Багатотомні історії породжують дивні, часом суперечливі, ба навіть взаємовиключні роздуми, відчуття й асоціації. Попервах солідні фоліанти, оправлені у гарні, але напрочуд однотипні палітурки з міцними корінцями, на яких проставлена відповідна порядкова нумерація томів, постають у нашій уяві як сконденсовані мисленнєві згустки, що уособлюють найвищі досягнення академічної думки. Відтак хоч-не-хоч замислюєшся щодо величезних обсягів витраченої праці, творчої енергії, рутинної організаційної, технічної та методичної підготовки, урешті-решт багатьох років людського життя, котрі пов’язанні з такими інтелектуальними творіннями.
Та природний скепсис, властивий багатьом гуманітаріям, народженим у начебто «короткому», але такому «довгому», за суб’єктивними відчуваннями, двадцятому столітті, протягом якого остаточно розчинилася очевидна демаркація між ілюзорним та реальним, усе ж таки бере гору. Зрештою критичні інтенції зумовлюють інші уявлення, котрі пов’язують багатотомники з претензіями на леґітимацію, штучну універсальність і монументальність, які в добу постмодерну та мультикультуралізму з її апологією суцільної мозаїчності та калейдоскопічності навколишнього світу видаються, щонайменше, архаїчними культурними й інтелектуальними реліктами. До таких настанов долучається і сумнозвісний досвід більшості споживачів багатотомних колективних видань часів СРСР. Приміром, у пам’яті спливає іронічна сентенція, котра побутувала серед студентів-гуманітаріїв на присмерку радянської доби: багатотомники зазвичай можна гортати, але у жодному разі не читати!
Утім, ґранднаративи (термін, авторство якого приписують французькому філософові Ж.-Ф.Ліотару1), виплекані попередніми культурними епохами, нині опинилися в епіцентрі різноманітних наукових зацікавлень і устремлінь, діапазон яких сягає від реконцептуалізації відомих ідей до їх деконструкції, себто пошуків прихованих чи інших смислів. Адже кожен із таких «великих текстів» постав на ґрунті різних соціо- й етнокультурних передумов, класичних і некласичних інтелектуальних викликів, дослідницьких стратегій та методик, обріс супутньою науковою літературою, кінець-кінцем і донині побутує на полі культури як пам’ятка історичної думки. Із такої перспективи традиції, пов’язані з творенням великих історичних текстів, становлять неабиякий інтерес, оскільки циркулюють у сучасній соціогуманітаристиці, хоч і у т.зв. «знятому вигляді». Тим паче, що співбуття, перехрещування, взаємодоповнення, змагання різних культурних, інтелектуальних, аксіологічних складових інколи в несподіваних, крайніх, стилізованих формах уважається однією з засадничих ознак нашого часу. Схоже, що й наші строкаті та досить суперечливі уявлення щодо великих текстів значною мірою акумульовані з дослідницьких практик попередніх культурних епох.
Однією з таких епох уважають добу Просвітництва, у межах якої постав ранньомодерний проект осягнення єдності культури та всесвітнього розмаху історії людства. Відтак минувшина й тодішня сучасність уявлялися як становлення земного порядку, осмисленого та освітленого всесильним Розумом. Виняткова роль у процесі переходу людства від однієї стадії розвитку/деґрадації до іншої відводилася універсальному Ratio та природному праву. Саме у цьому річищі постали уявлення, скеровані на осягнення т.зв. «вічної закономірності» всіх речей і об’єктів у дусі канонів природно-правового мислення. За висловом Г.Вайта, для прибічників просвітницького історієписання минуле «було (курсив Г.Вайта – О.Я.) нерозумним, сучасне – конфліктом розуму й нерозумності, і тільки майбуття було часом, який представлявся як тріумф розуму над нерозумністю, викінченої єдності, порятунку»2.
