З приходом нового 2014 року порталу HISTORIANS.IN.UA виповнюється два літа – два роки посиленого спілкування українських істориків! Самий час пригадати вчорашнє минуле та підбити підсумки існування Інтернет-порталу та ФБ-спільноти при ньому. Звісно, буду, як завжди, дуже еґоцентричним і трохи саркастичним, але невиліковно оптимістичним!   

    1. Початок   

    У жовто-туманному листопаді 2011 року, на конференції «Світові війни ХХ століття та історична пам’ять» у Житомирському державному університеті імені Івана Франка, відбулася презентація монографії Андрія Портнова «Історія істориків». Під час презентації Портнов виступав з-за катедри та, якщо пам’ять мені не зраджує, розповідав про Костя Гуслистого, котрий не витримав цензурних претензій до книжки «Українці», та Миколу Ковальського, доля якого стала сполучною ланкою між «школою Володимира Антоновича–Михайла Грушевського» та сучасною українською історіографією. Як сказав мені колеґа, аспірант із Сімферополя, який сидів поруч і в унісон зі мною спостерігав за жестикулюванням доповідача: «Портнов – рок-зірка!». Тим часом, скромний і суворий Володимир Маслійчук не був помітним, а після виступу друга – зайнявся продажем книжок і журналів.

    Наприкінці свого виступу Андрій Портнов розповів про їхній з Володимиром Маслійчуком новий проєкт – сайт HISTORIANS.IN.UA, себто «Історики в Україні». Для мене виглядала дивною заміна міжнародного журналу «Україна модерна», що його редагування Андрій і Володимир полишили навесні 2011 року, на якийсь історичний сайт. Невдовзі після конференції Андрій Портнов розіслав електронний буклет про завдання нового сайту – «Інтернет-мережі істориків в Україні та світі», покликаного «інтеґрувати академічні середовища України, а також україністів з цілого світу». Майбутнє здавалося привабливим! 

    2. Сайт 

    Перші місяці свого існування сайт поповнювався двічі на тиждень кількома текстами в один день. Тож два вечори на тиждень моя уява, заповнена терміновими пере-виправленнями кандидатської, ставала зайнятою й іншою корисною і тривалою справою. У другій половині 2012 року відбувся перехід до щоденного оновлення сайту: один день – один текст. Новий формат оновлень є більш вдалим, бо відтоді, – повертаючись з роботи, або потай від колеґ на роботі, – отримуєш швидке і корисне (тягне сказати – поживне!) читання.

    Мою увагу відразу завоював новий жанр – «авторська колонка», в якому історики розмірковують про себе і свою життєву справу. Саме Інтернет дає можливість вільно висловлюватися і швидко реаґувати на події громадського та інтелектуального життя. Дві авторські колонки, що стали для мене взірцями жанру, були написані в Британії: одна - про кембридзький проект "Memory at War" належать перу Тетяни Захарченко, друга - про історичну пам'ять про дивізію «Waffen SS Galizien» (німецькою звучить якось більш історично!) - перу Олесі Хромейчук. Обидві історикині в авторських колонках вільно розповіли про свою роботу. А пані Тетяна згадала, як вона в грудні в одному човні з неназваним відомим істориком і його дружиною пливла річкою Кем, що подарувала свою назву університетському містечку, повз змерзлих англійських качок.

    Плин оповідей, перепрошую за тавтологію, вплинув на мене. Справді, бути «чесним із собою», виходячи за межі призвичаєних форм, як на мене, є небуденним ділом і не всім до снаги. А за вікном моєї кімнати знаходиться старий плодовий сад, не менш живописний, ніж прибережні пейзажі старої доброї Англії. Тремтячі й вузлуваті яблуні та абрикоси, які вже втратили щорічну плідність, не поступаються за чарівністю вежам англійських замків і мостам через містечкові річки. Що тільки не надихає історика, лишаючись поза берегами сторінок його писань!

