003: 18-19) використовує поняття "внутрішня колонізація" та "самоколонізація" в тому ж напрямку, в якому сьогодні ведуться дискусії навколо цієї теми стосовно до Росії.

Свою працю про британський внутрішній колоніалізм по відношенню до Шотландії, Уельсу та Ірландії, яка стала хрестоматійною, Майкл Хечтер починає із заперечення проти макротеорії, що постулює поступове розповсюдження модернізації та індустріалізації. Цю теорію він розцінює як надто оптимістичну (Hechter 1975: 22-30). Його погляд направлений на посилення нерівності - спочатку соціальної [4], потім - культурної [5] і, зрештою, - етнічної: "Ця система розшарування, яка може бути визначена як культурний розподіл праці, сприяє формуванню відмінної одна від одної етнічної ідентифікації в обох групах" (Hechter 1975: 9) [6].

В перших міркуваннях про самоколонізацію або внутрішню колонізацію, у XIX столітті висловлених щодо Росії такими авторами, як Август фон Ґакстгаузен, Сергій Соловйов та Василь Ключевський, аналогія між зовнішньою та внутрішньою колонізацією усвідомлювалась набагато менш явно, ніж у авторів ХХ століття.

Провідна ідея була задана Августом фон Ґакстгаузеном. Розмірковуючи над заселенням чорноморського узбережжя німецькими колоністами, він пише: "На внутрішню колонізацію Російської імперії повинна бути скерована вся енергія уряду" (Haxthausen 1847: 332). Тут поняття "внутрішня колонізація" використовується не як опис історичних фактів, а як вказування на "правильну" майбутню політику, тобто не як дескриптивне, а як явно нормативне.

Сергій Соловйов, говорячи практично про всю історію Росії в цілому та надаючи сказаному не менш позитивний сенс, ніж Гакстгаузен, подає освоєння географічного простору як не гегемоніальний процес. Соловйов інтерпретує це освоєння не як результат зіткнення завойовників та аборигенів, а як свідомо мирну інфільтрацію населення з центру на околиці:

...тут один народ, держава не була завойована іншим народом, державою в тому сенсі, в якому зазвичай сприймається в історії завоювання, одним словом, і там і тут [на півночі й у Сибіру] переважно відбувалось заселення, колонізація країни (Соловьев 1959-1966: I-II, 62)

Таким чином, Росія у Соловйова - це "країна, що колонізується", і колонізується повністю (Соловьев 1959-1966: III-IV, 648).

У другій лекції "Курса русской истории" Василь Ключевський також проголошує колонізацію "основним фактом нашої історії" (Ключевский 1987: I, 50-51). У ретроспективі, розглядаючи історичний розвиток з точки зору результату, він, в унісон із Соловйовим, пише: "Історія Росії є історією країни, що колонізується" (Ключевский 1987: I, 50) [7].

Наскільки виправданим є розглядати зворотну конструкцію, яку використовують Соловйов та Ключевський, як термін? Можливо, перед нами всього лише безособова форма, характерна для російської канцелярсько-бюрократичної мови, за якої суб'єкт дії принципово не називається? Чи Соловйов і Ключевський черпають інтелектуальну насолоду у парадоксі "самопідкорення"?. Тобто: чи усвідомлюють вони свої слова ("...що колонізується") як троп? У будь-якому випадку, у зворотній конструкції "колонізується", насильницька колонізація, агентом якої постають армія та бюрократія, і ненасильницька, агентом якої постають селяни, котрі "мирно" інфільтруються, є принципово нерозрізненними.

У дослідженнях західних фахівців модель внутрішньої колонізації при обговоренні російської історії первісно застосовувалась, передусім, для пояснення сталінської колективізації. Ґоулднер, наприклад, використовує поняття теорії колоніалізму в якості метафор для опису зовнішньої та соціальної політики:

Була створена, зосереджена у містах, владна еліта, яка зайняла домінуюче становище у суспільстві, де більшість становило сільське населення, по відношенню до якого вона була зовнішньою колоніальною владою; це був внутрішній колоніалізм, який мобілізував державну владу проти колоніальних данників у сільських регіонах (Gouldner 1977/1978: 13)

Розвінчуючи офіційний марксистський розподіл селян на бідняків та куркулів як "повний провал" (total failure) (Gouldner 1977/1978: 21), соціолог торкається також дискурсивних аспектів, котрі Саїд у тому ж році назве орієнталізмом: селян Гоулднер визначає як "радянських індіанців" ("peasants as the Soviet's Indians") (Gouldner 1977/1978: 41).