Загалом просвітницько-раціональна парадигма продукувала прагматичне, моралізаторське та механістичне, а часто-густо й оптимістичне ставлення до історії. Водночас ширилася ґенералізація уявлень про минувшину, своєрідна домінація суцільного порядку та ієрархії, котрі спиралися на нормативно-універсальний ідеал науковості. У минулому відшукувалися необхідні взірці – «корисні істини», котрі мали прислужитися для обґрунтування доцільності новітніх політичних і соціальних змін, арґументи, щоб ствердити ідею поступального розвитку людства за його іманентними законами. Причому роль універсального мірила вартості відігравав просвітницький Розум, який перетворився на монументальну, позачасову цінність стосовно всієї людської минувшини. За іронічним зауваженням Ф.Майнеке, у той час здавалося, нібито сам Розум перебрав на себе управління державною владою3.
Традиційні інститути, звичаї, обряди та первісні елементи, які суперечили раціоналістичним поглядам щодо довершеної і нібито впорядкованої будови людського світу, піддавалися нищівній критиці. Більше того, навіть окремі епізоди минувшини розглядалися здебільшого в контексті менторського і дуалістичного (неґативного чи позитивного!) значення у загальній історичній канві, підпорядкованій моралізаторським та виховним цілям. За таких настанов історикові відводилася роль своєрідного провідника, котрий торував/освітлював людським Ratio шлях у невідомих землях та епохах, і, заразом, був учителем-порадником, який зупинявся зі специфічними екскурсами на повчальних фактах, подіях, особистостях, гідних уваги, та іґнорував/відкидав багатоманітну і таку «надокучливу» архаїку. Універсальність розглядалась як найважливіша та навіть єдина мета всіх історичних студій4. Таким, у найголовніших і найзагальніших рисах, вимальовується інтелектуальне й культурне підсоння європейського історієписання кінця ХVIII – початку ХІХ ст.
Отож великий текст просвітницької доби був зорієнтований на універсалістське охоплення й представлення світу минувшини, котре, мабуть, найповніше репрезентувала німецька історіографія. Не випадково один з її чільних адептів, автор дев’ятитомної «Загальної історії» («Allgemeine Geschichte», 1813–1827 рр.), котра вважалася однією з найпопулярніших у першій половині ХІХ ст. – К.В. фон Роттек – доволі промовисто означив тодішні інтелектуальні настрої: «Походження як давніх, так і нових народів, їх споріднення, переселення, колишні житла, їх установи, релігія, мистецтва й науки, уклад життя і звичаї, ремесла й торгівля, мореплавство та колонії, – загалом усе було досліджено, пізнано й пояснено. Будь-яке окреме мистецтво, наука або релігія, усякий клас громадянського суспільства, кожна його установа, навіть хвороби, мода та різноманітні інші життєві явища – знайшли істориків серед німців. Жоден куточок на земній поверхні, жоден момент минулого, жодна історична особа чи подія не залишилася чужою для їхніх невтомних студій (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше – О.Я.)»5.
Зрештою раціонально-просвітницький проект спричинився до появи цілої низки великих наративів з обсягу всесвітньої, європейської минувшини, а також історії окремих держав і народів. На марґінесі таких великих оповідей було представлено й українську тематику. Зокрема, варто згадати двотомну німецькомовну історію України («Geschichte von Halitsch und Wladimir bis 1772», Відень, 1792 р.), котру написав австрійський історик Й.Х. фон Енґель. Друге видання цієї праці побачило світ у книзі під назвою «Історія України та українських козаків» («Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken», Галле, 1796 р.)6, яка стала 48-м томом із серії видань, присвячених всесвітній історії («Fortsetzung der Allgemeinen Welthistorie durch Gesellschaft von Gelehrten in Deutschland und England ausgefertigt»)7.
Зауважимо, що Й.Х. фон Енґель належав до кола найвідоміших учнів славнозвісного німецького вченого, професора Ґеттінґенського університету, почесного члена Санкт-Петербурзької академії наук А.Л.Шлецера. На думку Б.Крупницького, Й.Х. фон Енґель «був раціоналіст не тільки світоглядовий, але й майстер раціоналістичної історичної методи»8. У широкому сенсі його зацікавлення українською минувшиною вмотивовувалося міркуваннями про корисність її студіювання як важливої ланки всесвітньої історії, котра справила значний вплив на минуле Польщі, Швеції, Трансильванії. До того ж українські землі стали частиною великої імперії Романових, яка помітно розширилася протягом другої полови XVIII ст., себто представляла поважну складову тодішнього європейського устрою. Водночас австрійський дослідник послуговувався традиційною програмою актуалізації минувшини, котра була властива пізньопросвітницькому історієписанню. Згадаємо, наприклад, відоме пророцтво Й.Ґ.Гердера, який віщував українцям історичну долю «нової Греції»9. Відтак Й.Х. фон Енґель апелював до схожих повчальних звершень провідників «козацького народу», котрі вважав співмірними з античними взірцями – діяннями стародавніх греків та римлян10.