    Первинно редактори замислювали цю рубрику яко «колонку тижня», призначену «інтеґрувати до українського інтелектуального простору вихідців з України, що роблять наукову кар’єру за кордоном». Такими закордонними вихідцями з України є Тетяна Захарченко та Олеся Хромейчук. Однак подальша дійсність пішла далі первинних намірів: нинішні дописувачі рубрики – здебільшого місцеві українці. А головна тема авторських колонок – проблеми сучасної української історіографії.

    Авторська колонка дозволяє «знайомити» українських істориків між собою. Адже ми всі знаходимося приблизно в однакових умовах, але здебільшого спілкуємося зі «своїми». Але відчуваємо відповідальність за українську історичну науку, а відтак – один за одного!

    3. Фейсбук

    «Хто ти є? Ти взяла моє життя і не віддала!», – так і кортить сказати соцмережам загалом, а Фейсбуку зокрема. Спілкування відвідувачів сайту неможливо без коментування розміщених текстів або якоїсь іншої форми реаґування на його контент. Натомість зайняту людину навряд чи приваблять форуми, а можливість коментування на сайті ризикувала би призвести до справжніх істерик, які іноді відбуваються на тих сайтах, де відвідувачі отримують можливість висловити своє ставлення до прочитаного. Достатньо зазирнути до «нішевих», шанованих автором цих рядків, сайтів – популярної «Історичної правди» та «галицькоорієнтованого» ZAXID.NET. Для суто історичного сайту припустимі винятково розумні провокації!

    Спільнота на Фейсбуці стала ідеальною формою спілкування для постійних відвідувачів HISTORIANS.IN.UA, бо в ній присутні переважно історики (за професією та/або покликанням) та наявні вдалі форми відгуків на контент – «лайки» та коментарі. Таке спілкування стає спільною справою, що знайомить між собою істориків і, сподіваємося, відкриває шлях до нових спільних справ поза межами порталу та його спільноти. Відтак ФБ-спільнота стала незамінним додатком до історичного сайту. До того ж ФБ-сторінка дозволяє щоденно сповіщати членів спільноти про щоденні оновлення сайту.

    Окрім цього, учасники спільноти – наші «гісторіанси»! – розміщують на ФБ-сторінці власні посилання та міркування. Спільнота до сьогодні обходиться без модерування, хоча був один випадок, коли надто красномовного аматора-пошановувача Кліо довелося виключити зі спільноти. Проте ніде правди діти – і професійні історики подекуди спілкуються в рамках ФБ-спільноти на межі етичности.

    Насамкінець підкреслимо, що ведення полеміки – не найкращий бік українського історика. Ясна річ, полеміці треба навчатися. Загалом у «світі українських істориків» поширено уникання дискусій – як чогось крамольного та скандального. Однак це можна і треба виправляти! Саме тому надалі ми звернемо увагу на дискусії серед наших «гісторіансів».

    4. Дискусії: бій за істориків 

    Дискусії у ФБ-спільноті, на моїй пам’яті та за моєю участю, розгорталися навколо трьох питань: 1) проблеми сучасної української історіографії; 2) майбутні перспективи українського історієписання; 3) ювілей Волинської різанини. Перше питання вже обговорював у своїх попередніх авторських колонках, а тому дозволю собі обійти його. Однак спробую переформулювати друге питання: не власне перспективи історієписання, а ідентичність українського історика стоїть у центрі наших дискусій.

    Оприявненням ідентичности українського історика стало обговорення пропозиції з «переписування» (re-writing) українського наративу від відомих істориків – Георгія Касьянова та Олексія Толочка, озвученої на сторінках флагманського «Українського історичного журналу». Судячи з усього, стаття призначена бути відправною точкою для нової багатотомної історії України, шо буде створена зусиллями співробітників Інституту історії України НАН України. Раніше Інститут історії України видавав багатотомні колективні праці під заголовками «Історія українського селянства», «Історія державної служби в Україні», «Україна і Росія в історичній ретроспективі» тощо, але сучасного замінника двох видань багатотомної «Історії Української РСР» по досі не з’явилося. Держава є, а історії в неї немає!