У книзі Лінн Віоли "Селяни-повстанці" (1996) основна увага також зосереджена на "внутрішній колонізації селянства" (Viola 1996: 44). Як і Хечтер, Віола висловлює незгоду з уніфікаційною моделлю, якою у даному випадку є уявлення про модернізаційний стрибок, що начебто відбувся у сталінську епоху (Viola 1996: 13). Більш точним вона вважає описувати те, що тоді відбулось, як "окупацію народу": "Це була боротьба за владу та контроль, спроба підкорити та колонізувати тих, хто протягом радянської історії все більше і більше стали нагадувати окупований народ" (Viola 1996: 14). Насилля, пише Віола, було спрямоване не проти "куркулів" як соціальної групи, а було скоріше "війною проти всього селянства" (Viola 1996: 15), яке "...сприймалося, перш за все, як економічний ресурс, [...] по суті, як не більше, ніж внутрішня колонія" (Viola 1996: 20).

У якості дискурсивного фону Віола наводить описи мужиків та баб як темних, некультурних і неблагородних у своїй масі (Viola 1996: 32), які можна охарактеризувати як їхню ворожу орієнталізацію. В результаті такої орієнталізації у культурі був сформований образ селян як "чужорідного елемента у своїй власній країні" (Viola 1996: 38).

На відміну від Соловйова та Ключевського, вибір Бориса Гройса у 1993 році припав не на зворотне дієслово ("колонізується"), а на абстрактний іменник самоколонізація [8], який потім пізніше - в англійському варіанті - був взятий на озброєння Драганом Куюнджичем (Kujundzic 2000: 894) та Ненсі Конді (Condee 2009: 30).

У серії праць, опублікованих між 1998 та 2003 роками, Алєксандр Еткінд здійснив спробу систематизації поняття "внутрішня колонізація", виявляючи її відмінності від колонізації, що проводиться далеко від кордонів метрополії - зазвичай за океаном (2002: 275-276, прим.13). На відміну від Хечтера, який переходить від культури до етносу, Еткінд підкреслює, що "...культурна дистанція між метрополією та колонією не завжди співпадає з етнічною дистанцією між ними" (Эткинд 2001: 60). Колонізована еліта та колонізований народ можуть, як констатує Еткінд, належати до однієї й тієї ж етнічної групи. Необхідною умовою, яка виправдовує використання поняття внутрішня колонізація, він вважає наявність культурної дистанції: "Немає культурної дистанції - немає колоніальної ситуації" (Эткинд 2003: 111). Говорячи про "колоніальну ситуацію" (порів. Balandier 1951), Еткінд пропонує термінологічний знаменник, під який можна підвести як зовнішню, так і внутрішню колонізацію.

Еткінд не забуває про історію поняття "колоніалізм" та враховує відмінності, що існують у його застосуванні до заокеанських територій. Важливо, що у нього з'являється критерій, з яким можуть працювати представники гуманітарних наук: ситуація культурної дистанції (2001: 61). Якщо така має місце, то, наслідуючи Еткінда, про внутрішню колонізацію можна говорити у неметафоричному сенсі.

Тези Алєксандра Еткінда викликали полеміку, в якій використовувались не лише змістовні аргументи, але й етнічні та аксиологічні оцінки. Оцінювальна складова виявилась найбільш помітною у наукових дискусіях, що відбувались в Україні та Росії, - з 2007 року вона, здається, починає підсилюватися. Втім, Сузі Франк ще у 2003 році писала, що в концепції внутрішньої колонізації Еткінда прихована небезпека свідомого чи несвідомого продовження імперських тенденцій: "...своєю концепцією ‘внутрішньої колонізації’ він - свідомо чи несвідомо - повторює... імперський підхід" (Frank 2003: 1670). Більш агресивні ноти звучать у відгуці Віталія Чернецького, опублікованого у 2007 році:

Парадоксальним чином [...] у своїй аргументації стосовно внутрішньої колонізації Росії [...] Еткінд посилається на події та явища, які відбувались та мали місце на українській та білоруській територіях. Тим самим Еткінд відтворює елементи російської колоніальної ідеології, яку він, певно, засвоїв настільки, що припинив їх помічати [курсив оригіналу – Д.У.] (Chernetsky 2007: 43)

На відміну від Чернецького, який послідовно дотримується ідеї виключно зовнішнього характеру російського колоніалізму, у використанні терміна "внутрішній колоніалізм" по відношенню до неоколоніальної експлуатації деяких територій Російської Федерації у Бориса Родомана (Родоман 1996) та Маріанни Фадеічевої (Фадеичева 2007) виразно звучить внутрішньоросійська антиколоніальна полеміка: "Необхідно подолати внутрішній колоніалізм", "необхідна деколонізація", - пише Фадеїчева (2007: 54). У неї спостерігається повернення до нормативно-аксиологічного розуміння терміну, що переважав у Ґакстгаузена, однак з виразно негативним відтінком.


II

Більш необхідною, ніж оцінка аксиологічних передумов постколоніальних досліджень з російської історії, нам видається герменевтика розрізнення, якій дотепер практично не приділялась увага. При цьому ми не маємо на увазі згаслу та знову оживаючу дискусію навколо розрізнень та метафоричної дистанції між внутрішньою та зовнішньою колонізацією, а чітке розмежування термінів, пов'язаних із внутрішніми процесами.

У дискусіях, що відбувається сьогодні, порівняно виразно проглядається термінологічне розрізнення внутрішьного орієнталізму та внутрішньої колонізації. У контексті обговорення внутрішнього орієнталізму майже обов'язково згадується праця Едварда Саїда (1978), яка увійшла до сучасного академічного канону. У Віоли, яка пише про дискурсивну інфантилізацію селян, посилання на Саїда ще немає (Viola 1996: 32), в той час як у своєму опису поводження із селянами Янні Коцоніс уже використовує введене Саїдом поняття "othering" (конструювання інакшості) (Kotsonis 1999: 3). Еткінд, своєю чергою, констатує, що "російський орієнталізм був спрямований не у заморські колонії, а всередину власного народу" (Эткинд 2001: 72), і також посилається на Саїда.

Внутрішній орієнталізм варто аналізувати за допомогою інструментів, споріднених із саїдівським аналізом колоніального дискурсу, в той час як у випадку колонізації першість повинна надаватися власне історичним методам та підходам. "Орієнталізація власної культури" у Еткінда (2001: 68) з її граматичним значенням дії припадає якраз на змістову прогалину між орієнталізмом та колонізацією, яка демонструє, що розрізнення орієнталізму та колонізації засноване лише на певній відмінності акцентів.

Значно менш чітко розрізняються у застосуванні терміни "самоколонізація" та "внутрішня колонізація". Зворотне дієслово "колонізуватися" у Соловйова та Ключевського в цьому плані залишається відкритим. Еткінд вибудовує цілий синонімічний ряд: "внутрішня колонізація, самоколонізація, вторинна колонізація" (2001: 65), а Йон Кюст використовує сполучений термін "внутрішня самоколонізація" (internal self-colonization) (Kyst 2003: 30).

Відповідь на питання про адекватність міститься не в самому віддієслівному іменнику з префіксом "само-", а у його сполученні з граматичним та історичним суб'єктом. У Гройса та Куюнджича суб'єкт самоколонізації є колективним: це народ у добу петровських реформ ("самоколонізація російського народу" [Гройс 1993: 358]) або "ідентичність Росії, безперервна мазохістська [...] самоколонізація" (Kujundzic 2000: 898). Відсилання до невизначених колективних суб'єктів (або, тим більше, до неверифікованих "особливостей національного характеру" [9]) вводить в оману. Можливо, що через самоколонізацію пройшли Петро I та Теофан Прокопович, але ніяк не сам "народ" і, тим більше, не за доби петровських реформ. "Народ" можна описати як об'єкт внутрішньої колонізації, але в жодному випадку не як суб'єкт самоколонізації. Ефект внутрішньої колонізації в результаті петровських реформ, поза сумнівом, взаємопов'язаний із власною, особистою самоколонізацією царя. Однак ці процеси були спрямовані на різні об'єкти: самоколонізація є зворотною, рефлексивною, в той час як внутрішня колонізація носить перехідний, транзитивний характер.