Студія Й.Х. фон Енґеля справила помітний вплив на вчених, які опрацьовували українську минувшину. Скажімо, Д.Бантиш-Каменський уважав, що «Енґель сказав більше про Малоросію, ніж Літописи, видані Туманським та Рубаном (курсив Д.Бантиша-Каменського – О.Я.)»11. Більше того, загальна назва видання 1796 р., в якому було опубліковано працю Й.Х. фон Енґеля, перегукується з багатотомною (за проектом у п’яти томах, проте подана до цензури 1839 р. лише у трьох)12 студією «Історія України й козаків» («История Украины и казаков») О.Мартоса – невдачливого конкурента Д.Бантиша-Каменського, який змагався з ним за право стати першим «малоросійським історіографом»13. Ця «велика історія» України дійшла до нашого часу лише у вигляді окремих фраґментів14.
Та найголовніше те, що перші десятиліття ХІХ ст. минають під знаком усвідомлення специфічної ролі наративу, як новітнього способу організації культурного простору Модерну у середовищі малоросійського дворянства – нащадків відомих козацько-старшинських родів часів Гетьманщини. Імовірно, такі устремління малоросійської аристократії, що зазнала потужної російської акультурації, певною мірою стимулювала поява в 1818 р. перших восьми томів відомої студії М.Карамзіна «Історія держави Російської» («История государства Российского», на титулі: Санкт-Петербурґ, 1816, т.1–3; 1817, т.4–8). Відтак перші спроби представити українську минувшину в межах пізньопросвітницького проекту виглядали як своєрідне доповнення чи специфікація великого російського наративу відповідно до місцевих культурницьких та інтелектуальних потуг.
Такою, приміром, була багатотомна «Історія Малої Росії» («История Малой России») Д.Бантиша-Каменського (два видання – 1822 р. та розширене й перероблене 1830 р.), котра постала в оточенні малоросійського військового ґенерал-ґубернатора князя М.Рєпніна-Волконського. Звісно, цей багатотомник хибував одноманітністю представлення української минувшини на тлі суцільного домінування російської історії. Недаремно публікація другого видання праці спричинила низку дошкульних інвектив М.Полевого – автора «Історії російського народу» («Истории русского народа», 6 томів, 1829–1833 рр.). Останній навіть саркастично зауважив, що в тексті Д.Бантиша-Каменського Малоросія нагадує одну з великоросійських ґуберній15. Утім, попри архаїчність концептуальних засад, цей багатотомник протягом майже всього дев’ятнадцятого століття посідав поважне місце базової книги, зі студіювання якої розпочинали своє знайомство з національною минувшиною більшість майбутніх українських істориків (М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, О.Лазаревський та ін.)16.
Здавалося б, дослідницькі устремління, виплекані добою Просвітництва, призведуть до появи низки (або принаймні кількох) наративів з української минувшини у вигляді доповнень, уточнень чи специфікацій на полі, власне, російської історії. Тим паче, що культурні запити та претензії вищих станів Малоросії визначили загальний вектор цього руху, а інтелектуальне підґрунтя пізньопросвітницького історієписання продукувало чимало зразків для конструювання наративів. Проте цього так і не сталося. «Синтези» (великі тексти) з обсягу української історії залишилися у вигляді проектів, незавершених чи неопублікованих рукописів тощо. Тільки запізніла «Історія Малоросії» («История Малороссии», 5 томів, 1842–1843 рр.) М.Маркевича, яка в інтелектуальному та культурному сенсі була перехідною студією між пізньопросвітницьким раціоналізмом та романтизмом, нагадувала про потужну хвилю устремлінь перших десятиліть ХІХ ст. Що ж стало тим нездоланим бар’єром для тогочасних прагнень українських інтелектуалів? Чому так і не з’явилися інші малоросійські наративи з обсягу пізньопросвітницького проекту?
