Кожне суспільство і кожна доба тяжіє до універсалізації свого уявлення про світ. Якщо ми так робимо – значить, так було завжди і всюди. Так, людина усвідомлює, що з плином часу багато що змінюється, – мода, технологія, наукове знання. Але не «вічні цінності», ні. Кохання, материнство, шлюб «допоки смерть не…» – в уявленні пересічного обивателя все це міститься в самому людському єстві, все це сягає корінням у сутінь кроманьйонських печер. Пересічний обиватель був би дуже здивований дізнатися, що, скажімо, сприйняття материнства як священної та основної функції жінки нараховує від сили років 250, а материнство як самозречення і самопожертва, яким ми звикли бачити його зараз, взагалі винахід заледве більш як сторічної давнини.

Книга, яку мені випало щастя перекладати, зазіхає на найбільш недоторканні для західної культури «вічні цінності» – моногамний шлюб та невмируще кохання. Зазіхати на них водночас і просто, і складно. Просто, бо практично кожна доросла людина на власному досвіді знає, що моногамії в буквальному сенсі цього слова на практиці не існує, а кохання з часом неодмінно втрачає свою свіжість. Складно, бо більшість людей все одно вважає, що моногамні стосунки і незгасима пристрасть на все життя – це і є той ідеал, якого потай прагнуть всі.

Ідеться про працю Крістофера Раяна (Christopher Ryan) та Касільди Жета (Cacilda Jethá) Sex at Dawn: The Prehistoric Origins of Modern Sexuality. Її переклад має от-от вийти у видавництві «Темпора». Натрапила я на цю книгу майже випадково, в пошуках матеріалів для роману, який наразі пишу: мене цікавили культури, в яких практикують поліандрію та вірять у те, що дитина може мати більш як одного біологічного батька. Перефразовуючи старого-мудрого Більбо Беґґінса, небезпечна це справа – заходити на Google.com: завжди ризикуєш знайти більше, ніж шукав. Так і я – шукала невеличкого теоретичного підґрунтя для роману, а знайшла роботу над осяжним перекладом, який надовго змусив взагалі забути про власні письменницькі вправи.

Втім, я про це анітрохи не жалію, адже робота над «Світанком сексу» була тим рідкісним випадком, коли, переносячи текст до простору власної культури, почуваєш трохи не месіанські переживання. Це була не просто робота над цікавим чи викличним для перекладача текстом, це була робота над текстом, який конче необхідний всякій культурі західного зразка. Навіть якщо вона не захоче його приймати.

Я вдаюся до аж таких патетичних характеристик, бо ця книга, з огляду на її сміливість і безкомпромісність, – справді майже подвиг для її авторів. Вона послідовно і чесно називає проблемами все те, що ми звикли вважати благами. Вона послідовно і чесно демонструє, наскільки глибоко невротичним і руйнівним для особистості є західний ідеал романтичного кохання: з його параноїчним і власницьким ставленням до партнера, з його фактично невиконуваною вимогою сексуальної вірності (якої в ідеалі необхідно дотримуватися не лише на ділі, а й у помислах), з його нереалістичним припущенням, ніби сексуальна пристрасть може тривати вічно, якщо пару справді пов’язує кохання (і з усіма катастрофічними для тисяч родин наслідками такої нездорової установки). Більше того, ця книга не лише декларує існування таких проблем, але й замахується на святе: на Дарвіна, себто на його концепцію сексуальної еволюції людини. Автори хоробро беруть на себе задачу довести, що весь цей «моногамний невроз» іде в повний розріз із самою людською біологією, із законом, продиктованим сотнями тисячоліть еволюції.

Ця книга з тих, які читаєш і все прагнеш ляснути себе по лобі зі словами: «Справді ж! Я ж так і думав». Вона не так відкриває щось радикально нове, як бере на себе сміливість узагальнити та потрактувати очевидні та давно відомі факти. Всі знають, що жінки спроможні відчувати множинний оргазм. Всі знають, що чоловіки досягають оргазму відносно швидко, а після на певний час втрачають інтерес до дійсності взагалі та до сексу зокрема. Мало хто наважується зіставити ці факти та зробити єдиний логічний висновок.

Розвінчуючи образ Homo sapiens’а як такого собі папужки-нерозлучника в світі приматів, автори також мимохідь, факультативно розвінчують море звичних, непорушних, здавалося б, уявлень: про війну та жорстокість як невід’ємну рису людства, про доаграрну добу як безпросвітне пекло голоду, холоду та звірства, навіть про моногамність лебедів. Навіть той, хто виявиться психологічно неготовий прийняти викладені в книзі факти про людську сексуальність, однаково винесе з неї багато пізнавального.

Як на мене, цю книгу має прочитати кожен, хто претендує на звання знавця людей, будь він психолог, соціолог, антрополог чи письменник. Вона дозволяє подивитися на шлях людства під іншим кутом. Вона змушує зрозуміти, що сексуальна революція не закінчилася. Насправді вона ще не починалася.

Звісно, я чудово розумію, що сучасне західне суспільство (і наше в тому числі, хоч якою б маргінальною версією західного суспільства ми не були) не захоче чути такої правди. Навіть науковий світ напрочуд інертно сприймає нові факти і результати досліджень, якщо вони розбігаються із конвенційною мораллю, що вже говорити про обивательську свідомість. Власне, одним із великих плюсів «Світанку…» є те, що його автори не дозволили «пристойності» взяти гору над науковою коректністю та неупередженістю. Насправді, всупереч ідеалістичним уявленням про науку, це стається не так часто: в цій же книзі наведений не один випадок, коли обґрунтоване спростування інформації, комфортної для суспільної свідомості, захлиналося в мовчанці та відходило в небуття. Такою була історія «войовничого» племені яномамі, запропонована світові епатажним антропологом Наполеоном Шеґноном, таким було «сенсаційне» відкриття жорстокості та соціальної нерівності серед шимпанзе. Світові було байдуже до наукової коректності цих досліджень, адже його влаштовував результат.

Втім, я вірю в те, що сказане ніколи не буває сказане намарно. Перші тексти на захист прав жінок також здавалися світові кумедною нісенітницею, про яку не варто і згадувати в поважному товаристві, але минуло якихось сто років – і опосередковані результати цих текстів уже здаються західним суспільствам природним, одвічним станом речей. Можливо, через сто років після виходу «Світанку…» пересічний західний обиватель вважатиме ганебним дикунством вимагати від партнера сексуальної вірності чи розлучатися через короткочасне захоплення.

Вікторія Наріжна – перекладачка з англійської мови, письменниця, серед перекладених книжок: «Аліса в Дивокраї» Льюїса Керолла, «Лев, Біла Відьма та Шафа», «Небіж чаклуна», «Кінь та його хлопчик» і «Срібне крісло» Клайва Стейплза Льюїса, «Рент: усна біографія Бастера Кейсі» та «Снаф» Чака Паланіка.