    Чому я говорю про ідентичність історика? Річ у тім, що українські історики насправді виконують шляхетну місію «просвітників нації», які самовіддано – хіба я не правий? – працюють над культурним добробутом свого народу. Однак через цю самовідданість не можуть підтримувати закиди на адресу сучасного українського проєкту з притаманним йому етнонаціоналістичним та антиімперським/антирадянським патосом, що покликається на певним чином описані та осмислені історичні події та процеси. А відтак – загальна критика української історіографії є загальною критикою українських істориків.

    Автори розкритикували «традиційну» українську національну історію та запропонували альтернативу – українську історію як «суму досвідів» різних спільнот. Причому відкинутою опинилася «територіяльність», тобто принцип зосередження на теренах сучасної України яко рамок історичного процесу (або процесів). Стаття викликала чимало заперечень у наших «гісторіансів» під час обговорень на ФБ і в наступних, дотичних до неї, публікаціях та републікаціях вітчизняних і зарубіжних україністів, які були розміщені в наступних номерах «Українського історичного журналу» та на HISTORIANS.IN.UA.

    Якими могли бути і насправді були причини незгоди з двома істориками, які належать до лідерів сучасної української історіографії? Першою причиною могло бути небажання істориків «розпрощатися» із «традиційним» українським метанаративом – описом української історії передусім як історії української етнічної спільноти та її національно-визвольного руху. Однак таких коментарів серед «гісторіансів» я не пам’ятаю, хоча подібний відгук з’явився саме на сторінках «Українського історичного журналу». Річ у тім, що учасниками ФБ-спільноти є науковці, віддані своїй справі, які не обмежують свою наукову активність захистом дисертацій і публікаціями у «фахових» часописах. Саме тому вони розуміють і приймають нові проблеми та нові шляхи історієписання, навіть якщо самі їм не слідують. Тож відсутність арґументів – теж виказує позицію! І я радий, що мене у віртуальному просторі оточують відкриті, молоді душею, колеґи-«гісторіанси».

    Другою причиною критики стала термінологія Георгія Володимировича та Олексія Петровича. Ось не можуть деякі мої колеґи терпіти «імпортні» слова! Можливо, через те, що з відмовою від радянського марксизму більшість українських істориків стали уникати чи не будь-яких форм категорійного осмислення історичного та історіографічного процесів. А можливо, як здається саме мені, чимало істориків просто не відчувають обмежености повсякденної мови для наукових розвідок.

    Третьою причиною стала арґументація авторів – їхнє покликання на сучасні реалії, себто на мультикультуралізм ліберальної держави, та відмова від територіяльности. Відверта констатація зв’язку між істориком та епохою, між тематикою досліджень і соціяльними запитами не є прийнятною для деяких моїх колеґ. Чому так соромно визнавати свою неминучу залежність від соціокультурних умов і потрібність історії не тільки історикам? Для мене – загадка. У мене немає стільки слонової кістки, щоб збудувати собі вежу до небес над Луганськом.

    Натомість відкинення авторами територіяльности для мене є незрозумілою. Від диктату територіяльности варто відмовлятися, щоб не заплющувати очі на події та процеси, що відбувалися в межах держав, до яких належали сучасні українські терени, але які виходили поза межі цих теренів. Однак неможливо зовсім відкинути територіяльність. Інакше історія України, з її численними спільнотами та реґіонами, перетвориться на історію Центрально-Східної Европи, яка замість контексту буде самим текстом історичної праці. Також неможна забувати, що дидактичний момент завжди присутній в історичному письменстві, а відтак – історик не здатен, навіть якщо й намагається, іґнорувати потреби сьогодення, до яких належить потреба в історії України в її сучасних кордонах.

    Четвертою причиною став острах моїх колеґ, що його поділяю і я, перед новою мітотворістю, аби національні міти не поступилися мітами постнаціональними. Такі провідні історики, яко Георгій Касьянов та Олексій Толочко, безсумнівно спроможні уникнути відвертої мітологізації історичних подій і постатей у своїх працях. А чи здатні на це всі їхні колеґи, які будуть задіяні в написанні багатотомної історії України? І чи вдасться їм писати свої власні праці з аналогічних позицій, не впадаючи у неприховану, хоч і неминучу, мітотворчість?