Наявні пояснення та тлумачення (домінація російського культурного простору, цензурні обмеження, недостатній фаховий рівень авторів, зростання компонентів імперської лояльності у самосвідомості місцевої аристократії тощо) задовольняють тільки почасти. Натомість більш суттєві причини були пов’язані з трансформацією засадничих вимірів тодішнього культурного поля, які розгорталися зі становленням нового публічного простору доби романтизму.
Ферменти цієї культурної епохи визрівали й, урешті-решт, проступили у соціогуманітаристиці ще за часів Просвітництва. Приміром, зростаючий скептицизм щодо уявлень про однорідність людської природи як частини загального універсуму побутував ще у середовищі мислителів пізньопросвітницького раціоналізму – Й.Ґ.Гердера, Ж.-Ж.Руссо та інших тогочасних інтелектуалів, у текстах яких простежуються преромантичні мотиви. Проте критичною точкою таких культурницьких та інтелектуальних устремлінь стала післянаполеонівська доба європейської історії. Саме тоді відбувається перенесення пріоритетів із самодостатнього культу Розуму на своєрідність і множинність культурно-національних укладів життя, з апології незмінності, одноманітності побутування історичної людини на акцентування конфлікту «природного стану» з цивілізацією, поширюються ліберальні ідеали автономії особистості та середовища її побутування.
Зрештою іманентний ефект руху і суцільної домінації індивідуальності й самобутності, властиві романтичному історієписанню, висувають на перший план ідею історизму, яка, попри різноманітні морально-етичні, релігійно-містичні, національно-регіональні та інші мотиви, набула тотального поширення і фактично визначила інтелектуальну спрямованість романтичного історієписання. Відтак романтичні тлумачення історичного світу ширилися під знаком моральності й добра, краси та естетизму, фольклористичних, етнографічних і літературно-художніх студій з обсягу народного/національного буття.
Хвиля романтизму сягнула імперії Романових, зокрема українських земель, тоді, коли на Заході такі настрої й устремління поступово згасали та завмирали17. Натомість на українських теренах доба романтизму в тому чи іншому вигляді побутувала впродовж майже всього дев’ятнадцятого століття, зокрема співіснувала, перехрещувалася та змагалася з іншими культурними епохами – Просвітництвом і позитивізмом. Не випадково в історичному письмі, скажімо, В.Антоновича споглядаємо досить строкате, інколи незвичайне сполучення елементів позитивізму, романтизму та навіть пізньопросвітницького раціоналізму!
Доба романтизму впровадила до соціогуманітаристики, зокрема до історіє-писання, масового, колективного героя – народ/націю з множинністю, ірраціональністю й містичністю способів дії та неосяжним розмаїттям форм її виявів. Відтак історична подія вилучається з логічного вмотивованого та зумовленого ланцюга раціоналістичних схем. Натомість постають уявлення про дискретність і фраґментарність світу історії, котрі визначаються ірраціональними засадами – волею божественного Провидіння чи народним духом. Кардинально змінюється й призначення історика, котрий відтепер не прагне осягнути минуле в річищі всесильного Ratio та надати освіченій публіці відповідні моралізаторські взірці, а відіграє роль специфічного посередника-віщуна між минулим і сучасним, сакральним і буденним, зокрема намагається інтуїтивно проникнути до історичного світу та представити його неповторний просторово-хронологічний колорит, психологічну напругу, емоційні почування й героїчні звершення. За афористичним означенням одного з найвідоміших адептів німецького романтизму філософа Ф.Шлеґеля, «історик є пророком, зверненим назад»18.