Те саме можна сказати про самоорієнталізацію та внутрішній орієнталізм. Коли Блок та євразійці у своїх текстах відмовляються вважати себе частиною "західної" культури (гасло "виходу до Сходу") або коли Володимир Жириновський всіляко намагається відповідати стереотипу "варвара", цю рефлексивну поведінку можна назвати самоорієнталізацією (див. про цей механізм: Khalid 2000; Кобрин 2008; Uffelmann 2009) [10]. Однак саморієнталізація вкрай рідко стосується одиничного суб'єкта: найчастіше широким жестом до неї приєднуються й інші представники власної - у даному випадку російської - культури. Проте зовсім інший процес починається, коли "ми" з усвідомленням успішної самоколонізації, яка перетворила "нас" із "східної людини" на "європейця" (див.: Kissel 1999), проводимо розділову лінію між собою та основною масою нашого народу, який "ми", як нам видається, залишили далеко за собою.

Як вже було зазначено, різні аспекти самоколонізації та внутрішньої колонізації, самоорієнталізації та внутрішнього орієнталізму взаємопов'язані, і диз'юнктивної чіткості меж тут - як це зазвичай і буває у гуманітарних науках - не досягнути. Втім, її можна досягнути, якщо взяти до розгляду зовнішню колонізаторську діяльність самої Росії або зовнішній "орієнталістський" дискурс Заходу про Росію: обидва явища мають зворотний вплив на самоорієнталізацію, внутрішній орієнталізм, самоколонізацію та внутрішню колонізацію. Сузі Франк, наприклад, закликає враховувати "симптоматичний для даної амбівалентності процес внутрішнього відображення в Росії орієнталізуючого її західноєвропейського погляду ззовні" (Frank 2003: 1667).

На більш загальному рівні, про взаємозв'язок між внутрішньою та зовнішньою колоніальною політикою нагадує Калверт: "Як зовнішня колонізація була відповіддю на, здавалося б, можливості внутрішньої колонізації, що вичерпали себе, так і навпаки..." (Calvert 2001: 60). Тобто, без зовнішнього орієнталізму не повинно було б бути ані самоорієнталізації, ані самоколонізації, а зовнішня колонізація у сенсі заселення нових територій повинна передувати внутрішній, - інакше буде не вистачати простору, який можна моделювати як відсталий та розташований всередині.

Беручи до уваги зміщення акцентів, яке - ми ще раз підкреслюємо - за належних зусиль цілком піддаються розмежуванню, ми хотіли би запропонувати поетапну модель динаміки розвитку, що відбувається у напрямку "ззовні всередину" (Эткинд 2001: 64). Отже, зовнішня орієнталізація (ЗовОр) культури може викликати у окремих її представників реакцію субверсивно-іронічної самоорієнталізації начебто навмисно, на зло зовнішній (СамОр) або слугувати поштовхом до самоколонізації (СамКол). В останньому випадку практично неминуче відбувається відмежування [11] від власної культури та виникає внутрішній орієнталізм (ВнуОр) по відношенню до "інших" всередині цієї культури. Цей внутрішнй орієнталізм може залишатися на негативній дистанції або ж набути дистанційовано-реформаторської, тобто колонізаторської позиції по відношенню до "вартих співчуття інших", що в результаті виллється у внутрішню колонізацію (ВнуКол). Сказане можна подати у вигляді наступної схеми:

ЗовОр→СамОр→СамКол→ВнуОр→ВнуКол

Подібну ідеально-типову схему у чистому вигляді ми подаємо cum grano salis; до моделювання соціальних процесів у дусі структуралізму завжди варто підходити з певною часткою скепсису. Втім, ми впевнені, що такі схеми можуть принести евристичну користь, яка поляє в їхній деконструкції: саме нею ми й маємо намір зайнятися у другій частині цієї статті.           Якщо вірно, що всім подальшим етапам повинен передувати зовнішній орієнталізм, то самоколонізацію та внутрішню колонізацію варто мислити як реакцію на нього, тобто як щось вторинне - не випадково Еткінд дуже вірно пише про "вторинну колонізацію" (2001: 64), а Конді - про "феномен вторинного порядку" (Condee 2009: 32). Різні теорії змови, як, наприклад, радянські пропагандистські "страшилки" про підривну діяльність та диверсії, в принципі, цілком точно демонстрували опосередковане цілою низкою етапів генетичне походження внутрішньої колонізації від зовнішнього орієнталізму. Вони просто виразили цей зв'язок через невірне, конспірологічне по суті ототожнення: "В ситуаціях кризи внутрішня колонізація репрезентується як зовнішня", - говорить Алєксандр Еткінд у бесіді з Марком Ліповецьким (Ливопецкий, Эткинд 2008: 204).

Те, що відбувається в процесі навмисної самоорієнталізації, а також у контексті внутрішнього орієнталізму та внутрішньої колонізації, не залишається непоміченим і закордоном. Якщо зовнішні спостерігачі дотримуються моделі розповсюдження модернізації по всьому світу, то самоколонізація і внутрішня колонізація можуть розглядатися як кроки у вірному напрямку. Саме так побудований, наприклад, механізм оцінок економічних трансформацій експертами Міжнародного валютного фонду. Самоорієнталізація ж, як і внутрішній орієнталізм, може підтвердити існуючі забобони - у всякому разі тоді, коли за зовнішнього сприйняття губиться присутня у самоорієнталізації іронія. Тому ми, в принципі, згодні з Еткіндом, який пише:

Самореференційнсть внутрішньої колонізації надавала їй характерної непослідовності, заплутанності, незавершеності, яку західні спостерігачі по-орієнталістські пояснювали національними особливостями, культурою та характером (Эткинд 2003: 109-110)

Негативне зовнішнє сприйняття викликає не стільки внутрішня колонізація, скільки, скоріше, самоорієнталізація та внутрішній орієнталізм.

У кожному разі, коло замикається:

ЗовОр→СамОр→СамКол→ВнуОр→ВнуКол→ЗовОр...

Наскільки цикл дійсно замкнений? Чи повинен він неминуче починатися знову й знову - до нескінченності?


Дірк Уфельман – фахівець з літературознавства, культурної та інтелектуальної історій, завідувач кафедри слов’янських культур і літератур, а також віце-президент з навчальної роботи університету Пассау (Німеччина).
Цей текст є скороченою українською версією есею «Подводные камни внутренней (де)колонизации России», вміщеного у книжці: Там внутри. Практики внутренней колонизации в культурной истории России / Под ред. А. Эткинда, Д. Уффельманна и Д. Кукулина. Москва: НЛО, 2012. Дякуємо авторові та видавництву «Новое литературное обозрение» за дозвіл на розміщення і допомогу в підгтовці українського перекладу цієї статті на нашому сайті.


Див. частину ІІ>>



ЛІТЕРАТУРА

Гройс 1993 - Гройс Б.Е. Утопия и обмен. М.: Знак, 1993.

Ключевский 1987 - Ключевский В.О. Соч.: В 9 т. М.: Мысль, 1987.

Кобрин 2008 - Кобрин К. От патерналистского проекта власти к шизофрении: "ориентализм" как российская проблема (на полях Эдварда Саида) // Неприкосновенный запас. 2008. № 3 (59) (http://magazines.russ.ru/nz/2008/3/kk5-pr.html [16.10.2011]).

Лейбович 2009 - "Включен в операцию". Массовый террор в Прикамье в 1937-1938 гг. / Отв. ред. О. Лейбович. 2-е изд., перераб. М.: РОССПЭН; Фонд первого Президента России Б.Н. Ельцина, 2009.

Ленин 1946 - Ленин В.И. Развитие капитализма в России. Процесс образования внутреннего рынка промышленности (1899) // Ленин В.И. Соч.: В 36 т. Т. 3. Л.: Гос. изд-во политической литературы, 1946.

Липовецкий 2003 - Липовецкий М. В отсутствие медиатора. Сюжет внутренней колонизации // Искусство кино. 2003. № 8 (http://kinoart.ru/2003/n8-article15.html [16.10.2011]).

Липовецкий 2008 - Он же. Паралогии. Трансформации (пост)модернистского дискурса в русской культуре 1920-2000-х годов. М.: Новое литературное обозрение, 2008.