    Насамкінець додам, що було б доброю річчю, якби Георгій Володимирович та Олексій Петрович навели у статті якесь маленьке case-study – приклад розгляду окремого сюжету української історії, в якому відбувається поєднання досвідів різних спільнот, щоб ці досвіди взаємно доповнювали або заперечували один одного.

    Хай там як, але пропозиція двох київських істориків є вдаром по ідентичности українського історика, бо ставить під сумнів актуальність здобутків вітчизняної історіографії останніх двадцяти років. Невже діяльність «традиційних» українських істориків, попри всі наукові здобутки, вже втратила свою актуальність? Бодай скільки разів за 1990–2000-ті років засади сучасної української історіографії ставилися під сумнів, а «віз був і нині там»! Початок дав колись Омелян Пріцак. Але від статті до книжки – шлях далекий. Тож справа «переписування» української історії нарешті починає набирає обертів! Але на кого тоді перетворяться наші «просвітники нації»?

    5. Дискусії: бій за війну 

    За студентських років, після прочитання сенсаційного «Криголаму» Віктора Суворова, дав собі обітницю не заглиблюватися в питання війни (іншу війну так просто не назвеш «війною»!). Проте невдовзі порушив власну обіцянку, зацікавившись ОУН-УПА. Наразі роблю чергове порушення призабутої студентської обітниці.

    Друга світова війна залишається проблемним полем української історичної пам’яті. Актуальність громадського переосмислення війни спричиняє й дискусії серед українських істориків. Саме тут, зокрема і на ФБ-сторінці порталу, перестають суміщатися та починають змагатися між собою обидва складники давньогрецького праксису – етика і політика.

    У сучасній інтелектуальній традиції існують три візії війни: Велика Вітчизняна війна, національно-визвольна боротьба ОУН-УПА і Голокост. Остання візія може послужити випробуванням для перших двох, перевіряючи їх на відкритість до «інших». Згадаємо лишень застосування Ярославом Грицаком, у його навчальному посібнику, неполіткоректного єврейського анекдоту: одна група пасажирів-євреїв їде потягом з частини Польщі, окупованої Червоною армією, а інша група – з частини Польщі, окупованої Вермахтом; при зустрічі на кордоні пасажири виходять з потягів, щоб відмовити одні одних від подальшої поїздки в обійми неминучої смерті! Тож безнадійними «жертвами війни» були не тільки євреї, адже пересічне населення з інших народів не мало голосу для творення обставин. Проте мало сили втручатись у воєнні події.

    2013 рік став ювілейним роком Волинської різанини – етнічної чистки, зорганізованої новоствореною УПА для винищення польських селян Волині. Сама назва «Волинська різанина» викликає паралель з Уманською різаниною 1768 року. Тоді жертви залишилися беззахисними перед катами, які помстилися за справжні чи уявні образи, перевершивши їх своєю жорстокою помстою. Саме через кричущість назви деякі українські історики називають події 1943 року не Волинською різаниною, а Волинською трагедією, прагнучи зменшити антиукраїнські конотації назви події.

    Перипетії обговорення роковин Волинської різанини українськими та польськими істориками, ставлення до події Сейму та польських правих сил зокрема, а також «антифашистів» із Верховної Ради доволі добре знайомі «гісторіансам». Але варто звернутися до підставових моментів останніх дискусій.

    Перше питання: чи закінчилася війна? Друга світова війна залишається настільки важливою основою для творення сучасних ідентичностей, що в масовій свідомости війна ще не закінчилася. Нерідко оцінки тих чи інших постатей, як-от Юрія Шевельова, ґрунтується на вимірюванні їхнього «внеску» в перемогу Радянського Союзу над Німеччиною. Війна для багатьох іще продовжується – і вони по-військовому ставляться до рухів і постатей воєнних часів: вони були «за наших» або «за німців»?

    Прикро, що деякі українські історики, які вивчають національно-визвольний рух, поводяться так само, намагаючись затамувати «тіні» ОУН і УПА, насамперед – звинувачення інтеґральних націоналістів у ксенофобії: ненависті до євреїв і поляків. Історики-аполоґети начебто не розуміють, що люди бувають різними, а пояснення ксенофобії не передбачає її виправдання. Згадуються вислови з авторефератів дисертацій сучасних російських істориків: чорносотенці – не шовіністи. Так, просто євреїв не полюбляли!