Романтичні віяння спричинилися і до іншого погляду на Малоросію та її минуле, принаймні частини нової ґенерації російських інтелектуалів. Наприклад, один із прихильників західноєвропейського романтизму, вищезгаданий М.Полевой, із неприхованим подивом констатував, що українська минувшина це – не російська («не русская»), а чужа історія! Зокрема, він звернув увагу на протиставлення козаки/москалі, яке побутувало в Малоросії і свідчило, що місцеве населення ставилося до росіян як до чужинців19. Більше того, у петербурзьких і московських літературних салонах, гуртках 1820–1840-х рр. існувала своєрідна, щоправда дещо поверхова, мода стосовно Малоросії, особливо на ниві етнографії та фольклору. Відтак ідея «великих» праць із малоросійської історії поступається думці про фраґментарне представлення української минувшини, позаяк вона не тільки відповідала самому духу доби романтизму, а й почасти задовольняла соціокультурні вимоги освіченої публіки, дозволяла гнучко пристосуватися до канону російського ґранднаративу. Тим паче, що фраґмент та його мікроісторичний сюжет є незавершеним, синкретичним і, водночас, аморфним за своєю стильовою, жанровою та культурною природою. Він інспірує уяву читача, надає викладу динамічності та діалогічності, зрештою продукує багатоголосся й різні смислові шари, себто закладає потенційну «програму руйнації» щодо великого і домінуючого тексту, у даному випадку – великого російського наративу.
Недаремно у другій половині 1820–1840-х рр. українське романтичне історіє-писання було репрезентоване значною кількістю дрібних розвідок, заміток, рецензій, бібліографічних нотаток, публікацій окремих етнографічних та фольклористичних матеріалів тощо. У широкому сенсі культурна епоха романтизму актуалізувала своєрідну «мовну програму» та низку дослідницьких практик, скерованих на виявлення мистецько-естетичних, духовно-етичних, комунікативних, етносоціальних й інших властивостей мови, які розглядалися як прояви самобутнього народного/національного духу, котрі історик мав декодувати, осягнути й представити широкому загалу.
Зрештою протягом 1820–1840-х рр. проект «винайдення України» та його леґітимацію, якщо послугуватися термінологією модерністів чи конструктивістів, було запущено, принаймні розпочався процес його переходу із латентної фази до спроб окреслити культурний простір Малоросії як певної історичної цілості в ретроспективному сенсі. Перехід від фраґментарних текстів, дрібних тем та сюжетів до створення досить великої зв’язаної оповіді з української минувшини відбувався доволі швидко. Зокрема, уже протягом 1840-х рр. кирило-мефодіївські братчики М.Костомаров, П.Куліш та інші розробляли солідні авторські проекти з написання української історії різного ступеня готовності. Вірогідно, розгром товариства й арешти його учасників у 1847 р. віддалили ці метаморфози в українському історієписанні на 10–15 років. Однак уже у 1860-х рр. спостерігаємо тріумфальне поширення монографій М.Костомарова, творів П.Куліша в російському інтелектуальному просторі, зокрема у Санкт-Петербурзі.
Зазначимо, що навіть у класичному огляді англійського історика Дж.-П.Ґуча з історіографії ХІХ ст. відзначається величезна популярність студій М.Костомарова20. Цей сплеск праць з української історії у другій половині ХІХ ст. разюче контрастував навіть із ситуацією на початку 1850-х рр., коли, за свідченням В.Антоновича, «джерела українофільства» ледь-ледь нараховували десяток позицій21. Водночас доба романтизму спричинилася до поступового розгортання, точніше сепарації, проекту «винайдення України», котрий поступово вивільняється з загальноросійських пут та панславістських настроїв.
Наприклад, мимовільну констатацію психологічної та історичної самобутності українського народу віднаходимо вже в робочих нотатках М.Максимовича, яка ледве не перетворюється на апологію чужорідності України щодо Великоросії. Цей учений-природознавець і, заразом, дослідник-гуманітарій упритул наблизився до думки про відмінність українського історичного буття стосовно російської минувшини, але все ж обстоював ідею єдності православного російського («русского») світу22. Відтак М.Максимович не ґенералізував свої спостереження до вододілу, за яким постають формули «дві російські (“русские”) народності» (М.Костомаров, 1861 р.) чи «три національні типи» (В.Антонович, 1888 р.). Натомість для М.Костомарова з огляду на його подвійну лояльність щодо Малоросії/України та Росії/Російської імперії, яка, зокрема, виявилася у відомій тезі про історичну місію Б.Хмельницького з’єднати «дві Русі», такий поворот до ідеї роздвоєності («дві народності», хоч і «російські»!) є показовим.
