Війни ділять людей на тих, хто викликає сум і на тих, за ким не сумують. Життя тих, кого не оплакують, ніколе не було прожите, ніколи не вважалось життям, помітила Джудіт Батлер, говорячи про інтерпретаційні рамки моральних реакцій суспільства на жертви війн. Долі жінок українського націоналістичного підпілля не можна однозначно віднести до жодної з цих категорій. Не тільки тому, що пам’ять про учасників руху ОУН та УПА ще з часів раннього післявоєнного часу відверто політизувалась. Участь жінок у русі подавалася в амбівалентному світлі героїзації та засудження. Але також у контексті донедавна властивого обом сторонам замовчування насилля над жінкою. З одного боку, апологети ОУН та УПА сумували за жертвами, розташовували їх в однопозиційну категорію, не визнаючи їх інструменталізації як соціальної групи. З другого боку, радянська сторона офіційно ігнорувала гендерний розподіл, водночас використовуючи жінок як агентурну силу в боротьбі проти повстанців. Таким чином, жінки – учасниці підпільного руху опинилися у підвішеному стані в ієрархії жертв, героїв та злочинців війни.
Осінь 2009 року. Закінчувався черговий день Данилового семінару в Оттаві, присвячений культурі пам’яті щодо Другої Світової війни. Після доповіді стомленно встаю в пошуках кави. До мене підходить жінка. «Моя мама. Вона була з тих. З тих – з останньої частини вашої доповіді. «З останньої частини моєї доповіді» – це ті жінки українського націоналістичного підпілля, що не потрапили в нормативні рамки сьогоднішнього канону пам’яті, бо були узагальнені під штампом «зрадництва». Їхні імена були відомі радянським та польським спецслужбам, а нині вони залишаються переважно в сімейних альбомах та кухонних історіях їх дітей.
Я хвилююсь. Практично неможливо знайти свідків того часу, хто б хотів розмовляти про це, а особливо, тих, хто сам або його близькі родичі роками працював на КДБ або МБП. Іх часто заретушовані біографічні колажі складаються здебільшого з протоколів допитів та уривчастих споминів тих, хто постраждав від завербованих комуністичними спеслужбами повстанців.
«Я ніколи не чула, щоб вона розмовляла польською. Ніколи. В сім’ї ми знали, що вона була в підпіллі, вона мало що згадувала і ми хіба що здогадувались, що події того часу були для неї непростими, але про масштаби, про її довгорічну співпрацю з УБ, про це ми ніколи не думали. Книга Галагіди стала для нас справжнім шоком», - розповідає Александра Опар, коли наступного дня я навідую її вдома в Оттаві.
2005 року Ігор Галаґіда опублікував «Провокацію Зенона» [1], дослідження про розгалужену агентуру в лавах українського підпілля на території Польщі. Серед названих агентів фігурує ім’я Марії Цьок, яка згідно актів УБ, що сьогодні зберігаються в архіві польського Інституту Національної Пам’яті (ІПН), була однією з найпродуктивніших агенток польської комуністичної Служби Безпеки. Марія Цьок, вона ж «Мирослава», зв’язкова підпілля в надрайоні «Верховина», вона ж «Скала» («Целіна», «Луцина) - агентка УБ, діяльність якої була спрямована на підтримку зв’язку з націоналістичним осередком ОУН за кордоном (операція Ц-1). Пізніше вона працювала на зліквідування польської націоналістичної організації «WIN» (операція «Цезари»). Вона ж мати Александри Опар.
Александра збирає роками матеріали. Серед документів з архіву Петра Потічного, з польського ІПН та газетних вирізок знаходжу поодиноку листівку з Вознесенська з зображенням Одеського вокзалу. Одна з небагатьох речей, що «Мирослава» взяла з собою, емігруючи 1959 року з дозволу польських спецслужб до Канади. Листівка належала перу її колишнього нареченого, учасника підпілля, в’язня радянських таборів, Євгена Мельничука «Білого». Власне, переказ їх непростого кохання міг би бути цікавим ліричним відступом від сюжету вербування та співпраці «Мирослави» з польськими спецслужбами, про що я достатньо написала в своїй статті для «України Модерної» [2], якби не неможливість розділу. А скоріше, і навпаки, саме фокусування радянських та польських спецслужб на особливостях приватного життя та його інструменталізації й сприяло успішному процесу вербування багатьох учасників українського підпілля. В численних папках Марії Цьок в архіві ІПН детально занотовувались найдрібніші деталі приватного життя, яке фактично з часом підпису співпраці, а часто і просто арешту ставало також особистою справою служб безпеки.