    Друге питання, що його поставив Андрій Портнов: чи синонімічні слова "українські інтеґральні націоналісти" та "українці"? Адже, говорячи про Волинську різанину, намагаємося забувати про тих, хто був її промотором. Провина УПА не знімає звинувачень з українців, але усвідомлення «тіней» УПА дозволяє зрозуміти, хто розпалював міжнаціональну ворожнечу. Антипольські настрої українців, викликані українофобією значної частини польської еліти Другої Речі Посполитої, могли залишатися на повсякденному рівні, не призводячи до міжетнічного насильства.

    Зусилля лідерів ОУН-УПА представити себе виразниками українських інтересів увінчалися успіхом. Відтоді звинувачення на адресу ОУН-УПА та на адресу всього українського народу нерідко ототожнюють. Отак ОУН-УПА перемогла НКВД: з останнім ніхто себе не ототожнює!

    Натомість впадаємо в іншу крайність. Відвертаючись від спадку ОУН-УПА, віддаємо його сучасним радикалам – і з лівого, і з правого таборів. А вони використовують потужний потенціял історичних постатей і символів інтеґрального націоналізму для власного самоствердження та збурення й без того тривожного українського суспільства, позаяк для українців питання історії війни надовго залишаться камінням спотикання.

    Третє питання: де документ? Ідеться про пошуки наказу провідників УПА про вбивства українцями поляків. Звісно, джерельні пошуки – річ важлива. Але чи відсутність документу є принциповим арґументом? До речі, подібний арґумент наводять ті, хто заперечують геноцидний характер Голодомору 1932–1933 років: де документ, в якому Сталін наказав Кагановичу і Молотову (або ще комусь) знищувати українців? Звідси походить оця мрія: ось відкривають таємні архіви радянських спецслужб – дізнаємося всю правду!

    До речі, у детективних серіялах поліційні або приватні детективи знаходять убивць навіть без їхнього зізнання! Загалом складається враження, що в дискусіях про Другу світову війну науковці забувають, що вони – історики ХХІ століття. Колекціонування та вибіркове прочитання джерел для суспільних потреб – первинний етап становлення історичної науки. Мені чомусь здається, що сьогодні – не XVIII століття.

    Четверте питання: чи геноцид? Лише поодинокі українські історики, наприклад – Ярослав Грицак, приймають пропозицію польських колеґ визнати Волинську різанину геноцидом. Завдяки такому визнанню українці отримали б можливість вибачитися перед поляками та відкрити брами для подальших обговорень тяжких питань українсько-польських відносин. Друга світова війна була епохою Геноциду, коли вбивства «чужих» нормалізувалися, хоча людяність, на наше щастя нащадків воєнних поколінь, не встигла нікуди зникнути і в «безодні пекла». А питання про геноциди в історії людства є надто складним і важливим, щоб віддавати його історикам, але без істориків нічого не вдієш. Тож для мене питання відкрите…

    Мені здається, що дискусія про українсько-польські відносини, – темні в минулому, світлі у сучасности, – потрібна не тільки полякам. Однак навряд чи українським інтелектуалам вдасться безболісно відповісти на болючі питання українсько-польських відносин, допоки вони не розібралися з радянською минувшиною, себто самі із собою… Світоглядні питання треба вирішувати, навіть якщо остаточні відповіді неможливі.   

    * * *

       Які маємо підсумки? Портал HISTORIANS.IN.UA і його ФБ-сторінка утворили мережу спілкування для активних у науковому та громадському житті українських істориків, для яких історія є насамперед покликанням. Випробуванням для наших «гісторіансів» стала життєва – академічна! – практика. Саме HISTORIANS.IN.UA розгорнув кампанію з протидії намірам Президії НАН України закрити Інститут української археографії й джерелознавства імені Михайла Грушевського та Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського. Перипетії кампанії обговорювалися на ФБ-сторінці сайту. Результатом кампанії стало відвернення загрози. Чи надовго? Боротьба надалі триватиме...