Липовецкий, Эткинд 2008 - Липовецкий М., Эткинд А. Возвращение тритона. Советская катастрофа и постсоветский роман // Новое литературное обозрение. 2008. № 94. С.174-206.

Маркс, Энгельс 1948 - Маркс К., Энгельс Ф. Британское владычество в Индии (1853) / Пер. с англ. // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные произведения. М.: ОГИЗ, 1948. С. 303-309.

Остин 1986 - Остин Дж. Л. Слово как действие / Пер. с англ. А.А. Медниковой // Новое в зарубежной лингвистике / Сост. И.М. Кобозева, В.З. Демьянкова. Вып. 17. М.: Прогресс, 1986. С.22-129.

Ремнев 2010 - Ремнев А.В. Российская власть в Сибири и на Дальнем Востоке: колониализм без министерства колоний - русский "Sonderweg"? // Imperium inter pares: Роль трансферов в истории Российской империи / Под ред. М. Ауста, Р. Вульпиус, А. Миллера. М.: Новое литературное обозрение, 2010. С.150-181.

Родоман 1996 - Родоман Б.Б. Внутренний колониализм в современной России // Куда идет Россия? Социальная трансформация постсоветского пространства. Сост. Т.И. Заславская. Вып. 3. М., 1996. С.94-102.

Соловьев 1959-1966 - Соловьев С.М. История России с древнейших времен: В 15 кн. М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1959-1966.

Фадеичева 2007 - Фадеичева М. Урал в системе "внутреннего колониализма" // Свободная мысль. 2007. № 6. С.45-54.

Эткинд 1998 - Эткинд А. Хлыст. Секты, литература и революция. М.: Новое литературное обозрение, 1998.

Эткинд 2001 - Эткинд А. Фуко и тезис внутренней колонизации // Новое литературное обозрение. 2001. № 49. С.50-73.

Эткинд 2002 - Эткинд А. Бремя бритого человека, или Внутренняя колонизация России // Ab Imperio. 2002. № 1. С.265-298.

Эткинд 2003 - Эткинд А. Русская литература, XIX век: роман внутренней колонизации //  Новое литературное обозрение. 2003. № 59. С.103-124.

Balandier 1951 - Balandier G. La situation coloniale : approche théorique // Cahiers internationaux de sociologie. 1951. Vol. 11. P.5-40.

Calvert 2001 - Calvert P. Internal Colonisation, Development and Environment // Third World Quarterly. 2001. Vol.22. No.1. P.51-63.

Chernetsky 2007 - Chernetsky V. Mapping Postcommunist Cultures: Russia and Ukraine in the Context of Globalization. Montreal et al.: McGill-Queen's University Press, 2007.

Condee 2009 - Condee N. The Imperial Trace: Recent Russian Cinema. Oxford; New York: Oxford University Press, 2009.

Etkind 2003a - Etkind A. Internal Colonization and Russian Cultural History // Ulbandus. 2003. Vol. 7. P.17-25.

Etkind 2003b - Etkind A. Whirling with the Other: Russian Populism and Religious Sects // The Russian Review. 2003. Vol. 62. No. 4. P. 565-588.

Etkind 2007 - Etkind A. Orientalism Reversed: Russian Literature in the Times of Empires // Modern Intellectual History. 2007. Vol. 4. No. 3. P.617-628.

Etkind 2011 - Etkind A. Internal Colonization: Russia's Imperial Experience. Cambridge: Polity Press, 2011.

Feichtinger 2003 - Feichtinger J. Habsburg (post-)colonial. Anmerkungen zur inneren Kolonisierung in Zentraleuropa // Habsburg postcolonial. Machtstrukturen und kollektives Gedächtnis // Hrsg. von Johannes Feichtinger, Ursula Prutsch u. Moritz Csáky. Innsbruck et al.: StudienVerlag, 2003. S.13-31.

Fischer-Lichte 2004 - Fischer-Lichte E. Ästhetik des Performativen. Frankfurt a.M.: Suhrkamp, 2004.

Frank 2003 - Frank S. "Innere Kolonisation" und frontier-Mythos. Räumliche Deutungskonzepte in Rußland und den USA // Osteuropa. 2003. Bd. 53. No. 11. S.1658-1675.