Ба більше, якщо проаналізувати тексти М.Костомарова в термінах Ж.-Ф.Ліотара, то фактично у його монографіях віднаходимо всі технологічні складові, які зазвичай пов’язують із леґітимаційною функцією великого наративу: відправника – українських інтелектуалів-романтиків, героя – український народ та його призначення й адресата – нову пореформену українофільську інтеліґенцію. Звісно, постає питання щодо ступеня рефлексованості поглядів і світосприйняття М.Костомарова. Утім, очевидно, що його тексти не тільки підвели українське історієписання до конструювання великого національного наративу, а практично стали одним з етапів цього творення, зокрема відіграли роль своєрідного прологу до «Історії України-Руси» М.Грушевського.
За іронією долі, інтелектуальний тріумф романтика М.Костомарова, який припав на 1860-ті рр., збігся з поширенням в імперії Романових нової культурної епохи – позитивізму. В інтелектуальному плані ця доба тяжіла до Просвітництва з його природно-правовими та механістичними канонами. Недаремно німецький соціолог К.Маннгайм уважав, що «раціоналізм позитивістів є прямим продовженням класичного раціоналізму, котрий був доменом французького духу»23. Відтак взірці мислення, запозичені з природничих наук, спричинилися до стильової формації позитивізму. На думку М.Драгоманова, який сформувався як інтелектуал саме в добу позитивізму, «устремління підняти історію до ступеня позитивної, точної науки стало одним із домінуючих мотивів нинішнього часу»24. Такі настанови визначили інтелектуальне обличчя другої половини ХІХ ст., періоду, що його філософ-неокантіанець В.Віндельбанд назвав «реалістичним та емпіричним віком»25.
Доба позитивізму привнесла на обшири соціогуманітаристики «непорушну віру» в інтелект та передбачення майбуття, котрі пов’язувалися з концептом «невпинного» поступу як секуляризованого замінника ідеї «вічного Бога». Загалом тогочасна віра у прогрес відображала той дух агностицизму й атеїзму, який перетворився на світський ерзац сакральних почувань. Вислідом цих настроїв стала натуралістична програма пізнання, у межах якої суспільство розглядалося як частина світу природи, а соціальне буття – як різновид природного життя. Відтак нещодавно популярні метафізичні доктрини було відкинуто, принаймні відсунуто на другий план. Натомість тогочасні адепти позитивізму вважали, що пізнання законів природи, які наука вже відкрила чи зробить це незабаром, стане універсальною відмичкою до таємниць та загадок суспільства. Скажімо, відомий англійський історик-позитивіст Г.Т.Бокль стверджував, що між «людськими діями та законами фізичними має бути близька схожість»26. Деякі прибічники позитивізму навіть ототожнювали суспільство з «соціальною природою».
Надмірність таких пропозицій позитивізму у царині соціогуманітаристики, мабуть, найкраще простежується в ідеї детермінізму. Тим паче, що з ним пов’язувався «науковий» статус історії. Утім, практичне втілення ідеї потребувало створення відповідної системи координат, себто впровадження таких установчих концептів, які б задавали певний вектор руху у світі історії. Так народилася славнозвісна позитивістська «теорія факторів», яка мала величезну кількість варіацій на полі того чи іншого національного історієписання. Евристична спрямованість цих побудов зазвичай зводилася до пошуку певного кількісного та якісного сполучення провідних чинників, яке, кінець-кінцем, обумовлює/ спрямовує перебіг історичного буття. Згодом таке багатовекторне трактування історичного процесу, відоме як факторний підхід, уже спиралося не стільки на географічні й природничі чинники, скільки на розмаїті комбінації політичних, соціальних, економічних, релігійних, психологічних, антропологічних, расових, культурних та інших рушіїв. Завдяки такому суттєвому розширенню діапазону факторів, ідея детермінізму поступово трансформувалася в більш чи менш жорсткі версії каузальності та впорядкованості світу історії, представлені в низці позитивістських візій.