Євген Мельничук, районовий господарчий УПА на Лемківщині, перейшовший в пілсявоєний період чесько-польський кордон, повернувcя із завданням на територію Польщі, де невдозі був заарештований УБ та переданий за співпрацю з німецьким СД радянським органам безпеки. Після семи років ув’язнення, працював у колгоспі села Трикрати, Вознесенського району, Миколаївської області. Саме звідти й прийшла його листівка до Марії Цьок. Активізувавши листування з колишнім нареченим, який то звинувачував її в зраді, то зізнавався у коханні, Марія просила УБ відвідати Мельничука в Україні. На той час Марії Цьок 35 років, вона жила у Варшаві під зміненим прізвищем та мала за собою понад десять років співпраці із спецслужбами Польщі. Саме в цей час вона розглядала, за дозволом «працедавця», можливість виїзду до Канади за шлюбним оголошенням. За допомогою радянських колег польські спецслужби, враховуючи довгорічну успішну агентурну діяльність Цьок, влаштували улітку 1958 року приїзд Марії до Львова. Недовіра «Білого» до «Мирослави», його підозри, що саме вона зрадила його, її розпач у Львові та чекання його приїзду з Вознесенська до Львова в готелі «Інтурист», потім чекання його згоди на її приїзд до Вознесенська детально зафіксовані в актах польської УБ. Їхні телефоні розмови, телеграми та листи старанно нотувались співробітниками спецслужб. Він чекав на неї кожного дня на вокзалі у Вознесенську, вона на нього – у Львові.
Їхнє кохання, яке стало предметом пильної уваги польських та радянських спецслужб, закінчилось так і не зреалізованою зустріччю. Після приїзду з Радянського Союзу Марія Цьок почала активну шлюбну переписку з Канадою і, отримавши, згоду та перелік завдань від УБ, невдозі виїхала до Торонто. «Білий» 1960 року одружився, а через рік по тому, у віці 35 років, помер від туберкульозу.
Історія Марії Цьок, як і багатьох жінок того часу, склалася за маршрутом, далеким від лінеарного канону пам’яті про українських повстанців. Покинута повстанцями перед переходом кордону, завербована польською спецслужбою, і вже в Канаді, переживши полювання на неї української СБ, а пізніше і УБ, на листи яких Марія невдозі після приїзду до Торонто більше не відповідала, вона так і не наважилась розповісти свою історію підпільного життя. 1999 року Марія Цьок померла. Крім численних документів в польських архівах на її ім’я, залишилась і листівка з Вознесенська. Листівка, з надією на зустріч, якої так і не було.
Олена Петренко – закінчила історичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка та Рурського університету (Бохум, Німеччина), зараз працює над дисертацію на тему «Жінки в українському націоналістичному підпіллі 1930-х–50-х років» (Рурський університет, Бохум).
[1] Igor Hałagida, Prowokacja "Zenona". Geneza, przebieg i skutki operacji MBP o kryptonimie "C-1" przeciwko banderowskiej frakcji OUN i wywiadowi brytyjskiemu (1950–1954). Warszawa, 2005.
[2] Олена Петренко, Інструменталізація страху. Використання радянськими та польськими органами безпеки жінок-агентів у боротьбі проти українського націоналістичного підпілля // Україна Модерна. 2011. Ч. 18. С. 127–149.
, якби не неможливість розділу. А скоріше, і навпаки, саме фокусування радянських та польських спецслужб на особливостях приватного життя та його інструменталізації й сприяло успішному процесу вербування багатьох учасників українського підпілля. В численних папках Марії Цьок в архіві ІПН детально занотовувались найдрібніші деталі приватного життя, яке фактично з часом підпису співпраці, а часто і просто арешту ставало також особистою справою служб безпеки.
, якби не неможливість розділу. А скоріше, і навпаки, саме фокусування радянських та польських спецслужб на особливостях приватного життя та його інструменталізації й сприяло успішному процесу вербування багатьох учасників українського підпілля. В численних папках Марії Цьок в архіві ІПН детально занотовувались найдрібніші деталі приватного життя, яке фактично з часом підпису співпраці, а часто і просто арешту ставало також особистою справою служб безпеки.