Gonzáles Casanova 2006 - Gonzáles Casanova P. Sociología de la explotación. Buenos Aires. CLASCO. 2006 [1969].

Gouldner 1977/1978 - Gouldner A. W. Stalinism: A Study of Internal Colonialism // Telos. 1977/1978. Vol. 34. P.5-48.

Habermas 1995 - Habermas J. Theorie des kommunikativen Handelns: 2 Bde. Bd. 2. Zur Kritik der funktionalistischen Vernunft. Frankfurt a.M.: Suhrkamp, 1995 [1981].

Haxthausen 1847 - Haxthausen A.F. von. Studien über die innern Zustände, das Volksleben und insbesondere die ländlichen Einrichtungen Rußlands. Zweiter Theil. Hannover: Hahn'sche Hofbuchhandlung, 1847.

Hechter 1975 - Hechter M. Internal Colonialism: The Celtic Fringe in British National Development, 1536-1966. London: Routledge & Kegan Paul, 1975.

Hind 1984 - Hind R.J. The Internal Colonial Concept // Comparative Studies in Society and History. 1984. Vol. 26. No. 3. P.543-568.

Khalid 2000 - Khalid A. Russian History and the Debate over Orientalism // Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History. 2000. Vol. 1. No. 4. P. 691-699.

Kissel 1999 - Kissel W.S. Der europäisierte Russe als rhetorische Figur: Die Puškin-Reden des Historikers Vasilij O. Ključevskij und das Konzept einer ‚historischen Soziologie‘ // Arion. 1999. Vol. 4. S.137-152.

Klaus 1887 - Klaus A. Unsere Kolonien. Studien und Materialien zur Geschichte und Statistik der ausländischen Kolonisation in Rußland. Odessa: Verlag der "Odessaer Zeitung", 1887.

Kotsonis 1999 - Kotsonis Y. Making Peasants Backward: Agricultural Cooperatives and the Agrarian Question in Russia, 1861-1914. Basingstoke: Macmillan, 1999.

Kujundzic 2000 - Kujundzic D. 'After': Russian Post-Colonial Identity // Modern Language Notes. 2000. Vol. 115. No. 5. P.892-908.

Kyst 2003 - Kyst J. Russia and the Problem of Internal Colonization // Ulbandus. 2003. Vol. 7. P.26-31.

Landow 2002 - Landow G.P. The Metaphorical Use of Colonialism and Related Terms // Сайт "Political Discourse - Theories of Colonialism and Postcolonialism" (http://www.postcolonialweb.org/poldiscourse/colony2.html) (2002) [03.04.2014].

Nolte 1991a - Nolte H.-H. Internal Peripheries - A Definition and a Note // Internal Peripheries in European History / Ed. by H.-H. Nolte. Göttingen; Zürich: Muster-Schmidt, 1991. P.1-3.

Nolte 1991b - Nolte H.-H. Internal Peripheries in Europe // Internal Peripheries in European History / Ed. by H.-H. Nolte. Göttingen; Zürich: Muster-Schmidt, 1991. P.5-28.

Osterhammel 2006 - Osterhammel J. Kolonialismus. Geschichte - Formen - Folgen. München: C.H. Beck, 2006.

Rancour-Laferriere 1995 - Rancour-Laferriere D. The Slave Soul of Russia: Moral Masochism and the Cult of Suffering. New York: New York University Press, 1995.

Ruthner 2003 - Ruthner C. K.u.k. Kolonialismus als Befund, Befindlichkeit und Metapher: Versuch einer weiteren Klärung // Habsburg postcolonial. Machtstrukturen und kollektives Gedächtnis / Hrsg. von Johannes Feichtinger, Ursula Prutsch u. Moritz Csáky. Innsbruck et al.: StudienVerlag, 2003. S.111-128.

Said 1978 - Said E.W. Orientalism. London: Routledge & Kegan Paul, 1978.

Simonek 2003 - Simonek S. Möglichkeiten und Grenzen postkolonialistischer Literaturtheorie aus slawistischer Sicht // Habsburg postcolonial. Machtstrukturen und kollektives Gedächtnis / Hrsg. von Johannes Feichtinger, Ursula Prutsch u. Moritz Csáky. Innsbruck et al.: StudienVerlag, 2003. S.129-139.