Окрім того, позитивістські претензії щодо науковості історії привнесли до дослідницьких практик ученого-гуманітарія сцієнтизм, себто повсюдну орієнтацію на точне, перевірене й апробоване знання. Видається, що саме сцієнтизм виявився тим аксіологічним орієнтиром і наріжним каменем, який тривалий час дозволяв зберігати стильову природу як «першого», так і модернізованого – «критичного» позитивізму початку ХХ ст., незважаючи на його численні інтелектуальні мутації, стильові включення, культурницькі трансформації тощо. Метафорично кажучи, сцієнтизм став тією «великою парасолькою», під якою від інтелектуальних потрясінь й епістемологічних новацій тривалий час переховувалися досить різні вчені-гуманітарії, котрі вибірково поділяли/сприймали/засвоювали/модернізували вимоги та фахові стандарти доби позитивізму.
Зауважимо, що в інструментарії історика сцієнтичні настанови побутували як ідея об’єктивної чи «документальної» візії минувшини, що ґрунтувалася на міцній і довершеній фактографічній основі. Відтак у дослідницьких практиках чільне місце відводилося опрацюванню й систематизації розлогої джерельної бази, здобутої з «перших рук», тобто віднайденої у процесі архівної евристики. В ідеалі кожна авторська теза чи міркування мали спиратися на відповідне джерело. На відміну від ученого-романтика, який повністю занурювався в неповторний колорит місця та часу, прагнув інтуїтивним способом проникнути до інформативного потенціалу джерел, дослідник-позитивіст займав щодо них показне й безстороннє становище спостерігача, котрий фіксує, аналізує, розглядає та репрезентує всі наявні свідчення. Натомість менша частина адептів позитивістського історієписання прагнула розробити й осягнути закони суспільного розвитку, хоч досить часто «відкриття» їх узагалі покладали/перекладали на соціологію, тобто виносили поза межі фахової компетенції історика.
Утім, суцільне впровадження позитивістських настанов до дослідницьких практик суттєво вихолощувало та обмежувало фаховий інструментарій історика. Передусім ідеться про інтерпретацію самобутніх, одиничних фактів, витлумачення культурних явищ і процесів, урешті-решт нелінійну концептуалізацію минувшини, поза межами детерміністських схем чи жорсткої каузальності. Відтак історики часто-густо були змушені долати стильові крайнощі позитивізму як за рахунок самообмеження дослідницьких практик цариною фактографії, так і шляхом залучення інших культурних та інтелектуальних компонентів.
Опубліковано: УІЖ. – 2012. – № 5. – С.6 – 38.
1. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Пер. с фр. Н.А.Шматко. – Москва, 1998. – 160 с.
2. Уайт Х. Метаистория: Историческое воображение в Европе ХІХ в. / Пер. с англ. под ред.Е.Г.Трубиной и В.В.Харитонова. – Екатеринбург, 2002. – С.84.
3. Мейнеке Ф. Возникновение историзма / Пер. с нем. В.А.Брун-Цеховой. – Москва, 2004. – С.143.
4. Средний-Камашев И. Взгляд на Историю, как на науку // Вестник Европы. – 1827. – №4. – С.257.
5. Цит. за: Петров М. Новейшая национальная историография в Германии, Англии и Франции:Сравнительный историко-библиографический обзор. – Х., 1861. – С.1–2.
6. Укр. переклад див.: Енгель Й.-Х. Історія України та українських козаків // Схід – Захід: іс то рико-культурологічний зб. – Х., 1998. – Вип.1. – С.247–257; 1999. – Вип.2. – С.300–310; 2001. – Вип.3. – С.229–250; 2002. – Вип.5. – С.259–268; Х.; К., 2004. – Вип.6. – С.215–228; Х., 2008. – Вип.9/10. – С.135–176.
7. Doroschenko D. Die Ukraine und Deutschland: Neun Jahrhunderte Deutsch-Ukrainischer Beziehungen. – München, 1994. – S.73.