Sunderland 2004 - Sunderland W. Taming the Wild Field: Colonization and Empire on the Russian Steppe. Ithaca (NY); London: Cornell University Press, 2004.

Uffelmann 2009 - Uffelmann D. Selbstorientalisierung in Narrativen polnischer Migranten // Zeitschrift für Slavische Philologie. 2009. Bd. 66. No. 1. S.153-180.

Viola 1996 - Viola L. Peasant Rebels under Stalin: Collectivization and the Culture of Peasant Resistance. New York; Oxford: Oxford University Press, 1996.

Virilio, Armitage 2000 - Virilio P., Armitage J. From Modernism to Hypermodernism and Beyond: An Interview with Paul Virilio // Paul Virilio: From Modernism to Hypermodernism and Beyond / Ed. by John Armitage. London et al.: Sage, 2000. P.27-56.

Waegemans 1993 - Waegemans E. Geschiedenis van de Russische literatuur: sinds de tijd van Peter de Grote. Antwerpen: Dedalus, 1993.

Wippermann 2007 - Wippermann W. Die Deutschen und der Osten. Feindbild und Traumland. Darmstadt: Primus, 2007.

Yew 2002 - Yew L. Notes on Colonialism // Сайт "Political Discourse - Theories of Colonialism and Postcolonialism" (http://www.postcolonialweb.org/poldiscourse/colonia-lismnotes.html (2002) [16.10.2011].

Zernack 1991 - Zernack K. Der hochmittelalterliche Landesaubau als Problem der Entwicklung Ostmitteleuropas // Preußen - Deutschland - Polen. Aufsätze zur Geschichte der deutsch-polnischen Beziehungen. Hrsg. v. Wolfram Fischer und Michael Müller. Berlin: Duncker & Humblot, 1991. S.171-183.


ПРИМІТКИ

1. Зазначимо, що важливі імпульси для уточнення та розмежування термінів були почерпнуті нами з дискусій із Штефаном Родевальдом та з учасниками спільного курсу про внутрішню колонізацію Росії, який ми провели в Університеті м. Пассау.
2. "Англії доведеться виконати в Індії подвійну місію: руйнівну та будівничу - з одного боку, зруйнувати старе азійське суспільство, а з другого - закласти матеріальну основу західного суспільства в Азії" (Маркс, Энгельс 1948: 311).
3. У Віріліо це словосполучення використовується у якості метафори того, що він називає "пересадження революції" та "ендотехнологічною євгенікою" (Virilio 2000: 50-51).
4. "Хвиля модернізації, що нерівномірно прокочується по території держави, породжує [більш] передові та менш передові групи" (Hechter 1975: 9).
5. "...модель внутрішньої колонізації стверджує, що політичні сутички переважно відображають значні культурні відмінності між групами" (Hechter 1975: 10).
6. За всієї перспективності триступеневої моделі Хечтера з точки зору теорії, його тезу стосовно Шотландії, Уельса, Ірландії та "внутрішнього колоніального панування" Великобританії над цими територіями деякі дослідники сьогодні вважають спростованою (Calvert 2001: 52).
7. Ідея внутрішньої колонізації у російській історіографії розглянута найбільш докладно у книзі Еткінда "Internal Colonization: Russia's Imperial Experience" (Etkind 2011: 13-71).
8. "Петровські реформи являють собою своєрідний унікальний акт самоколонізації російського народу [...] Санкт-Петербург та петербурзька державність є символами цієї самоколонізації..." (Гройс 1993: 358).
9. Формулювання Куюнджича настільки негативне ("самоприниження, самознищення" [Kujundzic 2000: 898]), що опиняється у небезпечній близькості до одіозної тези Ранкура-Лаферр'єра про "мазохізм як національну рису російського народу" (Rancour-Laferriere 1995).
10. Сузі Франк констатує наявність певної форми самоорієнталізації також й у російських західників (Frank 2003: 1666).
11. Порів. у Конді: "Помітивши свою власну відмінність від західної людини, але потім перенісши категорію відмінності з себе на бородату людину, ця сама нещодавно європеїзована людина [...] зробила бородату людину по-новому доступною для розуміння" (Condee 2009: 34).