8. Крупницький Б. «Історія України й українських козаків» Й.-Х.Енґеля та «Історія Русів» //Україна (Париж). – 1950. – №3. – C.162.
9. Гердер Й.-Ґ. Із праці «Мій подорожній журнал» // Мислителі німецького Романтизму / Упор. Л.Рудницький, О.Фешовець. – Івано-Франківськ, 2003. – С.39.
10. Doroschenko D. Die Ukraine und Deutschland... – S.70–71.
11. Бантыш-Каменский Д. История Малой России / 2-е изд. – Москва, 1830. – Ч.1. – С.XVI (прим.*).
12. Савченко Ф. Нові відомості про неопубліковану історію України Олекси Мартоса // За століт: Матеріяли з громадського й літературного життя України ХІХ і початків ХХ ст. – Х.; К., 1930. –Кн.6 – С.12.
13. Кравченко В.В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (другаполовина XVIII – середина ХІХ ст.). – Х., 1996. – С.110–115.
14. Мартос А. Отрывок из истории Малороссии. Т.3. Гл.5. 1652–1653 // Северный архив. –1823. – №6. – С.461–479; Его же. Отрывок из Истории Малороссии. Т.3. Гл.13. 1653 и 1654 годы;Т.3. Гл.14. 1654 год // Сын Отечества. – 1823. – Ч.84. – №12. – С.214–223; №13. – С.243–252.
15. Н.П. [ Полевой Н.] Малороссия: Её обитатели и история. Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России / 2-е изд., Москва, 1830, ч.1–3 // Московский телеграф. – 1830. – №18. – С.247–248.
16. Костомаров Н.И. Автобиография // Его же. Автобиография: Бунт Стеньки Разина / Авт. вступ. ст. и ком. Ю.Пинчука. – К., 1992. – С.103; Автобіографічні записки Володимира Антоновича // Літературно-науковий вістник. – 1908. – Т.43. – №9. – С.406–407; Отрывки из автобиографии Александра Матвеевича Лазаревского // Киевская старина. – 1902. – №6. – С.481; Автобіографічна замітка М.П.Драгоманова // Михайло Петрович Драгоманов, 1841–1895: Его юбилей, смерть, автобіографія і спис творів / Зладив і видав М.Павлик. – Л., 1896. – С.338.
17. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Його ж. Філософські твори: У 4 т. / Під заг. ред. В.Лісового. – К., 2005. – Т.1: Нариси з історії філософії на Україні: Філософія Григорія С.Сковороди. – С.105.
18. Шлегель Ф. Фрагменты // Его же. Эстетика: Философия: Критика: В 2 т. / Вступ. ст. и пер. с нем. Ю.Н.Попова; прим. А.В.Михайлова, Ю.Н.Попова. – Москва, 1983. – Т.1. – С.293.
19. Н.П. [Полевой Н.] Малороссия: Её обитатели и история. – 1830. – №17. – С.77.
20. Gooch G.-P. History and Historians in the Nineteenth Century. – London; New York; Bombay; Calcutta, 1913. – P.451.
21. Автобіографічні записки Володимира Антоновича… – С.406–407.
22. Максимович М. Психологическое воззрение: Историческая жизнь [автограф, робочі записи 1830–1840-х рр. про психологічні відмінності та історичне побутування росіян і українців] // Ін-т рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (далі – ІР НБУВ). – Ф.32. – Спр.393. – Арк.1–12.
23. Мангейм К. Очерки социологии знания: Проблема поколений – состязательность – экономические амбиции / Отв. ред. Е.Я.Скворцов; пер с англ. Е.Я.Додин. – Москва, 2000. – С.10.
24. Драгоманов М.П. Древний Восток: Лекции по древней истории [автограф 1869 р.] // ІР НБУВ. – Ф.1. – Спр.44068. – Арк.1 зв.
25. Виндельбанд В. Философия в немецкой духовной жизни // Его же. Избранное: Дух и история / Пер. с нем. – Москва, 1995. – С.339.
26. Бокль Г. Способы изучения истории // Отечественные записки. – 1861. – Т.134. – №2. – С.396.